Тривожні думи Володимира Підпалого
Лариса Мороз
...От уже й третє десятиліття минає, як одійшов Володимир Підпалий до інших світів. Його ім’я не гріло аж надто, хоча було добре відоме й симпатичне прихильникам поезії серця, тому й називають його тепер представником «тихого шістдесятництва». Нині він озивається до нас, сущих, і, я певна, буде чутний і для наступних поколінь.
Зрозуміти, ким був і яку систему цінностей означав для В. Підпалого Григорій Сковорода, — значить, зрозуміти «координати» мислення і самого В. Підпалого, і значною мірою нашого шістдесятництва, що йому затісно, задушно було у рамках «єдино правильного вчення», а західна «ідеалістична» філософія була просто недоступною технічно. Не випадково, вочевидь, упорядковуючи щойно видану «Веселкою» (2002) збірку поезій В. Підпалого «Сковородинські думи», вірний друг поета Ніла Підпала і автор художнього оформлення Вероніка Зайцева обрали портрет Сковороди роботи В. Касіяна: враження таке, що портрет цей мальовано (чи олівцем, чи вуглиною) з живої натури, тобто зі свого сучасника — мудрого й проникливого співбесідника. Не випадково ж і епіграфом до збірки взято фрагмент із листа Володимира Підпалого до Івана Гнатюка (писаного, до речі, за рік до кончини): «...зі Сковородою я маю стільки ниток, що, мабуть, і на тому світі зустрінемося...» І то є не просто «перегук століть», а своєрідний вияв тишості традицій нашої культури.
Хоча й неможливо заперечити думку О. Шпенппера про базисні слова-знаки — що жоден з них «не може бути цілком точно перенесений у переживання і пізнання якоїсь іншої культури», що жоден із них «не повертається вдруге». Одначе тут-таки філософ визнавав: «Усе вирішує вибір прасимволу у той момент, коли душа культури продовжується у той момент, коли душа культури пробуджується у своєму ландшафті до самосвідомості, — вибір, що приховує у собі щось вражаюче для кожного, хто здатний у такий спосіб розглядати всесвітню історію».
Прасимволи об’єднують у цілісну мистецьку істоту явища української літератури різних епох, часто поєднуються у різноманітних варіантах із новоствореними символами, додаючи їм своєрідних відтінків.
Коли В. Підпалий у «Зачині» циклу «Григорій Сковорода» пише:
Усе минає, час людей не жде —
розіп’ятий на прапорі, на вітрі,
то, вочевидь, не слід трактувати аж надто примітивно по-сьогоднішньому, як розіп’ятість червоною ідеологією. (Цікаво, що у збірці його «Повесіння» 1964 року ці рядки було замінено — зрозуміло, не автором — на: «Усе минає, час людей не жде, бо він — на прапорі, бо він — на вітрі...» — що, нівелюючи метафоричність, надавало відтінку абсурду). Мабуть, не мислив поет і так, як диктував нав’язуваний комсомольський ентузіазм, —усезагальною саможертовністю задля «високих ідеалів» (від яких частина наших співвітчизників і досі ніяк не очуняє і, втративши ту «мету», переплутавши яскраві сліпучі прожектори із сонцем, не може, та й не хоче шукати нормальну дорогу, якою простує цивілізоване людство). Бо ж наведеним рядкам передують такі:
Влітає сонце з ночі просто в день — одних зігріє, інших в порох зітре...
Не все, отже, за його розумінням, так однозначно й одновимірно. Тож і у «Монументному диптиху», що завершує цикл (тут його датовано: 1960-1970), читаємо:
Межу переступивши з світу в світ,
перетворившись в музику чи глину
на Україну повертає він і поверта до сонця Україну.
Навіть дивно, як ці рядки вціліли у виданні 1964 p., коли до сонця нас мало повертати лише й тільки «найсвітліше вчення...» — дія залишкової хвилі хрущовської відлиги? Бо ж не пропущено було авторський фінал:
Торбиною прикутий до землі, задумався Григорій над землею...
Незглибимий поетичний символ сковородинівської міри всіх речей та потреб людських було замінено на стереотип класового змісту: «Любов’ю сповнений до страдної землі, задумався Григорій над землею...»
Не пощастило у першодрукові й «Драматичному етюді, в якому діють Степ, Небо, Птах та Григорій Сковорода» (яке, завважмо, суто сковородинівське й водночас підпалівське вписування мислителя до сім’ї Природи, нероз’єднуваність їх). До останнього монологу Григорія було причеплено таке собі, абсолютно чуже його способові мислення, пророцтво про майбутні «бій», «смерть», «перемогу» і врешті «пшениці» — цілком у дусі тодішніх ідеологічних стереотипів (хоча зовні все те виглядало як натяк на подальші історичні події). Первісний авторський текст інакше мовить про поетове (Сковороди чи Підпалого?) очікування «Людини й таємничості», що з’являться тоді, коли минуть «горе і образи, і навіть малодушність нерішуча»:
вже вони на овиді далекому замріли, щоб суперечці цій звести кінці, і помирити нас, і побратати.
Поет надає головному персонажеві свої думки, бо шукає засіб (у першопублікації, як бачимо, знищеного) висловити своє прагнення єдності нації. Степ у завуальованій формі говорить про трагедію Богдана Хмельницького, чиї заміри було перекручено (для декого — аж донині, до XXI століття), й діла його також використано у протилежному, як мовиться, напрямку:»... коли його старшини й куроїди велику славу патрали...» Згадаю востаннє видання 1964 p., де слово старшини замінено на «старшина», — замінено лише одну літеру й замість певної конкретики постає узагальнення. Бачимо, отже, як здійснювалося послідовне «капання на мозок»: у такий спосіб непомітно формувалося уявлення про те, що, мовляв, уся козацька старшина була зажерливою і паразитичною, отже, не дуже, українці, пишайтеся, бо ви є нацією свинопасів, у вас не було й не може бути відданої батьківщині національної еліти (тож про яку державність, мовляв, чується з-за кордонів?!). І все те — однією літерою, «за підписом» милої й чесної людини — Володимира Підпалого, котрий насправді, у своїх рукописах, є голосом нації, голосом нашої совісті.
Григорія Сковороду, як і усіх класиків, нам, тодішнім студентам, трактовано відповідно до ідеологічних приписів, як-от: класова боротьба, атеїзм тощо. Так ми здебільшого їх і сприймали, — але не всі і не все. Розуміння певних історичних ситуацій, як бачимо, В. Підпалий мав своє, не тотожне офіційному. Хоча, ясна річ, навчаючись щось і сприймаєш на віру, а щось-таки й відповідало істині.
...А нам тепер — усе таке звичайне, припаяє пилом в пам’яті й томах...
констатує поет у вірші «Історія» студентську байдужість до однієї з найнудніших тоді навчальних дисциплін (досить-таки далекої, як тепер усім відомо, від справжньої науки). І розповідає про шлях думки «до праці трудної від сну». Твір цей вочевидь нині з’являється першодруком, адже до рядків:
Ділім не славу, а неслави сором, ділім не послуг — поділім вину...
надто багато пояснень були б зажадали ідеологічні проводирі.
Володимир Підпалий підтримує версію можливих зустрічей Григорія Сковороди й Давида Гурамішвілі, котрий від 1737 року мешкав на Полтавщині. Діалог геніїв йому потрібний, мабуть, не для зіставлення (повчального для українця!) грузинської та української ментальності (у Грузії нема покотиполя), а для сумної констанції явища суто людського:
у нашому роду покотиполе було одроду і понині — є!..
Наведене є одним із численних моментів у збірці, коли практично неможливо розмежувати думки В. Підпалого та його героя. То є не просто співзвучності їх, спричинена певною подібністю осмислюваних проблем, як соціальних, так і моральних. Скажімо, у ті роки, коли владою все робилося, щоб українці виїжджали — масово! — на цілину, на «будови століття» тощо й кінця-краю тому не було видно, а у вуха ліз докучний шлягер «мой адрес нє дом і нє уліца, мой адрес Совєтскій Союз», — поет не міг висловити свою гіркоту, свій біль (та не надрукували б!), він вкладав їх в уста не забороненого Сковороди.
Найскладніше коментувати написане В. Підпалим у зв’язку з темою Біблії й церкви — тут слід би було здійснювати ціле дослідження і його світогляду, і всього написаного ним. Ця робота — щодо всієї нашої літератури XX ст. — ще попереду (відома книжка Віри Сулими є непоганим початком). Тут зазначу лише одне. Брак інформації (не знаю, чи були йому доступні, наприклад, книжки І. Огієнка «Українська література» чи «Історія української церкви») змушував якось сприйняти твердження про те, що давню схильність українських письменників критикувати церковників, мовляв, зумовлено богоборчими тенденціями. Усе те у нашій тодішній свідомості прив’язувалося до започаткованої Іваном Вишенським критики священнослужителів за їхні людські слабини й відхилення від проповідуваних ними моральних норм. Бо ж цілком замовчувалася історична правда: в Україні церква (та її частина, яка нещодавно зберігала у своїй назві уточнення «Московського патріархату», а нині вже хитро зняла його і спокійно іменує себе єдиною канонічною Українською Православною Церквою) служить підпорою колоніальної політики імперії, включно із заборонами українського слова — й усного, і, ще більше, друкованого.
Що ж до релігійно-моральних пошуків, наш поет висловлює чимало цікавих глибоких міркувань. Приверну увагу хоча б до двох із поеми «Змагання Григорія Сковороди». Такий вираз, як «...гармонії шукають тіло й дух...» — нагадує про те, що ті пошуки є не просто холодними розмірковуваннями філософа, не обтяженого важкою працею задля здобування хліба насущного. То є прагнення гармонії у дисгармонійному світі, пошук засобів досягти її — не лише для себе. Ще кілька рядків:
Боюся ж одного — аби з собою в республіку далекої свободи людина не взяла свою убогість, свою роботу рабську, бо тоді нова людина, звір новий, творіння навернуть із свободи в суєту...
Не забуваючи, що «убогість» тут є категорією духовною, — як не вчути у цих словах Сковороди (а чи Підпалого?) тривожної актуальності й для нас, сьогоднішніх.
Л-ра: Київ. – 2003. – № 6. – С. 166-168.
Твори
Критика
