Леонгард Франк. ​Батько

Леонгард Франк. ​Батько

Роде зміїний,— хто вас надоумив утікати від гніву майбутнього?
Бо вже до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й у вогонь буде вкинене.
Євангеліє від Матфея. Глава III

Роберт, білявий, непоказний чоловік, служив кельнером у ресторані при готелі одного німецького міста. Коли він застигав перед клієнтом у догідливому поклоні й приймав замовлення, в його голові щоразу вовтузилась думка: «Жоден інший фах так не принижує людську гідність».

Коли йому тицяли чайові, на нього це діяло, мов ляпас, за який доводиться дякувати. А коли ті чайові давав клієнт, бідніший за нього, Робертова гідність страждала особливо. Тоді в ньому проривалося презирство, яке іноді доходило до грубощів і жадоби помсти. Траплялося, що Роберт тицяв такому відвідувачеві його чайові назад. Обслуговуючи вельможних панів наборг, він відчував ніби полегшення.

У 1894 році його дружина нарешті народила довгожданого сина. Всю свою любов Роберт віддав цій дитині. Вона мала все: дитячу кімнату, стерилізоване молоко, колясочку на ресорах, пофарбований білим лаком манеж, ляльки. Згодом — іграшкові залізниці, паровозики, повітряні кулі, барабани, шаблі, гвинтівочки, олов’яних солдатиків, а ще пізніше — тростинку, матроський костюмчик і безкозирку з написом «Б. М. Б.», шкіряний ранець, рахівницю з білими та червоними кісточками, полірований пенал.

Син брав уроки гри на скрипці, вчився грати на піаніно й мав змогу відвідувати гімназію. Він повинен був учитися, щоб не стати кельнером. Вже в десять років хлопчик мав власний велосипед, а в дванадцять став членом патріотичної спілки молоді.

Робертове існування розчинилося в синовому житті. Він літав межи столиками, виконуючи замовлення, вклонявся, дякував за чайові, знов уклонявся, заощаджував, відкладав гроші, лічив, почав обслуговувати тільки кабіни, дослужився до старшого кельнера, надавав парочкам на кілька годин для таємних побачень затишні номери, на все заплющував очі, дедалі опускаючись у безодню любові до сина; він послав його до університету, посивів, всього себе віддавав роботі, синові. Роберт мав сотні його фотографій, зберігав дитячі костюмчики, безкозирочку з написом «Б. М. Б.», іграшки — шабельки, гвинтівочки, дерев’яних солдатиків.

Синові сповнилося двадцять. Якось у вівторок він одержав повістку на війну, через півроку одержав залізного хреста.

А влітку 1916 року Роберт одержав повідомлення, що його син загинув «на полі честі...»

Світ запався.

Вбитий горем батько знов і знов перечитував: «Загинув на полі честі». Ту похоронну він носив при собі в гаманці між банкнотами. Він читав її, коли який-небудь гість вимагав номер, коли стояв коло більярдного столу, чекаючи на замовлення, коли, зачувши дзвінок, мчав довгим коридором; читав її перед тим, як увійти до номера, і після того, як виходив з нього, тримаючи в руці оплачений рахунок та чайові. Роберт читав її на кухні, у винному погребі, в туалеті. «Загинув на полі честі». Честь! Тільки одне слово з п’яти літер. П’яти літер, які ховали в собі брехню такої пекельної сили, що ціла нація впряглася в ці п’ять літер і сама ж звалила на себе тягар жахливих страждань.

Поле честі було чимось невидимим, чого Роберт не міг собі ні уявити, ні зрозуміти. Це було не звичайне поле, не рілля і не рівнина, не туман і не повітря. Це було абсолютне ніщо. І він мав вірити в нього. Все життя. Позаду — порожнеча, попереду — порожнеча. Роберт стояв посеред цієї порожнечі.

Його руки так само подавали на стіл, виписували рахунки, одержували чайові. Задля чого? Грошей для нього більше не існувало, а його ощадна книжка тепер стала полем честі. А поле честі — то було щось незбагненне.

Найкращі номери Роберт здавав на бажання клієнтів за півціни, та ще й на додачу салон і ванну. Його перевели в кельнери. Коли відвідувачам ресторану рахунок видавався надто великим, він, не сперечаючись,' відпускав дорогі страви та вина дешевше. Після цього його стали брати лише помічником, коли у великому залі готелю влаштовувались банкети чи які збори.

Що може порівнятися з байдужістю людини, яка втратила своє місце в житті? Все стало всього-на-всього полем честі, абсолютним ніщо.

Часто він опинявся в синовій кімнаті, куди під час війни зносив фотографії, дитячі костюмчики, шабельки, барабанчики, гвинтівочки, олов’яних солдатиків. Дивлячись на цей пожовклий, пошарпаний мотлох, він більше нічого не відчував і виходив звідти так само машинально, як і заходив. Цей стан, у якому Роберт рухався, немов заведений, тривав тижнями, поки одного дня людина в ньому самому знайшла снагу постати проти болю. З його рук випала фотографія синочка — у формі піхотинця, з гвинтівочкою на караул,— і Роберт, ніби вражений ударом парового молота, полетів у безодню, а його серце відкрилося стражданню й любові. В Роберта вихопився крик. Один короткий крик.

Охоплений якимсь невимовним почуттям, він намагався ухилитись від того страждання.

Коли дружина спробувала була втішити його словами: «Тепер з цим треба змиритися», які вона чула від бакалійника, пекаря, сусідки, котрих спіткало таке саме лихо, вона відсахнулась, побачивши в Робертових очах небезпечний блиск, і не зронила більше жодного слова.

Мовчав і Роберт. Він робив усе, що йому наказували, та коли став обслуговувати клієнтів, не беручи з них плати, його перевели водоносом до кав’ярні при готелі; він і на це згодився.

Роберт знав: щось має статися. Тим-то він і далі носив у собі цей небезпечний спокій. Бо хіба ж може бути, щоб з ним нічого не сталося, з ним, кому більше нема чого втрачати, бо все вже втрачено? З ним, обтягнутим тоненькою шкірою кельнера, під якою волає людина, жахливо й нечутно волають біль і любов? При найменшому дотику ця шкіра лопне, і тоді волання вирветься назовні.

Всі дитячі гвинтівочки та шабельки він переніс до готелю і сховав за роялем, щоб не бачити їх. Бо щойно ці іграшки потрапляли йому на очі, його починало пекти усвідомлення власної провини. Але коли він обслуговував якого-небудь. лейтенанта з бойовим орденом, руки його не тремтіли.

Одного дня, коли повз готель з піснею «Не можу простягнути тобі руку — я саме заряджаю...» проходив загін озброєних підлітків — членів патріотичної спілки молоді, пекуче усвідомлення провини обпалило Робертові душу. Адже й він навчав свого сина таких пісень, дозволяв іншим його навчати і слухав його з батьківською гордістю.

В дикому напруженні стояв він під порталом готелю, відчуваючи, що коли кинеться на одурманених хлопчаків, які марширують мимо, то це буде стрибок у порожнечу. Бо за хлопчаками та їхньою бойовою піснею стоїть щось невловиме — невидимий, безплотний противник. Щось стримало Роберта від стрибка. І він збагнув, що це щось зберегло його для тієї хвилини, коли ворог стане вловимим.

І ось настав день, коли він так ясно відчув цього ворога, схованого в самій людині, а не поза нею, що його погляд став схожим на погляд убивці, який усвідомлює свою провину. Сльози дикого гніву заслали Робертові очі, коли він побачив, що дівчина, яка втратила нареченого, жінка, яка втратила чоловіка, батьки, які втратили сина, ще можуть усміхатися і навіть, як звикле, замовляють склянку пива.

Мати, єдиний син якої, опора її старості, надія, вся її любов, був розтерзаний на полі честі, сказала Робертові: «Тепер з цим треба змиритися». Він схопив її за горло, але оте щось торкнулося кельнерових рук, які враз затремтіли від любові й лагідно лягли на плечі жінки. Бо винна не жінка, бо ворог не вона і не її слова, а те, що стояло за тими словами. А це було щось таке, чого не існувало. Не існувало любові.

Спустошливе усвідомлення власної провини спопелило куцу батьківську любов, і в Робертовому серці зародилося одвічне почуття великої любові.

У глибочезній покорі, джерелом якої була невичерпна сила любові, виконував він обов’язки молодшого кельнера — подавав гостям воду й мив склянки, на поклик дзвінка поспішав до великого готельного залу.

Слюсарі, муляри, покрівельники, столяри, оббивальники, склярі — витруджені робітники, що скидалися на жахливо потворних, волохатих тварин з людськими очима,— заповнили великий зал готелю: профспілка будівельників проводила свої щорічні загальні збори.

Роберт приніс ораторові, що стояв на помості, пляшку з водою І став дослухатися до його слів, спершись на рояль, за яким лежали шабельки та гвинтівочки.

Оратор заявив, що допомога безробітним та хворим членам спілки цього року виплачуватись не буде, оскільки членські внески в касу зовсім не надходили. До того ж допомогу регулярно посилалося в першу чергу тим членам спілки, які перебувають на фронті. Всі резерви використано. Каса порожня.

Сімсот пар очей семисот слухачів, що застигли в понурій мовчанці, безпорадно втупилися в оратора. В жінок, удома яких чекали порожні горщики, І в жінок, годувальники яких були на фронті чи вже й загинули, щоки взялися червоними плямами. Під залізною брилою, що вже два роки гнітила всю Європу, опинились і ці сім сотень в’ючних тварин, які, згорбившись, несли тягар страждань і нужди.

Маленький хлопчик дістав із-за рояля, що стояв на підвищенні, дитячу гвинтівку й, притиснувши ложе до запалої щоки, став цілитися в зал, у сім сотень заціпенілих чоловіків та жінок. їхні погляди були прикуті до цівки блискучого дулка.

А десь далеко, попритискавши до щік ложа гвинтівок, мільйони людей, захряслих у провині й гріху, цілилися в мільйони інших, таких самих захряслих у провині й гріху. І тут Роберт зробив стрибок. Це був зовсім повільний стрибок. З упевненістю сновиди він рушив до хлопчика, відірвав у нього від щоки іграшку і підступив до краю помосту.

І, поки оратор пив воду та перекладав свої папери, Роберт сказав:

— Ось гвинтівка. Я її... я сам її купив своєму хлопчикові. Нею він грався. Нею він непомітно прогнав зі свого серця любов. Нею він навчився стріляти. Це я навчив його стріляти, навчив убивати. Мій син загинув. Він мертвий. Я його вбивця... Батьківська гордість, шанолюбство, бездумність і звичка довели мене до того, що я став убивцею. А проте я робив тільки те, що робили й ви. Багато хто і з вас... утратив своїх синів.

Роберт спокійно переломив об коліно гвинтівочку і кинув собі під ноги два цурпалки.

— Я повинен був зробити так п’ятнадцять років тому... Ви цього не зробили?.. Значить, ви теж убивці! Наші чоловіки й сини розстрілюють інших чоловіків і синів. А ті чоловіки й сини розстрілюють наших чоловіків і синів. І кожен, хто лишився вдома, сподівається: мій чоловік, мій син повернеться; нехай інші падають і конають.

Бажати такого може тільки божевільний... Я вас питаю: хіба не вбивця той, хто виховує невинне дитя так, що воно, перш ніж його вб’ють самого, змушене вбивати інших? Хіба не вбивця виховане отак невиннятко, яке вбиває такого самого одурманеного й невинного? Сьогодні в Європі немає більше жодної людини, яка б не була вбивцею!.. Ми сліпі вбивці, бо шукаємо ворога бозна-де й гадаємо, що знаходимо його. Наш ворог не англієць, не француз і не росіянин, а їхній ворог — не німець. Ворог — у нас самих. І ми вбачаємо ворога в інших тому, що справжній ворог — це щось таке, чого не існує. Відсутність любові — ось наш ворог і причина всіх війн. Ціла Європа плаче, бо ціла Європа не може більше любити. Ціла Європа здуріла, бо не може любити.

Хіба це не божевілля, коли ви радієте повідомленню, що дві тисячі французьких трупів валяються перед нашими окопами? А хіба не подуріло населення Парижа, радіючи з повідомлення: дві тисячі німецьких трупів валяються перед французькими окопами?

Коли гине наш син, ми кричимо з болю або німіємо з болю. Доки ми так само не кричатимемо з болю, коли падатиме француз, доти ми не любитимемо. Поки ми не відчуваємо, що падає і вмирає людина, яка не заподіяла нам ніякого лиха, поти ми будемо божевільними. Бо в тієї людини, що впала й померла, є мати, батько, жінка, які кричать з болю. Вона ж була людиною! Вона так хотіла жити. А мусила вмерти. За що? Чому? Ми, її вбивці, довели її до смерті, тому що не любили.

Говорячи, Роберт ледь розмахував рукою, від чого біла серветка маяла. Адже так важко пояснити іншим те, що відчуваєш і усвідомлюєш сам. І водночас усе це таке просте й природне. Але люди непомітно відійшли від усього природного. Любов вони просто забули, як забувають десь парасольку.

— Треба ж тільки любити, і тоді не пролунає більше жодного пострілу. Тоді настане мир. Тоді ми станемо дітьми нашої планети... Цілий континент плаче. Але ж це свідчить про те, що континент спроможний любити. Всі надії канули б лише тоді, якби Європа почала реготати з того, що вона спливає кров’ю. Але в Європі немає жодного будинку, де б не лилися сльози. Це любов проливається сльозами з очей людей, бо вони її вигнали з своїх сердець.

Що ви зробите, якщо зараз, у цю мить, до зали увійде чужа вам людина і одному з вас, кого вона зроду не бачила, встромить у живіт багнета? Ви не зрозумієте цього божевільного. Точнісінько так чинять ваші чоловіки й сини. Вони також прохромлюють багнетами чоловіків і синів, котрих зроду не бачили. А прохромлений кричить, корчиться й падає. Що він зробив вашому синові? А що зробив ваш син тому, хто вжене йому в живіт багнета?.. Ви коли-небудь пробували собі уявити, як помирав ваш молодий син, якому так хотілося, ох, так хотілося б іще пожити?.. Дівчино, уяви собі останній погляд свого нареченого, що поранений, знемагаючи від спраги, шість годин висів на колючому дроті в літню спеку. Уяви собі його останній, жахливо довгий погляд!

— Жінко!—звертався Роберт до побілілої жінки — тихо, але так, що його чули всі сімсот слухачів.— Що заподіяв твій чоловік, якого ти любила, який давав тобі хліб і дітей, що він заподіяв тому, хто встромив йому в живіт багнета?

Жінка заридала, її голова схилилася на плече сусіда.

— Люди подуріли, вони таки справді подуріли, бо забули про любов. А забувши про любов, гадають, що все має бути так, як є... Ви ж самі бачите, що в нас лишилися тільки каліки, охлялі діти, жінки та старці. Якщо взяти та позбирати на бойовищах руки, ноги, повідривані частини тіла, мільйони пошматованих трупів, серед яких є й ваші чоловіки та сини, і скидати все це на вулицях перед вашими вікнами, то невже й тоді ви скажете: «З цим треба змиритися?» Чи, може, нарешті будете ладні любити, любити хоч би там що? Чи скажете ви тоді нарешті: «Я не хочу жити, якщо не маю права любити»? Чи збагнете, що той, хто забороняє вам любити,— ворог? Ворог людини! Ворог людства! Хіба ви не бачите гори пошматованих тіл? Вони лежать перед вами, лежать на вулицях, і вже не може проїхати жоден автомобіль, і ви не можете більше ступити жодного кроку. Це ваші сини! Ваші сини! Ваші чоловіки! Батьки! Закривавлені! Пошматовані! Спотворені!

Посеред залп розлігся крик. Позаду, біля вхідних дверей, почувся нелюдський стогін. Якийсь старий чоловік схопився рукою за голову. Дівчина вийшла в прохід між стільцями, очі її були широко розплющені; вона впала на коліна.

— Ми не маємо права більше самі себе обдурювати, заявляючи, що винуваті лише цар, кайзер і англієць.— Роберт повільно приклав до серця руку з серветкою.— Винуватий я. І ти винуватий. І ти, і ти... Тому що ми, так само, як і цар, англієць, кайзер, мільйонер 1 мільярдер, забули про любов. Візьміть провину на себе, щоб знов прилучитися до любові. Бо лише той, хто відчуває свою провину, зможе спокутувати свій гріх і знов полюбити.

А тепер знайте: любов несе в собі сувору вимогу. Любов каже: «Хто не любить, той винуватий і злий і мусить звільнити дорогу, щоб на всій землі я ніде не мала перепон». Ми підемо на смерть і на муки за те, щоб Європою правила любов.

Вирази облич присутніх у залі пом’якшали. Не перестаючи говорити, Роберт зійшов з помосту. Всі повставали й оточили його.

— Любов вимагає: «Хто не почуває себе винуватим, не бажає брати на себе провину, не любить, той наш ворог і повинен звільнити дорогу». Такий закон. Новий закон! Ви, хто не може більше нічого втратити, бо вже й так усе втратили...

Робертові. слова потонули в гомоні сотень голосів, які повторювали:

— Все втратили! У нас більше нема чого втрачати! Ми, кому більше немає чого втрачати... Немає чого! Немає!..

Коли вони вийшли на вулицю, новина вже облетіла все місто. Попереду йшов кельнер, простоволосий, у засмальцьованому смокінгу, з серветкою в руці.

— Вони хочуть домогтися миру! Вони хочуть домогтися миру!

Продавщиці — посиротілі наречені — виходили з-за прилавків і приєднувалися до натовпу. Два дідусі, що мили вітрину, покинули драбину і приєдналися й собі. Водій трамвая, почувши слово «мир», на мить застиг, потім вистрибнув з вагона й також приєднався. Приєднувалися пасажири. За кілька хвилин натовп виріс утричі, а збільшився вдесятеро, коли на площі Роберт став біля фонтана і заговорив. Останні його слова, злетівши з вуст, неначе застигли величезними літерами на небі:

— Бо вже до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й у вогонь буде вкинене!

Молода жінка, що стояла поруч, тільки й робила, що усміхалася та все проказувала слово «мир». Подорожні, що надійшли з вокзалу, забули про все й пристали до натовпу, коли він рушив далі,— вируючи, нестримно, запалений вірою.

Група відпускників, споряджених по-похідному, з гвинтівками через плече і жахом битв в очах, приєдналася до натовпу. Старенькі матері ледве встигали. В дітей витягувались обличчя від подиву й передчуття чогось великого. В літнього поліцейського вахмістра з сивою цапиною борідкою й траурною стрічкою на правому рукаві фанатично зблиснули очі, й він також приєднався. Всі, хто йшов назустріч процесії, верталися назад, охоплені єдиним поривом. Вулицями мчали велосипедисти, вигукуючи:

— Вони хочуть домогтися миру!

Ресторани спорожніли. Майстерні, будівельні майданчики спорожніли. Трансмісії завмерли. Людська хвиля підхопила підрозділ озброєних солдатів. У ритмі маршу гримів спів любові. Хворі, підводилися з ліжок, тяглися до вікон. Величезні юрби жінок безладно рухалися містом, зливались одна з одною, приєднувалися до процесії.

Двадцятирічний юнак — натхнення й затятість в очах — вискочив із забитого людьми провулка, кинувся до кельнера й поцілував його. Гарячий юнаків погляд розтоплював серця.

Все місто вийшло на вулиці з одним-єдиним словом на вустах. Мир! Тисячі разів повторене, це слово перетворилося на одностайний могутній спів. На всіх церквах калатали дзвони.

Биография


Произведения

Критика


Читати також