Творча трансформація притчі про блудного сина в поетичному часопросторі Амвросія Метлинського
Оксана Свириденко
Кожна епоха в історії вивчення українського романтизму дає свою версію тлумачення джерел даного напряму в національній літературі й робить спробу ідентифікації його як художньо-естетичного явища. Перед сучасною літературознавчою наукою постає потреба в синкретичному дослідженні романтизму як явища самодостатнього, як новітньої знаково-символістської системи національного кодування сутнісного.
Українській романтичній поезії 1830-40-х років притаманний могутній порив до етнічних моральних та естетичних рівнів. Романтики збирають і студіюють фольклор, намагаються відчути дух нації, до наслідування якого прагнули, й осягнути художнім словом сутність українського менталітету. На думку дослідників, серед етнічних архетипів українців перше місце посідає архетип доброї матері, що виявився ще в часи трипільської культури. В епоху романтизму, відновлюючись у розвитку, він актуалізується, зазнає нового осмислення і вербалізується у поетичному просторі в символах доброї матері-природи, матері-землі й найчастіше переростає у символ матері-Батьківщини. Романтики творять свій міф про рідний край, структурну основу якого складає опозиційна пара міфологем: прив’язаність до рідної землі та пошуки щастя поза її межами. Варіаціями міфа про рідний край сповнена й історіософська ліро-епіка Амвросія Метлинського:
Як стверджують сучасні дослідники, архетип доброї матері-землі, з котрим асоціюється і образ блудного сина, має в нашій культурі релігійний характер [Українське народознавство 1994:113]. Так, для українця турецька земля - не просто чужа сторона, а ще й «бусурменська віра», а рідний край - завжди християнський край. Покинути «край свій» буквально означає покинути «свою віру» (А. Метлинський «Зрадник»). Тож і образ блудного сині, незважаючи на глибоке коріння в історичній долі нашого народу, має яскраво виражене євангельське походження.
Як тонко підмічає Ю. Липа, про Україну і про свій патріотизм українець не любить говорити, не любить «декорувати» власний край «усіма можливими декораціями». Але його «прив’язання дохідного краю від цього не було менше, яку інших європейців. Навпаки, воно було навіть більше. Українець лишається непоборним доти, допоки тримається матері-землі. Бо «тяжко-важко на чужині», в безрідного «душа в’яне», «серце сгине», бо чужина його «не родила і не колихала», «може, й не бажала» («Думка червонорусця»). Навіть «сонце красне, як на домовині», світить «смутно, невесело в далекій чужині» («Розмова з покійними»). Та й сама чужина - це «темний чужий край» («Самотні співці»), тоді як хата,, котра, до речі, була для українця
усім: і храмом, і матір’ю, і батьківщиною, і рідним краєм [Українське народознавство 1994: 460] (тобто характер «прив’язання» українців до рідної землі є, за висловом Ю. Лини, «глибоко родинним» - «своя», «рідна», «біла». У своїй хаті - своя правда. Так споконвіку вважали українці. Втілення цієї істини знаходимо і в поетичному доробку А. Метлинського. Чужий край - «нікчемний» («Козак, гайдамак, чумак») й «пише брехню чужина прокричить» («Самотні співці»). Антитеза «своє - чуже», власне, є одвічною в українській свідомості й сягає своїм корінням до глибин національної ментальності. Основне її джерело - український індивідуалізм, істотна риса національного характеру.
А. Метлинський, котрого як романтика цікавить внутрішнє життя й внутрішній розвиток національної особистості, зосереджується на дослідженні враженого національного почуття сироти в чужих краях. Йдеться про ситуаційне, душевне сирітство. В’язонько молоденький («В’язонько»), що символізує архетипове світове дерево й ототожнюється в цьому разі з деревом Життя, на листках якого записані людські долі, в чужині сіє по полю свій «листонько зелененький». Бо відірваний він від рідної землі, і в чужім краю йому «серце ниє», тому і «лист рано опадає».
Червона калина («Козак, гайдамак, чумак»), оберіг нашої духовності й одвічний символ любові до рідної землі, завжди нагадуватиме українцеві про батьківську хату. Хата, власне, є правічним символом космосу, впорядкованого світу, є «сакральним центром» і «запорукою... внутрішньої рівноваги людини», захистком від хаосу, котрий первісно символізує синє море. Чужина ж - це світ (чи навіть - «темний» антисвіт, бо Спаситель - це Світло), який міститься поза впорядкованим космосом. їх розділяє первісна хаотична вода. В Амвросія Метлинського знаходимо:
Хто к ті із чужини, краю, не полине,
Із-за моря думкою, з-за гір голубкою?
(«Думка червонорусця»).
Як зазначає Т. Бовсунівська, українська душа в лоні теми сирітства (в цьому разі - сирітства ситуаційного) «розкривається як тендітна й дитинна». Сирота «серцем рветься в Україну», котра стає містичним символом правди, «але не може дістатися до неї, бо щось стоїть на перешкоді, майже завжди, не прояснене».
Тож пошуки Щастя поза межами рідного краю позбавлені для українця будь-якого сенсу. Порівняймо, наприклад, в О. Афанасьєва-Чужбинського:
Козака згадайте,
Котрий десь-то на чужині,
Сердега убогий,
Піде шукать поміж людьми
Своєї дороги;
Котрий піде шукать щастя,
Та й серце поколе...
(«Товаришеві»).
Шлях від хатнього порога був і назавжди залишається деконструктивним для української душі. «Це була дорога у безвість, до зруйнування космічної гармонії, до Апокаліпсису. Слов’янська космогонія душі - то шлях до себе; і пролягає він через храм (пор. : ходити на прощу), через повернення до свого етнокультурного коду». Образ дороги до храму широко розкривається і в поетичному просторі А. Метлинського: «В церкву ходімо, Богові вдаримо поклін!» («Гулянка»); «... я в церкву, мерщій на поріг!.. То дом не чужий і для божого старця!..» («Старець»); «... в Київ раз пішло наших з села чимало» («Глек») та ін. Тобто кожен має починати із себе самого. Це і є головна умова морального поступу українства, що його пропагує поет.
Принагідно слід зазначити, що на історіософії українського романтизму яскраво позначилася «філософія серця», котра має тривалу історію побутування «.національній культурі, заглиблюючись своїм корінням в українське колективне підсвідоме. Г. Сковорода свого часу, обгрунтовуючи ідеал щасливого суспільного життя, не припускав можливості братовбивства, не сприймав насильства, обстоював шлях морального вдосконалення, який пролягав через людське серце. М. Гоголь згодом зазначав, що мета людського життя - служити Царю Небесному, вносити лад й повертати на добро, але гордість розуму заважає дотримуватись християнської моралі. Представником релігійно-консервативного, або ж прогресивно-еволюційного, напрямку в історіософії українського романтизму був і Амвросій Метлинський. Минула воля та слава й сучасна неволя, «руїна» України - основний предмет історичної ліро-епіки поета. Метлинського насамперед приваблювала висока духовна спільність української держави часів Запорізької Січі, що досягалася за рахунок розвитку моральної свідомості та християнської моралі. І в той же час в поезії «Гулянка» знаходимо недвозначні висловлювання автора про ґвалт, кров і пожежі минулих воєн, про їх спустошливу дію на людину:
Ні! Крик то ще не крик, який учує ухо
І до якого мир привик.
Ото страшніший крик, як тихо-глухо
Замовк язик, бо в серці крик...
(«Гулянка»).
А втім, Амвросія Метлинського екзистенційне буття національного героя цікавить далеко не тією мірою, в котрій переймається він долею України. Будучи в світоглядному плані вірним послідовником Шеллінга й Гегеля, теоретично (у праці «Речь об истинном значении поэзии» (1843)) Метлинський відстоює художню самодостатність предмета поезії. Однак, у власній поезії автор не заглиблюється в дослідження почуттів особистості, а «залишається рупором свого народу», бо «читач чує головним чином голос національного барда, але не людини як індивіда. Деякі з цих рис згодом озвуться в Шевченкових творах, і вплив тут Метлинського незаперечний», - зазначає літературознавець Ю. Луцький. Хто ми і які ми? Яка наша історична доля? У чому причини нашої національної недолі? Автор намагається знайти відповіді на ці та інші болючі питання, чим, власне, і обмежує до певної міри універсальність своєї поезії.
Як зазначає Т. Бовсунівська, романтики «спромоглися не тільки талановито висвітлити ранні етапи становлення християнства, але й спроектувати його на сучасний їм стан суспільства з метою відшукати істинні шляхи розвитку українського народу». По-християнськи тлумачить національну історію й А. Метлинський. Господь сотворив народи і розділив поміж ними дари Свої - «таланти» (Євангелія від св. Матвія, 25:14 - 30). Українці ж, мов народ обраний, отримали від Отця Небесного Палестину («М.М.М.»), заповідану землю, що текла молоком і медом, землю, на котру не раз зазіхали сусіди, але, Божою ласкою, вдалося її відстояти:
«Хто тут бився, в степу мчався?
Хто втікав, кого лякався?» - «От же й чули та забули...»
(«Степ»).
Тобто героїчна піднесеність планомірно переростає в історичну мораль, що, власне, є яскравим свідченням впливу на поета патріотичного посланництва «Історії русів», яке орієнтувало літературу в бік політики й моралізаторства. Минуле уявляється А. Метлинському, як і взагалі романтикам, ключем до сучасної національної трагедії. Українці самі занедбали свій земний Едем (отже, автор насамперед зосереджується на процесі саморуйнування України), перетворили його на Руїну, бо накликали на себе кару Небесну: «Що звете ви Мене: «Господи, Господи», та не робите того, що Я говорю?.. Хто слухає та не виконує, той подібний тому чоловікові, що свій дім збудував на землі без основи. І наперла на нього ріка, - і зараз упав він, і велика була того дому руїна!» (Євангелія від св. Луки, 6:46 - 49). Настала така руїна й державності України. Українці душею своєю, мов блудні діти, віддалилися від Отця Небесного (порушили цим найголовнішу Його заповідь), за що й покарав Він їх вавилонським полоном («М.М.М.»). І була Україна донищена сусідами-ворогами. Зіставлення Єрусалим (Палестина) - Україна, Вавилон - царська Росія, загалом давнє в українській культурі (так, образ Києва - другого Єрусалима зустрічається ще в «Глибинній Книзі», першому філософічному творі нашого народу, й надалі зазнає розвитку й актуалізується, зокрема, в козацькому та монастирському літописанні), вперше в новій національній поезії з’являється саме в доробку Амвросія Метлинського (1844 р. у вірші «М.М.М.» («В різноязикім Вавілоні»)), що свідчить про певну світоглядну еволюцію автора, котрий в окремих поезіях, які увійшли до збірки «Думки і пісні та ще дещо» (1839), захоплений «псевдо-генеральною ідеєю» слов’янофільства, демонструє лояльність до царя і «отечества». Згодом образ вавилонського полону стає традиційним в українському поетичному просторі XIX-XX століть:
Такого сорому дожити -
Піти в ярмо раба рабів,
Гробокопателю служити,
Що тисячі нарив гробів,
І кладбищем зробив країну
І насадив на ній руїну!
(П. Карманський «Такого сорому дожити!»).
«Могили (а не хати!) «мають-біліють» хустками по всій Україні», - з болем констатує А. Метлинський («Кладовище»), якому притаманне глибоко трагічне сприйняття світу. Могила в доробку поета стає символом сучасної руїни й трагедії України. Адже, так уважає автор, і так вчить Книга Книг, із котрої черпає він натхнення (а власне, «сакральне натхнення», яке й тлумачить у своїй естетичній теорії), «хто що в світі діяв, в Бога ся зостане» («Ніч»). Божою ж бо ласкою не лише «жито з пшеницею родить нам поле» («До гостей»), «од Бога все» - «чи доля, чи недоля» («Підземна церква»). Віра в те, що доля дається Богом, - один із проявів релігійного характеру світогляду українського народу взагалі.
Змовкає Київ - серце національного життя України, «далі слави йому вже не стало» («Підземна церква»). Мов Єрусалимський Храм, занепадає під владою Вавилону і «йде у домовину» Українська церква («Підземна церква»). «Зруйнували й віру вороги-гадюки» («Пішли навтікачі»), - з гіркотою констатує поет.
До того ж, ще й «батьками оті німці загнущались» - «чуприни вражі діти одцурались!» («Кладовище»). Але ж заповідав Господь: «Шануй батька свого та матір свою, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». Культ предків був невід’ємною формою світогляду наших пращурів, тобто був одвічним у національній свідомості. Свідчення цієї давньої традиції знаходимо і в доробку Амвросія Метлинського. Адже «розмова з покійними» (Маємо однойменну поезію автора) - один із її варіантів. Застерігали від чужого звичаю і «розумні батьки»:
Тільки не внось свого, гостю, звичаю...
Батько казав, що, як свій оддамо,
Ми і дітки наші пропадемо.
(«До гостей»).
Отже, А. Метлинський вже порушує надзвичайно складну проблему - проблему національної зради, тобто зради «дітьми» духу нації. Хоча, слід принагідно зазначити, й самому поету не вдалося уникнути подібних звинувачень. Так, Ю. Липа говорить про пораженство українських інтелектуалів у XIX ст., в тому числі й Амвросія Метлинського, які «не хотіли виконувати обов’язків наслідників тисячолітніх традицій». Однак, на нашу думку, це все-таки було не відступництво від національних інтересів, а певна відстороненість, споглядальницька позиція національних будителів, яким ще тільки належало дослідити цілісність національного організму й опанувати себе. Іншими словами, ще не настав той момент, коли «в національний образ переноситься власне воліюче «Я». То був час, за висловом Ю. Луцького, коли «усе ще можна було любити «царя і отечество» і заодно забавлятися пошуками в українській історії та збиранням народних пісень». Але ж чи не ота роздвоєність між «хочу» й «мушу» під тиском «вавилонського полону» стала першопричиною внутрішньої катастрофи Амвросія Метлинського, чию роль в українському відродженні XIX ст. переоцінити важко?
«Все своє в нас ... ну, чого вам ще шукати в. бусурмен?» - із гнівом запитує поет, творчому перу якого притаманна певна неповторна, глибинно-генетична емоційність, а власне, за виразом самого автора, «избыток сердца», що й демонструє самобутність таланту митця і вирізняє його серед інших представників українського романтизму. Подібне високе поцінування й відстоювання «свого» знайшло вияв і в теоретичній думці того часу, адже боротьба за самобутню літературу передбачала звільнення від чужоземних впливів, пошуки національних джерел культури й традицій. Цілком у дусі романтичної естетичної теорії проти схиляння перед іноземними зразками й бездумного запозичення, копіювання чужого виступали М. Цертелєв, І. Кулжинський, М. Максимович, П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський та ін. й наголошували на потребі вивчення мови, звичаїв і художньої творчості рідного народу.
Поет докоряє млявим сучасникам, чий волелюбний дух роз’їла іржа («з’їла уже ржа списи й шаблюки» («Пішли навтікачі»)), закликає покаятися, але, мов біблійний пророк Єремія, лишається непочутим, бо, як поетично пояснює Микола Костомаров, «його слухати ніхто не іде» (М. Костомаров «Співець. Амвросію Могилі»). Непорозуміння пророка й маси - суто романтична традиція. «Власне, всі кобзарі в українському романтизмі потрактовані як сироти», - зазначає літературознавець Т. Бовсунівська. Пророк («Смерть бандуриста»), будучи посвяченим у слово Боже, не відчуває попиту на свої духовні сили, і це ятрить його серце. В Україні «тихо» й «глухо» («Гетьман») (маємо характеристику національної духовності на даному етапі її розвитку). Націю спершу треба пробудити до діяльного буття. Пророк-бандурист А. Метлинського змовкає навіки, але в передсмертну мить просить Господа:
Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі...
(«Смерть бандуриста»).
Просить не кари. Просить очищення (вогнем небесним) й оновлення. Молитву за Україну (знову-таки маємо свідчення релігійного характеру архетипу доброї матері-землі), за дітей своїх грішних шлють до Бога й предки - правічні охоронці родинного вогнища («Розмова з покійними»). Орієнтація на народне прозріння - «один із напрямів розвитку романтичної духовності взагалі». Поет вірить, що Бог дасть спасіння нації («Хлинув дощ... Загомоніло...» («Смерть бандуриста»)). Але станеться це не відразу. Бо хто «сіяв лихо», той буде «в серці пекло нести», «блукати» («Ніч»), аби очиститися в стражданнях, які посилає сам Господь. То був надзвичайно складний і відповідальний момент в історичному житті українського народу. Щойно пробуджена до діяльного буття, нація мала опанувати себе й визначити свій подальший шлях.
Важко переоцінити роль, що її мала відіграти в ту важливу мить національна інтелігенція. Україна-мати просить синів своїх, аби не втікали вони від неї, «мов від кари» («Пішли навтікачі»). Блудні ж бо діти без материнського благословіння ніколи не матимуть долі в чужім краю, тим більше в таку скрутну для неї годину, Старий бандурист, останній пророк старої України, помирає, але пісня його літає по світу. У нові часи національна елітарна традиція мала відродити й відтворити себе в нових умовах. Романтики переймають естафету безпосередньо від кобзарів, «духовних батьків народу, та з словом Божої Правди вирушають в глибини душ», аби пробудити їх.
«Хто тя, краю милий, хто по волі кине?» - запитує поет. І відповідає: «Лише зрадник» («Зрадник»). Зрада родини, котра надзвичайно шанувалася українцями, тобто зрада рідного краю, одвічно вважалася найважчим гріхом, злочином, у психологію якого й намагається заглибитись А. Метлинський. Принагідно слід зазначити, що великим знавцем людського серця й душі, що прагне спасіння, євангелістом грішників називають і самого святого Луку, лише в Євангелії котрого знаходимо історію про блудного сина. Зрадник утікає «пильно з України, мов від кари» («Пішли навтікачі»), але в чужині він «од Бога долі не знатиме» і, головне, вже «сам від себе в пущі тікатиме» (тобто каратиметься). Серце його, що було іскрою Божою, зотліє, що й символізує силу почуття душевного неспокою героя. Г. Сковорода, чия філософія актуалізується представниками харківської школи романтизму, називає таке серце «попільним», «згаслим». Зрадник ніколи не матиме спасіння («згасне його око, душа почорніє»), бо відступництво від національних інтересів - смертельний гріх.
На нашу думку, образ «смерті» України в Метлинського не лишається «пасивним», «кінцевим», як це вважає Г. Грабович. Його Україна - не та, що помирає, а швидше та, що перебуває в стані очищення від гріхів. Та й сама її «смерть» — то, власне, лише крах усіх попередніх надбань у сфері державотворення - будівництва Національного Храму. Але застерігав Господь: «Коли не покаєтеся, то загинете!» (Євангелія від св. Луки, 13:5). Тож нація заради майбутнього має серцем своїм (Біблія вчить, що істинне богопоклоніння є не зовнішнім, а внутрішнім) йти на прощу до Господа, а надалі - слухати Його і триматися Його заповідей. Бо говорив Господь; «Хто до Мене приходить та слів Моїх слухає і виконує їх, той подібний тому чоловікові, що, будуючи дім, вія глибоко викопав, і основу на камінь поклав. Коли ж злива настала, вода кинулася на той дім, - та однак не змогла захитати його, бо збудований добре він був» (Євангелія від Луки, 6:47 - 48).
Уявлення про серце, в якому живе Бог, відіграло величезну роль в естетиці українського романтизму, котра продовжила давню національну філософсько-літературну традицію кордоцентризму, утверджену київськими апографами в XI ст. І якщо шлях до Бога пролягав через власне серце, то й ототожнювався він з дорогою до себе, зі шляхом до космічної й душевно-свідомісної гармонії, й визначався романтиками як спасенний для нації.
Залишається він таким і до цього дня. Син блудний «був мертвий - і ожив, був пропав - і знайшовся!» (Євангелія від св. Луки, 15:24), тобто «знайшов себе», бо повернувся до Отця свого.
Християнсько-ідеалістичні засади - це вічні ідеали українства, першооснова духу нації, до наслідування якого прагнули українські романтики і, власне, носіями котрого були й самі. Розкриття християнських підвалин романтизму, які штучно не помічалися радянським літературознавством, дає змогу нового, об’єктивно-реалістичного, істинного прочитання художньої спадщини українських романтиків, у тому числі й Амвросія Метлинського, чий внесок у національну скарбницю поетичного слова ще належить оцінити дослідникам.
Л-ра: Кіровоградський педагогічний університет. Наукові записки. Сер. : Філологічні науки. – Кіровоград, 2000. – Вип. 27. – С. 306-316.
Твори
Критика
