Романтичні засади фольклористичної діяльності Амвросія Метлинського
Оксана Свириденко
Звернення новочасного українства до фольклору варто розглядати як важливий крок на шляху утвердження національної ідентичності, усвідомлення свого історичного обличчя, місця у цивілізованому світі. Водночас захоплення фольклором мало позитивний вплив на формування національної літератури, стало основою, з якої виростав романтизм у письменстві. «Головне - наукові збірки самі, без романтичної віри, що в народній поезії захований глибокий ідейний зміст, що в ній сконцентроване єство народного духу, ніколи не могли б привести до розповсюдження народної пісні, до вживання її засобів у професійній поезії». Ставлячи літературу у виняткове становище як наслідувальну форму народного духу, романтики демонструють найсерйозніше зацікавлення фольклором. Теоретична літературна думка в цей період надзвичайно щільно пов'язана саме зі збиранням і вивченням народної поезії, яка, за романтичними концепціями, сублімує дух нації.
Характерно, що окремі дослідники фольклористичну діяльність називали справою життя А. Метлинського. Опираючись на концепції романтизму, учений трактує народність не як сукупність зовнішніх властивостей, але як виявлення специфічної духовності в її традиційно зумовлених формах. Скеровуючи свій науковий та мистецький потенціал на формування романтичної художності, він акцентує на потребі опанування джерел народного духу, які утаємничуються в народній культурі.
Результатом непогамовного зацікавлення А. Метлинського народною поезією, свідченням його «поетичного почуття любові до народності» стало видання «Памятников для истории языка и словесности южнорусской» (Харків, 1840), а також спроможність взяти участь у широких видавничих планах, котрим, однак, не судилося здійснитися через нескоординованість зусиль харківських і київських романтиків. Мовилося про створення універсального фольклорного збірника, який, на думку Повсунівської, міг би стати маніфестом романтичного художнього мислення, оскільки в ньому б «не просто акумулювались всі форми архаїчного мислення, але й відбулась би канонізація їх».
Натомість власний київський збірник (романтичний апофеоз Києва є наскрізним в устремліннях А. Метлинського: «Історичний Київ - принадливий і, можливо, більш сприятливий для діянь, аніж Харків») на тривалий час забезпечив видавцю першість у тих національно свідомих етнографічних змаганнях, що розгорнулися в тогочасному українському суспільстві. Хоча збірка народних пісень А. Метлинського вийшла у світ в період, коли українська романтика втратила принципові позиції, але своєю появою вона зобов’язана саме романтичним захопленням видавця. Із позицій переконаного романтика він не лише споглядав фольклор як етнографічний, історичний та літературний матеріал, але й посутньо ідеалізував народну поезію. Багатство і свіжість матеріалу (укладач об’єднав свої набутки із записами М. Білозерського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, О. Марковича, Марка Вовчка, О. Афанасьєва-Чужбинського, С. Метлинського та ін.), а також чіткість паспортизації забезпечили збірникові «Народных южнорусских песен» (K., 1854) високу оцінку в періодиці. О. Потебня зазначав, що збірник А. Метлинського був тією першою книгою, за котрою він навчався придивлятися до явищ мови». До того ж, як зазначив ще М. Сумцов, «відома річ, що ця добра наука пішла йому в руку».
Водночас окремі імперські опоненти-аноніми закидали А. Метлинському якраз правописні «недоліки» у текстах пісень (малася на увазі відсутність «ъ» і неможливість «пройти» крізь «тісні ряди зімкнутих «и»), а надто - «бідність» пояснень, відсутність широких теоретичних викладок. Сам видавець, передбачаючи подібні звинувачення, у передмові до корпусу пісень наголошував, що має на меті власне видання текстів фольклору як засобу утвердження і захисту національної ідентичності.
Як бачимо, А. Метлинського не вирізняла властивість самозабутнього служіння науці. «Романтики-націоналісти», за спостереженням Я. Гарасима, насамперед посилено відстоювали постулат національної самобутності фольклору, намагались перш за все бути патріотами і лише потім - науковцями. «Це не означає, що «романтики» не були науковцями: просто вони по-іншому розуміли завдання науки». Заангажований Україною, А. Метлинський неодноразово наголошував на необхідності «віддати данину» національному відродженню, бо «завжди говорити про абстрактні й величні предмети - ще не означає сприяти їх справі». Так, «інші, правда, люблять розумування про поезію більше, ніж саму поезію, але про таких народ мовив би своїм прислів’ям: «Глухому пісню співати».
Власне це, за словами М. Сумцова, «невдале, особливо в устах ученого», зауваження А. Метлинського, яке, швидше за все, М. Максимович сприйняв на свою адресу, стало першопричиною серйозних непорозумінь, що виникли поміж науковцями. Йшлося про відкриті звинувачення у плагіаті, що їх висунув М. Максимович супроти А. Метлинського на шпальтах «Русской беседы». До того ж, у конфлікт було втягнуто П. Куліша, що й спровокувало його різкі напади на А. Метлинського. Звідси ж - характер Кулішевої оцінки останнього як фольклориста і поета: «Метлинський - у всьому нікчемність, навіть у виданню збірника пісень. Вірші його - горох у шкуратяному решеті». На безпідставність подібних звинувачень вказав М. Сумцов, наголошуючи, що М. Максимович зайшов надто далеко зі своїми підозрами. Не виключено, що саме вони трагічно озвалися у хворобливій душі А. Метлинського і спричинили його остаточну втечу від світу.
Підкреслюючи передовсім вагомість збереження пам’яток народної творчості, А. Метлинський, проте, не відхиляв і необхідності їх скрупульозного коментування. Однак, зважаючи на сколонізований стан української науки, вчений зауважував, що здійснити подібну настанову вдасться лише «з часом, при нагоді і способах», тобто лише в позацензурних виданнях, оскільки історичні коментарі вже самою своєю суттю були б спроектовані на утвердження національної ідентичності українства, що суперечило б офіційним нормам. Характерно вже те, що «Народные южнорусские песни» А. Метлинського вийшли поза межами «Комісії для опису губерній Київського навчального округу» (вчений значився у списку її дійсних членів), діяльність котрої розгорталася під пильним імперським наглядом і була припинена відразу ж, як тільки посеред громадянства виявились змагання, сили і здібності до національної праці. Утім, незважаючи на всеможливі заходи видавця, збірник вийшов у світ із лещат цензури «вельми обірваним» і «общипаним», адже презентованими матеріалами констатував не стільки «єдність», скільки «розмаїття» етносів «в різних регіонах царства російського», тоді як у передмові науковець афішував свою діяльність прагненням розкрити «частину багатства спільного, великого народного духу».
Саме за допомогою аналізу тих окремих методологічних вказівок, які сформульовані вченим у передмові до корпусу пісень, а також у наукових трактатах представляється можливим з’ясувати наукову концепцію А. Метлинського-фольклориста і вже крізь її призму простудіювати його спадщину.
Зокрема, метафоричність вислову, притаманна критичному мисленню А. Метлинського, виказує у ньому науковця-романтика. Романтизм, за спостереженням Я. Гарасима, «стилізує» науку. Так, для А. Метлинського, який із позицій романтизму бачить мистецтво як один із засобів етнічної ідентифікації, поезія - це «квітучий сад», котрий розкинувся широко, а тому прийняв на себе відбитки всіх «народів», «кліматів» і «віків». Образ «саду», архетиповий в українській духовності, як і похідні від нього образи «прекрасного цвіту», «польових квітів», «коренів», «плоду поезії» тощо, є наскрізним у просторі теоретичних спостережень романтика і вказує на заглибленість його філологічних міркувань у національне підґрунтя.
Разом із цим, означений А. Метлинським триєдиний комплекс факторів-детермінант у підході до з’ясування явищ словесності дає підстави вбачати в ньому представника культурно-історичної школи, зокрема романтичної стадії її розвитку, національну модель котрої окреслено Я. Гарасимом. Задекларована дослідником афористична формула тлумачення фольклорного твору щільно межує із тим методологічним рівнянням, якому, як зазначає Я. Гарасим, відводять чільне місце в концепції культурно-історичної школи. Останнє у спрощеному варіанті виглядає так: «зерно» - «рослина» - «квітка». За цією методологічною формулою, «квітка» (фольклорний твір з його тематикою і поетичною канвою) відповідає «рослині» (історичним подіям), а «рослина» - «зерну» (національному характеру). І навпаки: «зерно» започатковує «рослину», а «рослина» визначає «квітку». За запропонованою А. Метлинським концепцією тлумачення фольклорного твору, «квітучий сад» (фольклорне явище) детермінується «віком» (моментом, історичними подіями), «народом» (національним духом) та «кліматом» (середовищем). Водночас, прийнявши на себе їх відбитки, фольклорний твір, на думку дослідника, є своєрідним документом для вивчення національного духу та національної історії. «Живе народне слово, сповнено прадідівських повчань, довголітньої багатої життєвої досвідченості» - це, за А. Метлинським, «сховище давніх переказів, пам’ятник давніх подій, скарбниця сліз і радощів, народних почуттів і думок за декілька століть». Потрактовуючи історизм та народність як поняття неподільні й обмірковуючи потребу характеристики української духовності в еволюційному аспекті, романтик наголошує, що народні пісні - це «живі свідки давнього і сучасного стану нашого... народу».
Як представник наукового і художнього романтизму водночас, А. Метлинський-теоретик скеровує свій потенціал на естетизацію народної словесності.
Обстоюючи думку про єдність фольклору і літератури, А. Метлинський намагався з’ясувати проблеми художності усної словесності. На відміну від елітарного тлумачення поезії як забави обраних, учений-романтик наголошував, що вона є вродженою якістю людського духу. Тому істинна поезія є лише його продовженням.
Виходячи з романтичного принципу народності, фольклорист ставив народну («несвідому») поезію, в котрій «щиросердно» розкривається душа, над авторською мистецькою («штучною»), демонструючи при тій нагоді замилування витонченістю своєнародного слова, естетизуючи його. Дослідник порівнював народнопоетичні витвори з польовими квітами, які «мимоволі виросли на ниві народного життя, злеліяні природою у такій чудесній красі слова, в котру огорталась думка лише найталановитіших поетів», а вже з тим перед авторським мистецтвом ставив завдання навчитися розуміти і наслідувати ту красу.
Високо поціновуючи загальний художній потенціал народних мас, дослідник вказував на колективний характер фольклору, який є «скарбом цілого народу», «запашною квіткою його життя».
Вагоме теоретичне значення для з’ясування національної специфіки народної поезії мали положення А. Метлинського про особливості мови та віршування народу.
А. Метлинський, як і теоретики українського романтизму взагалі, здійснює спробу обґрунтування й безпосереднього розгляду конкретних форм літературної адаптації етнокультурних явищ. Подібно до О. Бодинського та М. Костомарова, дослідник вдається до розгляду народної символізації, що її вбачає за ознаку архаїчної художності. За А. Метлинським, простому народу, в котрого «прозаїчне» ще не досягло свого багатогранного розвитку, легко було переходити від природного, «нештучного» життя безпосередньо до творчості. Тому первісно кожне слово мало внутрішню форму, тобто було образним, поетичним, містило в собі уявлення про явище чи предмет. Але з часом слова втрачали свою внутрішню форму, а вже з тим затиралася і їхня поетичність. Слова ставали «прозаїчними», звичними, буденними, безобразними знаками предметів, що їх недостатньо для поезії. Тому завдання поета - відновити внутрішню форму слова, тобто «оживити» своє слово з допомогою «первоцвіту народної поезії».
На окрему увагу заслуговує і запропонований ученим підхід до класифікації пісенних текстів. Торуючи наукові підходи у вивченні фольклору, а водночас заперечуючи класицистичний раціоналізм в естетиці й опротестовуючи творення логічних класифікацій, А. Метлинський-романтик зазначав, що надзвичайно важко живий світ народного слова втиснути у тісні догматичні рамки. Разом із тим, науковець наголошував, що без унесення «стрункого порядку» в розмаїття накопиченого матеріалу неможливо ні запам’ятати його, «ні оглянути, ні уявити за ним народне життя»(!), тобто простежити етногенез та ідентифікувати націю. Переймаючись прагненням дати загальну характеристику духовності українства, витворити образ нації, фольклорист відхиляв «алфавітний порядок» як «абсолютно невигідний наразі», адже збірник народних пісень, скомпонований за означеним принципом, щонайбільше мав би характер довідникового видання. Очевидно, саме з аналогічних міркувань учений визнавав за недоцільний і жанрово-тематичний принцип укладання збірника. Характерно, що він не відокремлював думи від пісень, хоча і вирізняв їх. Думи, за формулюванням А. Метлинського, - це «вірші вільного, нерівного розміру, що близькі до мелодійної римованої прози». Відтак видавець підкреслював, що прагне прийняти порядок якомога «простіший», «повніший» і «природніший», атому ґрунтує розподіл матеріалу «частково на основі тих відмінностей, що їх визначає сам народ, а частково - тих, що криються у самих піснях». Керуючись романтичними принципами в комплектуванні матеріалу, АМетлинський вдається до систематизації пісень, як в усьому корпусі, так і в окремих групах, за хронологічно-тематичним принципом. «...Думка, минуле, побут, вік, рік, жарт - ось зміст пісень і основа розподілу», - вказував він. Запропоновану вченим класифікацію критики, здебільшого імперські, визнали за невдалу, закидаючи видавцеві недоладність окремих рубрик. Характерно, що й О. Потебня, обстоюючи необхідність розподілу пісень за ознаками «історико-поетичними», не вдаючись до гострої критики, вказував на «однобокість» класифікацій укладачів-попередників. Вони, за спостереженням дослідника, розглядали пісні «як зміст, як літописні замітки». Однак, зауважимо, що вдумливе «прочитання» здійсненої класифікації налаштовує на цілком протилежні висновки, а також дає підстави реабілітувати А. Метлинського як ученого, скасовує його «фельдфебельство» (вислів Ю. Липи), демонструючи натомість українофільство й громадянську самосвідомість.
Отже, збірник «Народных южнорусских песен», суцільне тло якого було покликане дати загальну характеристику основних парадигм буття українства, створити його образ в етнічно-історичній цілості, відкривають:
Пісні «життєві» (за пізнішою термінологією - родинно-побутові), тобто ті, які «стосуються життя, або віку, людського». «Це висхідні й низхідні сходини життя» окремої особистості «від колиски до могили», які представлені відповідно піснями «колисковими», «любовними», «весільними», «сімейно-родинними» і «поминальними».
За ними укладач уміщує:
Пісні календарно-обрядові. Уважне простеження «народного року» дає йому підстави виокремити серед них «веснянки», «русальні», «купальські», «петрівочні», «косарські», «гребецькі», «обжинкові», «осінні» (за А. Метлинським, ті, що виконуються під час осінніх робіт і зібрань), «колядки», «щедрівки», «новорічні віншування»(посівання).
З цього ж приводу заслуговують на увагу й доповнення А. Метлинського до «Нарису малоросійських повір’їв і звичаїв, що стосуються свят» (1843) К. Сементовського. «Нарис ...» мислиться першою етнографічною студією, де описано народний річний цикл, з виділенням найголовніших свят і особливостей їх святкування. Характерно, що «Доповнення...» А. Метлинського традиційно виконані з погляду порівняльних зіставлень і керовані на констатацію, духовної нетотожності українського й російської етносів. Ці дописи, як і поодинокі коментарі до обрядових пісень, також засвідчили, що фольклористична діяльність дослідника грунтувалася на доцільному аналізі і виявленні міфологічного субстрату в українських народних звичаях та обрядах календарного й сімейно-побутового циклів, а також в обрядовому пісенному фольклорі, повір’ях, забо-ронах, приказках, прислів’ях, давніх народних іграх тощо. Ідеалізуючи міф як найвище досягнення народного мистецького генія і мудрості, романтики демонструють непомірну зацікавленість в адаптуванні механізмів народної міфологізації. У цьому контексті привертають увагу міркування А. Метлинського про міфічне значення певних вірувань українців, зокрема його спостереження про життєдайну силу води (дощу), яке стало підвалиною міфу воскресіння (відродження) нації в «Думках і піснях» Амвросія Могили.
Календарно-обрядові пісні, підкреслював упорядник, пов’язані з працею на землі та виконанням обрядів, а тому супроводжуються дійствами (іграми, танцями, магічними рухами тощо). Учений зазначав, що язичницька основа календарно-обрядової лірики пройшла складну трансформацію, без розуміння якої неможливо тлумачити її зміст. Він вказував також на нашарування в обрядових традиціях християнських мотивів, котрі найяскравіше заявили про себе в піснях зимового циклу. Більше того, А. Метлинський наголошував, що в піснях цих жанрів збереглися риси давньоруського побуту й релігійних понять. Таким чином, учений прирівнював календарно-обрядову лірику до пам’яток історичного жанру, тлумачив як фольклор поганських, дохристиянських часів, що зумовлювалося загальною тенденцією діяльності романтиків і мало на часі принципове значення.
Здійснювана романтиками ідентифікація національної культури потребувала перш за все з’ясування джерел. Вони відчували нагальну потребу деталізації історичних періодів національного буття. Але насамперед мовилося про відстоювання права на Київську середньовічну спадщину. Власне романтики, як зазначає Т. Бовсунівська, наближаючись до все меншої конкретики, «відкрили праслов’янську давнину як живий і цілісний світ»; вони ж, відштовхуючись від реального сьогодення, започаткували інтелектуальний рух до глибин історії, який і посприяв формуванню українського естетичного й філософського позитивізму. Так, А. Метлинський, наприклад, зазначав, що в піснях зимового циклу таємниче криються «згадка і мрія, під покривом легенд, про країни далекі й віки минулі з образами з міфічного періоду». Ці апріорні і загальні судження вченого вміщували в собі сміливий натяк на те, що висхідна дата історії українства губиться у глибині віків, що корені українського народу сягають часів, які передували добі Київської Русі.
Публікація календарно-обрядових пісень зимового циклу, зокрема щедрівок, засвідчувала культурну осібність українства ще в дохристиянську епоху. Відсутність їх рубрики в «Оглавлении» навряд чи можна тлумачити недоглядом самого упорядника. Швидше за все, у такий спосіб давала про себе знати цензурна коректура збірника, конкретика якого констатувала неідентичність української і російської народностей.
Зреалізовуючи суто романтичні настанови, упорядник наголошує на умовності розподілу пісенного матеріалу взагалі, а тому, виокремлюючи певні групи пісень, він повсякчас перекидає поміж ними місток. Так, А. Метлинський констатує, що «коло пісень» календарно-обрядових щільно межує з піснями «життєвими», які в сукупності є спадком глибокої передісторичної давнини, або ж, за романтичною термінологією самого науковця, «юності народу».
«У зв’язку з життєвими і річними, услід за цими останніми і як висновок досвідченості з віків життя та річних робіт, розміщуються пісні моральні, повчальні, дидактичні». За А. Метлинським, це пісні «про права людські й людську долю», «про моральне й аморальне», «про добро і зло», «про різні предмети народних здогадок і допитливості».
«Пісні моралістичні, - констатував упорядник, - інколи постають у формі думи... і цим наближаються до відділу:
Пісень билевих, котрі зображують зовнішні події народного життя», тобто «історичне минуле і пам’ять про життя громадою».
Прикметно, що в інструкції, вміщеній у «Чернігівських губернських відомостях», А. Метлинський, фольклорист та історик, чітко окреслював серед пісень цього жанру пісні про українсько-татарське, українсько-польське й українсько-московське протистояння, а в передмові до збірника згадував натомість лише про боротьбу «України за християнство і православну віру з Заходом», а також із «постійними ворогами християнства, турками і татарами», демонструючи в такий спосіб лояльність до сусідньої імперії, якої вимагали умови політичного життя», а разом із тим відкрито натякаючи, що українство вело боротьбу «на три фронти» водночас. Учений наголошував на історичній осібності українського народу, описував його минуле як ланцюг змагань проти поневолювачів. Запропонована укладачем хронологізація пісень історичного жанру цікавить насамперед своїми завуальованими ініціативами. Зауважимо, що романтики з особливою силою наголошували на потребі осягнення козацької минувшини, яка мислилась міцним підмурівком омріюваної ними української державності. Сформована у значній мірі самим А. Метлинським, історіософська концепція харківської школи романтиків, «містила в собі як головний компонент уявлення про козацьку добу. Україна розглядалася романтиками як козацька держава, тим паче, що й практично весь наявний корпус історичних фольклорних творів стосувався цієї епохи». А. Метлинський закликав, зокрема, і до відшукування та збереження козацьких літописів та хронік, котрі, за його ж словами, «гниють» у сховищах. Учений «живився» українськими літописами, високо ставив «Нариси Запоріжжя» А. Скальковського. Власне довкола феномену козаччини оберталися й думки Метлинського-фольклориста. Так, серед пісень, котрі фіксують «історичне минуле» й «пам’ять про життя громадою» укладач виділяв:
пісні докозацьких часів;
від козацтва до унії;
від унії до Богдана Хмельницького;
часів Богдана Хмельницького;
від початку до кінця 18 ст.;
пісні невідомих часів.
Існування у збірнику мізерного за обсягом, але масштабного за значенням відділу пісень докозацьких часів, а також інтерпретація родинно-побутової та календарно-обрядової поезії як історичної - усе це засвідчувало, що концепція А. Метлинського вказувала на наявність українських фольклорних творів домонгольської епохи, тобто була скерована на спростування великодержавної теорії щодо первинності російського етносу, аргументувала автохтонність українського народу, а отже - й право «Малоросії» на Київську спадщину й мала, зважаючи на обставини часу, політичний сенс. Ці ж думки склали основу художніх одкровень Метлинського-поета («Підземна церква» та ін.), котрий свідомо підпорядковував свою мистецьку діяльність потребам національного відродження.
На особливу увагу заслуговує доцільно незадекларований в «Оглавлении» розділ пісень «Запорозьких і Чорноморських під кінець 18 віку», історичний літопис котрих фіксує картину руйнування козацької України, розсіювання козаків за Дунай, на Кубань, запровадження рекрутчини і кріпацтва. Зауважимо, що з-поміж галереї народних героїв, представлених у збірнику піснями цієї групи, центральними є П. Калнишевський та А. Головатий, що їх, поряд із Г. Полетикою, Г. Долинським, Г. Сковородою, Г. Покасом, В. Капністом, О. Лобисевичем, анонімним автором «Історії русів», О. Павловським, Ю. Лавріненко охарактеризував як представників «української ірреденти», тобто тієї частини національної еліти, чиї дії були скеровані на врятування козацько-гетьманської держави і ладу в останній третині 18 століття, що в її атмосфері сформувався В. Каразин, «перетворювач провінційного Харкова на третю столицю України і першу столицю Українського Відродження», потужно представленого діяльністю харківської школи романтиків. На духовну спільність А. Метлинського з рухом «української ірреденти» вказує чимала кількість фактів, як то: наявність у нього власного списку «Краткого описания о Малой России» Г. Покаса, яке було «предтечею» «Історії русів», котра, в свою чергу, постала як «корона ірреденти»; адорація «Землі Війська Чорноморського», а відтак - діянь А. Головатого як організатора й творця нової української землі на Кубані (пор. також: А. Головатий як символ невмирущості України у творчості Г. Квітки-Основ’яненка («Головатий») та Т. Шевченка («До Основ’яненка»)); незалежницьке спрямування «Думок і пісень...», які виростали із фольклору як на рівні поетики і стилю, так і на рівні семантики. Саме «українська ірредента», як джерело творчості, зумовила специфічну особливість нашого романтизму, яка полягала в підпорядкуванні завдань оновлення літератури завданням звільнення й оновлення України.
Пісні побутові. До них фольклорист зараховує ті, що «виникли раніше чи пізніше із обставин історичного розвитку»: «козацькі», «чумацькі», «бурлацько-сирітські», «солдатські», «промислові», а власне такі, які ілюструють поступову деградацію духу українства. Подібні тонації домінують і в художньому часопросторі Амвросія Могили («Козак, гайдамак, чумак», «Шинок», «Ніч»), який поділяв ідею Й. Гердера про необхідність відображення у літературі людських характерів і обставин у їхній історичній неповторності.
Пісні жартівливі. У них «проявляється комічний, сатиричний, гумористичний..., жартівливий погляд народу на стосунки й випадки життя, сімейні й побутові». З особливою силою укладач наголошував, що пісні цього жанру доречно розмістити власне наприкінці збірника (з причини «пізнішого, або ж новішого, їх походження»).
Цілеспрямоване заперечення генетичної давності жартівливих пісень (як, зрештою, і їх виокремлення) було спроектоване вченим-романтиком уже не стільки на обстоювання нових шляхів розвитку національного письменства, ототожнюваних із романтизмом, скільки на акцентацію питання повноцінності української мови, яке і в добу реалізму залишалося відкритим, чому спричинилися політичні умови історичного буття нашого народу. Існування у збірнику окремого розділу жартівливих пісень, а також пісень моралістичних варто тлумачити насамперед прагненням видавця-романтика відобразити особливості моральних переконань української нації, її філософію, світосприймання і світобачення.
Разом із тим, зважаючи на контекстуальний вимір, А. Метлинський наголошував на особливій вагомості історичних пісень, так би мовити, опираючись на уточнення самого фольклориста, пісень про громадські справи, що стали «блискучими сторінками» (М. Костомаров) збірника. Водночас дослідник акцентує на піснях цього жанру ще й із огляду на очевидність їх історизму. Безсумнівно, що А. Метлинський розглядав публікацію народних пісень, зокрема історичних, як видання історії України, чому спричинилося прочитання ним пісенних текстів як історичних документів. До того ж, малося на меті створення історії істинної, історично-правдивої, на відміну від офіційної, імперської. У цьому ж контексті привертають увагу вміщені у збірнику співставлення фактів, художньо проілюстрованих в історичних піснях, із тим фактажем, котрий зафіксовано в літописах Самовидця та Самійла Величка, а також в «Історії Русів», а також доцільний протест Метлинського-науковця проти сваволі у ставленні до слова у фольклорному тексті.
Коментуючи цензурну чистку «Народных южнорусских песен», А. Метлинський у листі до І. Срезневського зазначав: «Чимало пісень (без грунтовних підстав) не дозволено було друкувати, а деякі довелося скоротити або ж змінити, чого я, між іншим, не дозволив собі, приклад цьому побачите у видрукуваній на початку 35-го піваркуша (воля-доля)». Цитовані рядки влучно демонструють науковий метод А. Метлинського, фольклориста й історика, і привертають увагу вже тому, що в добу прагматизму генерація дослідників-позитивістів закидала збирачам-романтикам якраз безцеремонне поводження з текстами пісень, а також навмисне створення фальсифікацій, котрі дійсно мали місце, оскільки романтична естетика розуміла історизм «як трансцендентальний принцип проникнення в духовність старовини з необов’язковим дотриманням історичної істинності в подіях». Перші відкриті підозри щодо наявності у збірнику А. Метлинського підробок з’явилися відразу ж після виходу його у світ. Однак, сила спротиву, що її чинив видавець подібним звинуваченням, засвідчує його солідарність із О. Бодянським, котрий виступав проти історіографічної сваволі, властивої романтикам, які, окрилені патріотичною ідеєю національного відродження, нерідко вдавалися до заповнення прогалин у духовному життєписі українства. Характерно, що авторство вміщених у збірнику «Народных южнорусских песен» фальсифікатів, на які вказали М. Драгоманов і В. Антонович, не належить А. Метлинському, котрий, між іншим, мав на те достатній поетичний хист. Що ж стосується непоміченості підробок, то її доречно тлумачити як неналежним ступенем обізнаності фольклориста, відсутністю методологічного критицизму, так і свідомим (суто романтичним) надміром замилування всіма проявами національного духу, скерованим на акцентацію гідності й витонченості своєнародного. М. Костомаров із цього приводу зазначав: «Царина народної поезії уявлялась нам переповненою таємничими скарбами, народна мова була недостатньо вивчена, тому все видавалося можливим; ніхто не відчував у собі стільки сил і стільки знань, аби висловити вирок тому, що у ній існує і що може існувати, що суперечить її духу, мові та засобам».
На необхідності наукових підходів у збиранні й опрацюванні пам’яток народної творчості (мовилося знову-таки про точність запису й паспортизації) наголошувалося і у спеціально розроблених А. Метлинським інструкціях, котрі, до того ж, відіграли непомірну організуючу роль у розгортанні етнографічних досліджень в Україні. Подібні думки висловив укладач у передмові до збірника пісень, їх же умістив М. Білозерський у доданій до нього програмі. Про наукове ставлення до народної творчості свідчить також увага А. Метлинського до варіантів дум і пісень. За словами К. Грушевської, видання романтика, у порівнянні з «старшими» збірниками, вирізнялося як багатством матеріалу, так і «методичним інтересом», «...Чи не найцікавіше в нім - се передмова і на кінці книжки - правила для збирачів та спис відомих кобзарів з трьох губерень. Все се були явища нові, що виявляють зовсім новий погляд на справу...». На думку дослідниці, найважливішим є те, що методичні вимоги, сформульовані А. Метлинським, «зістались як мірило для дальших збирачів і видавців».
Як уже зазначалося, здійснена романтиком публікація пісень мала для українства не лише наукове, але й вагоме політичне значення, бо засвідчувала, що в народній історичні пам’яті живі спомини про всі стадії історичного буття, у тому числі (і насамперед) - спогади про ті часи, які передували добі Київської Русі, спогади про власну державність, боротьбу за волю, про найбільшу трагедію в історії України - руйнування Запорізької Січі. Отже, публікуючи рештки народної словесності, А. Метлинський здійснював, за висловом М. Мизка, «шляхетний патріотичний подвиг». На патріотичну спрямованість і політичну вагомість «Народных южнорусских песен» вказував свого часу й О. Огоновський: «...В цьому збірнику простонародних пісень знаходимо не одну сміливу гадку, що її Метлинський у своїх «Думках і піснях» не наважився висловити».
Водночас, видаючи корпус народних пісень, А. Метлинський здійснював ще й певну будительську місію.
Зреалізовуючи настанови культурно-історичної школи, А. Метлинський потрактовував фольклорні пам’ятки, зокрема як документи самохарактеристики народу. Твори простонародної словесності сублімують у собі риси національного духу, «щиросердно» розкривають душу українця з усіма її «достоїнствами і вадами». Усе це, на думку А. Метлинського, немов для того, щоб національна еліта змогла вивчити етнос, пізнати і полюбити простолюдина, і, більше того, позбавити націю «недосконалості», полегшити українству шлях самопізнання і самовдосконалення, що його, актуалізуючи вчення Г. Сковороди, пропагували романтики.
Студіюючи образ жінки в українських піснях із культурно-історичних позицій, А. Метлинський витлумачував її характер як витвір дії тривалих обставин національного буття. Українці, яка протягом віків була приречена на миттєве щастя, й донині, в момент розлуки з сином, видається, що він поляже на «смертному полі», тому її душа поривається полетіти за ним, а сльози гарячі «печуть серце».
Водночас А. Метлинський приписував українцям реально-сатиричне ставлення до дійсності, навіть незважаючи на те, що здебільшого (беручи до уваги умови національного життя) це був сміх крізь сльози, «роздираючий наше серце регіт розпуки».
Дослідник акцентував також на релігійному характері світогляду українського народу. У коментарях до пісень, передаючи народне розуміння козаччини, він підкреслював, що українські лицарі обороняли перш за все святу віру, яка мислилася міцним підмурівком української державності, заради неї йшли на мучеництво і смерть. А це, в свою чергу, наштовхувало вченого на роздуми про можливість створення національної ідеології на теологічних засадах, функціональним полем для котрої постав почасти художній простір «Думок і пісень...» Амвросія Могили.
З’ясовуючи першопричини національної недолі, А. Метлинський-поет закидав українцям слабий традиціоналізм, незгуртованість, безпечність, млявість та апатію. Утім, простежуючи історично зумовлений етногенез української нації, учений не був схильний тлумачити подібні характеристики як одвічно притаманні національній душі, що й прочитується із підтексту «Народных южнорусских песен». Так, у коментарях до історичних пісень він наголошував, що героїчний (лицарський) дух пращурів із особливою силою дав про себе знати в козацьку добу, в часи, коли народ уболівав за національну долю.
Такі концепції частково ґрунтувалися на студіюванні національної конкретики (пам’яток фольклору й писемності). Але А. Метлинський-романтик не вводив читача в лабораторію вистежування рис народного характеру (за невеликим винятком досліджень, здійснюваних крізь призму мовних матеріалів), тому його твердження сприймаються здебільшого як апріорні. Водночас ці концепції варто розглядати ще й у контексті Гердерової філософії історії, посилання на яку є наскрізними, зокрема, в магістерській дисертації ученого. Власне, Й. Гердер не лише пророкував слов’янам (а надто - Україні як майбутній Елладі) провідну роль у світовій історії, але й дав всеохопну характеристику слов’янської духовності на сучасному етапі її розвитку. Він зазначав, що слов’янські нації під тиском багатовікового уярмлення змінили енергію протесту на «підступні й жорстокі лінощі невільника» і впали у «важкий сон». Є підстави вважати, що А. Метлинський проектував гердерівські сентенції на український контекстуальний вимір. Так, опираючись на засади культурно-історичної школи, він не відкидав остаточно впливів «теплого півдня» на народну характерність, але потрактовував означені вади як відбитки денаціоналізації в українській душі, тому спрямовував могутній потік духової енергії на боротьбу з ними. Звідси - прагнення Амвросія Могили «палити» серця сучасників, тобто сприяти нації у її становленні та редуплікації.
Подібно й А. Метлинський-фольклорист, публікуючи народні пісні як «підвалини слави та самоповаги» нації, переймався прагненням здійснити видання, котре мало б потужний виховний заряд, спроектований на пробудження національної свідомості українства. Акцентуючи на шпротній естетичній рецепції народної пісні, вчений-романтик потрактовував народне слово як таке, що не потребує тлумачень. «Воно, - підкреслював А. Метлинський, - близьке народному духу й серцю, а тому доброчинне для народної моралі».
Власне із зазначених позицій, А. Метлинський високо ставив в історії української самосвідомості М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, Л. Боровиковського та ін., наголошуючи на націотворчій значимості їх діяльності, котра була скерована на виховання посеред народу самоповаги.
Отже, фольклористична діяльність А. Метлинського підпорядковувалася ідентифікації української нації і скеровувалася на становлення національного письменства. До того ж, концепція вченого була спроектована на обстоювання культурної і державної автономії України, а вже з тим і на зміцнення національної самосвідомості. Власне обґрунтування А. Метлинського-фольклориста стали основою національного міфу, створеного А. Метлинським-поетом.
Л-ра: Сучасний погляд на літературу. – Київ, 2002. – Вип. 7. – С. 15-31.
Твори
Критика
