«Апостол молодої України» (Т. Зіньківський та його доба – в листуванні з М. Комаровим і Б. Грінченком)
Сидір Кіраль
Посилена увага до писемного взаємоспілкування діячів української культури нині ознаменувалася не лише публікацією листів Б. Антоненка-Давидовича, В. Антоновича, К. Білокур, М. Грушевського, В. Гнатюка, П. Куліша, Б. Лепкого, В. Марченка, І. Огієнка, Олега Ольжича, І. Світличного, К. Студинського, В. Стуса, Д. Яворницького та багатьох інших, а й появою ґрунтовних наукових праць Л. Вашків, М. Коцюбинської, В. Кузьменка, М. Назарука, присвячених дослідженню епістолярної спадщини письменників. Слушно завважує М. Коцюбинська, що «для осмислення історичного шляху нашої літератури, її специфіки і всього багатства проявів та потенційних можливостей відкриття й дослідження українського епістолярію справді має неабияке значення — як свідчення особисте, «зсередини», найменш підвладне кон'юнктурі і диктатові ситуацій, вільне від цензури не тільки зовнішньої, а й внутрішньої».
Листування, що його вів Т. 3іньківський з Б. Грінченком, М. Комаровим, О. Кониським, однополчанином В. Кравченком, нареченою Ганною Сервичківською та іншими протягом 1883-1891 pp. (збереглося понад 150 листів), істотно доповнює відомості про змаги національної еліти в царині утвердження й розвитку української літератури, науки, мови, протистояння її українофобам-колонізаторам. У листах відбилися поступовість і складність визрівання й усвідомлення нашою інтелігенцією ідеї незалежності України; вони вражають кількістю і розмаїттям порушених питань з її історії та культури.
Зіньківському довелося жити в добу глибоких конфліктів між особистістю та режимом, і листи його постали «як наслідок трагедійно-філософських рефлексій [...] про час і про себе»; вони були для нього, письменника й мислителя, чи не єдиною можливістю та формою психологічної інтроспекції, самовияву характеру, роздумів, оцінки історичних подій, національної свідомості. Епістолярій письменника становить цінне автентичне джерело для осмислення його індивідуальності, світогляду, стилю тощо.
О. Герцен назвав свій епістолярій рухливою відкритою сповіддю. Цю влучну характеристику можна віднести й до епістолярію Зіньківського: скажімо, його послання до Ганни Сервичківської, майбутньої дружини, розкривають такі глибини душевних поривань, які неспроможні відтворити інші документи. Листи, писані в літературних, мистецьких, наукових справах, за оцінкою П. Попова, це — частина історії літератури, мистецтва, науки; вони завжди відбивають свій час, живу дійсність, — «по суті, це саме життя, схоплене в момент його творення або по його гарячих слідах».
Якщо розглядати лист як літературний жанр, то головною його типологічною ознакою, зазначає Ю. Шерех, є цільова адресованість конкретній особі, на відміну від, скажімо, лірики, прози, що умовно призначаються колективному адресатові. Аналізуючи листи П. Куліша, Ю. Шерех зробив таке узагальнення стосовно загальної природи цього жанру: «Лист, одначе, несе в собі, крім образу автора, образ конкретної особи, хай теж, як її бачить автор. У цьому сенсі лист нагадує — в малярстві — портрет. Кожний-бо портрет приносить образ спортретованої людини і маляра. Можна б класифікувати листи різних авторів відповідно до величини присутності в них образу адресата». Листи Куліша, в яких превалює я автора, кількісно явно переважають, що дало підстави дослідникові кваліфікувати їх як суб’єктивні «само портрети».
Зіньківський більше живописує адресатів та осіб, явища й факти, про які мовиться в кореспонденціях, ніж себе самого. Непоодинокі його епістолярні тексти виходять поза межі інформативно-комунікаційного призначення й наближаються до художніх творів: це — своєрідні новели, образки, етюди, подорожні нариси, в яких домінує творче начало. Епістолярний доробок письменника демонструє екзистенційне самоствердження людини, що вибудувала себе за умов несвободи, виборола своє прямостояння, явила високий взірець інтелекту й поетичних осяянь, з якими можна гідно виходити на обшири європейської культури.
Здебільшого кореспонденції Зіньківського належать до матеріалів автобіографічного плану, в яких адресант день за днем подає різні відомості про особисте життя, розповідає про своє оточення, діяльність, а також про враження від важливих суспільно-політичних, громадських чи мистецьких подій і т. ін. їхня безпосередня близькість до літературної творчості виразно помітна, зокрема, в неопублікованих листах до Г. Сервичківської, в яких, сказати б, «застенографовано» найтонші порухи авторової душі, серця. «Сідаю з думкою написати тобі довжелезного листа, бо ти міряєш мою любов яко книжниці і фарисеї міряють: себто «во многоглаголании» покладати мушу спасеніє моє — пише він з Києва 24 травня 1887 р. Не берусь за важку працю доводити, що книжниці і фарисеї вельми помилялись, бо хто не переконався в цім із Святого письма, то — дарма праця. А проте не скажу, чи додержу думку «словеса плодити», а хоч і не витримаю, то настановлю в кінці точки і буду чистий, «наче сніга убілюся пред тобою», бо ж відома річ, що точки означують безконечність, от із сього і повинні Ви зрозуміти всю неосяжність мого кохання».
Своєрідна й манера листів Зіньківського, схильного до романтичних перебільшень. Він плавно переключається з ліричної теми на жанрову, від гострих соціально-побутових проблем переходить до філософських узагальнень, охоче залучає приклади з класичної літератури, історії, з рідних пісень, із Біблії тощо.
Зіньківський був активним учасником тодішнього літературного процесу; його прозові твори, статті, рецензії публікувалися в ж. «Зоря». Твори Т.Зіньківського побачили світ окремим виданням у Львові (1-й том — 1893 p.; 2-й том — 1896 р.) і після того не перевидавалися. Піклувався передусім про долю, шлях і напрям рідної літератури. Уважно спостерігаючи за літературним процесом в Україні з відстані (більшість листів написана в Петербурзі під час навчання у Військово-юридичній академії), Зіньківський завважував негативні й позитивні тенденції політичного життя України, української літератури, вітав появу молодих письменників, громадсько-культурних діячів, натхненних національною ідеєю, котрі намагалися модернізувати літературу, поширити її ідейно-тематичні обрії.
М. Комарова (1844-1913) Зіньківський знав за працями, опублікованими в галицькій періодиці та альманасі «Рада» Старицького. Йому, зокрема, імпонували статті критика, друковані в журналі «Зоря», про твори тогочасних українських письменників. Зустріч однодумців відбулася в Умані 1884 року. Зіньківський, разом із В. Кравченком, однополчанином 126-ї роти Рильського піхотного полку, а згодом відомим фольклористом та етнографом, одбував тут літні військові табори, а видатний бібліограф працював у нотаріальній конторі. Комаров став для неофіта-українофіла вдумливим авторитетним наставником, взірцем «цілого чоловіка» (І. Франко), порадником і консультантом у роботі в галузі етнографії, мовознавства (особливо корисною була їхня спільна праця над укладанням українсько-російського словника), бібліографії (Зіньківський уклав покажчик праць німецьких, польських, російських учених про українську мову, що вийшли у світ в XIX ст., включно до 1890 p., здійснив спробу зібрати своєрідну антологію текстів давньої української літератури, а також біобібліографічний покажчик діячів української літератури і культури). А ще — живим «бібліографічним довідником» — од часу знайомства й до смерті.
Для Зіньківського особа М. Комарова як активного учасника українського руху була вельми цікавою. «Вы любопытствуете знать мою здешнюю жизнь, не представляющую, впрочем, особенно ничего любознательного, — пише він Г. Сервичківській з Умані 5 липня 1884 року.— Скоро по приезде (по рекомендации в письме харьковского товарища) [Б. Грінченка.— С.К.] я познакомился с здешним нотариусом Комаровым, а через него и со многими другими. Это довольно многочисленный, особняком здесь стоящий, кружок людей украинофильского лагеря. Центр, около которого весь кружок группируется, нотариус Комаров, личность чрезвычайно почтенная, это украинофил en forte, он небезызвестен даже в украинской литературе несколькими популярными брошюрами по естествознанию, написанных им в то еще время, когда можно было печатать подобные вещи (теперь, кстати сказать, запрещено писать по-малорусски научные книжки, да и почти все отделы литературы). Между прочим, его перу принадлежит помещенный в «Раді» бібліографічний покажчик української літератури [...]. Недавно Комаров получил для 12-летней своей дочери отпечатанную в первый раз оперу Лисенка «Різдвяна ніч». Крамаренко разучил некоторые места, и мы имели удовольствие слышать его прекрасное исполнение (аккомпанемент на рояле). Каждую субботу я провожу таким образом у Комарова и изредка у д-ра Крамаренко, где собираемся исключительно для пения или для чтения» (ф.Ш, од.зб. №45262).
Зустріч Зіньківського з Комаровим можна вважати й випадковою, і водночас закономірною, але те, що вона стала знаменною в житті обох — факт очевидний і незаперечний. Випадковою тому, що Комаров, дипломований юрист, випускник Харківського університету, в пошуках «шматка хліба» опинився в Умані, де обійняв посаду нотаріуса. Зіньківський, який волею долі став військовим, відбував службу в Смілі, Шполі, Черкасах і, нарешті, в Умані. Закономірною тому, що їх обох єднала велика любов до України. Всупереч обставинам суспільно-громадського й родинного життя свій вибір — служіння українській мові, літературі та культурі — вони зробили усвідомлено. Адже Комаров був вихідцем із родини, яка з Росії переселилася в Україну — с. Дмитрівку (нині Петропавлівського району Дніпропетровської області), а Т.Зіньківський зростав хоч і в україномовній міщанській родині, однак у всуціль зрусифікованому оточенні — м. Бердянську. Комаров стає в Одесі «осередком усього українського життя», а Зіньківський, як висловився Д. Мордовець у листі до Грінченка з Петербурга 3 жовтня 1891 р., став у «московській Пальмірі» (Петербурзі) «апостолом молодої України», котрий над «усими голос подавав і палким словом ворушив заснулі серця українців. Коло його, мов бджоли коло матки, тулились молоді хлоп’ята наші» (ф. ІІІ, № 38784).
Закономірність цієї зустрічі ще й у тому, що відбулася вона саме тоді, коли Комаров після вимушеного семирічного мовчання з політичних і сімейних причин (про що писав Б. Грінченкові в лютому 1892 року), починаючи з 1883 року, «ближче став до української справи», якій незрадливо служив до останніх днів життя (ф.ІІІ, №37498). Цей лист-зізнання Комарова цікавий ще й тим, що виразно передає нестерпну суспільно-політичну та моральну атмосферу, яка панувала в Росії: імперія цілеспрямовано гальмувала поступ на ниві української культури, морально й фізично знищуючи тих, хто прагнув примножити здобутки рідного слова. Пробитися через «повсюдний морок в Росії» (С. Єфремов), перемогти «громадську скруту, що в’яже руки» (М. Комаров), було нелегко: жорстока цензура, нещадне переслідування української мови та літератури, відсутність українських шкіл та періодичних видань заводили в безвихідь «всякі силкування, всяку енергію» і тих небагатьох, хто намагався вкладати свою цеглину в зведення загальної української будови. «Справді, як його працювати, — з болем писав Комаров у тому ж листі Грінченкові, — коли знаєш, що твоєї праці нікуди приткнути та як з нею і виступити, куди податися, та, врешті, й надії мало, щоб вона світ побачила». Так, українська будова зводилася, на превеликий жаль, «малосилими і покаліченими мулярами», однак завдяки «невсипущій праці таких будівничих, як Кониський і Чайченко, — підкреслював Комаров, — будова ся не валиться, а хоч потроху посувається вгору». Він щиро радів, коли щастило когось «навернути на яку українську роботу» (ф.ІІІ, №37498).
В особі Зіньківського Комаров власне і побачив ту молоду силу, яку можна «навернути на українську роботу». Національне прозріння Зіньківського розпочав близький приятель Драгоманова Л.Смоленський — відомий вчений, громадський діяч, член одеської «Громади», вчитель історії та географії юнкерського училища в Одесі, де Зіньківський навчався. Комаров уміло спрямовував цей процес, отож невипадково, що уманська зустріч переросла в міцну й щиру дружбу, яка тривала фактично до останніх днів короткого життя Зіньківського.
Листування з Комаровим було досить активним, про що свідчать часті згадки його імені в листах Зіньківського до Грінченка, Сервичківської та ін. На жаль, нам не пощастило виявити зворотних послань Комарова. Розглянемо листи Зіньківського до Комарова в площині «джерелознавчо-документальній» (М. Коцюбинська), а саме: висвітлимо їхні роздуми про долю української мови, літератури та української періодики.
Серйозне зацікавлення Зіньківського мовою, її роллю і місцем у суспільстві, у формуванні й розвитку нації, як видно з листів до Грінченка, пробудилося саме після знайомства з Комаровим в Умані. Юнак зрозумів, що за відсутності національної держави, чи бодай етнічної автономії, на початку XIX ст. вагомим фактором спротиву культурно-політичній асиміляції українського народу є створення єдиної для всієї України літературної мови, національної літератури та формування національного самоусвідомлення. Зіньківський, як і нечисленні представники тодішньої української національно свідомої інтелігенції, знав, що для мільйонів населення України українська мова існувала десь на периферії мовної свідомості, використовувалася найчастіше для створення гумористично-стилістичного ряду (що продовжувало традиції української сміхової культури, естетики, низового бароко XVII-XVIII ст. та «Енеїди»). Пріоритетним завданням було збагачення словникового фонду української мови, що розширило б її функціональні можливості. До осягнення цієї мети долучилися й письменники — О. Кониський, А. Кримський, І. Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, М. Старицький, І. Франко та ін.
Комаров з ентузіазмом провадив роботу над укладанням російсько-українського словника, розпочату 1874 року як відгук на невеличкий «Опыт русско-украинского словаря» М. Левченка (K., 1874). До праці над словником був залучений і Зіньківський. У домі Комарова, писав у щоденнику В. Кравченко, «бувало чимало щирих людей», яких об’єднувала не лише любов до української народної пісні, літератури, мови, а й спільна робота над укладанням російсько-українського словника. До речі, Єфремов, високо оцінюючи роботу Комарова над укладанням словника, згадав і Зіньківського як одного з активних учасників цього процесу.
Погляди, знання, навички, здобуті у співпраці з Комаровим, Зіньківський втілюватиме в життя. Він прагне розкрити імперську суть політики заборон української мови, театру, історії України, утвердити й збагатити можливості функціонування української мови, пробиваючи рідному слову дорогу в Європу своїми статтями й рецензіями, виступами, публічними зверненнями до чільних учених на захист української мови й літератури, нації взагалі, через переклади, наукові праці (згадаймо хоч би підготовку граматики української мови, на жаль, не завершену, але, судячи з листів, уже відомої сучасникам і позитивно оціненої).
Знаменно, що після смерті Зіньківського, коли київські старогромадівці задумали укласти українську граматику, Антонович звертається з Києва до Грінченка 21 жовтня 1899 p.: «Зародилась у некоторых филологов мысль о составлении гра[м]матики украинского языка, с этою целью желательно было бы объявить конкурс на грамматику не научную, но практическую. Один из общих наших знакомых [це міг бути О. Кониський або М. Комаров,— С.К.] сообщил, что Вы имеете рукопись грамматики Зиньковского: если она у Вас теперь не в работе, то не нашли ли бы Вы возможным занять мне на время эту рукопись на непродолжительный срок — примерно на месяц, для того, чтобы дать возможность продумать программу».
Потреба в такій граматиці була вельми гострою, адже ганебний царський указ 1876 року, як згадував свідок того часу М. Славинський, «заліг майже непереможною колодою на шляху розвитку української літератури, а населення Києва та довколиць дуже скоро стало двомовним, а потому і зовсім стало відходити від рідної мови». Проблема ця, як видно з дискусій стосовно нового українського правопису, не вичерпана й нині.
Будучи співробітником галицьких часописів, Комаров залучив до співпраці в них і Зіньківського. Лист останнього до Грінченка від 16 січня 1885 року представляє повну картину обізнаності адресанта з галицькими видавничими проблемами «з перших уст» і в деталях: про наміри розширити «Зорю», про запрошення Франка обійняти посаду редактора «Зорі», про вимогу Франка залучити до редакції М.Павлика тощо. «Из новостей Михайло Федорович привез, что на днях выйдут три драматические штучки [...], печатается «Дзвін» и «Байда» Кулиша на средства «Общества распространения полезных книгъ» (sic!). Готовится роскошное иллюстрированное издание Шевченка, и «Гайдамаки» уже печатаются. Также печатается второй том сочинений Кропивницкого. Словарь Желиховского, вероятно, найдешь дорогим...» (ф.ІІІ, од.зб. №38234).
Єдиний на всю тогочасну Україну бібліограф-професіонал, який знав усі новини щодо видань в Україні й слов’янському світі, Комаров був досвідченим порадником у цілеспрямованому доборі лектури для Зіньківського з різних галузей знань: мовознавства, філософії, фольклору, етнографії, і, ясна річ, літератури й літературної критики, мистецтва. Комаров став і першим критиком художніх творів свого юного друга.
12 вересня 1885 року Зіньківський разом із листом надсилає Грінченкові газету «Діло», в якій вміщено редакційну замітку на поезії Б. Грінченка, а також 14 число «Зорі» (1885) із своїм перекладом казки М. Салтикова-Щедрина «Заєць, що себе жертвує». Лист цікавий не тільки інформацією про літературний дебют Зіньківського та його коментування, а й наведеним у ньому критичним відгуком Комарова: «Михайло Хведорович знаходить переклад добрим,— пише він,— але каже, що Щедрина перекладати для Галичини нема для чого. Там в його сатирах, каже він, добачатимуть стільки ж, скільки теля в нових воротах, не знаючи наших обставин. Хоч я вибрав іменно таке, де основна думка ясніше виступає з загорток краевого російського плащика, в яких, звичайно, Щедрин видає свої праці. Та до того не можна вважати «Зорю» органом лише для Галичини, має вона читців і в Україні» (ф.ІІІ, од.зб. №38230).
Комплекс питань стосовно історії формування української мови, її стильової розбудови, Зіньківський розглядав не тільки як закономірну еволюцію мови, зумовлену історією її носіїв, а й з погляду творчості окремих українських письменників — Грінченка, Самійленка, Старицького та ін. Він порівнював підмосковську Україну, яка знемагала під пресом репресивних урядових акцій ще із часів сумнозвісної Переяславської угоди, з підавстрійською, і відзначав, що в останній умови розвитку української літератури і мови, хоч і не були цілком нормальними, але забезпечувалися конституційно.
На основі вивчення писемного спілкування літературно-творчої інтелігенції Галичини й Східної України Шевельов відзначає посилення «галицьких мовних впливів» на Драгоманова, Кониського, Куліша та ін. Не уник цього впливу й Зіньківський, адже він підтримував дуже тісні контакти з галицькою періодикою та її співробітниками як читач, автор, пропагандист. Проникнення галицизмів оцінювалося неоднозначно, що відбилося й у полеміці з питання, кому належить віддавати пріоритет у виробленні наукової мови й мови перекладу з європейських літератур. Показово, що Грінченко, доводячи пріоритет «наддніпрянців» перед галичанами у виробленні мови науки й перекладів, серед видатних публіцистів і науковців (І. Білика, М. Драгоманова, М. Комарова, О. Кониського, П. Куліша, Д. Мордовця-Сліпченка, І. Нечуя-Левицького) називає і Зіньківського; його ім'я зазначено й у переліку кращих перекладачів — П. Куліша, П. Ніщинського, М. Старицького, С. Руданського.
Небезпідставність занесення прізвища Зіньківського в ці дві номінації підтвердив своїм дослідженням Шевельов, заперечивши переоцінку Грінченком заслуг наддніпрянців у виробленні мови і створенні наукової та перекладацької літератури. «Так, — твердить учений, — всі ці люди стояли в перших лавах творців і розроблювачів нової української літературної мови, але становище було таке, що більшість з них об’єктивно якраз проводила, як і Драгоманів, галицькі мовні впливи. В оркестрі грали всі області України, але внаслідок загального політичного становища великоукраїнських земель диригувала цією оркестрою Галичина».
Живучи в чужому середовищі (Одеса, Петербург), серед росіян і російськомовних українців, Зіньківський, проте, завжди користувався українською. Молодий інтелігент чи не один із перших виголошував наукові реферати українською перед чисельною аудиторією в присутності таких авторитетів, як О. Пипін, В. Семевський та ін. Наприклад, описуючи вечір із нагоди дня народження Т.Шевченка в 1889 р. в Петербурзі, зізнавався В. Кравченкові: «На роковини Шевченка у Беренштама я прочитав маленьку лекцію «Шевченко в світлі європейської критики», читав я без зошита. Народу було дуже багато — був Пипін, Семевський та ін., читання моє подобалось усім. Пипін дивувався, що такі абстрактні речі так добре можна викладати по-українськи. Чудні ці кацапи — вони думають, що тільки московська їхня мова годиться до чого путнього». За свідченням слухачів, у виступах Зіньківського наукова точність, логіка й аргументованість поєднувалися з публіцистичною пристрасністю. Його усне мовлення також стало вагомим внеском у розвиток літературної української мови.
Письменника вражає, що суспільство ігнорує існування великого народу, його багатої мови. «Дійсно дивним має здаватися факт, — зазначав він у рецензії на книгу В.Науменка «Обзор фонетических особенностей малорусской речи» (K., 1889), — що мова багатомільйонного народу з багатими духовними засадами, із загальновизнаною багатою й оригінальною народною поезією, мова, що виховала одного із найбільших поетів Слов’янщини, писемність, що займає не останнє місце між слов'янськими літературами і що звернула на себе увагу цивілізованого світу, зостається в такій зневазі, що і тепер ще в Росії буквально ні з чого познайомитися з нею. Найбільше ж, звичайно, важливе і необхідне таке знайомство для малоросійської інтелігенції, оскільки духовно фізіологічний, так би мовити, зв’язок інтелігенції із своїм народом виражається головним чином у мові. Тільки при такому зв’язку інтелігенція відчуває свою органічну спорідненість з масою, дорожить нею і здатна виконати свою просвітню функцію» (ф. 112, од.зб. № 46). Однією з причин відчуження інтелігенції від рідної мови, на думку Зіньківського, стала відсутність наукових узагальнень про форми й особливості мови. Навіть ті, хто володів великим практичним знанням мови, не могли належно зорієнтуватися в її розмаїтих формах і змістових варіантах. Емоційно наснажена рецензія пройнята думкою: аби не лишатися чужими в цій державі, потрібна єдність, яка має починатися зі спільності рідної мови.
Зіньківського тривожило нерозуміння окремими українофілами тієї простої істини, що першим і найживотворнішим зв’язком між інтелігенцією та народом є мова — адже це не тільки як засіб спілкування, а витвір усієї нації, в якому, ніби у дзеркалі, відбилася душа, думки й погляди народу. «Наші помосковщені народолюбці, — писав він у статті «Молода Україна, її становище і шлях»,— сього не розуміють, не розуміють, що, цураючись, зневажаючи вкраїнську мову, вони тим самим, — може, того не постерігаючи — виявляють свою спанілість, свою погорду та зневагу до самого народу, гордуючи тим, що виражає його душу і думу». Автор формулює філософське розуміння мови як національного феномену, як чинника єдності пригнобленої нації та важливого вияву її ментальності.
Уже на початку 80-х pp. Зіньківський дійшов висновку, що поняття нації слід розширити поза межі селянства. Він обстоював провідну роль інтелігенції, саме на неї покладав провину за вкрай запізніле й недорозвинене самоусвідомлення нашої нації, її зросійщення. «Покацаплена інтелігенція» не може «видержувати пасивну борню, що спасає в люті часи народність» (ф.ІІІ, од.зб. №38193), — писав Зіньківський Грінченкові 18 вересня 1889 р. Суспільно-політичні обставини потребують таких змін, щоби постали умови для виховання національно свідомої української інтелігенції. «Для нас, українців, — читаємо в листі до того ж адресата від 2 серпня 1889 р.,— українізація інтелігенції — все; буде в нас інтелігенція — кацапи нам не страшні [...] народ же йде за інтелігенцією власною, вона його псує національно, а не кацапи». Мова рятує націю в лихоліття бездержавності, а без’язикість її губить, — ці переконання були усвідомлені й екзистенційно пережиті Зіньківським. Він не боявся жодного ворога, крім «раба в собі», і твердив, що починається це внутрішнє рабство із забуття рідного слова. Українська інтелігенція виявилася найслабшою ланкою нації — і молодий патріот відчував це як ганьбу. Проблему національного проводу, що не виконує своєї місії, Зіньківський розглядав як ключову у збереженні та розвиткові українства.
Майже у всіх листах Зіньківський нарікає на цензурні утиски, указ 1876 p., заборону друку творів української літератури, вистав. Ця тема порушується й у листах до нареченої. «Якось я прочитав в «Свете»,— писав він Г. Сервичківській 16 березня 1886 p., — що трупа Кропивницького в числі 80 [чол.] приглашена в Париж на 30 виступів за гонорар в 40 000 руб., ще на проїзд до того 4 000 руб. Це треба тільки дивуватись; дома виганяють (із Києва вигнали), а тілько чужі люди вміють цінити. Правдиво сказано в Писанії, що ніякий ще пророк не оцінений був в своїм ріднім краї» (ф.ІІІ, од.зб. № 45262).
Листи Зіньківського побудовані на конкретиці й документально точних фактах; а в підтексті завжди чується палке прагнення подолати ненормальність, неприродність ситуації, адже українська інтелігенція має бути українською, мова — звучати й друкуватися на землі свого носія, театр корифеїв — купатися в славі на своїй сцені. Біблійні алюзії увиразнюють святість рідної культури.
Зіньківського Комаров сприйняв як однодумця, людину небайдужу до українських справ, а тому, попри вікову різницю, їхня дружба стала фактично рівноправною: Комаров прислухався до слушних порад свого молодшого колеги, довіряв йому «пробивати» дорогу різним збірникам та альманахам через цензурні лабети, ділився з ним творчими планами й задумами. Так, готуючи до друку збірку Грінченка «Під сільською стріхою», Комаров 29 червня 1886 р. писав авторові, що викинув один вірш, — бо читав його Лисенку та Зіньківському, й вони «разом зо мною сказали, що краще не друкувати» (ф.ІІІ, №37518).
У Києві під час складання іспитів на «атестат доспілости» в 1877 р. при класичній гімназії Зіньківський мешкав у Комарова, де молодий українофіл і познайомився з В. Горленком, П. Житецьким, О. Кониським, Ф.Лебединцевим, М. Лисенком, Оленою Пчілкою, М. Старицьким, з деякими київськими видавцями та книгарями. Згодом Комаров підтримав перші літературні спроби юнака, дав прихильну оцінку оповіданню «Сидір Макарович Притика», опублікувавши його в російському перекладі в «Одесских ведомостях» ( № 163, 1889).
Листування Зіньківського з Комаровим, на жаль, не було таким «щедрим», як, скажімо, з Грінченком, і повністю не збереглося. Але тривала мовчанка когось із кореспондентів завжди насторожувала, й тоді вони зверталися до Грінченка, який здебільшого давав необхідну інформацію Зіньківському про Комарова чи навпаки. Так, наприклад, у кінці травня 1891 р. Комаров писав Грінченкові: «тут недавно наспіла вістка з Києва [ймовірно, від Л. Скочковського, друга Зіньківського, майбутнього священика.— С.К.], що він виїхав звідти дуже навіть тяжко слабий, а куди поїхав і чого виїхав — ніхто не знає. Вістка ся дуже вразила мене і сім’ю, і хотілось би написати до його і довідатись, що з ним та не знаю, куди писати. Коли маєте вістки про його — напишіть» (ф.ІІІ, № 37505). Грінченко не забарився з відповіддю й 28 травня 1891 р. повідомив М. Комарову про вкрай важкий стан здоров’я Зіньківського.
З 1 серпня до 1 грудня 1890 р. Зіньківський через силу вів судові справи в Києві, Харкові, Курську. Хвороба швидко прогресувала, про що пише Комарову. Знесилений, Зіньківський не може служити й з 1 грудня 1890 р. йде у запас без належної пенсії (так він був покараний за те, що, будучи офіцером, одружився без дозволу начальника Військово-юридичної академії). До смерті йому лишилось півроку... Але й на смертному одрі Зіньківський клопотався про видавничі справи, про що свідчить хоча б останній лист до Грінченка, писаний вже немічною рукою (ф.ІІІ, од.зб. №38177-а). Жодного перебільшення нема в словах Комарова: «по тим надіям, які викликав небіжчик своєю здатностю і любов'ю до праці, щирим патріотизмом і енергією, можна справді сказати, що смерть його єсть велика утрата для України — таких-бо людей дуже і дуже небагато на Україні». Передчасна смерть молодого друга приголомшила Комарова, він прохав Грінченка написати спогади про нього, дізнатися адресу батька, аби врятувати рукописи покійного, — адже він «багато дечого порозпочинав, а ще більше задумував» (ф.ІІІ, №37503).
Комаров підтримав задум Грінченка щодо видання творів «незабутнього Трохима», яке вважав справою честі тих, хто його знав, і організував збір коштів серед членів одеської «Громади» на це видання (оскільки спроби Грінченка роздобути гроші в Галичині виявилися безрезультатними).
Свідченням глибокої поваги до непересічного таланту Зіньківського є й те, що Комаров намагався при будь-якій нагоді вмістити його твори в ті збірники та альманахи, які впорядковував.
Пам’ятник Зіньківському було встановлено на його могилі в Бердянську 1911 року. Як повідомляв часопис «Дніпрові хвилі», пам’ятник було виготовлено на кошти, зібрані українською громадськістю Одеси, Києва, Катеринослава, Житомира. Є всі підстави стверджувати, що Комаров брав активну участь у цій акції.
Літературно-громадські взаємини Трохима Зіньківського та Михайла Комарова є яскравим свідченням того, якою одержимою, відданою, цілеспрямованою, згуртованою має бути й сучасна інтелігенція, — адже їй випала доля будувати самостійну державу. В її підмурівок поклали свою цеглину й ці два невтомні талановиті сини України.
Л-ра: СіЧ. – 2002. – № 9. – С. 52-60.
Твори
Критика
