В. В. Капніст у суспільно-літературному житті України кінця XVIII – початку XIX ст.
Т. Громова
Широко висвітлено різні аспекти російсько-українських літературних взаємин. Цілком слушно при цьому звертали увагу зокрема на діяльність російських письменників, життєвий і творчий шлях яких: пов’язаний з Україною — адже «вплив України, її культури і літератури позначається особливо в творчості російських письменників, які жили в Україні, були зв’язані з українською культурою, бо для них українська культура також ставала невід’ємним елементом духовної атмосфери».
Розглядалася під цим кутом зору і творчість В. В. Капніста — російського поета і драматурга, активного громадського діяча, що невтомно викривав вади тогочасного суспільства, прославився своєю гнівною антикріпосницькою «Одою на рабство» та сатиричною комедією «Ябеда». Більша частина його життя — близько сорока років — минула в Україні. Але глибокі зв’язки письменника з українською дійсністю, культурою та літературою ще не досить вивчені, хоча окремі аспекти цієї проблеми і ставились у працях П. Н. Беркова, Д. С. Бабкіна, М. Я. Борозни, О. М. Кононко, О. И. Мацая, А. М. Ніженець, T. І. Пачовського, Ф. Я. Шолома.
Як відомо, кінець XVIII — початок XIX ст. — складний період в історії України, позначений загостренням суспільних суперечностей, остаточним закріпаченням селянства та посиленням класової, соціально- і національно-визвольної боротьби. Але й за цих умов продовжувала розвиватися українська культура і література.
Царський указ 1783 p., який формально закріпив на Україні кріпосні взаємини, що складалися вже давно, не лише послужив для Капніста темою політично-загостреної «Оди на рабство», а й спричинився до істотних змін в його власному житті: того року він залишив службу в Петербурзі й назавжди оселився в Україні, буваючи в столиці лише в різних громадських та особистих справах. Це рішення визріло значно раніше, перебування у вищому петербурзькому товаристві вже давно втомлювало і пригнічувало Капніста. Про це, зокрема, свідчить цілий ряд нарікань в його тодішніх листах.
В Україні Капніст був відомий як визначний громадський діяч. Його маєток Обухівка стає помітним культурним осередком того часу.
Сучасники вважали сім’ю Капністів «типовою дворянською, українською сім’єю, тісно пов’язаною з українською культурою та українським побутом». У цій сім’ї справді «були міцні традиції поваги і любові до вільнолюбивого українського народу». Батько Капніста «був людиною правдолюбивою і вільнолюбивою. Своє захоплення Україною, українським народом він передав і своєму синові. Від матері-українки В. В. Капніст сприйняв любов до української народної пісні». Капністівська Обухівка була своєрідною «цитаделлю української аристократичної опозиції з одного боку і розсадником декабристських ідей — з другого».
У чому ж виявлявся інтерес Капніста до української культури, чому саме Обухівка стала розсадником передових ідей? При висвітленні цих питань може стати в пригоді ряд цікавих і ще недостатньо використаних дослідниками матеріалів про Капніста, що зберігаються в київських та ленінградських архівах.
Займаючи цілий ряд виборних посад, (предводитель дворянства Київської губернії, генеральний суддя Полтавської губернії, директор народних училищ та ін.), Капніст віддавав чимало часу та енергії громадській діяльності. Служба розширювала коло його особистих знайомств з українською та російською інтелігенцією, давала можливість завжди триматися в курсі провідних політичних та культурних інтересів своєї епохи. Серед паперів Капніста збереглося чимало свідчень про те, як він намагався втілювати в життя корисні, на його погляд, починання. Наприклад, ним було складено і подано на розгляд начальства грунтовну економічну записку про створення в Україні і в Криму зернових і тваринницьких господарств. Вивчав Капніст також історію та географію України, про що свідчать його «Виписки і нотатки з історичної географії Малоросії».
Капніст обурювався царською політикою соціального та національного гноблення. Серед його рукописів збереглася записка, де є ряд міркувань з лівого приводу. Не випадковим здається й інтерес до українського слова Капністового сина Семена, який разом з іншими земляками, що жили в Петербурзі, задумав укласти й видати словник української мови. Про це довідуємося з листа Капніста до сина від 25 жовтня 1818 p.: «князь Рєпнін сказав Вані, ніби читав у газетах, що ти, князь Цертелєв та Гнедич мають намір видавати малоросійський словник». На жаль, про дальшу долю цього задуму жодних відомостей ми не маємо.
Протягом усього творчого шляху для Капніста була характерна пильна увага до фольклору, який він вважав «скарбницею вітчизняної словесності». Збереглися зроблені ним записи російських та українських пісень: «Ах на что ж было, да к чему ж было по горам ходить, по крутым ходить»; «Во саду ли, в огороде девица гуляла, невеличка, круглоличка, румяное личко», «Болить моя головонька від самого чола», «Породила чечоточка семеро дітей» та ін. Особливу увагу поета привернула пісня «Як по сей день у нас, братці, через темний ліс».
Цікаво, що в українському варіанті ця пісня не ввійшла до друкованих фольклористичних збірок, її немає в «Зведеному розписі малоросійських пісень» М. Сперанського, бракує в збірці Максимовича 1827 р. До збірки Львова-Пдана вона увійшла російською мовою з позначкою «протяжна». Російський варіант цієї пісні наводить і Карамзін у своїй «Історії держави російської».
У пісні «Як по сей день у нас, братці, через темний ліс» розповідається про нещасного хлопця, вбитого розбійниками в лісі. До його тіла прилітають три ластівки — символ трьох близьких йому жінок: матері, сестри і дружини. Народнопісенна традиція чітко розмежовує різні «типи» жіночого кохання, даючи їм справедливу оцінку. Ця пісня привабила Капніста своєю емоційністю, наспівністю. В його записах збереглося два варіанти її: в останньому поет зробив позначку: «На малороссийском наречии». Капніст вважав, що ця пісня українського, походження. У примітках до пісні він відзначив: «...Пісня ця є одним з найчудовіших уривків древньої вітчизняної нашої словесності».
В російській літературі українська народна пісня здобула «права громадянства» лише з виходом у світ збірок М. Цертелєва (1819) та М. Максимовича (1827). Тим цінніші для нас попередні записи українських народних пісень.
Зроблений Капністом запис української пісні становить чималий науковий інтерес, оскільки допомагає відновити або уточнити її первісний текст. Варіант пісні, записаний Капністом, відсутній і в, дослідженні О. О. Потебні, який зіставив різні народні пісні про смерть хлопця та горе його матері, сестри і дружини.
Звичайно, збереглися не всі фольклористичні записи Капніста. Але й той матеріал, який дійшов до нас, цікавий і вагомий. Як відомо, у збірці Львова-Прача 1790 р. вміщено п’ять українських пісень. У виданні 1805 р. до них додано дві пісні, а 1815 р. збірка поповнилася ще вісьмома піснями. Як і через кого Львов отримав записи українських пісень? Це питання давно цікавить дослідників. Виявлені останнім часом відомості про фольклористичні інтереси Капніста дають підставу припускати, що саме він, будучи активним членом літературного, гуртка Львова і Державина, збирав і записував народні пісні, не тільки російські, а й українські, для збірки Львова.
Багато відомостей про культурне життя на Україні кінця XVIII — початку XIX ст. можна знайти у листуванні Капніста з Д. Трощинським, В. Гоголем-Яновським, М. Трохимовським, В. Ломиковським,. І. Мартосом, І. Муравйовим-Апостолом, І. Лорером, О. Куракіним та ін. У змістовній праці Г. Лапкіної добре висвітлено театральні зв’язки Капніста. Проте дослідниця зовсім не торкнулася участі Капніста у розвитку театральної справи на Україні. А тим часом він зробив тут чимало.
В листуванні Капніста є багато свідчень про його зацікавлення театром. У листі від 12 січня 1791 р. з Києва Капніст сповіщав свого брата Петра: «В нас театри, редути заводяться, як у людей». «Редут» означає тут «клуб», зібрання, будинок для громадських розваг. А в одному з листів до дружини Капніст розповідає, що йому доручено вести переговори з трупою італійських акторів.
В одному з перших на Україні театрів, що був створений вельможею-меценатом Д. Трощинським у Кибинцях Полтавської губернії, виставлялися не лише російські п’єси (Фонвізіна, Княжніна, Крилова, І. Муравйова-Апостола), а й українські. Зокрема, з успіхом пройшли вистави п’єс «Простак» та «Собака-вівця» В. Гоголя. Створені на основі народних анекдотів, ці п’єси, за висловом О. І. Білецького, були першим, ще «несміливим кроком на шляху до створення нового театру».
Листування Капніста свідчить про його активну авторську та акторську участь у цьому театрі. Так, в одному з листів до дружини він запитує: «Чи виписано роль Честона з «Хвалька»? Я чую, що Ваня її вчить, нехай повторює. Якщо я не встигну завчити, хай мене замінить, а коли не виписано, то нехай випишуть». Родичеві Д. Трощинського І. Хилкову Капніст сповіщає план своєї п’єси, яка не збереглася (а може й не була написана), розподіляючи ролі в ній: «Відповідно до канви п’єси, кожен актор говорить, що йому спаде на думку і що підказують обставини. Я призначаю для вас роль німця, з якою ви чудово впораєтеся. Собі взяв роль поета, бо таким є моє ремесло». Про розподіл ролей у «Бригадирі» Фонвізіна, а також у Трумфі» І Крилова Капніст пише синові Семену, радячи йому взяти роль Іванушки у першій та Слюняя в другій. Роль царя і гофмаршала призначалася для В. Гоголя.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. інтелігенція в Україні жила напруженим інтелектуальним життям, уважно стежила за новинками літератури і мистецтва. У відділі рукописів ЦНБ АН УРСР зберігаються листи сучасників Капніста, де є чимало відгуків на його твори. По суті, це були перші спроби критичного аналізу творчості поета. Так, М. Батурин з Києва писав Капністові 23 жовтня 1794 р. про його «Оду на смерть Пленіри»: «Ода ваша на смерть вашого друга чудова. Є місця безмірно добрі, а найпаче де ви з такою силою показуєте всю тлінність людськості. Такі віршовані твори варті того, щоб завжди були в пошані, тим більше, коли з такою красою представляють істину».
Нетерпляче чекав появи кожного твору Капніста лікар і громадський діяч М. Трохимовський: «Але де ж ваша «Ябеда»? Чому вона криється і на світ не показується? Хіба для неї особливих театрів не треба? Невже вона, хоча з невеликими відтінками, грає в правосудних приказах? З якою жадібністю я її прочитати хотів! Ви мене позбавили цього задоволення!». Похваливши оди Капніста, які він читав «із задоволенням», Трохимовський висловлює критичні зауваження про «Послання до дворян» (твір Капніста, який до нас не дійшов) : «Послання ваше до дворян читав, воно здалося мені надзвичайно довгим. Ви, подібно до Овідія, все хочете сказати, не лишаючи нічого читачам». Хвилювали Трохимовського і соціально-політичні питання. Він пропонував Капністові як директору народних училищ Полтавської губернії створити «громадське дворянське училище, де бідних і вбогих теж будуть приймати». Трохимовський не приховував своєї радості з приводу смерті всесильного Потьомкіна і з задоволенням підніс Капністу сатиричний вірш невідомого автора:
Поживши счастливо, Потемкин князь скончался,
Роскошествуя жил и должности чуждался.
От всех умнейшим слыл, но был ли он таков?
І хоча сам вірш ще не свідчить про якусь особливу політичну сміливість автора, оскільки Платон Зубов, що посів місце Потьомкіна, всіляко намагався викорінити пам’ять про свого попередника і, отже, міг тільки вітати подібний твір — вже сам факт обміну сатиричними анонімними віршами досить красномовний.
Багато творів Капніста знаходили співчутливий відгук в І. Лорера, батька декабриста Миколи Лорера. Він писав поетові 1795 р. з Катеринослава: «Лист твій, коханий друже, від 23 лютого разом з твоїм віршем «Розпач» я одержав. Він мені дуже сподобався. Правда, коханий друже, дивлячись на мінливість світу цього, по справедливості сказати можемо: «В тесном токмо в мрачном гробе мы избавимся от зол». Але не занепадай духом, борися з бурями, кріпися — вір, що справжнього щастя тут нема».
Захоплення літературою та мистецтвом давньої Греції та Риму, спільний інтерес до сучасної їм політики єднали дружніми узами Капніста та І. Муравйова-Апостола. Листи останнього, що зберігаються у Відділі рукописів ЦНБ АН УРСР, розширюють наше уявлення не лише про їхні взаємини, а й про ту літературно-громадську та сімейну атмосферу, в якій виховувалися майбутні учасники декабристського руху. Обухівка Капніста на початок XIX ст. зробилася своєрідним центром вільнодумства, де точилися суперечки з найгостріших тоді суспільно-політичних питань — про свободу й рівність, про необхідність скасування кріпосного права. Як встановлено, в Обухівці часто бували М. Бестужев-Рюмін, П. Пестель, М. Поджіо, М. Лорер, С. Муравйов-Апостол та інші декабристи. Вони високо цінували Капніста як палкого громадянського поета і сміливого сатирика. Його «Ода на рабство», що пристрасно доводила неприпустимість рабства в будь-якому вигляді, була співзвучна декабристським настроям. Недаремно майже чверть століття цей твір не міг побачити світу. Ще Державін свого часу застерігав Капніста, що для його ж користі не слід публікувати оду і показувати її імператриці26. В своїй оді Капніст виступив не лише проти закріпачення українського селянства, а й проти рабства взагалі. Поет мріяв про той час, коли «прервется в тех краях стенанье, где первый раз узрел я свет». Згадуючи про ті народи, «где рабство тяготит людей», Капніст мав на увазі також українських селян, які:
Несчастий полну чашу пьют,
Под игом тяжкия державы
Потоками льют пот кровавый
И зляе смерти жизнь влекут
«Ода на рабство» мала безпосередній відгук і в українській літературі. Справедливі думки, викладені в ній Капністом, були підхоплені й розвинуті його земляком, поетом Костянтином Пузиною, чия ода «Малоросійський селянин» з ідейно-тематичного погляду близька до «Оди на рабство». Щоправда, якщо Капніст якось намагався пом’якшити різкість свого твору компліментарним натяком цариці про те, що настане «золотий час», коли вона зніме «спасительной рукой вериг постыдно бремя с отчизны моея драгой», то К. Лузина у своїй оді, написаній колоритною українською мовою, підносить гострі питання соціальної нерівності:
За що ж це, хлопці, так, що брат глузує з брата,
Що той, хто дужчий з нас, у пику б’є цього;
Що той, у кого немальованая хата,
Не має талану і лають всі його
Критикуючи вади феодального суспільства, засуджуючи сваволю панівних класів, викриваючи політичну і духовну тиранію свого віку, Сковорода, як відомо, з об’єктивних причин все ж таки не піднісся до розуміння того, що самою лише освітою, вихованням умів і моральним вдосконаленням переробити світ неможливо: «Вихід він шукав лише в самопізнанні, у встановленні «сродності», у тому, щоб кожен трудився відповідно до своєї обдарованості. Оспівуючи працю, він не розумів, що насамперед працю слід звільнити від соціальних пут, які сковують її».
Та чверть століття, на яку Капніст пережив Сковороду, не минула для нього марно. У своєму запереченні кріпосного права, на думку Д. С. Бабкіна, він якоюсь мірою наближався до Радіщева. Д. Д. Благой теж відзначав у поезії Капніста «високу громадянсько-викривальну патетику часом майже радіщевського звучання». Однак, звичайно, до революційності Радіщева Капніст не піднісся, залишившись переважно на просвітительських позиціях. Просвітительські ідеали, які поділяла охоплена переддекабристськими настроями передова частина дворянської інтелігенції, були близькі й Капністові. Але його позиція була складною. Переживши повстання Пугачова, революцію у Франції, урядові репресії, загибель Радіщева, він став обережнішим і не раз намагався охолодити палкі пориви молоді. У спогадах його дочки С. В. Скалон засвідчено один з епізодів, коли в Одесі він сперечався з молодими декабристами, запевняючи, що їхні політичні передбачення сягають «не далі, ніж від стайні до сараю». Цей епізод свідчить про особливе довір’я декабристів до Капніста, в присутності якого вони дискутували про важливі політичні справи. В засвідченій мемуаристкою «несподіваній іронії» Капніста, безперечно, виявилося бажання переконати молодь, що поспішність і непродуманість у таких серйозних справах не дадуть бажаних наслідків. Сам Капніст був переконаний, що Росія ще не підготовлена до кардинальних змін. В одному із своїх афоризмів на початку XIX ст. він із сумом констатував:
К свободе Русь не подросла:
Не гни холодного стекла.
В поезії Капніста чимало співзвучного декабристським настроям. Певною мірою це пояснюється ще й тим, що багато в чому вони йшли від спільного джерела.
Як відомо, в 20-х роках XIX ст. передова російська громадськість палко відгукнулася на повстання греків проти турецького гніту. Рилєєв захоплювався синами «священной Греции», прославляв Байрона, який «увянул... в цвете лет в святой борьбе за вольность греков». Сергій Муравйов-Апостол писав батькові у червні 1821 p.: «Спасибі, дорогий татусю, за новини про Пелопоннес. Я жваво цікавлюся хоробрими греками і від усього серця бажаю їм перемоги». Пушкін присвятив повсталим свій вірш «Гречанко вірная! не плач,— загинув він героєм». Капніст також написав «Заклик на допомогу Греції» та «До повсталого грецького народу»; звертаючись до Греції, він ставить риторичне питання:
Что в скорбной ты предпримешь доле?
Томиться ль в тяжкой вновь неволе,
Или ж, собрав остаток сил,
Чтоб свергнуть рабства цепь постылу...
Поет переконаний, що народові, який зважився зі зброєю в руках завоювати свободу, не може стати на перешкоді ніяка сила в світі:
Какой тиран возможет стать
Против стремления народа.
Там можно ль цепи налагать,
Где рабство — смерть, где жизнь — свобода.
Звертаючись до друзів-греків, Капніст закликає їх обагрити свій гострий меч «тиранов кровью».
Як і багато просвітителів, викриваючи суспільні вади, Капніст прагнув довести, що держава виникла внаслідок «суспільного договору», а тому повинна бути спрямована на встановлення «спільного блага», добра, захисту природних прав людини. В декабристській естетиці просвітительські ідеали набрали чіткіших рис. Так, у «Законоположенні» Союзу благоденствія підкреслювалося, що основним завданням членів суспільства має бути прагнення до «спільного блага»: «Всі твори, ними видавані, повинні основною думкою мати поширення доброчесності», «сила і краса віршів — насамперед у неприхованому викладі почуттів високих, що закликають до добра».
Для Капніста лише той вартий пам’яті й любові нащадків, «кто благо обще назидает». Найвище покликання людини — любити інших людей, прагнути, щоб не було нещасних. Кожен у суспільстві повинен «в других зреть счастливым себя, добру все посвятить мгновенья». Справжній громадянин лише той, «свои кто пользы забывая, лишь ближнему полезен был, для блага общего трудился».
Для декабристів поет теж був насамперед громадянином, борцем за спільне благо. Рилєєв у своїх «Думах» високо оцінив Державіна за те, що він «выше всех на свете благ общественное благо ставил». Як відзначає В. Г. Базанов, «завдання сучасного поета Рилєєв вбачав у тому, щоб запалювати «в младых сердцах к общественному благу ревності». Близький був до цього ідеалу і Капніст. Свою поетичну творчість він розглядає лише з точки зору користі, яку вона приносить суспільству:
Тогда и я, в толпе народа
Участник общего добра...
Поезія, на думку Капніста, повинна викривати зло і несправедливість. Поет для нього — критик, глашатай, борець. Поетичною маніфестацією цих поглядів Капніста була його «Ода на піїтичні лестощі». Перша строфа нагадує відому «Розмову з Анакреоном» «безсмертного Ломоносова» (як називав його Капніст) саме тим, що стверджує громадянський ідеал поезії. Капніст вважав великим того поета, який вміє зображати почуття, думку, красу природи, та ще більшим того, «чья звонка лира, изобличая злобу мира, гремит лишь правдой в слух царей».
Однією з провідних у просвітительській поезії, як відомо, була тема дружби. Повний і глибокий вираз знайшла вона і в декабристській літературі. Почуття дружби декабристи піднесли, як відомо, дуже високо, вона для них не просто спорідненість душ, а й свята товариськість, скріплена ідейною спільністю. Недаремно перший параграф «Правил об’єднаних слов’ян» проголошував: «Не сподівайся ні на кого, крім твоїх друзів і своєї зброї. Друзі тобі допоможуть, зброя тебе захистить».
Капніст по-особливому ставився до теми дружби. Якщо в 70-90-х роках він гірко нарікав на відсутність чистої, світлої дружби: «О дружество! ...В сем мире, злобой развращенном, лишь имя нам твое звучит», то в XIX ст. він оспівує дружнє спілкування ідейних однодумців у боротьбі проти ударів ворожої долі, закликає «дружно съединить взаимные печали наши». Щасливим він вважає лише того, хто знайшов «утешенье средь друзей». 1820 р. написано невеличкий чотиривірш Капніста — справжній гімн дружбі:
О, дружество, прямых источник благ
И божество для мудрого почтенно!
Небесный огнь неугасим в сердцах!
О, дружество! будь вечно мне священно
Знаменно, що останній з написаних Капністом віршів має назву «До юного друга». Автор сумно згадує про «сонм друзей», яких забрала «несыта хлябь земли сырой», твердить «о сердца пустоте печальной». Але прийшов юний друг, і
Душа мгновенно оживилась
Приятнейшим отрад лучом;
Как орля юность, обновилась
Надежда в скорбном сердце сем
Кому присвячено цей вірш, невідомо. Вперше його було опубліковано 1960 р. Наявний у нашому розпорядженні матеріал дозволяє припустити, хто був можливим адресатом цього твору. Вище вже йшлося про глибокий духовний зв’язок, що єднав Капніста з поколінням майбутніх декабристів. Особливо вирізняв він серед Своїх молодих друзів, які часто гостювали в Обухівці, Сергія Муравйова-Апостола. Впадає в око, що в своїх листах до Капніста І. М. Муравйов-Апостол згадує лише Сергія, хоча мав трьох синів. В одному із своїх листів він пояснює це тим, що знає, як любить Капніст «Серьожу мого». Відомо, що Сергій Муравйов-Апостол відповідав Капністові такою ж палкою прив’язаністю. Буваючи в Хомутці (маєткові свого батька на Полтавщині, за двадцять верст від Обухівки), він спішив одразу побачитися з Капністом. Зберігся лист до Капніста, в якому С. Муравйов-Апостол, сповістивши про свій приїзд до Хомутця, пише про своє бажання скоріше зустрітися: «новин, новин з три короби! — але ж вони важкі, не можна з нарочним верхівцем посилати».
Саме Сергія Муравйова-Апостола Капніст міг вважати своїм юним другом, який оживив надією його печальну душу, зігрів її «приятнейшим отрад лучом». Втім, кому б не був присвячений вірш «До юного друга», важливо, що в ньому поет-громадянин, обличитель зла і несправедливості покладав надії на юне покоління, про вільнолюбні настрої якого він не міг не знати. Сам Капніст не був декабристом, але опозиційні настрої і політичне вільнодумство переддекабристських років були близькі йому і відбилися в його творчості. Він належав до тих кіл передового російського та українського дворянства, які, лишившись поза таємними товариствами, певною мірою були їхнім духовним резервом.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1973. – № 11. – С. 28-36.
Критика
