Львів, Площа Ринок

Скільки літ мені? Не знаю. Стала
Львова пам’ять кам’яна моєю.
Помістилася у серці площа,
кипить віків бенкетування.

Ось вона, мов крита небом зала;
Посередині, як стіл, будівля,
А на ній гранчастий кубок вежі
Повен часу, хоч немало пито...

Львівський брук — це не затвердла тиша.
Чути в ньому стогони і крики
Споконвічних битов і трагедій,
Регіт гнома, дзвін сльози титана.

Слухайте! Булатний меч Данила
Випав з кволої руки нащадка,
Скачуть по його нещасних ребрах
Екіпажі всіх вельмож Європи.

Глухо входить божевільна криця
В кості молоді, неначе в дошку.
То ключі монархи підбирають
До замків старої брами Львова...

Їх думки розпалися іржею,
Стали павутиною знамена.
Одімкнути не вдалось нікому
Терпеливий камінь мого міста.

Це з його душі лунає мова,
Топтана, але гучна і чиста,
З крові скаменілої без гуку
Вибухає стяг мойого свята.

Скільки літ мені? Не знаю. Мабуть,
Ми ровесники з тобою, Львове,
Бо мене бентежить і хвилює
Різьблений у камені твій голос...

1967