Леонгард Франк. ​Службовець

Леонгард Франк. ​Службовець

Службовець магістрату Гефер — невибагливий чоловік — і після «великого безладдя», яким у його очах була війна, лишився жити в похмурій наріжній кімнаті вдови Гонер, де було прохолодно, мов -у погребі, і пахло синькою для білизни. Поступово його життя повернулося в колію одноманітних канцелярських буднів.

Фрау Гонер та її дочка, годувальника яких проковтнула війна, жили з того, що шили сорочки для крамниці готового одягу.

Надомну роботу, казали вони, дві сумлінні швачки матимуть завжди, бо завжди потрібні сорочки. Та й пан Гефер, без сумніву, дуже порядний квартирант, акуратно платить і не любить ніяких змін. Він, очевидно, не має наміру одружуватись, а проживе ще багато років. Отож, коли мати навіки склепить очі, дочка зможе бути спокійною за своє майбутнє.

Щоранку пана Гефера будив дзвінок його випробуваного будильника. Він одразу ж кидав пильний погляд на циферблат, і всі двадцять два роки стрілки незмінно показували сьому годину. Потім лівий лікоть впирався в подушку, а тулуб трохи повертавсь до вікна: пан Гефер дивився, яка надворі погода.

Кілька років тому службовець тижнями сушив собі ‘ голову над тим, чи не краще ставити чайник відразу, щойно встанеш з постелі, щоб вода встигала закипати, поки він одягнеться. Проте чоловік волів не запроваджувати цього вже тоді чужого йому єству нововведення, а й далі робити все по черзі. Кожен його день — від сьомої ранку й до миті, коли він заплющував очі й засинав,— проходив з тією самою усталеною послідовністю. Помалу на його обличчя лягали зморшки.

Відтоді, як кілька років тому в стравохід йому попала волосинка, Гефер навчився бути обережним. Оглянувши стерту і вже м’яку, як губка, зубну щітку, він, як завжди, і цього ранку висмикнув ще одну відстовбурчену волосинку.

Аж коли пан Гефер натягнув поверх накрохмалених манжетів ще одні — ластикові, в голубу та білу смужку, і був уже цілком одягнений, він поставив на невеличку спиртівку чайник.

Як людина ощадна, він намагався не дихати на спиртівку, щоб зберегти все жалюгідне тепло її синюватого полум’я. Сидів за столом, як завжди, трохи боком і знов міркував про те, як розподілити свою платню так, щоб вигадати на омріяні золоті окуляри та нову окантовку для крисів котелка. Стара окантовка в тому місці, де рука береться за котелок, коли вітаєшся, вже геть протерлась. Крім того, щоденні видатки потрібно, як і до війни, знову привести у відповідність з платнею.

Всю війну ці чверть години — поки закипав чайник — пан Гефер з дня на день марно сушив собі голову цими трьома проблемами, що мали спільний корінь: дедалі дорожче життя.

Думку одного з колег, який звинувачував найвищі органи влади в тому, що вони свідомо не бажають збільшити зарплату відповідно до зростання цін, пан Гефер рішуче відкидав. Він уперто шукав прорахунку в щоденних своїх витратах, прагнучи будь-що відновити крихітний власний лад як твердиню проти великого безладдя.

Але невпинне зростання цін знов і знов зводило всі його розрахунки нанівець. Здебільшого траплялося так, що не встигав він іще пристосуватися до одного підвищення цін, як наставало друге і вже було оголошено наступне.

Мрія про власне домашнє вогнище за таких умов не могла здійснитися Цнотлива дівчина, з якою він був заручений, за дев’ять років постаріла й під час війни зачахла, мов охляла пташка, не переживши жодної ночі кохання. Не сповнилася й мрія нареченої виставити у власному домі на комоді, щоб бачили гості, футлярчик з шістьма срібними ложечками на голубому оксамиті.

Та ось ціни, здається, усталились, хоча й на неймовірно високому рівні. Тепер треба, нарешті, знайти й остаточно усунути помилку. Війна вже кілька років як закінчилась. Безладдя, щоправда, ні. Злидні панували жахливі. Речі першої потреби коштували значно дорожче, ніж навіть у війну. На думку пана Гефера, про деякі верстви населення можна було сказати, що вони голодують. Війна закінчилась, але в певному розумінні вона все-таки тривала. Та хоч би там як, а помилку треба було шукати і знайти серед самих службовців, адже держава й магістрат, без сумніву, достатньо піклуються про людей, які сумлінно виконують свій обов’язок.

Найточніший розподіл платні, ощадливість, сумлінне виконання своїх обов’язків і послух — ось що було головне. І — порядність! У своєму житті пан Гефер не допускав нічого непорядного. Переглядаючи своє життя, він не знаходив нічого такого, що змусило б його почервоніти. Якось давно, коли його наречена, за два дні до смерті, вже на смертній постелі, захоплено гралася срібним футлярчиком, підбитим голубим оксамитом, від необачного жесту з її худенького плеча зсунулася сорочка. Гефер одразу ж відвернувся до вікна.

Тільки одного він, оскільки в сусідній кімнаті жили дві особи жіночої статі, соромився і, якби міг, уникав би. То був шум спущеної води в убиральні. Та хоч як обережно тягнув він за ланцюжок, вода завжди виривалася з шумом.

Навіть тепер, на саму згадку про це, він зашарівся, і на його обличчі поволі проступали і знов зникали безліч великих вугрів.

Сьогодні пан Гефер остаточно вирішив відмовитись від давньої мрії — мати коли-небудь золоті окуляри. Він зрозумів, що такої витрати він не зможе собі дозволити навіть після очікуваного призначення його на посаду заступника завідувача бюро. Кожної другої половини місяця він змушений був усе-таки витрачати всі гроші, заощаджені на початку місяця, а перед платнею навіть зовсім відмовлятися від обіду.

Роками він тішив себе надією, що, коли надіне окуляри в тоненькій золотій оправі, вугрі з лиця посходять. Це була єдина романтична мрія в житті пана Гефера.

Серед загальної розгубленості, тривоги й безладдя в країні він вважав своїм обов’язком ще енергійніше, ніж досі, ухвалювати відповідні рішення і, хоч там що, якомога скоріше дати лад своїм приватним справам. Адже якщо кожен виконуватиме свій обов’язок, все знов повернеться на краще.

Своє позавчорашнє рішення пан Гефер постановив відтепер вважати за остаточне: окантовку крис не міняти, а при вітанні братися за котелок збоку, щоб зберегти окантовку принаймні в такому стані.

Тепер йому залишилося тільки відшукати головну помилку, яка, мабуть, ховалася в найнеобхідніших щоденних витратах. Але це він вирішив відкласти на другий ранок. Бо зараз вій смакуватиме чаєм. Робити дві справи відразу або, роблячи одну, думати про іншу, Гефер не звик.

У сусідній кімнаті приглушено цокотіла швейна машинка. На вулиці, десь зовсім близько, почувся багатоголосий протяглий крик, який раптово обірвався й так само раптово залунав ще голосніше.

Досада й рішучість надали обличчю пана Гефера поважності і твердості. З таким крижаним і незворушним виглядом він вирішив і сьогодні пройти крізь натовп звільнених робітників, які вже багато днів збиралися в кінці вулиці перед ворітьми великого заводу.

Навіть службовці постворювали якісь організації і ставили перед державою свої вимоги. А держава ж — їхня годувальниця...

Кинувши погляд на будильник, він багатозначно підняв палець. Ні, цього з ним не повинно статися! З ним ні! За двадцять два роки Гефер жодного разу не запізнився, на службу. Він промовив до себе: «Я б цього не пережив. Я буду прикладом і взірцем для всіх службовців країни, й не тільки для службовців».

Через кілька хвилин до кімнати пана Гефера з відром та ганчіркою зайшла повна, бліда й недокрівна дочка фрау Гонер. Вона прибрала вмивальник, стягла з ліжка постіль, зваливши при тому з тумбочки на підлогу будильник, і розіслала на підвіконні, щоб провітрювалася, перину. Піднявши будильник і впевнившись, що він цокає, вона вийшла з кімнати.

В адресне бюро, де служив пан Гефер, прислали нового службовця — молодика, що втратив на війні ліву руку.

Вікна бюро виходили на північ, у двір, куди ніколи не заглядало сонце. Коли новенький за півгодини до початку роботи прийшов на службу — цього ранку вперше, — в кімнаті було ще так темно, що він не міг нічого побачити. Видно було тільки довгу чорну людську руку, що, мов примара, ковзала туди-сюди по віконній шибі.

Спостерігаючи, як із сутінок поволі виступає довга, на всю стіну, картотека з численними ящичками, новенький замислився, чому так міцно тримається затхлий дух паперу та пилюки, хоча підлога щойно вимита і ще навіть не просохла.

У позначених літерами алфавіту ящичках зберігались адреси та інші відомості про мешканців міста. Кожен службовець завідував певною кількістю ящичків.

У вранішньому світлі, що помалу заповнювало довге приміщення, з’явилися шість письмових столів.

Нікого з службовців ще не було. Стрілки на циферблаті, що світлою мерехтливою плямою враз виступив зі стіни, показували за дві хвилини восьму.

Нечутно увійшов худий високий чоловік, повісив пальто в шафу і прошепотів своє ім’я:

— Адам Анкер... Пан завідувач покаже вам ваше місце.

В його безбороде бліде обличчя так органічно вписувались золоті окуляри в тоненькій оправі, наче він народився в них і виріс.

Через кілька секунд надійшов пан Гефер. Зосереджено й ретельно він заходився поправляти письмове приладдя, яке й так лежало в бездоганному порядку, натягнув нарукавники і ще якусь хвилю марно шастав поглядом по столу, шукаючи безладдя.

У двері, немов у мультиплікаційному фільмі, вкотився кругленький кривоногий чоловічок, миттю скинув пальто і знову зник — то був кур’єр адресного бюро Аберле.

Незворушність, з якою пан Гефер, подавшись усім корпусом уперед, тарабанив пальцями по столу з нетерплячки почати роботу і не починаючи її, свідчила про таку гармонію душі, що цієї миті новенький бажав тільки одного: опинитись на його місці. Одержавши завдання переписати якийсь папір, він ретельно вивів червоним чорнилом заголовок.

Під час перерви на підобідок мова зайшла про те, що останнім часом жінки дедалі частіше вдаються до абортів. Службовець, який дотримувався думки, що при встановленні розміру платні найвищі органи влади не зовсім несвідомо припускаються помилки, заявив: ніхто не має права приводити на світ дітей, якщо не може їх прогодувати.

Пан Гефер підняв палець:

— Даруйте мені, колего, але такими легковажними розмовами ви сприяєте вчинкам, що їх наше право недвозначно кваліфікує як злочин... Згідно з германо-римським правом діти, яких зачато, повинні бути народжені.

Від цього обов'язку звільняють лише особливо тяжкі хвороби.

О шостій вечора, коли розчиняються двері контор, майстерень, торгових будинків, ворота заводів, випускаючи армію трудящого люду, пан Гефер, підхоплений потоком сотень квапливих ніг, також поспішав додому. Його сповнювало почуття, що й він бере участь у виробництві товарів, які стоять в осяйних вітринах усієї країни, чаруючи зір покупців, що й він вносить свій скромний, посильний вклад у розв’язання гігантського завдання — будь-що повернути країні колишній лиск і лад.

Сьогодні, як і всі двадцять два роки — чотири рази на день,— він зробив гак і обійшов провулок, що мав погану славу. Тут тримали свої крамниці з потаємними задніми кімнатами переховувачі, тут було кубло на кублі, переповнені всілякими волоцюгам#; підпільними акушерками, інвалідами війни, повіями та їхніми дітьми, безпритульними, підозрілими . особами з фальшивими паперами — одне слово, люмпен-пролетаріатом.

Пан Гефер доїв свій шматок хліба і завів будильник.

Наступного ранку дочка фрау Гонер поставила перед дверима пана Гефера пляшку зі спиртом — обережно, щоб не розбудити квартиранта раніше сьомої, і вийшла з матір’ю на вулицю. Вони збиралися здати готові сорочки й одержати матерію для нових.

У квартирі панувала тиша. Службовець лежав горілиць, простягнувшись і поклавши худі руки поверх ковдри, поки його сон не обірвав рев звільнених робітників, який, наростаючи, перетворився на грім і на верескливих жіночих голосах досяг своєї верхньої межі. Було пів на дев’яту ранку.

Пильний погляд пана Гефера впав на стрілки масивного, випробуваного будильника, який так само цокав, але дзвінок якого вчора вранці після удару об підлогу поламався. За своїм звичаєм, Гефер трохи повернувся до вікна — виглянути, яка надворі погода.

Його охопив такий жах, що він повільно опустив голову на подушку. Він непорушно застиг у невиразному передчутті, що з цієї миті все життя розпалося навпіл і тепер його майбутнє ніколи не вдасться погодити з минулим.

Раптом він скочив з ліжка, стягнувши ковдру й заплутавшись у ній, упав, підвівся, заметушився по кімнаті, натягнув штани, схопив зубну щітку і, неспроможний позбулися звички, почав шукати відстовбурчену волосинку. Але вхопити її ніяк не міг.

Нарешті охоплений лихоманкою чоловік усвідомив, що цей ранок аж ніяк не повинен бути схожим на тисячі інших ранків його двадцятидворічної служби, що сьогодні треба відмовитись від звичної послідовності дій і поламати давній принцип:

спершу робити одне, а вже потім інше, що сьогодні головне не порядок, а швидкість.

Гефер жбурнув зубну щітку й подався до дверей, по пляшку зі спиртом, потім до спиртівки, знов схопив зубну щітку й кинувся до вже запаленої спиртівки, на яку забув поставити чайник.

Застібнути комірець сорочки було важче, ніж списати без жодної помилки тисячу сторінок ділових паперів.

Лише вчувши загрозливе потріскування порожнього чайника, від якого вже здіймався синій димок, Гефер нарешті вирішив, що цього ранку він не повинен робити нічого, тільки одягатись і відразу бігти на службу.

Він кинувся сходами вниз, забувши привітатися з удовою та її дочкою, які, аж пороззявлявши від подиву роти, дивились йому вслід. Вони поверталися додому пригнічені, з порожніми руками. Хазяїн крамниці заявив, що охоче замовив би й тисячу сорочок, якби їх хто-небудь купляв. А тут, як на те, щось незрозуміле сталося ще й з паном Гефером. Вони вже бачили, як їх обсідають злидні.

Поки вражені мати з дочкою неквапно заходили до свого помешкання, яке здавалося їм як ніколи похмурим, пан Гефер, спотикаючись, мчав повз гурти робітників, котрі схвильовано щось обговорювали, в напрямку лихої слави провулка, де знаходив собі притулок люмпен-пролетаріат. Але в останню мить острах та звичка взяли гору, і він рушив довшим кружним шляхом. Було вже близько десятої, коли захеканий Гефер, заточуючись, переступив поріг бюро, де за ці дві години сталися такі події.

Щойно службовці понатягували нарукавники й навели на столах порядок,— коли він узагалі міг порушитись тихої ночі,— у темному отворі віконечка з’явилася голова й назвала прізвище.

— На «П»?— тихо й привітно перепитав пан Анкер.

— Атож, Еммануель Пойлерт!.. Не заплатив мені за квартиру й виїхав.

— Отже, на «П»? Вам доведеться трохи зачекати. Літери від «П» до «У», тобто, я хочу сказати, пан Гефер зараз прийде. О восьмій він напевне буде на місці.

— Я листоноша. У мене вагітна дружина. А в чверть на дев’яту мені треба бути на роботі.

«О восьмій напевне буде на місці,— повторив подумки новий службовець, відчуваючи глибокий зміст цих слів.— Так само неминуче, як у бюро щоранку виступають із сутінок білий циферблат, картотека з ящичками та письмові столи, так само природно й напевно, як тут займається і згасає день, приходитимуть і минатимуть роки. Ніяких несподіванок, ніяких струсів. Життя моє буде спокійне».

Годинник пробив восьму. Ввійшов завідувач бюро. За ним нечутно прослизнув на своїх кривеньких ногах кур’єр Аберле, заклопотано повісив у шафку капелюх та пальто начальника і зник.

У приймальні вже було повно відвідувачів, яких, залежно від початкової літери прізвищ, обслуговували п’ять службовців.

Біля віконця з літерами «П—У», безпорадно переступаючи з ноги на ногу, стояв мовчазний і понурий листоноша; він скидався на людину, що ледве стримує природну потребу перед дверима зайнятої вбиральні. Позад нього вже зібралося з півдесятка товаришів у біді.

Пан Анкер мусив знов запевнити нетерплячих, що пан Гефер ось-ось прийде, через півгодини ще раз, о дев’ятій те саме і, нарешті, заявив, що такого ще ніколи не траплялося. Він і сам, мовляв, нічого не розуміє.

Не міг нічого зрозуміти й завідувач адресним бюро. Він послав кур’єра на квартиру до пана Гефера.

Поки інші службовці виконували прохання своїх відвідувачів, до віконця з літерами «П — У» підходили все нові й нові люди, які мусили чекати пана Гефера. Листоноша, робота якого починалася о чверть на дев’яту, тримав у руці годинника й збуджено доводив комусь своє.

Врешті-решт якийсь візник, аж тремтячи з гніву, розштовхав натовп, пробрався до віконця і почав кричати, що в нього час теж не позичений. Це стало сигналом до бунту. Всі затупали ногами й загупали кулаками у віконце.

Пан Анкер докладно пояснив, що їхнє нетерпіння й стукіт не зарадять і навіть несправедливі, оскільки присутні службовці, згідно з існуючими приписами, можуть давати довідки лише на ті літери, до яких вони поставлені. Потім тихо і приязно спитав, хто прийшов першим.

— Поки що станьте в чергу — зліва підходитимете, а справа відходитимете. Тоді наш колега, як тільки прийде, одразу зможе приступили до роботи.

Спроба організувати чергу кінчилась тим, що бідолашні відвідувачі збилися докупи і мало не висадили двері. Як виявилось, першим прийшов багато хто.

Пан Анкер сказав:

— Мені доручено нагадати вам, що порушення громадського порядку потягне за собою штраф.

Віконце знову зачинилось.

І тут приймальня вибухнула обуренням. Коли на порозі, ледве тримаючись на ногах, з’явився пан Гефер, бюро аж двигтіло від безперервного гупання у віконце та багатоголосої лайки.

Це був уже заколот, ціла анархія. І винуватий в усьому віні Саме тому — і взагалі — він повинен насамперед пояснити пану завідувачеві причину свого запізнення.

Він важко ступив уперед, але напівдорозі його зупинив вигук начальника:

— Пан Гефер — літери від «П» до «У»!

Нарешті він дістався до віконця, з якого, мов із роззявленої пащі, виривався рев. У пальті, в перехнябленому набік капелюсі на спітнілій голові, він стояв і бачив лише розгнівані обличчя. «Сказати, що я себе зле почуваю?.. Але тоді слід було лишатися вдома... Запізнитись і мовчки, без будь-якого пояснення приступити до роботи — не годиться».

Знесилено хитаючись, він раптом постав перед столом начальника.

— Вчора ввечері, як і всі двадцять два роки, я старанно завів будильник, але, очевидно...

— Спершу ви мусите відпустити людей!

— ...дзвінок поламався. Я вважаю за свій обов’язок...

— Спершу відпустіть людей!

З пащі віконця виривався рев.

— Та це ж бунт! — прошепотів пан Гефер тремтячими від жаху губами.

— Треба було вчасно прийти. Вони мають деяку рацію,— сказав завідувач бюро.

Цього було занадто. Пан Гефер похитнувся і впав у тверде дерев’яне крісло. У ньому щось наче надломилося.

Завідувач звелів решті службовців розподілити між собою літери від «П» до «У».

Годину Гефер непорушно сидів коло столу. Працювати він не міг. «Треба було вчасно прийти...» Біда сама не ходить. Все так переплуталось, що повернути колишній лад і послідовність тепер взагалі неможливо.

Пан Анкер повісив на віконце табличку «зачинено» й опустив жалюзі. Завідувач протирав окуляри. Його тулуб зовсім не ворушився, і він скидався на статую, що зображала людину, яка протирає окуляри. Нараз його губи розімкнулись:

— Пане Гефер, один раз — не гріх!

Тишу порушував тільки далекий рип дверей та ледве чутне шарудіння — пан Анкер складав грубий липкий папір для чотирьох своїх дітей. Вони вигадали нову гру: приклеювали стрічками цього паперу окрайчики хліба, що їм давали на сніданок, до столу — кожне на своєму ріжку, а ввечері перевіряли, чи хліб на місці. До цієї гри дітей заохочував і сам пан Анкер. Цифра «4» поглинала всю його місячну платню. Жінка вимагала грошей на чотири костюмчики, чотири фартушки, чотири зошити, чотири пари підметок...

Піднос, на якому лежала відрахована для кожного платня, вже обійшов усі столи. Службовці хутко понатягали свої пальта.

Пан Гефер озирнувся назад на будівлю магістрату, де він прослужив двадцять два роки. Зненацька він почав насвистувати; ледве чутно. Він не свистів ще з дитинства. Чоловік, що оце, насвистуючи, повертався додому, уже не був магістратським службовцем паном Гефером.

По обіді він залишився вдома. Дивився з вікна на річку і думав про жахливу подію. Уявити майбутнє було просто неможливо.

Узятись за пошуки помилки, що вкралася в щоденні витрати? Ні, о цій порі він не звик шукати помилку. Але за квартиру можна заплатити. Плата за квартиру не має нічого спільного ні з минулим, ані з майбутнім.

Думати про майбутнє не хотілось і вдові Гонер. «Мільйонам чоловіків і жінок потрібні сорочки, це правда. Але правда й те, що вони не спроможні їх купити. Ви це розумієте? Ні? Ви ще зрозумієте»,— сказав власник крамниці. Фрау Гонер зрозуміла тільки те, що разом з падінням купівельної спроможності впали і їхні з дочкою шанси на існування.

Гефер ступив до просякнутої кислуватим духом кімнати,— дві безкровні істоти, що мешкали тут, багато років перебивалися тільки хлібом та кавою.

«Нічого не виправляти, лишити все так, як є, а завтра піти в бюро і почати нове життя!» Надзвичайно збуджений, він зазирнув дочці фрау Гонер в очі й палко прошепотів:

— Один раз — не гріх!

Дівчина відвернулась, хоча й знала, що пан Гефер, який ненавидів навіть «Фауста» Гете, бо там розповідається про падіння Гретхен, мав на увазі щось зовсім інше.

«Я ж запізнився один-однісінький раз. Один раз — і двадцять два роки бездоганної служби. Один раз не гріх... Так, але якщо я поставлюсь до цього випадку легковажно, тоді це буде вже гріх. І тоді прощай гордість за свою двадцятидворічну службу, прощай зміст і мета всього життя... «Треба було вчасно прийти...»

Внутрішньо Гефер був уже надломлений, коли його спіткав ще один удар,— він побачив нового однорукого службовця. Той упевнено простував вулицею, сповнений гордощів за свою роботу, і ні на кого не звертав уваги. Гефер бачив: то наближається втілення самого порядку. І він, помітивши гурт колег, що виходили з приміщення магістрату, шмигнув у лихої слави провулок. Життя завалилося, і він опинився під його уламками.

Якась жінка, молода, висока, в задрипаному чорному платті, що спокусливо облягало її дебелі форми, ліниво й байдуже спитала:

— Гроші маєш?

Так само байдуже вона взяла їх з його спітнілої долоні й рушила до шинку. За нею, мов за випадковою сполучною ланкою між колишнім життям і новим, безвладно почвалав Гефер. Двері шинку проковтнули його. Цілу годину Гефер апатично сидів коло тієї дівчини, оглушений громом оркестру та п’яного співу, і тупо дивився в очі вбивць. Довкола нього продавали, купляли, перепродавали крадені сувої матерії. Сім голів довго схилялися над діамантовим перснем, що виблискував на білому шовку футляра.

Раптом усе стихло. Спотворені обличчя скам’яніли: у дверях з револьверами напоготові постало кілька поліцейських на чолі з офіцером.

— Руки вгору!

Тих, у кого не було жодних документів, забрали з собою. Імена всіх інших записали. Попав до того списку й Гефер.

Дівчині було байдуже — піде Гефер з нею чи зостанеться. Вона навіть не повернула голови й не здивувалась, коли побачила його поруч.

Вони пройшли під кількома мостами, проминули останні будинки міста й подалися понад річкою. Вони не мали чого сказати одне одному. Дівчина байдуже брела крізь бруд і злидні. Біля човнярці спинилась, перевірила одну із закинутих нею донок — вудка була порожня — й рушила берегом далі попід залізничним мостом. Гефер апатично чвалав за нею крізь ніч.

Коли вони впіймали й випатрали рибину, дівчина попростувала до чогось темного, що зблизька виявилось розваленим сараєм без дверей.

Вона скинула своє благеньке спокусливе шмаття, впала на солому й одразу заснула.

Магістратський службовець прихилився до трухлявого стовпа, нічого не відчуваючи, ні про що не думаючи, неспроможний заснути. Видива минулого поставали в його свідомості, розпливалися, змінювались іншими. Потрібно багато часу, поки все, що сорок два роки становить зміст людського життя, цілком розпадеться й кане в небуття.

Блідо-рожево займався світанок. Два парубки, один з них клишоногий прокралися до сарая й накинулись на дівчину. Вона несамовито й мовчки пручалась. Сорочка її розпанахалась від підтички до шиї. Сарай ходив ходором. Клишоногий тримав дівчину, вдавлюючи її голову й плечі в солому.

Потім другий потримав її для клишоногого. Гефер дивився на все те, мов скам’янілий. Він жив ще не цим життям, але вже й не колишнім.

— Паскуди! — байдуже крикнула дівчина навздогін обом парубкам, тоді простягла руку в куток і намацала вологу й стару байкову сорочку.

Почуття приниження було їй чуже. Ця істота не знала недуг, була не дурна, могла перенести сифіліс і божевілля і, не змигнувши оком, зійти на ешафот.

Через кілька хвилин вона знов лежала на соломі, осяяна багряним світлом ранішньої зорі, і міцно спала.

Харчувалася дівчина підсмаженою без будь-яких приправ на вогнищі рибою та хлібом. У воді в неї постійно лежало багато донок. Хліб вона крала.

Рештки останньої Геферової платні швидко розтанули.

Він не наважувався з’являтись на людних вулицях: його знали багато мешканців міста, а від колишнього життя в ньому ще залишився страх перед зневагою.

Він блукав вуличками передмістя та робітничих кварталів. Тут його ніхто не знав. Тут зневаги можна було не боятись. Тут ніхто не мав діла до його горя, тут жило саме голе, обідране горе. Гефер бачив людську юрбу, з якої він вийшов і приєднатися до якої тепер йому не давала його байдужість.

Він бачив дітей, що шукали на смітниках недоїдки, і був свідком грабунків та кривавих бійок. Він бачив безпорадність у кошиках для брудної білизни, які правили за колиски і перетворювались на домовини. Він зазирав у темні підвали, де цілі сім’ї сиділи перед порожніми мисками й дивилися в них порожніми поглядами. Він ніс своє розбите життя крізь таке саме розбите життя.

Якось удосвіта, коли поля ще огортали чорно-зелені сутінки, охлялий з голоду Гефер вибрів з сарая і, заплющивши очі, кинувся в річку, що нечутно огинала внизу кручу.

В усе яскравішому світлі нового дня спокійно, як і мільйони років, прокидалася земля. Понад самісінькою водою в уранішній заграві пливли невеличкі пухнасті хмарки туману. На повиту імлою землю велично впав перший промінь сонця.

Биография


Произведения

Критика


Читати також