Амвросій Метлинський в контексті розвитку європейської та української фольклористики доби романтизму другої половини ХІХ століття
Тетяна Коцаренко
У Західній Європі розвиток фольклористики доби романтизму першої половини XIX століття пройшов складний шлях становлення, пов’язаний з відгомоном Французької буржуазної революції та наполеонівських воєн, наука розвивалася в умовах жорстокої політичної реакції, яка втілилась у «Священному союзі» монархій, в атмосфері лютих розправ з найменшими проявами вільнодумства, «якобінства». В атмосфері політичного терору, переслідувань, спроб зберегти і відстояти гуманістичні завоювання з’явилися й поширились похмурі настрої «світової скорботи» — глибокого незадоволення сучасним, розчарування в ідейно-філософській і художній спадщині попередньої історичної епохи. Нові пошуки в галузі гуманітарних наук, літератури, мистецтва полемізували з досягненнями у XVIII столітті, відмежовуючись від них. Романтизм проголосив свободу творчості, «не скуту» ніякими канонами і приписами, можливість справжнього і повного осягнення дійсності лише за допомогою мистецтва, художньої діяльності, яка дозволяє значно краще, ширше і відчутніше зрозуміти навколишній світ, ніж наука Виник своєрідний, емоційно-піднесений культ героїв, патетичний індивідуалізм, підкреслене звеличення власного «Я», пильна увага до внутрішнього світу людини. Французька революція також вплинула на національну самосвідомість багатьох недержавних народів, сприяла піднесенню національних культур. Усі народи почали більше звертатися до власного історичного минулого, оцінювати свої національні, мовні, фольклорно-етнографічні та інші здобутки. Тому швидко розвинувся культ старовини і народності, відродився інтерес до народної поезії. Романтики захоплювались героїчним епосом: скандинавськими «Еддами», французькою «Піснею про Роланда», німецькою «Піснею про Нібелунгів» та ін. Саме в цей час активно формувалася фольклористика як наука. В першій половині XIX ст. виникла міфологічна школа, представниками якої були Ф. Шеллінг, брати Август та Фрідріх Шлегелі, Г. Крайцер, О. Міллер, Вільгельм та Якоб Грімми та інші. Німецький вчений Г. Крайцер відстоював думку про природне походження міфа і його розуміння як символу природних явищ — сонця, неба, світу, змін пір року тощо. Г. Крайцер разом із своїми послідовниками (Готфрід, Міллер, Швенк, Велькер та ін.) утворили так звану символічно-міфологічну школу і вважали, що міфологія є низкою символів; символіка та образність мови в усіх народів вважається виявом релігійно-міфічних ідей, мови і міфи окремих народів розглядаються як варіанти єдиного спільного міфа та варіації прамови. В основі тем та мотивів усної народної творчості лежить первісна таємна релігійна символіка, що сягає найдавніших часів людства і передається з покоління в покоління жерцями.
Вільгєльм та Якоб Грімми заснували порівняльно-міфологічну школу і виклали свої погляди в праці «Німецька міфологія» (1835). Вчені вважали, що жанри усної словесності походять з міфа, з якого розвивається казка, епічна пісня, легенда та інше. Вивчаючи лінгвістику, етнографію, археологію Я. Грімм налигався віднайти відгомін древніх міфів у народних віруваннях, обрядах, жанрах, усної словесності, мові. Він встановив, що існує тісний взаємозв’язок між давньою релігією, міфологією та їх вираженням — поезією первісної людини. Під впливом теорії братів Грімм в 1850-1860-х pp. в європейській науці виникла міфологічно-порівняльна школа. Дослідники розглядали усну народну творчість у зв’язку з давніми релігійними віруваннями та уявленнями, відшукуючи відгомони праміфів. Я. Грімм розробив «арійську теорію», яку й поклав в основу міфологічно-порівняльної школи. Вона полягала в тому, що дослідження і порівняння елементів побуту, творчості та вірувань арійських народів засвідчують спільність світогляду та усної словесності індоєвропейських народів, що пов’язуються однаковими релігійними уявленнями, ставленням людини до навколишнього світу.
У другій половині XIX ст. виникла міграційна школа, яку заснував німецький вчений Т. Бенфей. Він вивчав історію, життя і творчість жителів Сходу, спостерігав, що схожі сюжети зустрічаються в усній словесності народів, незалежно від їхньої спорідненості, але піддав критиці нереальні дослідження фольклористів, які підтасовували факти, оперуючи готовими рецептами арійської теорії (в працях російського дослідника О. Міллера вона була доведена до абсурду). Т. Бенфей висунув теорію запозичень чи «мандрівних сюжетів», яка полягала в тому, що поширені в багатьох народів сюжети за характером є мандрівними: зародившись в Індії, вони «мігрували» на інші території. Свої погляди Т. Бенфей виклав у передмові до перекладу двотомної збірки епосу «Панчатантри» (1859), де окреслив можливі шляхи міграції сюжетів з Індії до Європи, їх було три: 1) внаслідок походів Олександра Македонського вглиб Азії і принесення звідти у Грецію писемних пам’яток (2-3 ст. до н. е.); 2) у період арабських війн на півдні Європи та походів хрестоносців (11-12 ст. н. е.); 3) шлях на схід Європи з Азії через Візантію та Балканський півострів до України (7 ст. н. е). Вчені міграційної школи ввели в науковий обіг велику кількість фольклорних матеріалів, яга аналізувались з погляду культурних взаємин між сусідніми народами, простежуючи шляхи «мандрування» сюжетів.
В європейській фольклористиці паралельно з міграційною школою з’явилась антропологічна (етнографічна) школа. Її засновники англійські вчені Е. Б. Тайлор та А. Ланг, які в 60-х pp. XIX ст. виступили з теорією самозародження сюжетів. Усі подібні явища в міфології та фольклорі пояснювались спільністю для всього людства психологічних законів та закономірностей духовного розвитку. В етнографії ця школа називається школою еволюціонізму. Вчені її вивели закон «тотожності людської природи», в основу якого лягли подібні умови життя та побуту різних племен на певних етапах їх розвитку. Ця концепція отримала назву теорії «побутового психологічного самозародження», прихильники якої відстоювали думку, що повторюваність сюжетів, мотивів, образів та символів у різних народів пояснюється не тільки історичними впливами, а й внаслідок єдності психічних процесів, тотожністю побутових форм і релігійних уявлень, які зникли з життя, але збереглись у фольклорі.
На відміну від Західної Європи, на Східну Європу Французька революція вплинула не так сильно, хоча вплив виявився в тому, що в більшості слов’янських країнах почалося зростання національно-визвольних рухів проти гноблячих державних монархій, таких, як: Росія, Австрія. В художній літературі, усній народній творчості провідним був метод «романтизму», представники якого виявляли інтерес до історичного минулого народу, його національного менталітету, що виражений у піснях, казках, історичних переказах, в обрядах і повір’ях, й допомагало в цій боротьбі. Стає поширеною в українській літературі та фольклорі тема «національної туги», наприклад, такі, як туга за колишньою славою і силою рідного народу, плач, викликаний його занепадом і приниженням.
В Україні фольклористика як наука формувалася у XVIII-XIX ст.; до її представників належали Г. Калиновський, З. Доленга-Ходаковський, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич, О. Бодянський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Потебня, М. Драгоманов та ін. Багата фольклористична спадина попередників потребує ретельного дослідження та переосмислення. Маловивченим періодом в українській фольклористиці є доба романтизму 1830-х - 1860-х pp., яка знаменувалась появою перших значних публікацій усної творчості, теоретичних праць у галузі нашої науки.
Фольклорні збірки того часу живили романтизм джерелами народного слова. Так, у М. Максимовича вийшло три збірники українського фольклору: «Малороссийские песни» (М, 1827), «Украинские народные песни, ч. І» (М., 1834) «Сборник украинских песен, ч. I» (К., 1849); I. Срезневський, який очолював харківський гурток романтиків, протягом 1833-1839 pp. опублікував шість збірників «Запорожской старины»; П. Лукашевич у 1836 р. видав у Петербурзі «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни», куди увійшли його власні записи; у 1833 p. І. Вагилевич разом із М. Шашкевичем та Я. Головацьким створили гурток «Руська трійця» з його вираженою національно-патріотичною орієнтацією, зусиллями якого у 1837 р. було опубліковано альманах «Русалкa Дністровая»; автор монографії «Про народну поезію слов’ян» (1837 p.), Бодянський в початкових щорічниках «Чтений в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» в 1848 р. друкує першу частину зібрання П. Киреєвського «Русские народные песни», а також нарис Петра Менькова «Этнографический взгляд на Киевскую губернию», пізніше, в 1860-х - 70-х р р., він зосередив головну увагу на друкуванні великих жанрових збірок українського, російського та білоруського фольклору, серед них — «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», зібрані Я. Головацьким, «Сборник малороссийских заклинаний» П. Єфименка, збірка прислів’їв В. Даля, пісень — П, Шейна. П. Куліш у 1856,1857 pp. видав «Записки о Южной Руси», до яких входили думи, перекази, казки, життєписи кобзарів і лірників, авторські розвідки, статті деяких російських і польських вчених. Важливо згадати постать М. Білозерського, який 1856 р. видав збірник «Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским», він же автор праці «Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831-1861) (// Киевская старина. — 1882 р.— № 10), а також у додатку до збірника А. Метлинського «Народные южнорусские песни» (1854) було вміщено складені ним «Правила при записуванні народних дум, пісень, казок, переказів та ін.» і «Список кобзарів (бандуристів) та лірників».
Кожна з цих постатей заслуговує на окреме монографічне дослідження, яке б у повній мірі висвітлило фундаментальний внесок цих видатних дослідників у фольклористику. Про багатьох фольклористів-романтиків, таких, як М Максимович, М. Костомаров, І. Срезневський, О. Бодянський, П. Куліш, П. Лукашевич, М. Білозерський та інші є чимало публікацій — переважно статей. Про А. Метлинського як фольклориста написано дуже мало, проте його внесок в українську фольклористику, як засвідчують оцінки М. Костомарова, П. Куліша, М. Білозерського, О. Пипіна, В. Ламанського, М. Петрова, І. Срезневського, М. Сумцова, В. Даниліва, О. Марковича, досить значний. Осмисленню саме цього внеску та діяльності А. Метлинського в українську фольклористику присвячена наша стаття.
Один з видатних представників української фольклористики доби романтизму 1830-х- 1860-х pp. Амвросій Лук’янович Метлинський (1814-1870), який народився в с. Сарах Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині Гадяцький р-н Полтавської обл.) в сім’ї дрібномаєтних міщан, батько походив з козацької старшини. Початкову освіту отримав у Гадяцькому повітовому училищі під керівництвом відомого українського письменника М. Макаровського. Звідти перейшов у Харківську гімназію і, нарешті, у Харківський університет, який закінчив 1835 року зі ступенем кандидата. Працював помічником бібліотекаря при Харківському університеті і у вільний від роботи час готувався до магістерського іспиту та писав магістерську дисертацію. В 1839 р. захистив дисертацію «О сущности цивилизации и значении ея елементовъ», став магістром політичних наук, протягом декількох місяців - ад'юнктом. У 1840-1842 pp. А. Метлинський працював секретарем історико-філологічного факультету Харківського університету, а з 1843 по 1849 pp. - ад’юнкт-професором кафедри російської словесності Київського університету. В 1843 р. він написав докторську дисертацію «Взглядь на историческое развитие теории прозы и поэзии». У 1854 р. А. Метлинський знову повернувся до Харківського університету на колишню кафедру, де й працював до виходу на пенсію (1858 р.). Останні роки свого життя він жив на берегах Женевського озера і на південному березі Криму, в Ялті, де й помер в кінці червня 1870 року від рани, яку зробив сам собі в стані меланхолії.
А. Метлинський був фольклористом, поетом, мовознавцем, видавцем. 1839 р. у Харкові видав свої твори окремою збіркою під назвою «Думки і пісні та ще дещо» під псевдонімом Амвросій Могила разом із вступною статтею «Заметки относительно южнорусского языка», у якій висловив свої погляди на історичне значення, стан і завдання української мови. До збірки увійшло тридцять оригінальних поезій і ряд перекладів з чеської, словацької, сербської, польської та німецької мов народної поезії та літератури. Він був «поетом могил», тому, що в них бачив колишню славу народну. Сумний настрій його поезій походить від тодішнього стану української мови і народу. В своїх «Замітках...» він висловив думку, що «українсько-руська мова з дня на день забуває ся і мовкне та прийде час, що забуде ся і умовкне і слава єї може тілько в сумних піснях долетять до потомства». Відради шукав то в Слов’янщині, то в православнім царю, покладаючи на нього деякі надії і для свого народу».
1848 р. А. Метлинський видав збірник «Южный русский сборник» з передмовою, в якій виступив на захист української мови, літератури та народної творчості під назвою «Правописания южнорусского языка или наречия», там також вмістив переробки зі своєї збірки «Думки і пісні та ще дещо», твори поетів-романтиків: «Думки та співи» Михайла Петренка, «Вовкулака» Степана Александрова, «Наталя або Дві долі разом» та «Гарасько, або талан і в неволі» Михайла Макаровського, драму Г. Квітки-Основ’яненка «Щира любов». 1852 р. А. Метлинський опублікував у Києві «Байки та прибаютки Левка Боровиковського» зі своєю передмовою, а в 1854 р. була упорядкована та надрукована ним збірка «Народные южнорусские песни».
У теоретичному доробку А. Метлинського є такі праці: «Речь об истинном значении поезии» (1843), «О сущности цивилизации и значении ея елементовъ» (1839), «Взгляд на историческое развитие теории прозы и поезии» (1850), «Программа для этнографического описания губерний Киевского учебного округа, составленная по поручению Комиссии, Высочайше учрежденной при Императорском Университете св. Владимира, действительными членами Кн. В.Д. Дабижею и (по языку) А. Л. Метлинским», рукописна робота «О республике Эльзеров и язычестве Самогитов». У праці «Речь об истинном значении поезии» А. Метлинський відзначав, що в Україні вивчення теорії поезії почалось з осягнення трактатів іноземних вчених. Оглянувши праці попередників, А. Метлинський пропонує дивитися на поезію як на художність, він розглядає поезію як словесний твір. Для нього слово є найповніше і природне вираження людини, слово — це поєднання предметного, миттєвого звуку, і вічного, духовного, — думки. А. Метлинський з’ясовує походження слова, мови: вони походять із прагнення людини виявляти свою свідомість в зовнішньому світі. Де свідомість, там і слово. Безпосередньо чуттєве буття в мові відтворюється духовно. Дослідник визначає функції слова, говорячи, що воно може слугувати для нижчих, тимчасових потреб нашого існування чи для вищої сфери нашої духовної діяльності. Слугуючи щоденним потребам життя, воно швидко минає, як і саме життя. Але коли слово з’являється в вищих сферах життя, то пам’ятники його, немов беручи міць від цих вічних ідей, робляться довговічними і переходять з роду в рід навіть і після того, як покоління творців давно зникли з землі. І це стосується як усних поетичних творів (скажімо пісень), так і прозових (казок, легенд, переказів тощо).
А. Метлинський про різницю між прозою та поезією написав чимало. Цікавий погляд вченого на співвідношення усної творчості (поезії, прози) з писемністю. А воно не однакове. Поезія може звучати в народних вустах, але при цьому випереджає писемність. Проза може обійтися без друкування деякий час, але вона потребує його допомоги.
А. Метлинський один із перших в українській філології порушив проблему співвідношення правди історичної та художньої правди. Він вважав, що на ґрунті історії розцвітає поезія епічна, тут поезія збереже свою велич тільки тоді, коли історичний зміст підкорить її своєю фантазією. Поезія бере із історії тільки насіння подій, покидаючи їх особистий розвиток і намагається розвинути з цього насіння свій квітучий сад. Приймаючи зміст історії для вираження якої-небудь ідеї, поезія робить це вільніше, хоча дійсність завжди служить основою поетичного змісту. Для повного, ясного поняття і правильного судження про значення поезії, поетичний твір треба розкласти на його складові частини і виявити його відношення до дійсності і вплив на життя. Вчений виокремив такі складові поезії: 1) речовинне (предметне); 2) духовне; 3) слово. Всі ці три стихії становлять самого поета, його народ і людство взагалі. Самостійність духу найбільше знаходить вияв в особі самого поета. В простонародній поезії і мова чиста від всього прозаїчного, не зіпсована вишуканим стилем письменників, не затерта рівнем загальнолюдського, занесеного з інших держав і мов. Найбільша участь цієї поезії в утворенні слова, тому великі поети до неї звертаються; бажаючи оживити свій вислів цілющим джерелом народного слова.
А. Метлинський як теоретик досліджує генезу слова і виявляє, що воно утворюється діяльністю народу. Слово і народність особливо близькі і зв’язані між собою, тому що вони — середина між природою і духом, поетом і людством Без народного слова поетичний дух не виразить свого змісту і його голос не буде зрозумілий людям.
У 1839 р. А. Метлинський написав і захистив магістерську дисертацію «О сущности цивилизации и значении ея елементов». Ця робота, — як зазначає Р. Г. Браславський, — була написана під впливом курсів французького історика Ф. Гізо: «Історія цивілізації в Європі» (1828 р.) та «Історія цивілізації у Франції» (1830 р.). Цей вплив відзначав і сам А. Метлинський, проте зауважував, що в творах Гізо елементи цивілізації уявляються не в систематичній стрункості, а роздрібненими і розсіяними за хронологічною послідовністю, історичному зв’язку і на авторський розсуд. Український вчений намагався побудувати теорію цивілізації, в якій би були всі її елементи. Він подав цілісне уявлення про цивілізацію, що охоплює всі сторони суспільного життя людей. Намагаючись розкрити сутність цивілізації, показав її структуру і визначив поняття «цивілізації» як фізико-моральний розвиток людини — особистий, суспільний і загальнолюдський, але за умови суспільності.
Пов’язуючи вчення про цивілізацію з фольклористикою, А. Метлинський визначив поняття «звичаї»: це «правила нашої діяльності, породжені і встановлені самим життям, узаконені силою суспільної думки, закорінені звичкою». Велику увагу він приділяв проблемі співвідношення звичаїв та юридичних законів. Хоча «звичаї і закони тісно взаємозв’язані і мають сильний взаємний вплив», переважають звичаї, тому що закони виконуються членами суспільства і корегуються: при добрих звичаях найжорсткіші закони пом’якшуються; а при звичаях розбещених найкращі закони, не досягаючи своєї мети, залишаються нікчемними». Тому законодавець, який хоче, щоб його закони стояли на твердій основі, повинен співвіднести свою законотворчу діяльність з народними правилами, і «навіть маючи мету зміни звичаїв, повинен діяти легко, щоб не підривати звичаїв, щоб не поставити своїх законів в явний розбрат з народними звичаями і не покласти через той початок розладу і порушення суспільства». За словами А. Метлинського, «звичаї народів, що випливають з їхнього життя, дані їм для збереження і забезпечення від невідповідних законів». Тому конфлікт звичаїв і законів, як правило, вирішується на користь звичаїв. Виконання законів контролюється державою через механізм влади, дотримання ж звичаїв забезпечується самим суспільством, «силою суспільної думки». Якщо від закону, що поширює свій вплив за допомогою поставлених владою осіб, багато відхиляються відомим шляхом, прориваються відомими їм шляхами, то від звичаїв, що ними пройняті всі складові суспільства, і чий голос чується при всіх випадках і обставинах життя, судді і виконавці яких перебувають у надрах сімей і суспільних об’єднань, у колі рідних і в громадських зібраннях, відхилення майже неможливе, дуже важке». Через ці відмінності А. Метлинський розглядав звичаї як непідробний фундамент соціального порядку й інтеграції: «Рани, які виникають від порушення законів і суспільства, хоч і важкі, але виліковні; якщо ж звичаї народні й безсилі, а порушення їх робиться безсоромно й жахливо, то суспільству загрожує знищення».
1850 р. А. Метлинський написав докторську дисертацію «Взгляд на историческое развитие теории прозы и поэзии», в якій проаналізував розвиток поезії та прози як видів мистецтва, починаючи з часів давньої Індії, Греції, Риму, Середньовічної Європи: Італії, Франції, Англії, Німеччини до кінця XVIII — початку XIX століття в Росії. В роботі А. Метлинський розглядає поезію як твір словесності. Він один з перших в українській філології порушив проблему дослідження словесності, значення якої він пояснює виходячи із поняття слова. Для нього слово — це найприродніший і найповніший засіб для вираження людини; це утворюваний тілесними органами зовнішній знак, але із внутрішнім змістом, що належить душі людини. Відповідаючи людській істоті, будучи її представником, слово означає людину. Звук слова — втілення думки, а думка — голос душі. Від того такий сильний вплив слова на людину: це Божественна іскра, яка запалює наші здібності, підтримуючи їх життя і діяльність.
Первоцвіт народної поезії менше, ніж письмові його твори, захаращений додаванням прозового. Простому народу, в якого прозаїчне не досягло ще розвитку, легко переходити прямо з безмистецького життя у сферу чарівної фантазії.
Одна з перших програм для збирання мовних і фольклорних пам’яток «Программа для этнографического описания губерний Киевского учебного округа, составленная по поручению Коммисии, Высочайше учрежденной при Императорском Университете св. Владимира, действительными членами Кн. В. А. Дабижею и (по языку) А. Л. Метлинским» належить А. Метлинському, яка була опублікована в «Чернігівських губернських відомостях» (1853 p., № 23), а потім передрукована як примітки до збірника «Народные южнорусские песни», ця програма складається з трьох розділів: І. Фізична природа людини: а) форми людського тіла; б) «отправления» людського тіла; II. Суспільне життя людини: а) обставини суспільного побуту (народне приміщення, народний одяг, народна їжа); б) життєвий побут (народні звичаї, народне господарство); в) промисловість (першочергова, професійна і фабрична, торгівля); г) будова праці; д) народний кредит; е) розрахунок життєвих засобів; III. Ступінь народного розвитку: а) предмет народного розвитку; б) розвиток релігійний і моральний (забобони, повір’я і обряди, особливі звичайності, народна набожність, моральність); в) розумовий розвиток (ступінь розвитку розумових здібностей, поняття про явища і витвори природи, народні перекази та народна археологія; г) розвиток смаку (ступінь розвитку смаку, художності, витвори народного слова); д) форма народного духорозвитку, тобто мова (зібрання слів чи етнографічний словник, граматика народних наріч, зразки народної мови, огляд географії та історії наріч). До програми увійшов словник народних термінів за різними розділами: людське тіло, приміщення, їжа, одяг та ін. та відображення в малюнках цих термінів; також сказано про деякі прийоми, що полегшують працю збирача.
У розділі «Розвиток смаку» особливо цікавим для нас є підрозділ «Твори народного слова», до якого входять: 1) народні пісні (духовно-моральні чи релігійно-насаджувальні та філософські; 2) історичні чи бувальщини, що стосуються до України, Москви, Польщі, татарів, турків і т.п.); 3) побутові чи суспільні (козацькі, гайдамацькі, чумацькі, бурлацькі, сільські, рекрутські, промислові, селянські); 4) життєві про події із життя і різного її віку (колискові і дитячі, любовні, весільні, сімейно-родинні, похоронні, поминальні); 5) рокові, які стосуються робіт, ігор і свят різних пір року (веснянки, троїцькі, купальські, петрівочні, косарські і гребовицькі, зажнивні, осінні, колядки, щедрівки; 6) гумористичні, насмішкуваті чи сатиричні; 7) пісні вакхічного чи фалічного характеру (сороміцькі). Другий підрозділ «Духовні народні твори»: епічні легенди та легенди ліричного характеру (християнські, народні гімни Великомучениці Варварі, Святому Миколаю і т.п., а також вірші, які співаються жебраками чи сліпими. Третій підрозділ «Оповідання, прислів’я, приказки, загадки, байки, казки, приказки».
Далі А. Метлинський подав поради для успішного збирання різних жанрових творів, зокрема такі: записувати думи і пісні потрібно зі слів, тобто попросивши співця спочатку розповісти думу чи пісню так, як вона співається, — не поспішаючи, щоб він згадав те, що потрібно говорити; записавши зі слів, попросити заспівати те ж саме; під час співу необхідно уважно слідкувати чи так записано, як співається пісня, і доповнити пропуски чи виправити помилки. При цьому в думах потрібно відзначити особливою позначкою, на якому вірші співець закінчує строфу. Записавши думу чи пісню зі слів і перевіривши під час співу, потрібно прочитати записане співцю і запитати, чи правильно записано, чи не пропущено чогось, потім за його зауваженнями доповнити пропуски і виправити помилки. Після цього слід просити співця чи співачку, щоб пояснили незрозумілі слова, вислови, записати, яка дума чи пісня стародавніша. Легенди і взагалі будь-які оповідання потрібно записувати зі слів; якщо чого не можна встигнути записати з першого разу, то треба залишити чисті місця і просити оповідача повторити пропущене. В інших випадках варто робити так, як і при записуванні дум і пісень. Крім того, необхідно примічати, де потрібно ставити наголос у складах, і записувати кожну букву, як вона вимовляється співцем чи оповідачем. У співців потрібно дізнаватися їхні прізвища та імена, а також де. коли і в кого вони вивчили думи, пісні, перекази; хто, крім нього, знає думи, пісні, перекази та ін.; дізнатися біографічні відомості співця.
Четвертим підрозділом до розділу «Розвиток смаку» є «Форма народного розвитку», тобто мова. А. Метлинський радить, як потрібно викладати відомості про народну мову: треба звертати особливу увагу на всі місцеві відхилення її від загальної мови, для якої складені правила граматики, якою звичайно пишуться книги, і яка використовується освіченими людьми.
У доробку А. Метлинського є рукописна праця «О республике Эльзевиров и язычестве Самогитов», що зберігається в архіві Інституту літератури НАН України. В цій роботі вчений подав визначення міфу: «Миф есть воплощенное представление мыслей, верований и познаний народа. Такъ, какъ всякий мифъ живеть съ народомъ, то и все, что къ последнему относится, должно в ньомъ оставить впечатление. Происхождение и распространение коленъ, ихъ взаимное соприкосновение, божества, которымъ они поклоняются, и т.д., все это выражается вь мифахъ, которые кочують, селятся и вступають въ родство вместе съ народомъ. Отъ того-то и произошло, что «где только прокладывало себе путь словянское племя и где звучало его слово, въ техъ странахъ Європы остатки словянорусскаго богоучения, въ язычестве заметны въ поверьяхъ, обрядахъ и произведенияхъ народныхъ».
Автор говорить, що в самогітів-язичників є багато богів, так званих, земних і подає перелік цих богів, а також відзначає їх функції, наприклад: Перкун — бог грому; Андрос — бог води; Алгись — ангел верховних богів; Авска — богиня сонячних променів; Безлеа — богиня вечора; Брекета — богиня темряви; Крукись — бог-покровитель свиней; Ласдона — бог лісових горіхів; Бабилось — покровитель бджіл, на Русі його звуть Зосимою; Велона — бог душ, якому приноситься жертва у вигляді розрізаних з чотирьох сторін млинців на обідах в честь мертвих; Варпулис — поширювач громових звуків у повітрі та ін.
Оглянувши міфологічний світ литовського язичництва, А. Метлинський простежує специфічні урочисті обряди. Він зазначає, що в усіх народів з давніх часів урочисто святкувались різні пори року і пов’язані з ними процеси праці тощо. Люди в кінці обряду збирання плодів роблять урочисте жертвоприношення, а також всі збираються на священну трапезу. Автор подав опис цього обряду.
Спроба А. Метлинського описати литовську міфологію та обряди, пов’язані з нею, дуже важлива, деякі свідчення з неї можуть знадобитись і для українських дослідників.
Найціннішим у доробку А. Метлинського-фольклориста є упорядкований ним збірник «Народные южнорусские песни» (1854 p.), задум видання якого виник ще в 1846 p., коли А Метлинський об’єднав свої записи з записами І. Срезневського та ін. збирачів і намагався видати один збірник, але задум здійснений не був. Працюючи в Київському університеті, А. Метлинський також записував фольклорні твори і готував їх до друку. Йому передали свої записи М. Білозерський, О. Маркович, О. Шишацький-Ілліч, П. Куліш, О. Афанасьев-Чужбинський, В. Білозерський, М. Маркович (Марко Вовчок), М. Костомаров, М. Гоголь і С. Ніс.
Зібравши велику кількість українських народних пісень та дум, А. Метлинський вирішив видати збірник під назвою «Народные южнорусские песни», але перед цим збірник мав пройти цензуру. Як свідчить лист А. Метлинського до М. Погодіна від 26 травня. 1854 р, його збірник брошурується і буде передано цензору. Цензор дуже прискіпливо поставився до матеріалів, не пропустив дві третини історичних пісень та всі рекрутські пісні. А. Метлинський просив О. Бодянського посприяти йому у виданні, тому що він живе далеко від центру літературної і книготорговельної діяльності і при виданні ризикує мати труднощі, втратити значну частину свого річного утримання. За це він обіцяє дати йому декілька примірників для зацікавлених осіб свого кола (напр., Погодіну, Шевирьову, Снєгірьову та ін..), а також залишить на комісію. Та незважаючи на всі ці перешкоди і труднощі, «Народные южнорусские песни» все ж таки в 1854 р. були надруковані.
А. Метлинський був подвижником народної пісні, він підняв велику глибу, про що сам говорить у передмові: «Теперішній праці нашій, маю надію, будь-хто віддасть справедливість, хто тільки може зрозуміти, що означає сумлінне видання текстів народних творів. Окрім його особистих записів і через інших, потрібно було звірити багато списків, відділить багато пісень однакових, неретельно записаних, слабких, вже надрукованих, варіантів невірних, визначити вимову при різноманітності правопису, визначити значення і зв’язок в мові за допомогою розділових знаків, встановити розподіл віршів, придумать систему, яка охоплює різного роду пісні і підвести під неї ці пісні і т.п.».
Збірник складається з шести розділів, які поділені на підрозділи. До першого увійшли пісні «життєві» — ті, які стосуються життя чи віку людини, що мають за свій предмет життєві події і випадки, стани і відносини, почуття, що виникають з них і при них від колиски до могили» (с XV). Виходячи з цього, розділ має підрозділи: 1. Колискові; 2. Любовні; 3. Весільні; 4. Сімейно-родинні; 5. Поминальні (с XV). Другий розділ названо «Пісні рокові», до якого входять підрозділи: 1. Веснянки; 2. Русальні; 3. Купальські; 4. Петрівочні; 5. Косарські; 6. Гребецькі; 7. Зажнивні; 9. Осінні. Третій розділ — «пісні та думи повчальні», четвертий розділ — «думи і пісні «былевые»: 1. До часів козацтва; 2.3 часів козацтва до Унії; 3. Від Унії до Богдана Хмельницького; 4. Часів Богдана Хмельницького; 5. Від початку до кінця XVIII ст.; 6. Невідомих часів. П’ятий розділ — пісні побутові: 1. Козацькі; 2. Чумацькі; 3. Бурлацько-сирітські; 4. Солдатські; 5. Промислові. Шостий розділ — пісні жартівливі. А. Метлинський не вважав прийняту систему досконалою. Він стверджував, що «пісні розподілені на основі розрізнення їх, частково прийнятим самим народом, частково вміщеного в його піснях, словом, прийнятий порядок, що здається найпростішим, повним і природно охоплюючим різноманітність народної пісенної поезії»(с. XIV-XV).
О. Пипін щодо розподілу пісень на розділи, відзначав, що А. Метлинський вважав дуже важкою працею знайти такий, який можна було б вважати повністю задовільним; але приведення пісень в відомий порядок необхідне для їх огляду, для вивчення за ними народного життя. В прийнятому А. Метлинським розподілі є рубрики дуже непевні, наприклад, в розділі пісень «життєвих» підрозділ пісень «сімейно-родинних», чи розділ пісень і дум «повчальних»; але його розподіл схожий з тими, які ми. вже бачили у попередніх збирачів. Так, йде ряд пісень, які стосуються домашнього побуту, колискові, весільні, поминальні; в піснях, які він назвав взагалі «роковими»,- відомі підрозділи веснянок, пісень русальних, купальних, петрівочних і т.п.; в піснях побутових — козацькі, чумацькі, бурлацько-сирітські і т.д.
Після виходу збірки «Народные южнорусские песни» в періодиці з’явилося чимало відгуків, рецензій, критичних статей. У «Віснику Імператорського Російського Товариства» (книга XII за 1854 р.) опублікована рецензія без підпису, але, як свідчить О. Пипін, її написав В. І. Ламанський. Рецензент тисячу разів дякує Метлинському за його чудовий збірник, схвалює те, що під кожною майже піснею вказано, де вона співається, а при думах записано, навіть, від кого, коли і де кожна із них почута. В. Ламанський наголошує, що найголовніша достойність збірника А. Метлинського — його багатство і свіжість, а також те, що у нього не передруковані пісні, вже видані іншими, хіба що за дуже незначними винятками. У журналі «Современник» (1855р., № IV) анонімний рецензент відзначав, що А. Метлинський заслуговує на подяку за свою працю. Висловлено зауваження, що упорядник обминув цікаві пісні, якими рецензент милувався в Малоросії, наприклад, розділ старовинних козацьких творів якось дивно неповний; а також висловив побажання, що п. А Метлинському як знавцеві, необхідно б здійснити критичний огляд всіх існуючих до цього часу видань дум і з’ясувати неточності, які зустрічаються в коментарях п. М Максимовича. У рецензії анонім також зауважує, що п. А. Метлинський мало звернув увагу на зібрання пісень чумацьких, які відзначаються своєю оригінальністю. М. Сумцов з приводу такої критики висловився, що вона прискіплива, невігласька і зовсім не добросовісна, так як критик не звернув жодної уваги на передмову А. Метлинського. Загалом автор-анонім підтримав видання збірки: «Не дивлячись, одначе, на деякі неповноту і недоліки, збірник п. Метлинського заслуговує схвалення».
У журналі «Отечественные записки» за 1855 р., т. XCVIII вміщена рецензія невідомого критика, теж коротка, але більш змістовна, В ній рецензент не приймає назву «думи» за тієї умови, що нібито в українській мові слово «дума» не існує, яке означає пісню і що самі бандуристи називають їх старими козацькими піснями. Рецензент висловив зауваження А Метлинському в тому, що він має схильність до змін правопису, не обминувши в цьому і свого збірника «Народные южнорусские песни», а також вказує, що деякі пісні в збірнику є псевдонародними, наприклад, «Моя горличко, голубонько, чому улитаешъ видъ мого порожечка», «Загудеть, забуркочыть сызый голубонько, сыдя на тычыни», «Чы всим людям изъ коханья так ся діє» та ін. Критик зазначення місцевості вважає зайвим, «тому що пісня, яку почуєте на Десні, співається точно так само і на березі Азовського моря», але схвалює те, що А. Метлинський вперше видав думу про Ганжу Андибера, вважаючи інші дуже відомими.
Критика «Отечественных Записок» викликала антикритику в 3 т. «Москвитянина» за підписом Д. Каменецького, який відзначає, що «заслуга Метлинського ледве визнана; достоїнства видання частково применшені, частково не виказані; недоліки зведені до різкого звинувачення в тому, що ніби довірливий видавець прийняв за народні пісні і підробки співробітників». Д. Каменецький також говорить, що «не поділяє з п. рецензентом насмішок над правописом видавця і навіть не знаходить в них серйозних підстав, а натомість висловлюється на користь фонетичного правопису пісень, знаходячи, що мову Чернігівської губ. не має за що називати «нечистою».
Позитивно відгукнувся на працю А. Метлинського М. Мизко: «Подяка, справжня подяка від всіх любителів вітчизняної народності почесному видавцю цього збірника за його патріотичний подвиг...» М. Мизко побажав, щоб збірники пісень супроводжувались мелодіями, від подачі яких А. Метлинський відмовився, «за недостатністю музичної освіти й інших достатніх для цього засобів», із примітками і поясненнями, що від них А. Метлинський відрікся. Дослідник зауважив, що збірка «Народных южнорусских песен» А. Метлинського, порівняно з попередніми виданнями ширша, повніша і закінчена.
Нащадки оцінили працю А. Метлинського схвально за його любов до народної поезії. Професор Д. Каченовський незадовго до своєї смерті, 16 січня 1872 р. писав Де-Пуле: «Збирайте, раді Бога, все, що можете, про життя поряд людей... Метлинського у нас вважали «бездарним» професором; але ви, напевно, ціните любов його до народної поезії. Де-Пуле, при всій його перебільшеній та однобокій ворожості до українофільства, в своїх статтях про Харківський університет в «Веснике Европы» і пізніше в «Русском Веснике» відзначив А. Метлинського як людину дуже достойну і шановану.
Пипін в 3 т. «Історії російської етнографії» подав детальну оцінку фольклористичної діяльності А. Метлинського. Він, хоч і визначав наявність підробок, деяку романтичну однобокість в поглядах українського вченого на народну пісню, все ж таки визначав, що збірник його зайняв одне з почесних місць в українській етнографії, враховуючи редакцію пісень і їх новизну.
Т. Шевченко у листі від 5 червня 1857 р. запитував про збірник А Метлинського Я. Кухаренка, 30 червня і 18 листопада того ж року просив М Лазаревсько надіслати йому цей збірник, а 4 січня дякував йому за надіслану книгу. Вплив А. Метлинського на О. Потебню був дуже помітний: збірник «Надане южнорусские песни» був тією першою книгою, що за нею він «навчався придивлятися до явищ мови». В ранніх творах О. Потебні часто зустрічаються досилання на А. Метлинського. Що стосується погляду на українську мову, на важливість визнання обласних наріч взагалі у справі культурного розвитку, то погляди А. Метлинського і О. Потебні дуже близькі; деякі сторінки рецензії Потебні на збірник Я. Головацького є простим розвитком думок А Метлинського, висловлених у передмові до «Южнорусских народных песен».
М. Драгоманов також позитивно відгукнувся на видання збірника А Метлинського.
Поряд із позитивними оцінками збірника деякі опоненти-аноніми закидали А. Метлинському «недоліки» правопису у текстах пісень (мали на увазі відсутність «ъ» і неможливість пройти крізь «тісні ряди зімкнутих «и»). Та сам видавець у передмові до корпусу пісень наголошував, передбачаючи подібні закиди, що має на меті власне видання текстів як засобу утвердження і захисту національної ідентичності (с. XII).
Франко, характеризуючи першу половину 50-х років XIX ст., відзначав, що ці роки на Вкраїні були часом застою і страху перед усякою політичною думкою, наслідком погрому Кирило-Мефодієвого братства. Українське слово або зовсім мовчить, або тулиться до провінціальних російських часописів. Того ж 1854 р. вийшли по довгих цензурних митарствах у Києві А. Метлинського «Народные южнорусские песни», збірка багата не тільки змістом (коло 1000 номерів пісень), але також повнотою і аристократичним викінченням текстів деяких пісень.
Ф. Колесса в своїй фундаментальній праці «Історія української етнографії» схвально поставився до виходу збірки «Народные южнорусские песни» А. Метлинського, відзначаючи, що видавець друкує, за рідкими винятками, тільки те, що ніде ще не було друковано, не робить об’єднання пісенних текстів із кількох варіантів, а натомість друкує повністю варіанти, які між. собою відрізняються. А. Метлинський не подає зайвих додатків, виправлень, дбає про вірність запису. При піснях подано місце запису, а при думах навіть прізвище кобзаря. Збірник А. Метлинського, на думку Ф. Колесси, належить до найцінніших і найкраще впорядкованих.
Відома дослідниця українського героїчного епосу Катерина Грушевська, ознайомившись зі збіркою А. Метлинського, зазначила, що в ній було вміщено кілька нових дум і багато нових варіантів, частина яких з помітками про кобзаря, що співав текст, а також подано місце запису, що надає збірці особливої цінності. Дослідниця звернула увагу на те, що збірка відзначається новизною, яка полягала у вміщених в ній передмові, правилах для збирачів та списку відомих кобзарів із трьох губерень.
М. Рильський також високо оцінив збірку А. Метлинського, вказуючи, що упорядник друкував тільки нові, до того часу невідомі ще зразки, до яких додав велику кількість варіантів, старанно уникаючи передруків [...]. Сам же упорядник, як відзначає дослідник, прагнув до текстологічної точності і повноти, критично ставився до текстів пісень і дум, відсіював фальсифікати, не допускав складання пісень з кількох варіантів, а друкував кожний варіант окремо.
Отже, фольклористика доби романтизму 30-х — 50-х pp. XIX ст. в Західній, Східній Європі, також в Україні пройшла складний шлях становлення. Це, зокрема, засвідчує й дослідження фольклористичної діяльності А. Метлинського. Збірці «Народные южнорусские песни» А. Метлинського в історії української фольклористики належить одне з важливих місць як класичному зразку видання народної пісенності, що й досі не втратило своєї актуальності. Вона стала прикладом для наслідування наступним поколінням фольклористів, зокрема, упорядники академічних томів серії «Українська народна творчість», такі, як М. Шубравська («Весільні пісні»), О. Дей («Ігри та пісні», «Жартівливі пісні»), Г. Довженок («Дитячий фольклор») та ін. використовували давні записи українських пісень саме зі збірки А. Метлинського. Матеріали збірника залишаються цінною джерельною базою для досліджень української старовини, народного світогляду.
Л-ра: Київська старовина. – 2006. – № 5. – С. 71-83.
Твори
Критика
