В. Капніст – перший перекладач «Слова о полку Ігоревім»
Євген Руднєв
Вважається, що «Слово о полку Ігоревім» уперше переклав із староруської, офіційної мови Київської держави тих часів, О. Мусін-Пушкін; його переклад побачив світ 1800 року. Але оскільки справжній оригінал натоді вже не існував, ряд «темних» місць перекладач подав так, як зрозумів. Звісна річ, що твір набув більш російського колориту.
Видатний твір княжої доби переспівували, перекладали десятками мов, прозою і віршем. Українські інтерпретації здійснили М. Максимович, М. Шашкевич, І. Вагилевич, С. Руданський, Т. Шевченко, Ю. Федькович, І. Франко, Панас Мирний, М.Чернявський, В. Щурат, М. Рильський, В. Свідзінський, Л. Махновець, Н. Забіла, О. Коваленко та ін.
Особлива роль у цьому питанні належить В. Капністові. На нашу думку, він був першим, хто почав перекладати «Слово». І хоча цей Еверест поет подолав з другої спроби (про це скажу трохи нижче), але саме йому, вважаю, мусимо бути вдячні за першу інтерпретацію пам’ятки.
У 1814-1823 pp. письменник готував до друку повне зібрання своїх творів, але зробити це йому не вдалося. По-перше, не вистачило коштів; по-друге, заважала цензура. Були й інші причини.
Багато недрукованих творів В. Капніста зберігали його сини — Семен та Олексій, але не наважувалися оприлюднити їх. Дослідник творчості Капніста Д. Бабкін припускав, що «в рукописах поета траплялося чимало гострих у політичному відношенні висловлювань». Правнучка письменника І. Капніст згадувала: «У нас є листи його до дружини та до друзів. У них слід ще розібратися. Василь Васильович був людиною незалежною й не цурався саркастичних виразів, навіть на адресу впливових сучасників».
В. Капніст любив Україну, обстоював її право на незалежність. Варто згадати хоча б його таємну поїздку 1791 року до Берліна з метою заручитися підтримкою пруського короля Фрідріха-Вільгельма в разі спроби України скинути російське ярмо. Цей епізод з життя поета докладно досліджували В. Дембінський, М. Грушевський та О. Оглобін.
У 1788 р. В. Капніст розробив так званий «козацький проект», в якому обстоював необхідність відновлення козацького війська чисельністю 5000 чоловік (закупив навіть за власні кошти в Тулі 200 мушкетів для цього майбутнього війська). М. Антонович, грунтовно вивчивши все, пов’язане з «козацьким проектом», дійшов висновку, що В. Капніст мав тверді наміри звільнити з допомогою козацьких полків усю Україну від московської влади.
Не любив Петербурга, називав його «ужасным лабиринтом» і в 1783 р. виїхав в Україну, в рідну Обухівку Миргородського полку, де згуртував українську шляхетську опозицію, своєрідний національний культурний осередок. Охоче звертався до української культури та історії, зокрема вивчав українську народну поезію. Багато що незаперечно засвідчує українські симпатії цього визначного діяча.
Усе вищезгадане більш-менш описане, досліджене. Проте майже не вивченою лишається поки що досить важлива сторінка творчого доробку поета. Солідний довідник повідомляє, що В. Капніст «один з перших переклав російською мовою «Слово о полку Ігоревім» і переклад було опубліковано лише ... 1950 року». Чому ж тільки 1950 року вперше побачив світ цей переклад «Слова»? Що заважало видати його за життя поета? І чим більше я вивчав творчість та життєвий шлях В. Капніста, перечитував його поетичні та драматичні твори, листи до друзів та знайомих, тим більше росла моя впевненість у тому, що знайти відповідь одразу — не вдасться.
Щоби зрозуміти історію перекладу «Слова», здійсненого Капністом, треба з’ясувати, як ставилася імператриця Катерина II до цього письменника. Взаємини між поетом і російськими царями завжди були складними, натягнутими. Згадаймо з цього приводу історію з п’єсою «Ябеда». Катерина II заборонила її; лише 1798 р. (після смерті імператриці ) пройшло 4 вистави, і за доносом п'єсу було знято з кону, а видання її вилучене і спалене. Але зацікавившись широким розголосом навколо твору, Павло І звелів зіграти «Ябеду» для нього в театрі «Ермітаж» і висловився про п’єсу схвально.
Однак чи не найбільше дошкулила В. Капністові Катерина II. Він написав імператриці чимало листів із різними пропозиціями: і про згадуваний вище «козацький проект», і про необхідність якнайшвидше ліквідувати кріпацтво в Російській імперії, а ще обстоював певні інтереси України — Малоросії, зокрема в сфері культури.
Політика Катерини II щодо України добре відома. За її царювання 1764 року було ліквідовано гетьманство, 1773 р. — видано указ про заборону викладати в Києво-Могилянській академії українською мовою, 1775-го — знищено Запорізьку Січ, а 1783-го — остаточно закріпачено українських селян. Зрозуміло, що листи Капніста залишилися без уваги, ба навіть викликали невдоволення імператриці.
У 1786-1787 pp. Капніст як предводитель дворянства Київського намісництва займався підготовкою до прийому імператриці, яка подорожувала зі своїм почтом по півдню Російської імперії, мав виступити перед Катериною II з вітальною промовою. В листах до дружини Капніст в цей час не раз нарікав на те, що ці заняття приковували його до Києва, про Обухівку він міг хіба тільки мріяти.
Імператриця дуже негативно ставилася до українських симпатій В. Капніста, проте добре розуміла, що з популярним на той час в Росії поетом, вельми шанованою в Малоросії людиною, котру обрали предводителем дворянства Миргородського повіту, а згодом — Київського намісництва, краще дотримуватися злагоди. Тим-то під час своєї подорожі удостоїла імператриця губернського предводителя Василя Капніста своєю присутністю на обіді, хрестила навіть його сина Миколу, подарувала дорогу табакерку.
Під час обіду зайшла мова про літературу, про творчість поета. Ось що з цього приводу пише М. Львов, теж відомий на той час поет, критик, літературознавець, друг В. Капніста й досить близький до його родини (Г. Державін, М. Львов і В. Капніст були одружені з сестрами Дьяковими): «Государиня спитала нашого друга, що він нині пише... Василь сказав, що має перекласти «Слово о полку Ігоревім» сучасною мовою, адже твір написано важкодоступно, особливо для нас. А князь Ігор був родом із Новгорода-Сіверського, з Малоросії, — земляк! Государиня схвально кивнула, а потім спохмурніла і промовила: «Пиши, братіку, думай, але токмо без усіляких там малоросійських штучок. Росія мусить говорити російською, зображати історію теж слід уміючи, по-державному... поніже ти піїт російський». Матінка імператриця наша нічого більше не сказала й одразу ж пішла з обіду, через що Василь так засмутився, що занедужав назавтра й прохворів майже тиждень...».
Безумовно, цариця Катерина II була жінкою досить освіченою, розумною, писала вірші, романи, п’єси, добре зналася на філософії, математиці, інших науках. Всі свої знання, всі зусилля вона спрямовувала на зміцнення Російської імперії, на звеличення її історії, її політики приєднання земель і народів. Того ж вимагала і від російських письменників, а відступників суворо карала. Так було прилюдно спалено видання п'єси Я. Княжніна «Вадим Новгородський», в якій йшлося про боротьбу вільного Новгорода проти насильницького приєднання до Росії. Сама імператриця також написала на цю тему п’єсу, але представила повстання Новгорода за незалежність лише як підступну уособицю між князями за престол.
Цілком зрозуміло, що українське народолюбство Капніста, його прихильність до земляків імператриця сприймала несхвально. Отож, її невдоволення не обминуло письменника. Нині важко сказати, чому він припинив роботу над перекладом «Слова» 1787 року, — тобто після розмови з Катериною II. Однак можна констатувати, що негативне ставлення імператриці до України, української мови (до «малоросійських штучок») могло істотно вплинути на подальші плани поета.
Удруге до перекладу «Слова» він повернувся лише після 1796 року — після смерті Катерини II. Проте і при новому імператорові довести задум до кінця не щастило. «Слово» поет таки переклав, але видрукувати не зміг. Чому?
Відповідь на це просте запитання якоюсь мірою дають деякі відомості, котрі пощастило відшукати в спогадах сучасників. Ось що засвідчив відомий тогочасний історик та археолог О. Ф. Малиновський: «...Окремі, розрізнені й найважчі для читання й перекладу уривки «Слова о полку Ігоревім» датовані В. В. Капністом роком 1787, місяцем січнем. Було їх, здається мені, три. Ця робота, важка і невдячна, була ним не завершена, а продовжував її Капніст по змозі багато пізніше...».
А ось як коментує роботу поета над перекладом його дочка Софія Скалон: «...Батько перекладав «Слово о полку Ігоревім» довго, болісно. Переклади ці припали до душі Г. Державіну. Але жоден видавець не видрукував цей твір. Брали, читали, напевне, — й повертали. Не потребували власного Оссіана... Ми всі, проте, довго потерпали в тяжких роздумах: чому так? В чому або в кому причина цього? Лише через багато років по тому стало відомо, що заборона на видання перекладу «Слова» надійшла згори. Це вельми вразило батька...».
Інші, напрочуд цікаві відомості про це сповістив декабрист М. Лорер, який вісім років (з 1805 по 1812-й) виховувався в сім’ї Петра Капніста — брата Василя Васильовича. Лорер пише у своїх спогадах: «...він так і не зміг видрукувати переклад «Слова о полку Ігоревім» ні при імператриці, ні при Олександрі І. Причин для цього було багато, однак же — думається, я навіть певен, що стосовно Василя Васильовича все це було вельми несправедливим.
Мусін-Пушкін опублікував переклад цього твору в 1800 p., він не сам переклав, а залучив на допомогу Бантиш-Каменського й Малиновського. Між тим Василь Васильович Капніст задумав здійснити переклад, наскільки мені відомо, куди раніше, — року 1786-го, це мені достеменно відомо. Він розшукав архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоїля і в присутності поважного старця читав «Слово...» кілька разів. Йому було не все зрозуміло, мова була вельми важка, і В. В. Капніст став домовлятися щодо продажу цього твору з архімандритом. Твір цей був лише в одному списку, входив він у досить грубий давньоруський збірник, — так, принаймні, розповідав В. В. Капніст. Однак же, на превеликий його подив, архімандрит, порушивши слово, продав несподівано весь той збірник графу Олексію Івановичу... за 12 імперіалів... Дивно іноді чинять священослужителі!
Останню спробу надрукувати переклад «Слова...» В. В. Капніст здійснив у 1815 р. Проте Смирдін, котрому він передав цей твір, поставив дві вимоги: вилучити передмову, яку цензура й раніше не пропускала, й вилучити з тексту малоросійські слова. Ясна річ, Смирдін керувався тим, що йому говорили цензори, інші поважні чиновники...
В. В. Капніст, людина твердих переконань, того не зробив, тим-то, мабуть, його переклад «Слова» і не був надрукований».
Виникає питання, чому ж цензорів не влаштовувала передмова, написана Капністом? Уважне прочитання передмови, вміщеної у виданні 1950 року, дає певну відповідь, хоча питання це досить широке.
По-перше, чому Капніст вирішив, незважаючи на те, що переклад Мусіна-Пушкіна вже був виконаний і виданий, знову повернутися до цієї роботи, адже архімандрит Іоїль Биковський продав «Слово» і позбавив поета можливості працювати далі над перекладом пам’ятки?
Відповісти можна так. Поет не полишав думки про завершення свого перекладу. Крім того, після ознайомлення з інтерпретацією Мусіна-Пушкіна, він помітив і в тексті перекладу, і в передмові, написаній О. Шишковим з посиланням на «Історію російську» В. Татищева, багато неточностей, перекручень, ба навіть різних нісенітниць. Тому й вирішив, що мусить перекласти пам’ятку точніше так, щоби твір не втратив притаманного йому українського колориту.
Поет напевне знав,що історичні праці Татищева вельми високо цінували Катерина II і Олександр І. Скажімо, Олександр І писав: «Твори Василя Татищева з російської історії вельми досконалі й необхідні всім для ретельного вивчення...». Адже Татищев всіляко підносив російську політику приєднання зо імперії різних земель, прославляв діяння Івана Грозного, Петра І, імператриці Єлизавети.
Треба було мати неабияку сміливість, громадянську мужність, щоби піддавати критиці праці Татищева. Одначе Капніст свідомо пішов на це. Він вельми тактовно критикує і Мусіна-Пушкіна, і Шишкова; віддаючи належне тому, що зробили ці дослідники для історії та слов’янської писемності, він відзначає неточності й помилки, яких припустилися вчені в тлумаченні «Слова».
Було б дуже цікаво прочитати переклад «Слова», здійснений Капністом, без редакторської правки, без купюр і підчисток. Але все ж таки і в тексті, прилизаному редакторами відповідно до радянських ідеологам, можна помітити, що В. Капніст лишив у перекладі «Слова» певні властиві пам’ятці українські барви. Особливо це впадає в око в примітках, де поет прямо посилається на те, що бачив і чув, перебуваючи в Україні. Коментуючи неясні місця «Слова», він вводить українські слова й мовні звороти, спирається на українські звичаї і обряди. Скажімо, для тлумачення -«зрозумілих виразів у тексті пам’ятки він залучає українські слова — скіпка, брехати, смага, згадує, як сліпці в Україні супроводжують свій речитативний слів акордами на бандурі. Цікаво зацитувати таке пояснення до виразу «на Оболоні»\ «У Києві, в нижньому місті, вигінна за валом земля по дорозі до
олишнього Межигірського монастиря й понині зветься Оболоння... Болонням і тепер називаються біля Києва луки, що прилягають до Подолу і Дніпра і тягнуться вгору по річці до Вишгорода». І написано коментарі з любов’ю до людей цього краю, до їхньої мови, культури, природи. Автор вельми обережно поставився до відтворення історичних подій тих часів. Це був здобуток другої спроби перекладу «Слова» Капністом. Як вважає академік Д. С. Бабкін, Капніст працював над перекладом «Слова» з 1805-го по 1813-й рік. Прямих вказівок на точний час роботи в авторському рукописі немає. Існують, щоправда, листи Капніста до київського поштмейстера І. Бажанова від 25 квітня 1810 р. та до відомого історика тих часів О. Єрмолаєва (папір з водяними знаками 1810 p.). В листі до Бажанова В. Капніст просить дати роз'яснення деяких «темних місць» «Слова», зокрема, що означає «на болони» і «дебрь Кисаня». Поет сподівався, що киянин Бажанов, який добре знав місто та його околиці, допоможе йому. Письменник опрацював численні історичні дослідження, студіював різні джерела в бібліотеках, а також бесідував з ченцями Спасо-Ярославського монастиря та Києво-Печерської лаври, кілька разів їздив до Новгорода-Сіверського.
Отже, основна заслуга В. Капніста — перекладача «Слова о полку Ігоревім», — полягає в тому, що він, по-перше, висококваліфіковано переклав цей твір з урахуванням історичних нюансів походу князя Ігоря і, по-друге, науково довів, що «Слово» не фальсифікація, як твердили деякі тогочасні літератори та історики, а оригінальна пам’ятка нашої літератури.
А зробити це було непросто. Адже серед тодішніх скептиків, які вважали, що «Слово» написане не в XII ст., а значно пізніше, були відомі вчені. Свої сумніви з приводу автентичності пам’ятки висловлювали, зокрема, російський академік А. Шлецер, журналіст І. Сенковський, колекціонер давніх рукописів Румянцев та ін. Заперечуючи скептикам, Капніст, зокрема, доводив, що текст «Слова» підробкою не є вже хоча би тому, що в ньому багато «темних місць», незрозумілих слів, речень, а в підробках таке рідко буває, вони читаються легко, все там ясно.
Капніст довго і наполегливо вивчав «Слово» за копією, зробленою для імператриці Катерини II і надрукованою після її смерті, а також за тим рукописом, що його придбав Мусін-Пушкін в архімандрита Іоїля. Він зіставив переклад «Слова», зроблений Мусіним-Пушкіним (за участю М. Бантиш-Каменського та О. Малиновського), з його ж таки перекладом «Повчання» Володимира Мономаха, виданим 1793 p., і дійшов висновку, що Мусін-Пушкін здійснив, по суті, вільне прочитання тексту «Слова», ввів до тексту правопис XVIII ст. Та й помилки, яких припустився Мусін-Пушкін у перекладі «Повчання» Володимира Мономаха, подібні до тих, що є в перекладі «Слова».
У 1813 р. відомий археограф Ф. Калайдович виявив у псковському пергаментному «Апостолі» 1307 року приписку, яка, по суті, становила переробку одного місця зі «Слова». Це вже було наукове підтвердження того, що поема — не фальшивка, а справді твір XII ст. «Темні місця» в «Слові» залишилися і зараз. Скажімо, й досі не розшифровані такі вирази: «на болоні бъша дебрь Кисаню и не сошлю къ. синему морю», «свистъ звЬ рин въ стазби», «и стругы ростре на кусту» та ін.
Маємо нині всі підстави дещо поправити Д. Я. Бабкіна і сказати, що В. Капніст працював над перекладом «Слова...» не з 1805-го по 1813-й pp. а з 1786-го по 1813-й. І не його провина в тому, що ця робота провадилася так довго - аж 27 років. Отож, можна твердити, що Капніст був першим, хто почав перекладати із староруської видатний твір княжої доби.
Л-ра: СіЧ. – 2000. – № 4. – С. 21-26.
Критика
