Що зв'язане віками

Ще золотий собор у Києві стоїть,
Як небо, здвигнутий понад печаль і тління.
Ще не зігнулося під тягарем століть
Над нами просяваюче склепіння.

Ще той папір-указ од часу не зотлів —
Зосталась пам’ятка на подив людям здавна —
Де за неграмотних французьких королів
Підписувалась Анна Ярославна.

Ще твій червоний щит пригадують не раз
Босфорські пагорби і Цареграда стіни,
О Русь! Ти увійшла, як світлина, в алмаз
Росії, Білорусі, України.

Ще сяйвом повниться тригранна далечінь
З Печори верхньої до нижнього Дунаю,
Ще під копитами іскряться, наче рінь,
Козацькі зорі молодого краю.

Ще пам’ятає Львів, ще згадує Острог
Друкарні першої таблиці та верстати —
Там Федоров іде з «Апостолом», як бог,
Там починає від книжок світати.

Ще ті шляхи-путі в степах не заросли,
Куди проносились на бій під блискавками
Шабель і коломій Хмельницького орли
В однім строю з донцями й дончаками.

Ще не стемнів портрет Жуковського — Брюллов
Творив його й носив на грища й лотереї,
Щоб вибавить життя Тарасове з оков,
Щоб розкувати дух землі моєї.

Ще грає «Заповіт» наш віковий мотив,
Що ми під ним клялись новій сім’ї на вірність
Ще в серці нашому ніхто не розлучив
Шевченка гнів і Пушкіна невкірність.

Ще не забули ми і не забудем плач,
Почутий уночі із Бабиного яру.
Якби не той Урал, свободи посилач,
Не встали б ми, як фенікс, із пожару.

Ще не загоїлись пробоїни в Дніпрі,
Ще видно по лісах яри, окопів шрами,
Ще з України ждуть російські матері
Своїх синів, що стали яворами.

Ще слово йде моє звеличувать Москву
За правду світову й свободоносну вроду,
За все, що маю я, за все, чим я живу,
За волю українського народу.

А ви, поганьблені фашистські наймити,
Криваві привиди, ненависні ізгої,
Ще мрієте роздор у рідний край нести,
Палити нас в огні війни нової.

Ще підбираєте недопалки сигар
Та сміття мідяків за вередливим босом.
О, вам би тільки пан, король чи навіть цар —
Над підляшком німим чи малоросом.

Ще вас нацьковує захланний супермен
На наші корогви червоно-лазурові,
Та не подерти вам окрилених знамен
З блакиті та з побратаної крові.

Хто міну принесе під наш крутий поріг —
На себе зрушить сам, як скелю, смертний камінь.
Ще не вродився той, хто все порвати б зміг,
Що зв’язане народами й віками.

1954— 1978