Соціальні проблеми роману Карла Францоза «За правду»
Маркіян Нагірний
Вершиною реалістичної майстерності К. Францоза (1848-1904), як вважають вітчизняні та німецькі літературознавці, є роман «За правду» («Ein Kampf ums Recht», 1882).
Задум написати цей твір належить до кінця 60-х років минулого століття. Збираючись стати юристом, Францоз сприймав закони справедливості, як азбуку свого життя. Він розумів, що в умовах Австро-Угорської імперії «з легкістю може помилитись навіть найсумлінніший суддя» До цього приєднується ще й те, що як учасник пронімецьки настроєної студентської корпорації «Burschenschaft» Францоз мав конфлікти з судовими органами і розумів, що для нього, майбутнього кайзерівського службовця, якого переслідує поліція, у «вільній» Австро-Угорщині дорога закрита. Ці обставини примусили його відмовитись від обраної професії і породили в ньому незадоволення існуючою системою, а одночасно й саму ідею твору «За правду». Як згадував письменник у 1893 р., «роман, що повинен був змалювати конфлікт совісті одного старости», належить до його планів з 1870 року.
Чималий вплив на визрівання творчого задуму письменника мала однойменна праця австрійського юриста Р. Ерінга («Ein Kampf ums Recht», 1872). Особливий резонанс у Францоза викликали слова: «Справедливість є моральною передумовою людського життя (moralische Existenzbedingung der Person). Протест сильної здорової натури проти правового порушення є найпрекраснішим і найблагороднішим показником... Це внутрішній процес, що в однаковій мірі привабливий як для вивчення психологом, так і для образного втілення поетом». З цього приводу К. Францоз пише: «Ерінг зміцнив і поглибив мої переконання... Думка втілити їх у художньому творі знову й знову поверталась до мене».
Але вирішальну роль у художній реалізації задуму відіграв демократичний світогляд письменника — друга пригноблених народів, «без огляду на їх національну, релігійну чи расову приналежність». Відповідним середовищем для героя роману Францоз міг зробити тільки батьківщину своєї юності — Західну Україну: і це не лише тому, що тут він знав найглибше звичаї та психологію народу, але й тому, що правові порушення щодо українського селянства з боку цісарських службовців та поміщиків були повсякденним явищем, а опришківські виступи до 70-х років минулого століття залишались закономірною формою протесту проти них.
«За правду» — це крок уперед у творчості Францоза в зображенні класових відносин у західноукраїнському селі напередодні реформи 1848 року. Тут з найбільшою силою знайшла своє втілення основна класова суперечність того часу, суперечність між чужоземними феодалами землевласниками та безправними українськими селянами-кріпаками. В центрі роману — земельний конфлікт між панським мандатором і сільською громадою. Письменник не тільки узагальнив проблему аграрних суперечок, що кожного року відбувалися в сотнях прикарпатських сіл, але й доповнив дещо однобічне висвітлення ним соціальних проблем в оповіданнях «Воловецьке повстання» («Der Aufstand von Wolowce», 1874) та «Староста з Білої» («Der Richter von Biala», 1875), в яких конфлікт будується більше на колізії зруйнованого кохання. К. Францоз з притаманною йому іронією, яка часто переходить у сарказм, розвінчує феодально-поміщицьке середовище Прикарпаття, зриває маску доброчинності з представників духовенства, показує класову суть тодішніх повітових управлінь і судів, викриває бездарність кайзерівського уряду. К. Францоз глибоко мотивує соціальні корені опришківства, розкриває причини, що породжували цей рух.
Усе це робить роман історично достовірним, сповненим об’єктивності та великої пізнавальної сили й дає нам право назвати ім’я його автора поруч з тими письменниками, яких Д. В. Затонський вважає виразниками «безпосередньої соціальної реальності». Невипадково, що Е. Ейхенгольц назвав цей твір Францоза цікавим історичним документом, який знайомить нас з однією із сторінок класової боротьби і «показує події так, як вони складались у живій дійсності».
В романі є дві сюжетні лінії. Перша з них — розповідь про життя і діяльність народного месника Тараса Бараболі, це соціально і психологічно умотивована та художньо узагальнена біографія карпатського опришка. Ми стаємо свідками того, як бездомний сирота-пастух завдяки ідеальній чесності та сумлінній праці завойовує не тільки прихильність односельчан на Поділлі, але й неабиякий авторитет у громади Жулавця на Коломийщині, і стає сільським старостою. Тарас наївно вірить, що світ збудований на регламентованій богом і цісарем справедливості. В ім’я цієї ілюзії війт Бараболя примушує громаду сплачувати податки, відбувати панщину, стримує її готовність відстояти силою привласнену мандатором землю. І тільки, коли він переконується, що весь кайзерівський апарат «справедливості», починаючи від повітового голови в Коломиї і кінчаючи цісарем у Відні, залишається байдужим до мужицької кривди, його наївна віра гасне. Ним оволодіває незламна рішучість боротися за правду. І от він перед односельчанами, затиснувши рушницю в руках, урочисто клянеться:
«Я, Тарас Бараболя, кажу перед богом і людьми отут, що більше не визнаю своїм володарем цісаря Австрії Фердінанда. Його воля для мене дим, його слова для мене вітер... І коли вже писарі його владою чинять кривду, а він їм не перечить, то я цю владу врізатиму, де тільки зможу... Скрізь і всюди до останнього подиху!».
Староста підбирає собі друзів і з огнем і мечем проходить від Пруту аж до Дністра, караючи гнобителів трудового народу (помста священнику Занецькому в Косовінцях, підпал будинку Антоневича в Коломиї, повернення свободи Тетяні Боденко і т. ін.).
Чималу увагу приділяє письменник зображенню соціального складу ватаги Тараса, де поруч в наймитами Сефком і Омельком — брат убитого мандатором Дмитра Соколевича селянин Василь і випадком врятований від військової казарми гуцульський легінь Розенко, і бідолаха Стась, який знайшов собі притулок серед опришків, коли пан побив його за те, що він без дозволу застрілив зайця. Тут і дяк Сафрон з-під Тернополя, що потрапив у немилість до священика та був засуджений до дворічного ув’язнення. В Тарасовій ватазі зустрічаємо і румуна Тодося з Буковини, що знищив цісарського екзекутора, коли той витягнув з-під його хворої дружини останню подушку. Тут і багато інших, що «самі з себе» були непримітні, але на «їхніх життєписах був лише той сумний відбиток, який у цьому краї, де пригноблені й гнобителі жили поруч у несамовитій зненависті, не міг дивувати».
Читаючи роман Францоза і зіставляючи його з дослідницькими працями E. М. Косачевської, Ф. І. Стеблія, В. В. Грабовецького в галузі опришківського руху на Прикарпатті, бачимо, що письменник не тільки правдиво відтворює соціальну природу опришківських ватаг, але й вказує на їх багатонаціональний характер. Цей момент заслуговує на увагу, бо всупереч буржуазним ученим, які намагалися звести соціальну боротьбу трудящих України виключно до національно-релігійного руху, він засвідчує інтернаціональну єдність трудящих у боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту.
Найрельєфнішою фігурою серед опришків є Тарас Бараболя, який динамічно розкривається перед читачем у багатьох епізодах. Ось він перед мешканцями Жулавця виголошує свою страшну промову й дає клятву мститись панам за мужицьку кривду, а ось, суворий і мовчазний, із думами про справедливість стоїть він у світанковій імлі карпатського пралісу на варті табору коло «Білих джерел». У лісовій тиші ми наче чуємо Тарасову розмову з Нашком про те, що в боротьбі проти насильства й беззаконня покривджені люди повинні допомагати один одному незалежно від їх національності та релігії.
Він постає то як грізний суддя (коли влаштовує допит Занецькому), то як ідеально чесний ватаг (коли за привласнення грошей розстрілює Барилка). Благородні наміри Тараса розкриваються і в його розмові зі старим гуцулом Іларіоном, і при зустрічі з адвокатом Старковським та священником Львом, і в його ставленні до грабіжницької банди «Зеленого Грицька», від стосунків з якою він категорично відмовляється. Правда, Бараболя зі своїм загоном бореться не проти несправедливого суспільного ладу в цілому, а проти окремих визискувачів, шукаючи мужицької правди, якої, цілком зрозуміло, він не може знайти в буржуазно-поміщицькому суспільстві.
Однак і при такій обмеженості образ Тараса Бараболі належить до кращих образів не тільки німецької, але й світової літератури. Критикою цей образ оцінюється так само високо, як і образи Карла Моора з драми Ф. Шіллера «Розбійники» (1782 р.) та Михайла Кольгааза з однойменної повісті Г. Клейста (1808 р.). Не буде перебільшенням поставити ім’я Тараса Бараболі в один ряд з такими літературними героями, поборниками мужицького права й справедливості, як легендарний Олекса Довбуш, знаний нами не тільки з переказів і пісень, але й з творів української літератури, народний месник Устам Кармелюк з повісті Марка Вовчка «Кармелюк» (1865 р.), одчайдушний Микола Шугай з роману чеського письменника І. Ольбрахта «Микола Шугай — розбійник» (1933 р.). Адже всі вони — мужні борці за кращу долю свою покривдженого народу. їх єднає не тільки соціальне та національне походження, але й сама природа, класовий характер розпочатої ними боротьби. Слід пам’ятати й те, що в художній реалізації образу Тараса Францоз орієнтувався на фольклорні легенди українців і твори українських письменників.
Друга сюжетна лінія знайомить нас із соціальними відносинами в самому селі Жулавці (тепер Залуччя над Прутом), де розпочинається дія роману. Перед читачем постає картина Жулавця: корчма і церква — єдині центри його «культурно-громадського життя». Безправність, непосильні податки, голод та холод були нерозлучними супутниками мужицької долі. Неписьменність і незнання німецької мови, якою видавались усі розпорядження кайзерівської канцелярії, робили життя західноукраїнських селян трагічним. Проте у свідомості громади ніколи не згасають соціально-класові переконання. Коли мандатор Гаєк називає селян «діточками», а графа Борецького — їх «батечком», старий Воронка, висловлюючи думки односельчан, відповідає йому: «Ми, дозволь тобі сказати, не діти, а молодий граф нам не батько, ми — селяни, він — поміщик». Класові пристрасті проявляються особливо тоді, коли Гаєк накладає руку на громадську землю. Вони є важливим фактором боротьби селян за втрачене поле і після того, коли Тарас, не добившись правди мирним шляхом, пішов боротись за неї з рушницею в руках. Ми відчуваємо їх у загальному настрої громади, у ставленні до виступів опришківського отамана, в репліках і вчинках «рудого Тимка», Григорія Поменка, коваля Марка, різника Василя та інших.
Соціально-класові прагнення мешканців Жулавця, їх мрії про свободу й мирну працю проявились у проголошенні незалежності села від австрійської влади. Повернувши собі землю, повсталі селяни проголошують навіть республіку: «...ми, жулавчани, — заявляють вони, — свої справи самі справуватимемо... Ми не плататимемо податку жодному чужинцеві — ні кров’ю, ні грошима, ніякому панові данини не даватимемо, але завжди будемо справедливими і мирними людьми, що ні на кого не нападають і ні на чиє добро не зазіхають».
Як бачимо, Францозу, чия юність пройшла на Україні, були зрозумілі найзаповітніші прагнення поневоленого західноукраїнського селянства, його потяг до землі, свободи, національної рівноправності та мирної праці. А тому в зображенні цих віковічних прагнень прикарпатського села виявилась одна із сильніших сторін роману і таланту письменника-реаліста.
Правда, успіхи жулавецької громади були тоді тимчасовими.
Значне місце в романі Францоз відводить показу паразитизму поміщицького середовища. Образи поміщиків, створені письменником, — це їдка соціальна сатира на суспільний лад Австро-Угорщини середини XIX століття. Деякі з цих персонажів групуються навколо Гаєка, політичного авантюриста й меттерніхівського шпигуна, який, зазнавши банкротства серед польської еміграції Парижа, взявся за більш вигідні й менш ризиковані махінації, став секретарем графа Борецького, а потім, як його мандатор, прибув у графський маєток на Коломийщину. Гаєк усе робить для свого збагачення, «здирає з селян по сім шкур на рік», вигадує нові форми панщини, привласнює землю селян і навіть вдається до підкупу цісарського «правосуддя».
Так поступово, картина за картиною, образ за образом, Францоз згущує фарби, реалістично зображуючи життя шляхти на Прикарпатті в середині XIX ст., викриває хижацькі, егоїстичні інтереси її представників, в чиїх руках знаходилась доля закріпачених західноукраїнських селян.
Важливе місце відведено в романі викриттю класової природи бюрократично-адміністративного апарату, зокрема представників Коломийського окружного управління (Бауера, Каплонського, Старковського, Врублевського та ін.), а також цісаря Фердінанда.
Так, Франц фон Бауер — шеф окружного управління, втілення найвищої влади в окрузі — відмовляється запротоколувати скаргу селянина Тараса, дозволяє собі образливий тон щодо селянського оборонця, називає його дурнем і дичиною, відкрито висловлює свою підтримку мандатору, коли мешканці Коломиї протестують проти його дальшого перебування в місті.
Характеризуючи Каплонського, якому доручено розслідування земельного конфлікту в Жулавці, автор зауважує: «Можна багато чого закинути людині.., але якби хто про нього сказав, що він розумно і ретельно виконує службові обов’язки, той був би сутий брехун». Проте Каплонський відзначається «благородною» звичкою: він ніколи не перечить начальству і тим завдячує своїй службовій кар’єрі. Цей підлабузник і формаліст навіть не ховає антипатії до трудового народу. «Чим довше балакаєш з голотою, тим зухваліша вона стає», — говорить він Бауеру.
Образ Каплонського — це соціальна сатира на тогочасне провінціальне чиновництво, яке в умовах Західної України середини XIX ст., за винятком окремих керівників — приїжджих німців в основному було польського походження. Це чиновництво було класовим ворогом українського селянства. Правдами й неправдами воно втиралося в довір’я своїх політичних господарів — Габсбургів і допомагало їм тримати в покорі пригноблений народ.
Аудієнція Тараса Бараболі у цісаря Фердінанда — це не тільки сповнена сарказму картина розвінчання крайньої байдужості коронованих «державних мужів» до кривд народних, але й одночасно переконливе викриття бездарності австро-угорського уряду в цілому. Кайзер, що з пристрастю дитини вирізує з паперу коробки, зацікавиться не письмовим проханням селянина, а оригінальністю одягу українського мужика.
Зворушений сльозою Тараса, імператор запропонував йому дукат із зображенням власної особи. Але коли він почув у відповідь «Я хочу правди!», залився голосним сміхом, «наче то був жарт».
Провівши свого героя через адміністративні інстанції ієрархічної драбини, Францоз не тільки викрив класовий характер тогочасного суду, який в антагоністичному австро-угорському суспільстві був захисником інтересів багатих землевласників, але й охарактеризував антинародну суть усього державного ладу, в якому доля трудящих людей нікого не турбувала.
Отже, К. Францоз як чесний, об’єктивний письменник зумів глибоко проникнути в суть соціально-класових напівфеодальних відносин економічно відсталої Австро-Угорщини, викрити існуючі пороки саме там, де вони були найбільш потворними, показати їх не як випадкові явища, а цілком закономірні наслідки суспільної та політичної системи.
Реалізм письменника проявляється не тільки у розкритті соціальних проблем старого австрійського суспільства, не лише у відносній історичності самого сюжету — (змалювання боротьби опришків, відтворення державного адміністративного устрою тощо), але й у художній майстерності — описі карпатських пейзажів, розповідях про звичаї та вірування жителів гір, у відображенні національного колориту українців. К. Францоз, пишучи по-німецьки, використовує в романі такі слова, як бричка, обора, сардак, корчма, користується приказками та легендами з життя українського народу, звертається до етнографічних зарисовок. Усі ці особливості роману «За правду» разом з їдкою сатирою на представників пануючих класів і цікавим фактичним матеріалом роблять його визначним явищем німецького та австрійського критичного реалізму 80-х років XIX століття.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1973. – Вип. 31. – С. 151-156.
Твори
Критика
