Завжди лицем до України
Василь Скрипка
Промине й друга сотня років від днів життя і смерті Трохима Аврамовича Зіньківського (23 липня 1861 – 9 червня 1891), а громадянство схвильовано вчитуватиметься в його духовний спадок. До того ще й заінтриговане оцінкою Бориса Грінченка: «Здається, ми не помилимося, коли скажемо, що тепер Зіньківський увіходить до вкраїнського письменства тільки яко талановитий працівник; але через яких 10-15 років ми мали б з його діяча, що стояв би поруч з перворядними нашими робітниками літературними, з тими, що стоять зараз після Шевченка - завсігди у нас одинокого. А в нас таких діячів так мало, так мало!..» Так його оцінює митець, який чи не найглибше розумів процеси літературного життя, знав ціну своїм сучасникам і не роздавав намарно авансів. Для нас же Т. Зіньківський мислиться в одному історичному контексті з А. Свидницьким, О. Кониським, В. Мовою та й самим Б. Грінченком.
Трохима Зіньківського можна віднести до мартиролога діячів (на Україні особливо численного), яких згубили немилосердні суспільні обставини і невсипуща власна совість - доля. З поміж них - А. Тесленко, П. Грабовський. Дика жандармсько-урядова сила, за словами Зіньківського, «придушила, приспала усяке суспільне й культурне життя у двох третин обивателів держави, і ні звідки жодної надії, ніякого просвітку сподіватись!» Тоді ж історик Д. Яворницький у 30 років посивів і хотів покінчити життя самогубством. Царські чиновники і чиновні письменники боялись «сепаратизму» польського, білоруського і навіть сибірського.
У Петербурзі його шанобливо величали «дядьком Трохимом», «дядьком» - до людини, яка вмерла в тридцять літ! Та ще дивовижніше, - до людини, яку завше бачили у формі військового офіцера. - «дядько». Уява підказує єдино можливі риси його особистості: невимушеність, простота, розсудливість, безпосередність, людяність. Ось що пише Борис Грінченко, вперше побачивши свого потім друга і кума (6 років спілкування, переписки): «Ласкаве, але трохи захмарене обличчя, з невеликою бородою, з рівним носом... Офіцерська одіж якось не личила цій постаті, цьому обличчю».
Він був на бистрині життя. Вийшов до неї з тихої зеленої вулички на околиці Бердянська, до якої долітав у негоду хіба що гуркіт моря. Дався йому той шлях тяжко, трагічно тяжко.
Мріяв стати вчителем. Батько підтримував прагнення сина до знань, хоча шестеро дітей і заробітки хлібороба чи конопатчика човнів давали малий до того статок. Після повітової школи Зіньківський складає екзамени до вчительського інституту в Криму. Перетерпів великі злигодні, голодував. Захворів на очі, поїхав до Харкова лікуватися. Самотужки бився з нуждою два роки: продавав булочки на базарі, працював у друкарні по 14 годин. Батьки не знали, де подівся, думали - вмер, подали на розшук поліції. У «Щоденнику» його друга Василя Кравченка про це записано так (9.ХІ.1890): «Мені пригадався Трохим З.: у 77 році він поїхав у вчительський інститут, що був тоді переведений з Феодосії у Карасубазар, бо перший город обстрелювали, яко побережний, турки. У Трохима хватило грошей тільки у Феодосію, а далі прийшлося, як він розказував, - тільки йти, ну, а поки там екзамени були, то він десь уже жив, того не знаю, а як їсти нічого було, то після кожного екзамену, брав ноги на плечі, йшов у дику ліщину, збирав оріхи. Здержав екзамени, прийняли, почав вчитися, та був дуже трудящий, як казали, зачитувавсь, з того ніби заслаб на очі не міг нічого вгледіть. Ну, вчителі власним коштом зложились і дали йому кілька карбованців, щоб їхав у Харків, до, здається, Гиршмана. Чи довго лічився він там чи ні, того не відомо, а тільки ні батько, ні мате його не знали й не відали, де то подівся їх Трохим. І не знали вони цілий рік і сім місяців.
Мате спочатку молебні служила. Бога благала, щоб той відкликнувся; начасточку щодня заздравія, подавала у собор. А Трохима не чуть та й не чуть!
Якісь люди нараяли їй щоб не поминала вона його «за здравія», а уписала б у начасточку «за впокой» та відправила б по ньому панахиду, зробила б обід, то коли, казали люде, Трохимка живий, душа його не винесе поминовенія - відкликнеться. Зробила мати й це - нема Трохимки! Вона, сердешна, ходе з церкви до церкви, упаде до ікон, плаче та Господа благає, щоб він, милосердний, навів розум Трохимки на те, щоб той відкликнувся. А його все не чути.
Тоді якісь бабки, вже певно не дурні, нараяли їй, щоб вона разом у сьоми церквах відправила панахиди і щоб другий піп не знав, що от правиться за упокій тієї ж душі десь у другій церкві. І що ж би ви думали? Оце у мясницю, післяріздвяну, відправила вона разом сім панахид у сьоми церквах, аж так що в (жильовий?) понеділок приносе пошта листа, та прямісінько до батькової хати (а батько, треба знати, розумний та й грамотний чоловік, хоч і конопатчик, а знав, що то за Америка, і хто там праве), розірвав, чи то пак розпечатав того листа, а там написано: «Що от, тато та мамо, живий, у Харкові, служу у тіпографії, беру п'ять карбованців і на своїх харчах; як зароблю трішки грошенят, то приїду додому».
А там через тиждень і я відібрав від нього листа, - пише, ще приїде. І що ж приїхав у юлі місяці, того ж таки 1879 року. Рівно через два роки як поїхав з дому».
Опісля всі його плани життя повертає навпаки. Це тема для цілої драматичної повісті. Замість вчителя стає солдатом. Далі офіцерська школа в Одесі. Потім служба, муштра, маневри, табори. Хоче здерти з себе мундира, готується вступити в університет, а потрапляє, блискуче витримавши подвійні екзамени, до військово-юридичної Академії генерального штабу в Петербурзі.
Невдало склалося сімейне життя. Познайомився з дівчиною, а побратися не міг довгий час, бо офіцерам до 26 років не дозволялося одружуватись. А коли зійшовся, то не довго жили разом. Через риси вдачі і ті суспільні обов'язки, які взяв на плечі, - усамітнився від дочки і дружини (відвіз з Петербурга до її батьків у с. Зеленьки на Київщині). Можна подумати, що Ганна Сервичківська, з попівського роду, мало розуміла свого чоловіка. Є в нього в одному з оповідань таке місце, либонь особисте: дві душі зв'язує висока любов, «коли вони усім життям своїм, до загину, кохають щось третє, що стоїть понад їх». А навіть найкращі з жіноцтва, дивлячись на свою посестру з вищого світу, що «шпарко у колясці гонить Невським - зітхне й промовить (коли ніхто не чує, їй здається): «Коли ж у мене такі коні будуть, сіткою блакитною з китицями вкриті?!» («Сон»). Те, що йому було ясніше ясного - змагання за соціальні і національні права, дружину заплутувало і непокоїло. Після смерті чоловіка вона напише до Б. Грінченка (27. VIII. 1891): «У своїх петербурзьких знайомих він бував тільки сам і взагалі рідко коли ділився своїми враженнями (...) він бувало говорив, що найближча його рідня, ні жінка, ні діти, все для нього ніщо в порівнянні з його заповітною ідеєю, тобто він увесь тільки й прагнув жити для блага своєї України, і цю останню обстановину я зовсім не ставлю йому в провину».
Та в листах Ганни, породжених самотиною, зустрічаємо такої неймовірності вибухи жіночого чуття і любові, і горя, що врешті, відкриваєш секрет, як виникали наші пісні. В одному повідомляє Трохима, що вишиває йому сорочку, без мірки, то боїться, щоб рукава не були куці, комір не тис. В другому: «Господи, за один тільки миг, за один момент цього щастя, я все б віддала, душу свою, життя своє, щоб хоч раз побачити тебе, а то вже несила моя терпіти довше. Коханий мій, любий мій, братіку мій рідний, батьку мій, ні, ні, більше, більше, не можу і сказать, як я тебе кохаю». Завершує: «Прощай, моя дитино, мій синочку!»
І знову й знову: «доленька моя, щастя моє, світе мій»: «як хочеться обнять тебе, пригорнуть до свого серденька твою головоньку і хоч би і вмерти так». Як людина віддана громадським справам, занурений цілком в літературу і політику («Про політику тобі не пишу, бо, може, вона тебе і не зацікавлює, - я страшенно в ній кохаюсь». З листа до Б. Грінченка) Трохим потребував дружнього, ласкавого слова. Так, зокрема, бентежили його безпідставні ревнощі дружини, нарікання всілякі. А між тим не багато й треба було, щоб його зрозуміти: «Без тебе я нещаслива людина. З кожним днем мені стає ясніше, що тільки для тебе і з тобою можу жити. Любов, се якась велика тайна життя, тільки тепер я до сього додумався» (30.ХІІ.1886).
Вже по закінченні академії Зіньківський не полишає наміру порвати з військовим середовищем - «бажаючи скинути з себе ,кригу субординації й падлющного рабства. Мені так хочеться подихати життям вільної людини, так мені остобісіла ся навіженна солдатчина, що я радніший вхопитись за найменшу змогу збутись її, збутись хоч би промінявши на гірше» (Б. Грінченку, від 29.III.1890). Свою службу, порядки в ній і атмосферу Зіньківський нещадно гостро зобразив в оповіданнях «Сидір Макарович Притика», «Сон», «Моншер, козаче». У них наведені пригоди й епізоди, які траплялися з самим автором. Наука покладала за найголовніше для підлеглого - це стати «во фрунт» і, витягнувшись, «пожирати очима» начальство, бо воно «обурюється, вельми, коли не баче, мов на долоні, твоєї дисциплінованої душі крізь твої ясні очі». Прикра сцена, коли ротний розпікає юнкера Задорожного, дійсно трапилася із Зіньківським. «Я все мовчу. Хоч би вже йшов к чортовій матері, думаю, там десь і чайник унизу прохолоне... - «Юнкер Задорожний!! - сердито та грізно нагадує ротний мені, що він чогось чекає. Я мовчу - гедзь мене тоді наче напав і все убік дивлюсь. - Юнкер Задорожний, що ви хвилозохствуєте?!.. На місяць без отпуску! - вже не своїм голосом репетує. Тут тільки догадався я - підвів голову й пронизав його очима. От що!». Отже мовчання теж має свій зміст і не завжди подобається. Крізь солдатський побут, переживання людей проглядає епоха. Як і його герой, начитаний, стриманий, з осмисленим поглядом і гідністю Зіньківський не вписувався в сірий ряд муштрованих людей. От уже ідеальний «ундер-цер» Притика і мовчанкою, і вчинками - слуга статусу, царя і отечества. Твір, написаний з великим сарказмом, підноситься до рівня досконалого памфлету.
Зіньківський прекрасно знає риси української натури: працьовитість, та, до якої ще прикладають синонім товкучість, замилування в квітах, нахил до порядку, затишку. Але виглядає неймовірним блюзнірством квітничок і «халабудка» від сонця, споряджені Макаром Притикою, де править муштра і наруга над людиною. Де тільки й чути: «ляп! лясь! лусь! Ото маєте, - брат брата частує». Життєва вірогідність і талановитість дають всі підстави віднести цю річ письменника до золотого фонду нашої новелістики.
Подекуди теми ним взяті малоцікаві, другорядні і подані в стилі приземленому, автор себе не вирізнив, його ніби щиро хвилюють ті люди, їх помисли, переживання, затуркане, тупе життя. Це - розваги офіцерів, залицяння, їх сердечні драми. Він був у побутовому оточенні часто в тій же ролі, що і його герой. Сімейна драма його, певно, тому доказ. В одному з творів Зіньківського є епізод, коли піп присилає коляску за «господами офіцерами». І кавалер, готуючись до чаювання й танців, бере три пари білизни для переміни, яку за вечір хоч викрути.
Але Зінківський піднявся над середовищем - як людина і, звісно, як письменник. Видно, що в ньому митець ще формувався. Йому не загрожував той етнографізм, який повертається вадою - приземленістю. Доказом є «Історична казка». Йдеться про стосунки трьох сімей, сусідів, як вони живуть, хазяюють. Маса подробиць побуту, звичок, буденних випадків. Описовість така буквальна, невідступна, що зовсім не дає замислитись, не веде навіть до висновку - моралі байки. Та заплетено в текст панську лайку, що наймитів, мовляв, триматиме в кулаці, що заціпить їм, навіть розмовлятимуть пантомімою.
«Бунтівники, сепа... сепа... ристи... Я вас... Від сього часу наказую вам мовчати - не говорити зовсім». Така злостивість змушує згадати циркуляри царя і його сатрапів про заборону української мови, про шабаш чорносотенної преси («Киевлянин», «Новое время»), яку Зіньківський в одній із статей називає «департаментом вишукування сепаратизмів».
Над усе він соціолог типу М. Драгоманова, що реально і масштабно бере суспільні явища і процеси. Він залучав до аналізу статути учбових закладів, циркуляри, статистичні дані про народонаселення, вірнонадані адреси. У порівнянні з досвідченим і гарантованим вигнанцем Зіньківський подекуди, здається, виявляє навіть більший хист, щодо гостроти, навальної логіки в суперечці. В доказах був щедрий і несхибний. Він вразливо, емоційно, якось особисто повставав проти гноблення, руйнації царизмом культури рідного народу. Спокійний, вдумливий, уважний і погідливий до сторонніх міркувань, Зіньківський у вдачі своїй ніс ще й таку іскру, якою викрешував пожежу тільки-но розпочинав дискусію. Підходячи історично до будь-якої проблеми, він виявляв такі суперечності, що питання розв’язувалось на грані парадоксу. Скажімо, погляд на творчість Шевченка в європейському масштабі з екскурсами в літературний процес Росії. Чи критичний лист О. Пипіну, якого шанував як світлу постать на чорному, погромницькому тлі 70-80 років. Або його «одіозний» виступ проти візантійщини і старослов'янської писемності, що приголомшив багатьох. Коротко процитуємо: «Я тут не зачіпатиму тих деспотично-державних ідей, які причвалали були до нас з Візантії. (...) Я не се маю на думці. Я маю на увазі інший бік візантійського «благочестія», що збивав з тропи нашу інтелігенцію тисячу літ і не давав їй змоги зробитись справжнім поводирем і вчителем народів і не давав витворити власну національну літературу (...). Мертвотина старослов'янська заважала розвиватись національній українській літературі, бо письменним українцям близкість старослов'янської мертвої мови до української не давала змоги подивитись на речі просто, без мудрацій та хитрощів письмацьких» («Молода Україна, її становище і шлях»). Пояснимо, знову ж заради стислості, своїми словами його ідею. Народна мова, яка витворила багатющу пісенність, юридичні звичаї, ніби та Либідь, пішла під землю, щоб виринути через тисячу літ, з Котляревським і Квіткою, на поверхню. За словами Зіньківського, поляки були у вигіднішому становищі, бо католицтво принесло і латинську мову. Довго задовольняти вона не могла: «Треба було занадто вченості, тим задля простих і мало освічених людей зараз постала потреба писати польською мовою (...) вони через те мають тепер найпишнішу і найбагатшу літературу між слов’янами». Такий же самобутній і відчайдушний Зіньківський і в інших своїх розвідках - «Національне питання в Росії», «Тарас Шевченко в світлі європейської критики».
Вшанування пам'яті Т. Шевченка має багато визначних віх. Знаменною подією шевченкіани є й публічна доповідь Т. Зіньківського, надрукована після в «Правді» (1890). Повними пригорщами він сипав перед слухачами захоплені і глибокі оцінки Шевченка, з джерел німецьких, французьких, польських, - Каверау, Боденштета, Дюрана, Обріста, Францоза, Баттаглія, Равіти, Совинського. А закінчив гнівним докором на адресу інтелігенції, яка не дбала про свій народ, а тільки паскудила його славу. «Здається, ніякий в світі народ не має поганіших і ледачіших дітей в інтелігенції, як український. А се від недостачі поперед усього національної свідомості... Щоб бути дітьми гідними пам'яті батька Тараса, нам треба пильно і багацько працювати попереду над самим собою, щоб відшукати моральні зв'язки наші з нашим народом - випрацюємо їх - тоді знатимемо, що нам робити і кудою йти».
Велике враження на слухачів справило те, що доповідач говорив українською мовою, «досить абстрактні речі» викладав вільно, не читаючи за конспектом. А найбільше здивувало - широчінь матеріалу, яким оперував. Зіньківський потім писав, що тільки оцінки іспанців не міг навести: одне, що мови не знав, а друге - джерел не мав під рукою. Про відвагу його не говоримо - свідченням її є доповідь. Але варто відзначити, що йому вдалося хитрістю роздобути в книгозбірні навіть забороненого Францоза.
Відомий Зіньківський і як перекладач - з грецької, французької байок, з німецької поезії. До перших спроб належить «Заєць, що себе жертвує» - відома казка С.-Щедріна. Були такі, що радили йому перекладати твори
близькі до українського побуту - Потапенка, Прибильської. Зіньківського, звісно, вабила політична, соціальна сатира.
Проживи довше - з нього б вийшов і добрий мовознавець. Він мав тонке чуття мови і часто наголошував: «Нам треба пильнувати власну мову і вчитись їй, бо знаємо ми її не вельми!» (До Б. Грінченка, від 2.Х.89). Відомо, що після нього десь залишився рукопис граматики української мови. Труднощі з друкуванням змусили його писати граматику російською мовою. Трактуючи з Грінченком мовні питання, Зіньківський, бачимо, завжди бере верх. Його поради надзвичайно грунтовні, рекомендовані еквіваленти в дусі народної мови, пересічної говірки, звички. З випадків неусталеного слововживання або різновживаного в практиці вибирав, як показало життя, перспективні відміни, ідо потім стали нормативними і в літературі. У самих же його творах не залишає нікого байдужим «використання невичерпних живомовних багатств».
Його знання народної мови йде від захоплення піснею, казкою. І на цій ниві він виявився сумлінним трудівником. Так, вже у 1882-1883 роках на Київщині і Харківщині ним записано десятки пісень (84 аркуші, нині зберігаються в Інституті ім. М. Рильського, ф. 1-15). Багато зразків різних жанрів опубліковано в етнографічних збірниках Б. Грінченка. На записи Т. Зіньківського посилався у своїх студіях І. Франко, як наприклад, у статті «Козак Плахта». Підневільна служба, скутість армійського життя, заморочливий, бездуховний побут - і ті не могли зупинити потяг до народного слова. Більше того він і іншим радить взятись до збирання етнографічного матеріалу, вказує навіть на вигідні обставини як от у листі до В. Кравченка: «Маєш під своїм урядом солдатню з усіх усюдів від котрої і можна поживлятися усячиною, потім живеш та вештаєшся по всіх Українах - приймайся Бога ради та приохочуй і кого іншого, кого можна». На той час збирацька робота вийшла за рамки аматорства, наукове, систематичне вивчення зразків народної творчості призвело до появи фундаментальних збірників Номиса, Чубинського, Головацького та ін. Всезнаючий Зіньківський жадібно накидався на кожне нове видання, сам планував скласти, зокрема, український календар, і йому вже замало було матеріалу в друкованих джерелах, як щодо повноти, так і в світоглядному концептуальному плані. Він ішов до глибин. Отож і пише своєму другу: «Я б тобі дав одну пораду: не вважай на те, що, як ти кажеш, багацько пісень, тощо, котрі ти записував, уже записано іншими. Хоч би й так, дарма, коли одна й та ж пісня та записується в різних кутках, то неодмінно дають різні варіанти - і вони мають велику вагу в етнографії - записуй і варіанти - та ще от що - не мудруй записуючи, - так як вимовляють, так і записуй - важно, щоб визначились місцеві лексичні одміни». Поради не були марними. Василь Кравченко потім став відомим фольклористом і діалектологом - три томи його записів вийшли друком у 20-ті роки в Житомирі.
Т. Зіньківський був дуже вправним у видавничих справах та ще в умовах безпрецендентних. А що вже попоходив до цензури і позводив того паперу! Більше про інших піклувався. У цьому його мали за агента ледве не всі діячі того часу з Одеси і Києва. Він навіть планував собі заздалегідь, до кого, за кого і коли йти. Так, просить Б. Грінченка присилити свої рукописи: «Я маю надію провести їх через цензуру. Не роби, будь ласка, здивованих очей, а слухайся, що кажу, - довго розказувати, а в мене й часу, як на те, немає» (лист від 2.1.89). Або повідомляє про одну скаргу на цензуру міністру: «Напевне се даремна річ, нічого не вийде з того, але поскаржитись треба» (лист від 1.11.90).
В архіві ЦНБ зберігається його «Прошеніє» в Головне, управління у справах друку дозволити «повременный южнорусский зборник» «Слово» - 6 разів на рік, редактор-видавець Трохим Аврамович Зіньківський, в типографії Балашова і адреса (ф. 170, м. 510). На видання подібного журналу в Петербурзі він умовляв, як пише Б. Грінченку, і маститого Мордовцева.
Неспокій - такий його стиль. «В повітрі носиться зміна велика, страшенна зміна - дай боже, щоб вона принесла нам те, чого в нас немає», бо «мене політика дуже обходить, може через те, що читаєш усяке газетне паскудство, а може і того, що живеш все-таки в якімсь політичнім осередку» - до Б.Грінченка (ЦНБ, ф. III 38194-38193). Без перебільшення, то його громадський подвиг - боротьба з цензурою. Він вів її у всеозброєнні - і знань, і гумору, і мужицької впертості.
Ті ж обставини, які погубили Зіньківського, як побачимо, послужили й поштовхом до інтенсивної роботи, дали можливість за короткий час так багато зробити, так могутньо заявити про себе в літературі.
Життя в столиці. Це гибле місце тягнуло до себе визначних людей, згадаймо: від Котляревського (безуспішно), Шевченка, Гребінки, Гоголя, Костомарова до Поліщука і Семенка. Зіньківський потрапив у саме жерло кратера - Академію Генштабу. На нього потягло зимним імперським холодом. Тяжка рука «поліцейського централізму» лежала на всьому і вся, сковувала духовно, губила багато замірів. Це видно й з переписки: перепитував Ь.Грінчека - «Чи тобі можна писати без оглядки? Себто чи не ревізують твою коресп.?» (від 25.Х.89): дружину заспокоює, щоб не переживала відносно можливого обшуку, з ним, мовляв, лише «Євангеліє»; повідомляє про безглузді арешти 50 чоловік у Києві, ніби з приводу пропажі військових планів і т.п. А остерігатись було чого: писати української мовою - крамола, а писати офіцеру - подвійний злочин. В.Кравченко, який пробував і сам писати, фантазує в своєму «Щоденнику» про подібні заняття літературою: «Дізналось. начальство, от офіцер і пише без його відома, та ще пише про кого - про офіцерів же! На цугундер його, тягніть його до обохти, саджайте туди у каземат, а далі - ведіть його до суду! Ну, добре, почали судить. Ну, присудили - вигнать з служби».
У суспільстві панувала істерія - і крайнощі, гострота спричинені були процарською, шовіністичною пресою, на чолі з «Новим временем», різними «ведомостями» та Катковим з компанією. Приску додала у міщанські, запліснявілі мізки примара європейської війни, очікувана 1888 р. Звісно, Бісмарку властиві були гегемоністські претензії. Так, за його дорученням відомим філософом Е. Гартманом був розроблений проект, де переоцінювались відцентрові прагнення народів, що населяють Росію, і наростання революції.
Шаленство «залізного канцлера», погроза виставити 600 тис. тріаріїв (найдобірніше військо, третя фаланга римських легіонів), добре спропаговане супротивною стороною хоч кого могло ошелешити.
Але не надовго. У Росії свого екстремізму вистачало. Достоєвський у ті часи, що у всіх крутилося на умі, виносив на публіку у своєму періодичному виданні «Дневник», зокрема варта уваги його прецікава стаття «Константинополь должен быть наш», з умотивуванням, що прийшов час його захопити (та, може, й столицю туди перенести). У часи Петра І цього, мов, не варто було робити, бо цивілізованіші греки асимілювали б росіян.
А чи взяти розмірковування генерал-майора генерального штабу Л. М. Соболева: «Предприятие еще недавно казавшееся химерою, ныне оказывается возможным. Если спокойно расчитать все расстояния, отделяющие долину Инда от центров расположения русской армии, и время, необходимое на прохождение русских войск через Афганистан, то любой стратег и политик признает, что поход в Индию не только возможен, но и не представляет особых затруднений.
«Покорение Индии русскими и основание русско-индийской империи - это такое грандиозное предприятие, которое нельзя даже заранее обдумать. Если подобное событие случится, то слава России (...) гигантский толчек своей промышленности и торговле; русский народ разбогатеет и станет по силе и богатству первым народом мира (...) От хорошего отворачиваться не следует, и если русскому народу суждено стать на выстоту, то это великий свежий народ».
Природно, отже, що і в широких верствах населення проростала певність: російський цар може повеліти будь-якого государя посадити в кібітку і привезти в Петербург. І коли всі у світі визнають зверхність російського царя, припиняться смути, запанує мир і злагода на землі.
Військові специ в Академії на такий же копил гнули, сповідували концепцію анексій, як єдину мілітарну доктрину. Історик, наприклад, своїм слухачам тлумачив, що Росія має на півночі кордони в «естественных пределах» - доходить до Льодовитого океану, і на сході теж - до Тихого океану, на півдні не в «естественных» - не доходить до Індійського, і на заході не в «естественных» - не доходить до Адріатики і Лаби. В останньому пункті слухач Зіньківський помічає певну нелогічність, бо треба б було за межу брати теж океан.
І це було на очах. Серед цього він жив і творив, і треба було духовно вистояти. Через що Зіньківському можна вибачити й мульке слівце «кацапщина», «кацапізм». Від отієї маячні, тоталітаризму, реваншизму оберегли його природний демократизм, розум і найбільше-таки національна вдача - дошкульний жарт, сатира. Ось як змальована у незакінченому оповіданні «Покручі» сцена дискусії з приводу двох слів «подопльока» і «средостение», яких не виявилось в академічному словнику: «3 біди визволив один так плюгавенький на погляд чолов’яга, але з вогнем в однім оці, а з другого метаючи перуни гнівні, що і академічний словозбір патріотизму мало має. Він виступив і каже: «Поперед всього, каже, прошу постановити: просить вигнати Академію на вічне вигнаньство, що догождає Бісмаркові, не завівши ті два слова в словницю мови, - тільки тоді поясню. Постановили - нічого робити - може від сього залежить цілість держави (...) Подопльока, каже, та се, мої панове громадяче (...) подопльокою чорти зовуть болото». Отак, піднісшись до жарту, памфлету, вдало розкрив «подопльоку» прозаїк. Особливо влучним» є його попадання в ціль, якщо врахувати, на якому місці збудовано столицю. Як Гоголь сміявся крізь невидимі світу сльози, так і викривальний, комедійний стиль Зіньківського приховує раниму і зболену його душу.
Життя було страдницьке. Його тягло до своїх людей, мріє хоч навідатись на Україну. «Боже, - велика міць, велика сила криється під убогою твоєю свитою, ох, ненько, моя сирітко! Живе твоя дитина на болотах фінських, у самому Вавілоні, мов одірваний від гіллі, далеко, далеко від тебе. Ти криєшся в тумані, зникаєш з його очей - тебе заступають інші явища, великі башти вавілонські, сфінкси мемфійські, торговиці ніневійські, срібло, злото, міць, сила із півсвіта - і все те на твою загибель,тебе знищити, з світу збавить - і никне, никне головою журливая твоя дитина: як жорна давить його думку...»
Збереглось фото Т.Зіньківського після закінчення Академії, в папасі, з двоглавим орлом на ній, який ніби обценьками стискає крилами голову.
В автобіографічнім оповіданні «Сон» Т. Зіньківський написав: «Я до вас приїхав, мамо, ув останнє, - щоб умерти...» І так воно й сталося: помер Зіньківський у батьківській хаті, де й народився. У відчаї за сином, якого безмірно любив і пишався з його вченості, батько кричав до невідомого світу: «Вмер син, хай і все з ним умирає, - і шпурляв у піч синові папери. - Не захотів з нами жити, пішов до панів!» У затьмаренні він звинувачував вченість. Бо ж інші діти його, рибалки та вантажники, виросли здорові й дужі, в роду без сухотливих. Адже Трохим помер від сухот - професійної хвороби інтелігенції в Росії. Його друг Василь Кравченко записав в «Щоденника» (1891 p.): «На другий день Паски приїхав до мене Трохим у Черкаси, їхав він до пана Грінченка. Не бачив я його 4 роки, - Боже, що-з ним зробилося! - Ні голосу, ні тіла - сама кістка, що підпирається на паличку - у нього горлова сухотка. - Боже, а кашель! їсти теж нічого не хотів, хіба що картоплю та ще хотів червоного перцю, котрого я не дав. Видно, що він утік від тещі, бо все плював, як згадаю я було про неї ненароком.
Випровадив я його на пароход; поїхав від до Грінченка, а звідти, казав, писатиме; так, здається, йому було зовсім не до того, бо, пробувши у Грінченка місяць, він за неділю до Тройці приїхав до батька, вмер на перший день Тройці. Останні його слова були, як писала до мене тоді сестра: «Галя, Галя, прости мене,що я з тобою не попрощався...» То він згадував жінку, котра жила у Корсуні у матері».
Поховано Зіньківського у Бердянську поряд з матір’ю. На могильному камені добре збереглась епітафія: Стражденник син стражденника народа, Кришталь з його кривавої сльози, Він не згинавсь, хоч як гула негода, І не здригавсь від гуркотів грози; Змагався навіть він з життям самим - Коли людина ти - зітхни за ним! То слово великого болю, що вразив серця усіх друзів Трохима Зіньківсього. Ймовірно вони належать Віт талію Гавриловичу Боровику (під його орудою М.Коцюбинський працював у відомій філоксерній комісії, присвятив йому казку «Хо», безпідставно репресований у 30-і pp.). Зберігся його лист до В. Кравченка (8.ХІІ.1908 р.)
«Щодо епітафії на надгробну небіжчика Зіньківського, то моя думка така, епітафії складаються не для мертвих, а для живих, понеже мертві ані сорому, ніже честі не імуть. Коли ж пак у тих «живих» така заяча підла пара в грудях, яка навіть і перед такою невинно епітафією жахається,тьху на них, не варт вони не то епітафії, ба й згадки людської!..»
Втрата таланту враз була відчута, про це мовилося в некрологах, а Володимир Самійленко, Олександр Кониський відгукнулись поетичними творами.
А ми вже поховавши їх, та придивившись до живих Дізнаємось, кого втеряла Україна!! - закінчення «Думки» В. Самійленка.
Трохим Зіньківський всього на три роки старший від Б. Грінченка, М. Коцюбинського, і коли ці письменники входили в силу, а сам він добув слави - творчість обривається передчасно. Усі турботи по донесенню доробку свого друга до загалу (вкотре вже!) взяв на себе невсипуший Б. Грінченко. Про свій намір він повідомляє всіх знайомих і друзів Зіньківського. Очікуючи від Кониського рукописів небіжчика пише: «Жду їх нетерпляче і зроблю все, що зможу, щоб побачили світа всі його праці. Там є речі великої ціни, і взагалі згубили ми в покійному такого діяча, якого мабуть не скоро вдруге наживемо, - якщо наживемо тільки. Доля зробила тут так, як у приказці: «У кого сім та й доля є всім, а в кого одна - та й тій долі нема». Так і з нашою убогою українською справою сталося! Е, та що й казать!..»
Листи М Лисенка, М. Коцюбинського засвідчують, з яким нетерпінням чекали вони виходу в світ творів Т. Зіньківського.
...З високої приазовської кручі, де покоїться прах Зіньківського, зір сягає степів з одного боку, а з другого - охоплює панораму міста і море.
Від його могили далеко видно.
Л-ра: Неопалима купина. – 1995. – № 5-6. – С. 43-51.
Твори
Критика
