Драматургія Фрідріха Вольфа: тема революції
Л. Г. Лущик
До фундаторів соціалістичної літератури в Німеччині, поряд з Йоганнесом Бехером та Бертольтом Брехтом, належить Ф. Вольф (1888-1953). Письменник і лікар, він брав активну участь в антиімперіалістичному і революційному русі, був учасником збройного повстання робітників Руру проти каппівського путчу. Вольф виступав з доповіддю про антифашистську драматургію. Потім — емігрант-антифашист, учасник Великої Вітчизняної війни, один з будівників культури НДР.
[…] Поява історичної п'єси «Бідний Конрад» (1923) — свідчення перемоги реалізму в творчості письменника.
Для Німеччини тема революції в аспекті «історія і сучасність» має особливо принципове й актуальне значення. […]
Революційно-соціальні бої та антифашистська боротьба XX ст. примусили письменників звертатися до досвіду минулого: підносити в своїй творчості революційні події, а також шукати відповіді на питання про причини поразки революційних сил. Попередниками Вольфа на рубежі віків були Г. Гауптман як автор драми «Ткачі», присвяченої порівняно недавньому революційному минулому, і Р. Швейхель, який створив історичний роман «За свободу» про події XVI ст.
Тема історії і сучасності в творчості Вольфа започаткована п'єсою «Бідний Конрад», яка стала підсумком роздумів письменника про причини поразки революції в Німеччині у листопаді 1918 р. Твір відбиває події передодня Селянської війни 1524-1525 рр., повстання швабських селян проти вюртембергського герцога в 1514 р. «Бідний Конрад» — назва таємної організації селян, які спочатку виявляли свій протест проти соціального гноблення в народних масничних іграх — «Блазенський суд» («Fastnachtspiel»), де зле висміювали своїх ворогів.
В експозиції драми створено атмосферу героїчних і трагічних подій епохи. Тільки що розгромлено селянську організацію «Спілка Черевика», яка шле «Бідному Конраду» з революційною естафетою своїх посланців — сліпого Андреаса та Фіді, з їх діалогу постає картина катувань і страт.
Андреас — втілення народної свідомості та досвіду. Він розуміє причини і самого селянського повстання, і його поразки: вся земля наповнена «рабством і боягузтвом». Проте Андреас не вважає мертвою «Спілку Черевика»: її члени не зреклися свого діла, вони передають «Бідному Конраду» своє знамено. Продовжується боротьба селян Швабії проти гноблення й зневажання їх людських прав. Вона виливається у форму блазнівської процесії, селяни виконують «Пісню про косу». Коли загін єгерів намагається розігнати процесію, селяни беруться до зброї.
Головний герой драми — ватажок народного повстання Конц, образ якого уособлює як велич і глибину селянського руху, так і його обмеженість, приреченість. Безмірно відданий боротьбі за справедливість та інтереси народу, Конц шукає шляхів до мети, постійно вагається між рішучими діями і страхом перед кровопролиттям; вірячи у волю провидіння, він сподівається на успіх мирних переговорів з герцогом.
Апогей повстання — III дія, коли селяни вриваються в герцогський палац і беруть в полон герцога. Але відбувається розмежування серед селян: одні покладають надії на Конца, другі стають на шлях анархії, треті, як Гейспетер, вимагають нещадної помсти. »
Коливання Конца, який знову й знову намагається знайти спільну мову з герцогом, дають змогу останньому виграти час й викликати підмогу.
Конц гине переконаним месником, з усвідомленням необхідності «подати руку допомоги... братам за Неккаром і Майном», тобто об'єднання всього селянства. Останні свої слова Конц звертає до майбутнього. Він усвідомлює, що розпочата ними боротьба — боротьба справедлива, завершать її інші.
Проте, досліджуючи коріння слабкості революційного руху в Німеччині, Вольф не міг обмежитися далеким минулим. За його визнанням, його мучили трагічні події німецької історії початку XX ст., він шукав відповіді на питання: чому, незважаючи на героїчні бої берлінського пролетаріату, революція 1918 р. зазнала поразки.
Відомо, що своєю улюбленою п'єсою Вольф вважав «Матросів з Каттаро» (1930). Безпосереднім поштовхом до створення п'єси були бої червоних загонів Рейнсько-Рурської області проти каппівського путчу. Вольф, обраний після перемоги робітників у березні 1920 р. членом Центрального виконавчого комітету в Ессені від Ради солдатських депутатів, став свідком того, як ці революційно настроєні робітники не змогли закріпити перемогу ідеологічно, втрачали дорогий час в суперечках тоді, коли треба було «йти до кінця».
У Веймарській республіці показувати на кону рурські бої було, зрозуміло, неможливо. Тому Вольф звертається до іносказання, використовуючи історичну аналогію: повстання матросів австро-угорського флоту в бухті Каттаро 20 січня — 3 лютого 1918 р., документальні дані про яке були отримані ним безпосередньо від учасників подій. Однак трагічні та героїчні події в Каттаро, відтворені в п'єсі, мають також самостійне значення як одна з яскравих сторінок історії класової боротьби, ідейного змужніння революційного народу.
Кожний робітник, селянин, солдат і моряк починають мислити по-новому, про що переконливо свідчить команда крейсера «Святий Георгій», одного з сорока кораблів ескадри, на борту якого відбувається дія.
Уже в експозиції п'єси показано духовне бродіння серед матросів флоту Австро-Угорської імперії, зростання невдоволення, ідейне розшарування багатоликої маси моряків. Їм остогидла і війна, і «плавуча калоша», «погана посудина», як вони називають крейсер, вони мріють про мир. З тилу надходять до кораблів, що стоять у бухті, тривожні й принадні вісті. Боцман Франц Раш, який повернувся з відпустки, розповідає, що зростає антивоєнний рух. Пілот-радист Стоновський повідомляє про страйки в тилу.
В центрі п’єси — створення й поширення з ініціативи Раша резолюції, в якій матроси приєднуються до громадських організацій, що виступають за припинення війни й негайний мир з Росією, вимагають 8-годинного робочого дня, звільнення політв’язнів, організації матроських комітетів.
З цього моменту події стрімко розвиваються, відкриваючи велич духу й здатність до подвигу одних і боягузтво, зрадництво інших. Випадково до рук лейтенанта потрапляє листівка. За мовчання матросів покарано штрафними роботами й арештом одного з них, у якого під час обшуку було знайдено резолюцію. Ці події стали сигналом до повстання на крейсері «Святий Георгій», в успіху якого Франц Раш переконаний: «Нас шість тисяч», — говорить він про ескадру.
Раш викликає на крейсер «Святий Георгій» виборних депутатів від сорока кораблів для наради. Піднято червоний прапор, матроси готуються до прориву, скандують «Хай живе свобода!», «Хай живе мир!»
Але з розвитком дії розкривається розходження з тактичних питань між керівниками повстання, все глибше виявляються незрілість і незгуртованість матроської маси.
Час безнадійно упущено. Вихід з бухти закрито підводними човнами, капітулювала більшість кораблів, розпочався обстріл «Святого Георгія», ініціатива перейшла до рук капітана-офіцера, все це логічно веде до поразки.
Відомо з історичних документів, що ватажків повстання було розстріляно. Проте автор не доводить дію до трагічної розв’язки. П’єса закінчується словами Раша про майбутню перемогу, про те, що боротьба триває.
Майстерно змальовані письменником головні дійові особи п’єси — Франц Раш і Стоновський. Раш відданий ідеї революції, сміливий, готовий іти на смерть заради справи, але його незрілість як тактика, відсутність гнучкості, невміння оцінити обставини й повільність рішень призводять до поразки повстання. Стоновський — прибічник швидких і рішучих дій. В його вуста Вольф вклав власні ідеї й пояснення причин поразки повстання на крейсері. Важливим для розуміння драми є діалог героїв у четвертій картині, в якому Стоновський заявляє: «Коли влада в руках і її не використовують — це злочин»; «не можна зупинятися на півшляху». Проте недовершеність й декларативність знижують цей цікавий за задумом образ.
Тоні, Алоїз, Сепп, Джерко, Мате, кожний по-своєму, переживають події, шукають правди й дістають урок з подій, що відбулися. Справжній оптимізм драми — в прозрінні героїв, передусім Раша, який сприймає трагічні події як повчальний урок на майбутнє. Оптимістичне звучання драми підсилюється останньою ремаркою: всі повинні узяти зброю і перебувати в бойовій готовності.
Політична драма «Флорідсдорф» (1935), яку Вольф назвав соціальною трагедією, пов’язана з «Матросами з Каттаро» темою класової боротьби пролетаріату, а з «Професором Мамлоком» (1933) — антифашистською темою.
Основа змісту «Флорідсдорфа» — збройне повстання австрійської революційної організації Шуцбунд в 1934 р., зокрема робітників кварталу Флорідсдорф у Відні, проти державного перевороту реакційного уряду Дольфуса.
У п’єсі показано, з одного боку, героїчну, самовіддану боротьбу мешканців Флорідсдорфа, які створили «Перший робітничий полк ім. К. Маркса», а з другого — зрадництво соціал-демократичних керівників на чолі з Отто Бауером. […]
Один з головних героїв драми — Шані, старий матрос, учасник повстання в Каттаро. Естафету революційної боротьби прийняла молодь, його сини Зеппль і Ферд, комуністи Вальтер і Макс, соціаліст Вейссель.
У п’єсі розгорнуто динамічну картину повстання — боротьба велася не тільки на вулицях, заводі, а й у житлових будинках, квартирах, показано також його трагічну й героїчну розв’язку.
Багатоплановим є фінал твору. Засуджений на смерть Вейссель заявляє на суді, що прийдуть дні, коли їх наступники діятимуть краще, ніж вони. Виступ Вейсселя, за його власним усвідомленням, був розмовою із своєю совістю і призначався для тих, хто залишаються жити. Переходять кордон кілька шуцбундівців, які лишилися живими. В спорожнілій квартирі Шані його дружина Малі чистить збережену зброю. В концтаборі організовують протест проти страти Вейсселя і Кінцля.
Своєрідним злетом у творчості письменника, уже в умовах НДР, стала драма великого історико-політичного узагальнюючого змісту — «Томас Мюнцер, людина з прапором райдуги» (1952).
Підсумком творчості письменника можемо назвати її не лише як останній його драматургічний твір і вершину ідейно-художнього розвитку, а головним чином тому, що тут на матеріалі німецької історії піднесено «вічні» для Німеччини проблеми єдності народу, шляхів прогресу, боротьби добра і зла, які лишалися актуальними й після другої світової війни. Драма на тему Селянської війни XVI ст., інтерес до якої Вольф проніс через усе життя, прозвучала гостроактуально.
За жанровою своєрідністю п’єса поєднує в собі особливості історичної хроніки й монодрами. Автор дотримується історичних подій та фактів, включає в художню тканину твору документи епохи, вводить у нього, крім Томаса Мюнцера, інших історичних героїв. Дія відбувається в роки апогею класової боротьби століття (1523-1525).
Дійові особи драми — справжні представники, як і в хроніках Шекспіра, «надзвичайно строкатої плебейської суспільної сфери»: селяни, рудокопи, дубильники, візники, писарі, ремісники, монахи, проповідники, студенти, ваганти, гінці, які тверезо мислять, беруть активну участь в подіях, піднявшись на боротьбу проти вікового гноблення.
Уже в першій картині відтворено атмосферу народного гніву. Народ у Вольфа по-шекспірівськи прозорливий, він розуміє, що чвари гублять його — «розривають, ніби лютий звір», за словами гінця Ганнеса.
У XVI ст. боротьба проти феодального гноблення в Німеччині збіглася в часі з церковною реформацією, внаслідок чого революційний рух народу прибрав релігійної форми. Це виявилося в світогляді, вченні й боротьбі Томаса Мюнцера – головного героя драми, «плебейського революціонера», який до народу «звертався на єдино тоді зрозумілій масам мові релігійного пророкування». Вождь селянських мас показаний у Вольфа і в розпалі війни, і в поразці повстання. […]
На початку подій, зображених в драмі, призначений пастором в Альштедт Мюнцер показаний як людина, для якої не спілкуватися з народом — все одно, що не дихати. Саме тому його ідеї і доходять до розуму й серця народного.
Погляди й дії Мюнцера подано в їх розвитку й суперечності. Спочатку він виступає передусім як просвітник, який покладає надії на перетворюючу силу слова. Проте вчення Мюнцера об’єктивно закликало до революційних дій.
Не випадково граф Мансфельд заборонив людям слухати проповіді Мюнцера, спрямовані проти сильних світу цього, облудності церкви, повчань Лютера.
Проте спочатку програма й мета Мюнцера не позбавлені ілюзій. Він хоче досягти справедливості шляхом об’єднання народу в союз, заснований на принципі «один за всіх, всі за одного»; «що належить одному — належить всім». Звідси й символ на прапорі Мюнцера — райдуга, що з'єднує небо й землю.
Кульмінація драми — виступ війська проти Мюнцера, позбавлення його парафії, звірства герцога щодо народу. Мюнцер приймає рішення: на слово — словом, на меч — мечем. В розпалі війни Мюнцер остаточно утверджується в своїх ідеалах, згідно з якими «все належить всім, в тому числі майно церкви»; селяни отримають землю, «щоб вони могли сіяти і жити».
Вольф дає лаконічну і в той же час виразну характеристику ворогів Мюнцера. Це бургомістр, який дорікає синдику, що той склав зброю; старійшина міської ради, який звинувачує бургомістра в тому, що слухав «самого сатану — Мюнцера», хитрий і облудний ратман Квальм. Вони намагаються хитрістю перемогти Мюнцера, затягти переговори, поки не надійде допомога герцога Саксонського.
Тим часом народ стікає кров’ю в боротьбі. Мюнцер чує звинувачення на свою адресу, вперше йому не вдається переконати просту людину в своїй правоті. Одночасно поглиблюється розходження Мюнцера з Пфайфером. Переконання Мюнцера про те, що треба боротися за свою німецьку землю, не знаходить підтримки цього ватажка бідноти.
Особливе місце в драмі займає десята картина, що передує розв’язці. В ній, як у фокусі, постає вся суть Селянської війни, її сила і слабкість, суперечності й приреченість.
Під Франкенхаузеном розкинувся укріплений селянський табір, строкатий за своїм складом. Тут і Штюбнер, найвірніший і найпослідовніший сподвижник Мюнцера, і Апель, який грабує таких, як і він сам, селян. Діє тут і Отера, що поширює поразницькі й угодовські настрої серед селян.
Перед Мюнцером постає складне питання, що робити далі. Справжній народний вождь, він, на відміну од Лютера, не може зрадити селян і піти на угоду з князями. Навпаки, ним володіє надія на з’єднання з іншими повсталими загонами. Крізь усю драму проходить ідея Мюнцера про необхідність «простягнути братам руку через Майн». Він переконаний, що для успіху в боротьбі потрібен «єдиний удар», що «ця година вирішує долю країни на довгі роки». І разом з тим він починає розуміти слабкість піднятого ним руху: розрізненість, відсутність чіткого плану, незрілість селянської свідомості. «Чи дозволено мені кликати їх угору, якщо нема у них крил? Чи маю право примушувати їх стрибати через вогонь, якщо дух їх несміливий?» — так питає він себе. Навпомацки Мюнцер підходить до розуміння справжньої причини поразки народу у війні: «Чи не занадто рано все це? Чи не поспішили ми? Чи не занадто далеку намітили мету?»
Драма оптимістична, незважаючи на поразку селянського війська. Справа не тільки в тому, що Вольф не доводить дії до самої загибелі Мюнцера; залишаються жити його дружина Отті, Штюбнер і дитина Мюнцера. Головне — це велич народного вождя, який усвідомив причину поразки і значення своєї боротьби для майбутнього. Мюнцер розуміє, що справа його випередила добу, але вона недаремна: «На все свій час. А час — він народжує міцним і здоровим лише те, що уже дозріло в лоні його... колоски, що нині впали під серпом, будуть посіяні знову й дадуть чудові сходи!».
[…]
1931 р. Ф. Вольф на запрошення українських письменників побував у Харкові Тут відбулося знайомство Вольфа з Миколою Кулішем, встановився їх творчий зв’язок. З листування письменників довідуємося про захоплення Вольфа «Патетичною сонатою» Куліша, про створення Вольфом 1932 р. її сценічної редакції з назвою «Бетховенська соната» та написання до неї передмови.
Інтерес Вольфа до Кулішевої драми безперечно пов’язаний з його антифашистською діяльністю.
Письменник-інтернаціоналіст Вольф вважав повчальним для Німеччини великий досвід українського народу в громадянській війні, атмосферу й антагоністичні конфлікти якої подано у «Патетичній сонаті». Кулішева п’єса, на думку Вольфа, давала німцям змогу «побачити власне життя з дистанції, в дзеркалі боротьби українського народу», тому що «в усіх країнах... випливають однакові проблеми».
Вольф відзначив неповторну своєрідність художньої майстерності Куліша, через яку він, за власним визнанням, подолав спокусу при сценічній німецькій обробці «вилущити основне драматичне зерно — криваві партизанські битви на Україні, драматичні зіткнення білих і червоних».
Зачарований драмою Куліша, Вольф дійшов висновку: «Форму «Бетховенської сонати» — цієї найвидатнішої української драматичної поеми — можна порівняти у світовій літературі лише з драматичними поемами «Фауст» і «Пер Гюнт».
Цю оцінку наводять усі дослідники творчості М. Куліша. Але виникає питання: чому саме «Фауст» і «Пер Гюнт»?
«Патетична соната» вразила Вольфа своєю архітектонікою, сміливим порушенням класичних канонів драми, незвичайністю героя («я»).
В цьому розумінні Куліш ішов за Гете та Ібсеном, які зламали традиційну будову драми; створюючи «Фауста» і «Пер Гюнта» не стільки для сцени (йдеться передусім про другу частину «Фауста», четверту та п’яту дії «Пер Гюнта»), скільки для читання та роздумів.
Проте справа не тільки у формі. Вольф відчув своєрідну проблемну і художню спорідненість творів різних епох і країн, через що й виникло асоціативне порівняння.
Справді, пушкінську оцінку «Фауста» як твору сміливого винаходу, «де план широкий осягається творчою думкою», однаково можемо віднести як до «Пер Гюнта», так і до «Патетичної сонати». Фауста, Пер Гюнта та Ілька Югу (при зрозумілій несхожості Гете, Ібсена і Куліша) поєднують проблеми пошуку змісту буття, шлях життєвих випробувань і пізнання, виховання почуттів і втрати ілюзій.
Кожен з них становить складну і суперечливу людську особистість, хоча контекст Фауста філософський, загальносвітовий; Пер Гюнта — буржуазно-суспільний, Ілька Юги — історично конкретний, пов’язаний з подіями громадянської війни в Україні. Цим зумовлено особливості знаходження героями істини. Для Фауста вона відкривається у творчому діянні та боротьбі. Пер Гюнт усвідомлює згубність хижацтва, егоцентризму і необхідність повернення до одвічної народної чистоти (Сольвейг). Ілько Юга, ідеаліст і мрійник «над сутичкою», сліпа і безгрунтовна любов якого зробила його знаряддям ворога й призвела до злочину проти революції, визнає свою зраду і обов'язок відповісти перед ревтрибуналом. Ілько Юга — історично конкретна людина, яка тепер поставила над усе совість і свій обов’язок перед революцією і Батьківщиною.
Так, Вольфове порівняння не було суб’єктивно-імпресіоністичним. На жаль, задумана Вольфом вистава «Бетховенська соната» залишилася нереалізованою через політичні події в Німеччині 1933 року.
Ідейно-естетичні погляди Вольфа, втілені в його революційній драматургії, логічно визначили його увагу й до творчості М. Куліша.
Революційний характер творчості Вольфа має вплив на наступні покоління передових німецьких письменників. Традиції Вольфа, зокрема його увагу до теми Мюнцера, можна простежити в п'єсі Дітера Форте «Мартін Лютер і Томас Мюнцер, або Початок бухгалтерії» (ФРН). Поет Уве Бергер (НДР) свій програмний вірш «Слово Мюнцера» присвячує авторові драми «Томас Мюнцер, людина з прапором райдуги».
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1987. – № 7. – С. 33-39.
Твори
Критика