Леонгард Франк. ​Зліва, де серце

Леонгард Франк. ​Зліва, де серце

(Уривок)

Міхаель був у сім’ї четвертою, небажаною дитиною, яка тільки додала клопоту. Його батько, помічник столяра, укладав та циклював паркет,— щодня по десять годин навколішки, носом у самісіньку підлогу, бо стругати доводилося тверді букові плитки,— й заробляв вісімнадцять марок на тиждень. А за столом було кому їсти, та не було чого. Вісім місяців на рік четверо дітлахів — двоє хлопчиків та двоє дівчаток — ходили босі. А взимку, коли випадав сніг і Майн замерзав, вони вже не могли ходити до школи.

Те, що мати викроювала гроші на паливо, щоранку давала батькові, який тяжко працював, на підвечірок, добувала черевики й теплу одіж для себе з батьком і для чотирьох дітей та ще й платила за квартиру і двічі на день годувала шістьох — і все це за вісімнадцять марок на тиждень! — було чудом не меншим, ніж чудо Ісуса Христа, який п’ятьма буханцями й двома рибинами нагодував п’ять тисяч голодних.

Та навіть ця мужня, звикла до злигоднів і нездоланна жінка, яка з недоїдків, що їх інші викидають на смітник, уміла приготувати смачну страву, а з лахміття стулити сяку-таку одежину, за все Міхаелеве дитинство так і не спромоглася покрити одні непередбачені, але й неминучі витрати. Коли хлопчик захворів на дифтерію, вона віднесла до ломбарду за п’ять марок батьків святковий костюм, щоб заплатити лікареві і в аптеку. Віднесла в середу, а в суботу забрала назад — за п’ять марок з батькової платні. Та вже наступної середи в домі не лишилося ані крихти хліба і жодного пфеніга. Тоді мати знову заставила батьків костюм. Так і повелося,— хоч як вона чаклувала, а тих п’яти марок зібрати їй не вдалось. Щосереди в домі кінчався хліб, з року на рік костюм заставляли, по суботах його викупляли, а в середу знов хліба не мали. Тяжкий був той хрест, що його все життя несла на своїх плечах мужня мати.

І все-таки були у Міхаеля в дошкільні літа хвилини незатьмареного щастя. Ось мати повертається з базару, несучи повен кошик картоплі й городини. В очах малюка — надія й нетерпіння, але на його німе запитання мати тільки скрушно хитає головою. «Анічогісінько! Грошей не вистачило!».Та п’ятирічному хлоп’яті важко позбутися своєї мрії; дивлячись поверх корзини — десь у країну надій, воно длубається рученям у картоплі та бобах і раптом у листку салати знаходить п’ять слив. Міхаель витріщає очі й роззявляє рота з подиву, а мати сміється мало не до сліз, що так підманула його.

Міхаелева мати, гарна, сухорлява жінка з великими блискучими очима, кохала свого чоловіка й у всьому стояла набагато вище нього, та він за все життя так цього й не помітив.

Справжнього лиха, що гнітить серце і ранить душу, зазнав Міхаель аж у школі.

Ляпаси по обличчю — слідом за довгим, лютим поглядом просто в вічі загіпнотизованому учневі — й удари ціпком що було сили, удари, від яких синіло на долонях і під нігтями, а сідниця набухала темно-кривавими рубцями, такими завтовшки, як черв’як, було не найгірше, чим народний учитель Дюрр обдаровував своїх сорок жертв. Найогидніший був страх. Метод виховання Дюрра саме в тому-й полягав, щоб залякати учнів до безтями. У класі витав страх. Уночі він сповнював хлопчачі сни. Колишні Дюррові вихованці — тепер уже й сімейні чоловіки — вночі прокидалися від жахливих марень, а вдень, несподівано спіткавши його на вулиці, злякано сахалися вбік.

Навіть на уроках закону божого, коли йшлося про Адама і Єву в раю та про вічне царство небесне, Дюрр, зловтішно посміхаючись, походжав по класу з палицею в руці й чекав хибної відповіді, наче був не вчителем, покликаним вивести на широку дорогу життя сорок дітей, а приборкувачем тигрів, що мав видресирувати сорок диких тварин. Усю свою необмежену владу вчитель використовував для того, щоб витравити в учня особистість і вбити в ньому душу. Минав якийсь час, і більшість школярів перетворювалося на істот з усіма ознаками вірнопідданих рабів — готовий матеріал для наступного авторитета: фельдфебеля в казармі, а найвразливіші з-поміж них виходили довершеними кандидатами в божевільню.

Особливо жахала всіх його посмішка. Вранці, на першому уроці, перед тим, як оголосити: «Усний підрахунок!», він посміхався з кафедри серед мертвої тиші доти, доки сорок учнів мало не дуріли з переляку; навіть сам десятирічний Іммануїл Кант, у панічному страсі, що його викличуть, не спромігся б сказати, що сім разів по вісім — п’ятдесят шість.

Міхаель, хлопчик від природи вразливий, до школи розмовляв непогано, але під учителевим обухом раптом став заникуватись — цієї вади він позбувся тільки через десятки років,— і його більше не викликали: мовляв, від такого телепня однаково нічого не почуєш, та й узагалі з нього не буде пуття. Вчитель посадовив занику на останню парту, окремо від усіх. Викликав його зрідка, і то задля розваги класу, який міг разом з учителем позбиткуватися з Міхаеля, коли той, затинаючися, нарешті видавлював із себе неправильну відповідь.

Провчившись сім років, Міхаель покинув школу душевно уражений і якщо й не вкоротив собі віку, то тільки тому, що не усвідомлював ще одного: у безвиході людина чинить саме так. Несвідомо він не раз міг накласти на себе руки. Переконання, що він найдурніший серед усіх і ні до чого не здатний, час од часу змінювалось нападами якогось непогамовного шалу. Аби самому собі й своїм товаришам з вулиці довести, що він таки спроможний на щось, Міхаель міг на запаморочливій висоті стрімголов промчати навзаводи зі смертю по гранітних перилах мосту через Майн чи видряпатися по кам’яних виступах на двадцятиметрову дзвіницю. Двічі Міхаель, не вміючи плавати, брався довести приятелям, що пропірне під плотом, після чого його непритомного і напівживого приносили додому матері.

Аж коли йому минуло вісімнадцять, і він пройшов науку в слюсаря, хлопець перестав робити несвідомі кроки до самогубства. Тепер його вабило щось таке, чого він і сам не міг назвати. Міхаель мріяв стати «кимось», а ким — і сам не знав. Лікарем чи адвокатом він, учень з останньої парти, звичайно, стати не міг. Його мучила якась невиразна, незбагненна туга, він безнастанно волав у порожнечу і не діставав відповіді. Він був наче той молодий пагінець, вкритий таким шаром попелу, що крізь нього вже годі пробитися. З року на рік, схилений над своїми лещатами, Міхаель усе мізкував, ким би йому стати, й наслідок був один: з нього вийшов кепський слюсар. На душі від того не легшало.

Якось у неділю пополудні, стоячи перед дзеркалом, Міхаель намалював на аркуші паперу своє ліве око — в натуральну величину, а тоді й брову, навівши кожну вію, кожну волосинку. Те ліве око, вималюване з незвичайною точністю, як «Заєць» Альбрехта Дюрера, хіба що не так вправно, дивилося просто на Міхаеля. Ще не свідомий того, що в нього вийде, він почав малювати й праве око і випадково на потрібній відстані від лівого. Коли й воно було готове, спало на думку: «А чом би мені, власне, не додати сюди ще й рота та носа?»

Через десять годин Міхаель, який спершу мав намір намалювати лише око, розглядав свій автопортрет і зненацька пройнявся невимовним захватом на думку, що з нього, можливо, вийде художник. Від почуття внутрішнього визволення він аж не тямився.

Наступної суботи ввечері Міхаель, як завжди, прибрав верстат, позмітав віхтем металеві, стружки з лещат, над якими не один рік сушив голову, ким йому стати, і заявив майстрові, що з понеділка він. на роботу вже не виходить. На запитання — чому, він тільки сказав, що мусить їхати з Вюрцбурга. Здивований слюсар чи й що второпав. Та добре знаючи, що Міхаель упертіший від найупертішого осла, навіть не намагався відрадити його.

У понеділок Міхаель попрощався. Мати плакала. Вже на вулиці він нерішуче зупинився, не знаючи, куди його податися, щоб скоріше стати художником — вгору чи вниз понад річкою; в цю хвилину повз нього якийсь конюх провів за вуздечку коня до кузні і якраз вгору вздовж річки, отож Міхаель і собі рушив у той бік.

Він мав намір найнятися помічником до якого-небудь маляра, бо хоч той і зимує без роботи, зате влітку заробляє добре. Взимку ж на зароблені гроші Міхаель думав повчитися живопису й стати художником. Було йому двадцять три роки.

Невеличка нова бойня стояла кілометрів за два від Ротенбурга-на-Таубері, серед квітчастих лук, на огородженій ділянці, яка значно перевищувала площею усі чікагські бойні разом узяті.

Огорожа мала форму величезного овалу, і понад півмільйона її штахет Міхаель мав пофарбувати олійною фарбою — по двічі з обох боків.

Тільки в добрий бінокль можна було з одного кінця того овалу розгледіти постать, що на протилежному мірно водила щіткою — вгору-вниз, вгору-вниз.

Цілісінький день перед очима самі штахети, штахети— з шостої ранку до шостої вечора. За три погожі літні місяці 1905 року Міхаель, кінець кінцем, спромігся тільки раз пройтися щіткою по тій огорожі. Навіть уві сні йому ввижалися штахети й просвіти між ними.

Коли якогось понеділка о шостій ранку Міхаель знову спинився перед своєю огорожею, щоб фарбувати вже вдруге, його вжахнули трав’янисто-зелені ряди штахет, а в просвітах — далекий протилежний кінець, якого він добудеться лише через кілька місяців. Неспроможний більше братися до роботи, він витяг альбома для шкіців і накидав кущик ротиків, що цвіли тут, вимальовуючи кожен зубчик на листочках, а надто кожнісіньку пелюстку тендітних яскраво-жовтих квітів.

— Побачу я отаке ще раз, то можете забиратись до дідька,— заявив майстер, що нечутно підійшов до свого помічника і якийсь час сердито спостерігав за ним.

Коли майстер пішов, Міхаель подумав, що задля свого мистецтва художник мусить іти на будь-яку жертву. Однак не на аж таку, щоб занапастити себе чи збожеволіти. Після цього він спересердя тицьнув щітку в відро, аж бризнула фарба, і подався лугом геть, щоправда, цього разу вниз понад річкою.

У Франкфурті-на-Майні Міхаель з іще чотирма малярами за місяць пофарбував у сталевий колір металевий міст і з шістдесятьма заощадженими марками в нагрудному гаманці — навіть задосить, щоб стати художником і, безперечно, найславетнішим,— вирушив до Мюнхена.

2

Богемна кав’ярня «Стефані» складалася з бокового приміщення, де за столиками попід вікнами мюнхенські знаменитості щодня пополудні грали в шахи просто на очах у перехожих, і великої головної зали — з гаряче напаленою грубою, просидженими м’якими канапами, від яких тхнуло пліснявою, з червоним плюшем та кельнером Артуром, що занотовував у потріпаний записничок, перехоплений резинкою, щоб не розпався, борги своїх клієнтів. Переповнена зала була просякнута своєрідним теплим духом — неповторною сумішшю випарів кави, застояної плісняви та густющого цигаркового диму. Кожен, хто приходив сюди, почував себе наче вдома.

Здавалося, десь у глибині будинку чи над ним стоїть електростанція. Відвідувачі, мовби підключені до мережі високої напруги, стеналися від ударів струму, вимахуючи руками, підхоплювалися з м’яких канап, безсило падали назад і знову підскакували, витріщаючи очі в запеклій суперечці про мистецтво. Дехто з молодиків непорушно сидів, розв’язуючи вічно животрепетну проблему: як і цього разу впевнити Артура, що назавтра всі борги буде неодмінно повернуто.

У кав’ярні «Стефані» збиралися різні кола. Одне гуртувалося навколо Йоганна Воля — другого Оскара Уайльда, але внутрішньо врівноваженого й задоволеного, з блакитними плюшевими очима. Він завжди мав при собі томик Стефана Георге і якого-небудь любчика. Безмежна лагідність і ніжна врода забезпечували Волю прихильність підстаркуватих заможних дам, що всіляко догоджали йому, коли він, зручненько вмостившись у постелі, час від часу дозволяв собі трішечки занедужати. Це була лілія серед поля, без пфеніга за душею, яка хоч і не сіяла, зате жала і з неабияким смаком споживала.

Гуго Люк, задерши голову над тим людським юрмищем, просувався через кав’ярню до свого столика; він визнавав тільки тих небагатьох своїх шанувальників, які вірили, що їхню біблію — «Квіти зла» Бодлера — перевершать лише вірші, які незабаром напише сам Гуго Люк. У стосунках зі своєю коханкою він наслідував порнографічні малюнки Бірделі, а на своїх сучасників споглядав із своєї сірої самотини, неначе з вершини, крізь уявну підзорну трубу. Нещодавно він зробив виняток, прийнявши до свого кола цілком здорового молодого художника Карло Гольцера, який саме задумав винайти «легеневий літак». Цей апарат працюватиме, певна річ, без усякого там двигуна й матиме напрочуд просту конструкцію — лише дихальні клапани, самі дихальні клапани, тобто легені; завдяки їм Гольцер упокорить повітряний простір і почуватиметься в ньому так само природно, як і птах. Птахоподібний корпус та величезні махові крила Карло вже розробив. Для цієї легеневої машинерії із сталі залишилось довинайти тільки деякі технічні дрібниці під безпосереднім наглядом самого Гуго Люка, який так і сказав: «Я твердо постановив продати наш легеневий літак, для якого навіть Атлантичний океан — не більше як дощова калюжа, військовому міністерству».

Мав своє коло прихильників і доктор Отто Кройц. За його столиком сиділи худющий як кістяк росіянин — двометрового зросту чоловік з дитячою голівкою — студент з Карлсруе, що пустився берега після невдалої спроби вкоротити собі віку і відтоді став заглядати в чарку; молодий швейцарський анархіст, худий, з носом швейцарського горянина,— цей відсидів два роки в тюрмі за пограбування, вчинене в ім’я анархістських ідей; і, нарешті, художниця Софі Бенц — двадцятирічна примітивна мадонна тринадцятого століття з кирпатим носом і простим розрізом очей на лагідному дівочому личку.

Доктор Кройц, тридцятирічний одружений чоловік, вивчав в університеті у Граці психіатрію. Верхня частина його обличчя — голубі, невинні, як у дитини, очі, гачкуватий ніс та повні губи, завжди трохи розтулені, ніби він, нечутно сопучи, ніс на собі всі страждання світу,— не пасувала до мало розвиненої нижньої частини — підборіддя було ледь окреслене й поступово переходило в шию. Хто хоч раз бачив цю пташину подобу фанатика, ніби виліплену з ледь забарвленої порцеляни, той уже не міг забути його. Кройц серцем осягнув філософію Ніцше й був одним з перших послідовників Фрейда.

Цього вечора за їхнім столиком. сидів і Міхаель. У школі живопису він познайомився з Софі й запросив її до кав’ярні, де досі ще не бував.

У переповненій залі зненацька запала тиша, наче там з’явився якийсь привид. Артур — Наполеон у своїй імперії — випнув підборіддя й обвів поглядом завмерлих гостей. Якийсь блідий чоловік прошмигнув повз столик доктора Кройца, кинувши йому:

— Фрейд — маячня! Справжнісінька маячня!

1 так само раптово зірвалася буря голосів. Доктор Кройц, скручуючи цигарку з тютюну впереміш із чаєм, усміхнувся до своїх шанувальників:

— Сьогодні одкровення Фрейда багатьом ще здаються маячнею. Як на мене, його доповнення філософії Ніцше стане найщасливішим надбанням двадцятого століття.

Довготелесий росіянин рішуче докинув:

— Безперечно, Ніцше і Фрейд можуть привести нас до позбавленої всіляких комплексів та забобонів надлюдини. Це — найпекучіша проблема нашої доби. Якщо ми її розв’яжемо, то будемо жити небезпечним життям у розрідженому повітрі.— Він обхопив рукою чоло.— Тут лише одна перешкода, одна, зате дуже серйозна, аж надто серйозна —? християнство.

Анархіст, певний свого, спокійно заперечив:

— Ніцше розхитав християнство. Він підірвав його засади.

— Так-так, я й забув,— погодився росіянин з полегкістю.

Доктор Кройц, явно притлумивши в собі якийсь ущипливий закид, наморщив чоло, ніби в нього розболілася голова від патяканини його надміру мудрих учнів.

Міхаель уперше почув про Ніцше та Фрейда і нічогісінько не второпав. Щоб якось приховати своє невігластво від Софі та її друзів, він схопився за свою праву руку, яка ще й досі не відійшла від щітки, вдаючи, ніби через біль йому не до розмови.

Анрі Рінг, молодий француз, з яким Міхаель разом мешкав у майстерні, зайшов до зали й вмостився верхи на стільці, поклавши на спинку лікті й зіпершись на них підборіддям. Доктор Кройц чемно поспитав його, чому це він надає перевагу Мюнхенові над Парижем. Анрі, на тугому, як брунька, обличчі якого все було квадратне — навіть рот, задоволено всміхнувся і, не підводячи з ліктів квадратного підборіддя, сказав:

— Моїй матері вже сорок п’ять, а на вигляд їй років двадцять п’ять. Певна річ, дорослий син удома їй ні до чого. Він зіпсує їй увесь гешефт, адже вона у мене повія.— Анрі було шістнадцять років.

Росіянин значуще подивився на анархіста, наче тут уже народжувалася нова, вільна від усіляких забобонів надлюдина.

Артур простягнув Анрі перелік його боргів, а коли той тільки закотив очі, пояснив:

— Я хочу одержати свої гроші, це ж зрозуміло. Я одружений, у мене четверо дітей, це ж зрозуміло.

На що Анрі, вищирившись, відповів:

— Тоді вам не слід було одружуватись, це ж зрозуміло.

Та Артур уже підхопив під пахву серветку і поспішив до дверей, в які заходили нові відвідувачі — поважні городяни, які напевне мали чим платити за каву.

Доктор Кройц підскочив, ніби поруч ударила блискавка. Всі попідводились. Підбіг Артур і запобігливо вклонився, коли Кройц сказав йому:

— Запишіть усе на мій рахунок.

Доктор Кройц був надійний клієнт. Його дружина час від часу навідувалася в «Стефані» та сусідні тютюнові крамнички і сплачувала борги свого чоловіка.

Вони повільно рушили в напрямку квартири доктора Кройца, розмовляючи дорогою про Ніцше та Фрейда,— жменька людей, відірваних від буденного життя вулиці. Міхаель, що його ласкаво запросила із собою Софі, йшов ніби по тонкому льоду. Відколи він опинився в Мюнхені, його не полишало відчуття, ніби попав у дзигу, яка крутить його навколо все нових і нових вражень з такою запаморочливою швидкістю, що годі втримати й обміркувати бодай одне з них.

Доктор Кройц ходив, мов на пружинах,— низько припадав у колінах, а тоді різко спинався на пальці, що потребувало чимало зайвих зусиль.

У його дружини було таке ж солом’яно-жовте волосся, як і в нього, товсті ноги й трохи завеликий ніс, що утворював пряму лінію з лобом,— пишна Нефертіті, що була досить гарна, коли всміхалася, показуючи два разки великих, проте рівних зубів. Вона готувала бутерброди і то цілу гору, бо в довготелесого росіянина влазило чимало.

Доктор Кройц, бувши великим шанувальником жінок — принципу жіночості, як він полюбляв висловлюватись,— і дотримуючись думки, що їхні статеві комплекси вимагають не тільки всебічного вивчення, а й рішучого відмітання в постелі, натякав поглядами своїм друзям, що Софі й Міхаеля треба залишити у невеликій кімнаті самих.

Софі він дуже цінував, але її незайманість сприймав як небезпечний комплекс і взагалі щось не гідне дівчини. Всі прожогом кинулися з кімнати, ніби щойно дізналися, що в Софі холера.

— Будемо сподіватись, що він позбавить її невинності. Нехай і вона погляне на пекучу проблему нашої епохи очима свого оточення,— сказав росіянин і довгими, делікатно розчепіреними пальцями одним махом кинув у рот чималий окраєць хліба з шинкою.

Софі почервоніла по самі вуха. Міхаель також завважив докторові позирки й, невиразно здогадуючись, що вони стосуються і його, заходився вивчати візерунки на шпалерах. Зненацька дівчина труснула головою — рішуче, мовби внутрішнім зусиллям проганяючи збентеження, й запитала, чи не зайшов би він з нею до її студії. На вустах у неї знову заграла приваблива тепла усмішка, що нею вона, сама того не відаючи, полонила Міхаеля ще при першій зустрічі в школі живопису.

Вони непомічено вислизнули з будинку через чорний хід і мовчки пішли вулицею. Хоча Міхаель і радів, що знову зостався вдвох із Софі, проте відчував себе так, ніби босоніж іде кропивою. Він і тепер не наважувався висловити їй те, що виношував уже кілька днів: як йому хочеться, щоб вона стала його подругою.

Все умеблювання її майстерні складали отоманка, спиртівка на ящику, двометровий креслярський стіл, кругла дерев’яна ванна та високий — на людський зріст — пересувний трельяж, куплений за п’ять марок у лахмітника. На стінах були пришпилені десятки малюнків з голої натури, виконані тушшю, олівцем, сепією, червоною крейдою, деякі де-не-де наведені аквареллю, і на всіх — те саме гарне дівоче тіло. Софі щоразу малювала перед трельяжем модель, яка їй нічого не коштувала,— своє власне тіло і то в будь-яку величину, не раз у натуральну, в усіх можливих позах — на колінах, стоячи, лежачи, з боків; і скрізь — примітивна мадонна з невеличкими високими грудьми й вузьким, але все-таки не позбавленим жіночої зваби тазом, у якому вмістилася б дитина.

Вона поставила чайник на спиртівку. Міхаель, серед півсотні голих Софі, похнюпився, картаючи себе, що він, для кого мистецтво як-не-як мусить бути над усе, дійшов до такого і не може дивитися на голу Софі очима художника.

Якраз перед ним посеред стіни одна біля одної висіли дві великі натури з Софі — вид спереду і ззаду, на весь зріст, а нижче — третя, пластично виконана червоною крейдою, в лежачій позі й теж у натуральну величину, з усіма деталями, відтінками й крейдяними бліками. Дівчина лежала на спині, заплющивши очі, повернувши набік голову, а руку вільно поклала на живіт,— достоту Венера Джорджоне. Хоча Міхаель твердо вирішив розглядати цю голу Софі в натуральну величину тільки як мистецький витвір, за хвилину його знов обсипало жаром.

Вони підсунули ящик до отоманки, й Софі налила чаю. На ній була тілесного кольору плетена сукня, яка облягала її; лише донизу від щільно обтягнутих стегон вона ширшала, щоб можна було ходити, і заразом незаперечно свідчила, що саме ця постать з м’якими й плавними лініями слугувала моделлю для розвішаних на стіні шкіців.

У Софі була невеличка голівка — така кругла, яка тільки може бути в дівчини. Личко — нехитро окреслені вуста, трохи випнуті вилиці й опукле чоло — постійно випромінювало якесь внутрішнє світло.

Вона підвелася:

— Вам чаю з молоком чи з лимоном?

Навіть тієї миті, коли вона ждала відповіді, її обличчя та й сама постава — вся очікувальна, вже й трохи послужливо нахилена вперед,— виражали життєрадісну готовність, яка була суттю її і стоги.

Вона принесла молока й знову сіла коло Міхаеля на отоманку. Він не зронив жодного слова. Запала тривала мовчанка. Нарешті Софі запитала — безпосередньо, як це може запитати молода художниця,— чи йому подобаються її шкіци з голої натури.

— Гарні! Дуже гарні! — Йому стало ніяково, і він опустив очі.

— Все це ще нічого не варте, я знаю. Перш ніж узятися за пензель, мені треба якомога більше малювати з натури, і то роками.— Донька вчителя гімназії з Ельвангена, вона розмовляла з досить відчутною швабською вимовою.— Перед тим, як створити свого Давида й розмалювати Сікстинську каплицю, Мікеланджело, певно, зробив багато тисяч шкіців. Як ви гадаєте?

На цю тему Міхаель ще не міг говорити. Та й що воно таке, ота Сікстинська каплиця? Вони самі в студії, і якщо він не скаже їй усього тепер, то, можливо, вже не випаде такої нагоди. Треба їй сказати, негайно ж! І він мовив:

— Щодо Сікстинської каплиці, то ви маєте цілковиту слушність.

Софі несамохіть підвела голову., і її погляд зустрівся з його поглядом, який виказав усе. Зашарівшись, дівчина опустила вії й схопилася за чашку. Міхаель помітив, що рука її тремтить, і чомусь відчув себе впевненіше. Поки вона доливала чаю, він дивився на її руки., а потім, глянувши на зображення натури в природну величину, сказав:

— Руки у вас теж напрочуд гарні.— Далі слова вже вихопились самі.— Я хотів вас щось запитати. Запитати, чи не станете ви моєю подругою?

Вона повернула до нього спаленіле обличчя, і він побачив, що в неї почервоніли навіть вуха. Його рука мимоволі обняла її, а вуста потяглися до її вуст.

Це був дитячий поцілунок. Міхаель був такий самий недосвідчений, як і Софі.

Усміхаючись, вона дивилася на нього дуже хоробро, ніби цього вимагала її честь, і дозволила поцілувати себе ще раз. Здавалося, що то двоє дітей їдять разом одне яблуко. Що має бути далі — ні він, ні вона не знали, їх іще відділяли гори й льодовики. Кров шугнула Міхаелеві в голову. Лякаючись наступного кроку, якого він не знав, хлопець заявив, що йому час додому.

Міхаель мав русяве волосся й статуру легкоатлета — плечистий, вузькі стегна, шкіра на довгобразому, надто худорлявому обличчі гладенька, як у немовляти, губи тонкі, а над великими очима — вольові нарости. «Достоту лоб мислителя»,— всміхалася його мати, проводячи по ньому пальцями. (Вона, як і батько, походила з нижньофранконських селян).

На вулиці щойно випав сніг. Міхаеля охопило відчуття безмежного щастя. Повільно падали лапаті білі сніжинки, безшелесно вторуючи його радості: «Так, так!», а припорошені дерева, що іскрилися в світлі дугових ліхтарів, здавалися облитими сліпучо-білим цвітом, як навесні.

Коли Міхаель прийшов додому, Анрі стояв нахилений над креслярським столом. Сьогодні він продав у журнал «Сімпліціссімус» свій перший малюнок — крива нічна вуличка в старій частині Мюнхена, а під ліхтарем самотня повія,— й, окрилений успіхом, уже заходився біля нової роботи.

На запитання, де він вештався, Міхаель відповів недбало, мов бувалий серцеїд:

— Та так, у студії в однієї приятельки... А ти?

Анрі, не відриваючись від роботи, сказав:

— Був в однієї шльондри! Дві з половиною марки! Зате робить геть усе.— Він безнастанно переступав з ноги на ногу і, ледь присідаючи, стуляв коліна.

Міхаель не витримав:

— Та вийди вже куди тобі треба!

— Можу й тобі дати її адресу. Ото бодня!

Зробивши ще якийсь штрих, він востаннє глянув на

малюнок, жбурнув олівця й стрімголов вибіг з кімнати.

Що це означає — «робить геть усе»? Міхаель хотів би дізнатися, що взагалі можна робити. Але допитуватися в Анрі і тим виказувати своє неуцтво не дозволяла чоловіча гордість. Уночі йому снилася Софі, гола на

тура в натуральну величину, що лежала на стіні. Нарешті вона ворухнулася й зійшла зі стіни. Приверзлися й дві з половиною марки: він стискав їх у кулані. То був моторошний сон, після нього Міхаель прокинувся вкрай змучений.

Коли годині о десятій, ранку він прийшов до школи живопису, Софі ще не було. Міхаель поставив свій мольберт поруч з її й почав малювати голу модель, що застигла на підвищенні,— молодий м’язистий юнак з байдужим виразом на обличчі й товстими губами.

Шкала живопису містилася на Георгенштрасе в дерев’яному будиночку, оточеному садком. Унизу була студія, а з неї круті, мов на куряче сідало, сходи, вели до дерев’яної галереї, де були двері до невеличкої комірчини, в якій мешкав власник школи — пан Ажбе. Він лежав одягнений у постелі й спав непробудним п’яним сном. Поряд стояла пляшка з-під коньяку.

Школа Ажбе мала велику славу, а його вважали за геніального вчителя. Найобдарованіша молодь залишала Академію мистецтв, аби тільки повчитися в нього. Молоді художники стікалися до Ажбе з усіх кінців Європи. Він не питав, чи спроможні вони платити за навчання, й ніколи не знав, хто з них уже заплатив, а хто — ні. Поки в шухлядці його нічного столика ставало грошей на коньяк і натурників, все було гаразд. Не один дожидався, поки в майстерні звільниться бодай квадратний метр площі,— школа Ажбе завжди була переповнена.

«Хто перший прийшов, той і малює перший»,— такий був його незмінний жарт, який надзвичайно подобався і йому самому, і його неплатоспроможним учням.

Софі навшпиньки поминула натоплену грубу й підійшла до свого мольберта. Було тепло й тихо. Всі працювали. Усвідомлення того, що тепер він належить до кола художників, а зараз навіть може нишком перезирнутись з усміхненою до нього Софі, неймовірно тішило Міхаеля. Життя грало всіма веселковими барвами.

Робочу тишу порушило рипіння дощок — угорі на дерев’яній галереї стояв Ажбе у чорному, підшитому хутром пальті з хутряним коміром; чорна хутряна шапка вершків з п’ять заввишки була насунута на самі очі. Підібравши спереду пальто, що сягало аж до кісточок, і тримаючись за поручні, він повільно, східець по східцю, спускався вниз. Так само неквапом наблизився до одного з учнів, волочачи криві ніжки, мов дитина, що вчиться кататись на роликових ковзанах.

Проглядання малюнків, чим, власне, й зажив слави Ажбе та його школа, почалося з того, що він опустив сантиметрів на сорок планку мольберта, до рівня очей,— на зріст він був як десятирічний хлопчик. Учні обступили Ажбе, уважно спостерігаючи за тим, як від одного-двох штрихів у малюнка, що завис у повітрі, переміщувався центр ваги і він оживав.

— Ось так,— промовив Ажбе і підійшов до сусіднього мольберта.

Цей учень уже тиждень возився над шкіцом завбільшки з долоню. Ажбе повільно перекреслив його вуглиною навскоси, від лівого плеча до правої ноги, й мовив:

— Ні кісток, ні м’язів, ніякої тобі анатомії. Ось так.

Тоді він обвів жирним контуром оту ретельно затушовану фотографію, і перед глядачами постав натурник на помості.

Ажбе був справжній хірург. Оперуючи роботи своїх учнів, він оперував і їх самих. Дехто відразу конав під його ножем і залишав школу; обдаровані ж брали в нього все, що тільки можна було взяти в учителя.

Наступний — чорнявий юнак з товстим носом і запалими, жовтими, як слива, щоками, так поринув у свою роботу, що схаменувся аж тоді, коли Ажбе поплескав його по плечу. Він малював не чоловічу натуру, а частину жіночого тіла — від пупка до колін, і то втричі більшу за природну величину. Ажбе, який у своєму хутряному пальті видавався майже квадратним і навіть у високій хутряній шапці сягав лише по груди своїм учням, бухикнув глухим п’яним сміхом і зичливо сказав:

— Добре, ось так. Але сходіть до психіатра, а краще до якої-небудь дівки. Ось так.

У Мюнхені Ажбе назирали не інакше, як професор Осьтак. З його школи вийшли відомі художники. Проте ніхто й ніколи не бачив жодної картини, яку б намалював він сам. І ніхто не знав, чи він взагалі коли-небудь малював. Невідоме було і його минуле. За кілька років холодної грудневої ночі, повертаючись напідпитку додому, він упав у сніг і заснув. Знайшли його тільки вранці, вже задубілого. Походження Ажбе залишилося загадкою. За труною його йшли мюнхенські художники.

Міхаелеві довелося відмовитись від обіду, бо його заощадження, що ними він збирався оплатити свою науку, за три тижні майже розтанули. О шостій він за п’ятнадцять пфенігів з’їв в одному вегетаріанському ресторанчику свою улюблену страву — рисовий пудинг з абрикосовим компотом, але, повернувшись додому, дізнався, що почав свій обід з третього. Анрі переможно розмахував двома двадцятимарковими банкнотами — гонораром за малюнок. Через десять хвилин вони вже сиділи. в «Одеоні» — найфешенебельнішому і найдорожчому ресторані Мюнхена.

Вони почали з устриць, тоді перейшли до черепахового супу й форелі; розімлілі, неквапом добралися до смаженої зайчатини з брусницями і, впоравшись з омлетом суфле, сиром та овочами, дійшли, нарешті, до чорної кави, коньяку «Хеннесі» та імпортної сигари. Крім того, випили ще пляшку благородного вітчизняного вина, виготовленого на Майні, врожаю 1895 року, рівне якому в першій половині двадцятого століття одержували тільки в 1911, 1917 та 1921 роках.

— Перед таким вином можна навколішки впасти,— заявив Міхаель уже після першого ковтка.

В досить піднесеному настрої вони повернулися додому — до кав’ярні «Стефані». Міхаель сказав:

— У житті бувають свої злети, еге ж?

Дев’яносто пфенігів, що залишилися від сорока марок, Анрі призначив на сплату половини своїх боргів. Артур, який іноді примушував особливо злісних боржників півгодини чекати чашку кави, цього разу, не гаючись, захоплено поставив на мармуровий столик піднос і на мить послужливо застиг у поклоні.

Артур був непоганий психолог. Уже з манери боржника відчиняти двері й замовляти каву він нюхом чув, що його кишені не порожні.

Прихід Гуго Люка став подією. З ним були його приятелька Лотта і Спела Альбрехт зі своїм новим чоловіком: вона вийшла за нього сьогодні вранці, заявивши чиновникові, який їх реєстрував, що вони беруть шлюб просто задля жарту.

Лотта була вродлива дівчина з вузькими хлопчачими стегнами, шовковистим, коротко підстриженим каштановим волоссям і вощаною шкірою. Усією своєю поставою і виразом обличчя — трохи нахилена вперед, ліве плече підняте, підборіддя схилене до плеча,— усім виглядом Лотта беззастережно засвідчувала, що вона віддана рабиня Гуго. Спела ж була досить повна й маленька. її іржаво-рудава зачіска мала форму величезного тюрбана й була вдвічі вища й ширша, ніж невеличке, біле як сніг напудрене личко землерийки. Вона весь час значуще всміхалася, ніби носила маску із значущою усмішкою.

Всі четверо всілися в кутку біля вікна. Гуго Люк, прихилившись потилицею до стіни й задерши підборіддя, різко сказав:

— Трагедія сучасної людини — мебльовані кімнати.— Сіре, як попіл, обличчя Люка підтверджувало цю думку.

Міхаель уважно слухав, як Альбрехт, в якого ще не затяглась покусана губа, декламував нового вірша, де йшлося про запашні, п’янкі туберози, які в ніжних ручках Спели обертаються на батіг. Анрі спокійно оцінив:

— Лайно.

Лотта, засукавши до плеча рукав, показувала Спелі круглі червоні плями, що їх випалив сигаретою її коханий. Міхаель нічого не розумів.

Виголоджений, ледь живий композитор — блідий чоловік, що сказав якось докторові Кройцу: «Фрейд — маячня! Справжнісінька маячня!» — підійшов до столика і, зловісно посміхаючись, спитав, чи не заплатять, бува, пани Шіллер та Гете за каву пана Бетховена. Люк, зумівши притлумити свій голод куривом, виклав на стіл усе, що мав — сорок п’ять пфенігів,— і двадцять з них мовчки простягнув панові Бетховену.

Дим від безлічі сигарет спливав густими клубами вгору, а запальні суперечки гостей зливалися в нестихаючий шум водоспаду. Ван Гог був перший, хто на початку двадцятого століття став призвідцею землетрусу в кав’ярні «Стефані». А в деяких головах уже спалахували вогні революції — революції абстрактного мистецтва, яке через кілька років заявить про себе першими ластівками.

Коли Анрі сказав, що сплатить тільки половину своїх боргів, Артур поцікавився, куди ж ділися сорок марок від «Сімпліціссімуса». Ця подія обговорювалася не лише в «Стефані», а й по всій околиці, і кілька хвилин тому долинула до Артурових вух. Поки Анрі з Артуром доходили згоди біля стойки, Иоганнес Воль, по-батьківськи погладивши по голові свого любчика, підійшов до Міхаеля, тримаючи в руках, наче молитовник, томик Георге. Правильний м’який овал його обличчя кінчався невеличким подвійним підборіддям, а вуста стали б оздобою навіть для найбільшої красуні. Воль пильно глянув Міхаелеві в очі й промовив:

— А ви погарніли.

Про гомосексуалізм Міхаель ще не знав, та коли Воль ніжно поклав руку йому на плече, він з підсвідомою відразою відсахнувся і, не тямлячи себе з жаху і обурення, витріщився на нього.

Поруч зупинився професор Осьтак, і Артур налив йому повну склянку коньяку. Міхаель розгублено привітався й чкурнув до вбиральні. Хвилин десять він розчісував свого чуба, що вже досяг мистецької довжини, а потім рушив до Софі — вони домовились зустрітися.

Він прийшов надто рано. Коли він постукав у двері її студії, Софі, намилена з голови до п’ят, ще стояла в своїй дерев’яній ванні. Вона несамохіть затулилася обома руками, ніби Міхаель уже стояв перед нею, і гукнула, щоб він трохи зачекав.

Міхаель присів на сходах. Зненацька він відчув на плечі руку Воля, і його аж пересмикнуло. Фарбувати штахети було куди простіше, ніж сидіти в кав’ярні «Стефані» й міркувати, що там діється. Ніцше, Фрейд... Йому треба читати й читати. А Иоганнесові Волю наступного разу він затопить у пику. Але що сказати тепер Софі? Затопити Волю в пику — нехай так, але що сказати їй? Найліпше було б устати й піти геть. Але ж з нею справа зовсім інша. Та й потім — він уже двічі її цілував. Просто він її ще поцілує.

Биография


Произведения

Критика


Читайте также