Цикл елегій Володимира Підпалого про Т. Шевченка
Мирослава Домчук
Народжений у добу шістдесятництва парадоксальний афоризм «Майбутнє літератури — в її минулому» означав потребу перепрочитання класичної спадщини. Це був перший урок шістдесятників, які не лише прагнули розв’язати вічну проблему «батьків і дітей» у взаєминах із письменниками старшого покоління (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, А. Малишко, Л. Первомайський), а й долали хрестоматійний глянець та знімали соціально-вульгаризаторські кліше з творчих постатей Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.
У статтях І. Світличного, поезії В. Симоненка, І. Драча знакова для національної культури постать Кобзаря перестає бути іконоподібною, набуває рис національної своєрідності й естетичної неповторності. Показово, наприклад, що творче кредо раннього І. Драча, яке стало маніфестом шістдесятників, задеклароване саме в пролозі до поеми «Смерть Шевченка»: «Художнику — немає скутих норм. / Він — норма сам, він сам в своєму стилі...». I той маніфест, уперше оприлюднений у стіннівці Київського університету 1961 p., знаходив своєрідне втілення в творчості різних митців.
Володимир Підпалий, якого можна віднести до хвилі «негучної поезії» шістдесятництва, також виявив поглиблене зацікавлення творчістю Шевченка під час навчання в Київському університеті. Статтю «Драма Костя Гордієнка «Легенда» та традиції Кобзаря у поетовій творчості» вміщено в збірнику наукових праць студентів філологічного факультету «Вивчаємо Шевченка», виданому 1964 p., а підготовленому, звичайно, раніше (В. Підпалий закінчив університет 1962 p., творчість К. Гордієнка була темою його дипломної роботи). А в першій поетичній збірці «Зелена гілка» (1963) був видрукований вірш «10 березня», де постать Поета ледь окреслена, але виразно означався страдницький життєвий шлях: «Тюрма холодна. / Заслання. / Степи казахів необжиті. / А він свою любов підняв — // стало двоє сонць на світі!». Вірш сповнений риторичних вигуків та звертань, надто ж у фіналі: не вінки до ніг його — / серця! / нащадки, покладіте!». Мав рацію Л. Коваленко, автор «внутрішньої» рецензії на рукопис: «Пафос заперечення тут перейшов межі. Забагато риторики».
Поглиблюючи тему творчої долі Т. Шевченка та експериментуючи в жанристиці, В. Підпалий у цій же збірці подає «Легенду» — симбіоз поезії й прози, де в авторську нарацію вплітаються фольклорні мотиви та майже цитатні ремінісценції із «Заповіту»:
На майдані базар.
На базарі кобзар
(скілько їх, отаких, на розпутті!):
«Як умру — схороніть, схороніть, спом’яніть
в сім’ї новій, навіки розкутій!»
Перепоховання труни з тілом Т. Шевченка в Україні подано у формі народної легенди й символічно трактується як похорон козака. Пізніше символом найвищого благочестя, пошани й гордості для шістдесятників стане «козацька голова — на палі».
Перші твори В. Підпалого, до яких належить і «Легенда», переобтяжені патетикою, зайвою риторикою, надмірною експресією («А очі палахкотять зненавистю»; червона людська кров «завтра знаменом розправить крила в грізний час розплати»). Проте структура «Легенди» свідчила, що поет володіє композицією, ритмікою і строфікою (шість досить динамічних розділів, струнка строфічна будова).
Звернеться В. Підпалий до постаті Т.Шевченка у вірші «Сон Тараса» (зб. «Тридцяте літо», 1967), де в алегоричній формі сну — щемного монологу сестри поета — передано лагідну пораду: «Пий мед з калиною щоденно, брате, і в грудях перестане», мрію «приведу до ладу нашу хату й весілля справлю», тугу за родиною. Рефрен «Пий мед з калиною щоденно, брате!» несе своєрідне змістове навантаження, бо у відповідь раптом прозвучить Шевченкове: «Боюся, сестро, крові...».
Як пояснюються авторські асоціації калина-кров. Взаємозв’язок цих лексем у поданому семантичному середовищі багатозначний — «вода», «клятва», «жертвоприношення». На нашу думку, тут поєднується національна й індивідуальна символіка, пов’язана з гіркотою усвідомлення власної долі та долі України. Остання строфа ніби дисонує з мінорним звучанням тексту: «він прокинувсь...». Тяжко усвідомлюються реалії казематського життя: «Сплять брати-солдати». Завершальний рядок викликає алюзії до доби заморозків після «хрущовської відлиги», настання стагнації. Пуантом — риторичне запитання: «Хто ж всеімперську ніч пером проткне?»
У багатьох віршах («Осінній сонет», «Сонет замість епітафії», «Сад», «Поет») В. Підпалий використовує Шевченкові рядки як епіграфи. Що ж до ремінісценцій, то, як уже зазначалося, вони в нього майже цитатні:
До справи тільки взявся, а питаєш,
«Нащо на світ нас мати привела»...
Минаєш, оминаєш, поминаєш,
Як вість, як гість, хула чи похвала
(«Запитальний знак»)
Глибоке зацікавлення творчою долею Т. Шевченка спричинило звернення В. Підпалого до вірша Риви Балясної «Кобзар». Під пером перекладача образ поета набуває народнопісенного звучання, трансформується в постать народного співця Кобзаря:
Струни зрячі,
вічні струни
Ти торкнеш рукою —
попливе вкраїнська пісня
Та й Дніпром-рікою.
Найрізнобічніше опрацьовано шевченківську тему в циклі елегій «Поточене горем серце» (1971), що має драматичну історію публікації. Елегія — не просто улюблений поетом жанр, це його психологічний стан. Стан чекання змін, незнаної радості й водночас прощання. Осягнення незглибимої мудрості (від Геракліта й Еклезіаста) Шевченкового «Все йде, все минає і краю немає». У всіх творах, присвячених поету, В. Підпалий зосереджується на пізніх етапах його життя (заслання, смерть). Читач ніби рухається етапом за Шевченком, іде сходинками його долі.
У циклі елегій представлено не лише біографію, а й географію життя поета (Петербург, Київ, Черкаси, Пирятин, Чернігів). Елегії мали виразну персоналізацію, тому, вважаємо, зауваження внутрішнього рецензента Б. Олійника щодо рукопису збірки «Синя птиця» («Сині троянди»), яка готувалася до публікації у видавництві «Радянський письменник», були недоречними: «...дати точну адресу — присвяту «Шевченкові» чи якось інакше, аби не сталося плутанини». Цикл елегій «Поточене горем серце» охоплює період заслання, лише іноді, як спогад минулого життя, виникають картини Моринців, Петербурга чи Яготина. У листі до І. Гнатюка від 21 грудня 1971 р. В. Підпалий, «потоптаний і втоптаний в болотну суєту», подаючи «Елегію про одну ніч» («Малоросійська елегія»), зазначає: «Пишу великий цикл про Т. Шевченка. Та біда, що злий. А може, це все мине? Бо не для мене ця нива, хоч і добряком, як Шевченко на портретах українських богомазів (жаль для них такого слова), бути — ще більше зло». Тут же подано «Канівську елегію» й дописано: «Бачиш, я у другому вірші який добрий. Хоч до рани клади — відпаду».
Цикл складається з 10 елегій. За життя В. Підпалого вони не були опубліковані. Деякі друкувались у збірках «Сині троянди» під редакторським заголовком «Елегії пам’яті Шевченка» («Моринська елегія», «Казематська елегія», «Кос-Аральська елегія», «Раїмська елегія», «Елегія до земляків», «Канівська елегія») та «Береги землі» («Петербурзька елегія», «Малоросійська елегія», «Яготинська елегія», «Інтуїтивна елегія»). У публікаціях окремих елегій редактори (відповідно — Г. Коваль і Д. Головко) порушили волю автора й деформували мистецький задум, вилучивши найдраматичніші місця, що несли вагоме змістове навантаження.
У чотирьох перших елегіях змінено заголовки, що знівелювало гостроту ідейного звучання текстів, перетворивши їх на зразки інтимної лірики: «Петербурзька елегія» одержала назву за першим рядком тексту «Мені привиділося: дома...», «Малоросійська елегія» — «Елегія про одну ніч», «Яготинська елегія», одна з найщемливіших, стала називатись «Елегія про радість», «Моринська елегія» — «Елегія, написана про розлуку». У частині елегій були вилучені строфи відверто нонконформістського звучання, які є в рукописному варіанті тексту й звучать у збереженому Н. А. Підпалою фонозаписі голосу поета. Наприклад, четверта строфа «Малоросійської елегії» звучала так:
І не грюкнуть, не рипнуть двері.
А коли і крикнуть — хто спасе?!
В селах, у містах, як у печері —
Кріпаки. І все!
У «Яготинській елегії» було знято третю строфу, яка руйнувала створений радянськими шевченкознавцями образ революціонера, атеїста, борця проти царату, натомість поет поставав живою людиною, здатною помилятися, сумніватися, кохати, та ще й представницю експлуататорського класу:
І прилетять до серця птиці, і нагадають знов мені, що у в’язниці чи світлиці живе княжна в Яготині.
«Спокійніші» для радянської цензури 5-10 елегії, присвячені хрестоматійному шляху поета на засланні, не зазнали текстових (але не структурних) змін. Остання, «Канівська елегія», присвячена Шевченковій мрії-заповіту, мала такий фінал:
Хоч би вже сонце сходило скоріше.
Займається на сході сторона...
Під грушею писатимуться вірші.
А ні — на хрест спиляється вона.
Тут буде хата. Там — садок вишневий.
Переживу усіх і все — отут.
Тут буде хата...
Властива ідіостилю В. Підпалого тропіка, філософічність мислення виявилися й у циклі «Поточене горем серце». Елегійність, мінорна настроєність передаються епітетами («солодка притома» осені, «зими холодне полотно», ніч «хвилі чорні горне»); індивідуально-авторськими метафорами («на долоні рівноваги уже пливе журба полів», «оголена земля темряву глибоку і високу в серце відхиля», «світанок у Дніпро закинув невід і каламутить воду — баламут»), виразними порівняннями («ніч яка — мов птаха чорне око», «як співами, схід іскрами заграв»). Особливе місце у творчості В. Підпалого посідає архетип дороги, яка в даному тексті не лише набуває значення хресної дороги Кобзаря, а й проектується на долю автора:
Коли й поріг вже за порогом, коли й вікно сховала мла, — не відпуска тебе дорога, та, що хрестами заросла.
У віршах елегійного циклу В. Підпалий не експериментує, а дотримується традиційної ритмомелодики. 9 елегій написано 4- й 5-стоповим ямбом, «Малоросійська елегія» — 5-стоповим хореєм. В окремих елегіях спостерігаємо використання строфічного й астрофічного вірша (2, 5, 8-рядкові вірші).
Кожна з елегій — окремий мотив Шевченкової поезії чи етап його життя: «Петербурзька елегія» — сум за батьківщиною; «Малоросійська елегія» —»морок всеімперської ночі»; «Яготинська елегія» — мотив гіркого вина «власної волі — неволі»; «Моринська елегія» — усвідомлення своєї хресної дороги; «Інтуїтивна елегія» — філософське сприйняття реалій сучасного поетові життя; «Казематська елегія», «Кос-Аральська елегія», «Раїмська елегія» об’єднані мотивом заслання; «Елегія до земляків» розробляє мотиви послання «І мертвим, і живим...»; «Канівська елегія» — Тарасові маршрути в контексті історії України.
У циклі елегій «Поточене горем серце» В. Підпалий ще у 70-ті роки XX ст. вивів не канонізованого радянськими літературознавцями Кобзаря, а інтелігента, інтелектуала, європейця, пророка нації.
Л-ра: СіЧ. – 2001. – № 5. – С. 4-7.
Твори
Критика