Данило Туптало й українська традиція

Сергій Йосипенко

Тема доповіді, сформульована таким чином, вимагає від доповідача якщо не оправдання, то бодай пояснення її, не говорячи вже про труднощі визначення мого поняття української традиції. Крім того, тема ставить перед нами ніби за кола проблем: максимально широке, що потребує повного вивчення особистості і творчості Д. Туптала в контексті української традиції; і більш вузьке, що вимагає від нас з'ясування значення української традиції для адекватного розуміння творчості та особистості Д. Туптала; при чому умовою розв'язання першого кола проблем є з'ясування другого.

Необхідність такого з'ясування зумовлена вже долею творів Данила Туптала, які, починаючи з його канонізації в 1757 p., видавались як твори св. Димитрія Ростовського, і саме під цим ім'ям він відомий православному загалові. Разом із тим, твори Димитрія перетворились на своєрідний палімпсест (як часто вживаний щодо української культури термін!) — текст, в якому під офіційним канонізованим шаром очевидно проступає особистість смиренного українського єромонаха Димитрія Савовича Тупталенка. Цей новий офіційний шар тексту творено тиском цензури Московського патріарха і згодом Санкт-Петербурзького синоду на всі, навіть прижиттєві, видання творів Димитрія, починаючи з заборони на поширення окремих томів «Четіїх-Міней» і до спеціальних комісій, що редагували як мову, так і зміст його робіт. Таке прочитання» творів Туптала в російській культурі дійшло до логічного завершення з одного боку в ідеалізації Димитрія як святого, риси характеру якого зливаються з загальноприйнятим типом святого в релігійному житті (а духовний подвиг Димитрія беззаперечний), та з іншого — в твердженні про позаісторичність і позачасовість його ідей в науковій історіографії (Шляпкін, Костомаров). Це логічно, бо в аналізі як текстів, так і життя Данила Туптала протягом довгого часу був відсутній головний елемент — реальний історичний контекст, без якого нам залишаються хіба що оцінки з точки бачення якоїсь абсолютної ідеї, розвиток якої часто полишає за бортом як окремі особистості, так і цілі народи. Тому по мірі того, як ми будемо чіткіше і глибше розкривати свою історичну традицію, перед нами знову і знову будуть розкриватись постаті її відомих представників.

Складність оцінки Данила Туптала зумовлена і багатогранністю, неоднозначністю його фігури. Смиренний монах, що прийняв постриг в 17 років : дипломат, ангажований як і усе Київське духовенство в різні політичні ігри, Димитрій в 1668 р. висвячується опозиційним Москві митрополитом Тукальським в ієродиякони, а в 1675 р. — підпорядкованим Москві архієпископом Барановичем в ієромонахи. Відданий справі написання епохальної праці — «Четії Міней» — учений, Димитрій бере активну участь в листуванні Української Церкви з Московськими патріархами з приводу розбіжностей в тлумаченні віри керує різними монастирями, в тому числі і Батуринським, ігумен якого був фактично представником Церкви при дворі лівобережних гетьманів. І зрештою митрополит Ростовський, не сприймаючи ні духу «московської старовини», ні значною мірою, петровських реформ, увесь віддається служінню своїй російській пастві. За цими, здавалось би, суперечностями тільки тоді прогляне жива особистість мислителя, коли ми спробуємо осягнути і зрозуміти суперечливість та неоднозначність доби, в яку він жив та знайти в ній ту єдність, що робить окремою культурною добою.

Час, за якого сформувався і виріс Данило Туптало, і який залишив глибокий відбиток на українській культурі, був часом Бароко, і не тільки в Україні, а й у всій Європі. Повною мірою прихід Бароко в Україну можна констатував з середини XVII сторіччя. Характерною рисою культури Бароко є те, що вона була єдиною за способом, але не напрямом мислення, за формою, але не за змістом. Тому панування Бароко в українській культурі не виключало одночасною існування в ній різних, часто протилежних ідейних течій. Україна кінця XVI початку XVII ст. зазнала значного впливу реформаційних ідей, принесені протестантськими місіонерами, які переосмислювались та розвивались на вітчизняному грунті, не виходячи за межі православ'я. В єзуїтських школах, мережа яких поширилась в той час, панувала друга схоластика. Функціонували в українській культурі й ідеї Відродження. Все це послужило ідейним підґрунтя барокової культури, проте не вірно було б зводити передумови виникнень Бароко тільки до іноземних впливів, ігноруючи його вітчизняні джерела. Піднесення української культури кінця XVI — початку XVII ст. актуалізувало києво-руську писемну традицію, що несла в собі як традиційну вітчизняну ментальність, так і перероблені на місцевому грунті творі Отців Церкви та візантійської грецької культури взагалі. Функціонування цієї літератури у традиційній українській культурі значною мірою підготувало сприйнятливість вітчизняного Бароко до античної культури та Ренесансу, який в свою чергу теж значною мірою полягав у поверненні до античних текстів.

Однією з провідних світоглядних рис Бароко є його синтетичність, що доходила до різнонаправленості і навіть суперечливості. Бароко в цьому відношенні ближче не до чіткої визначеності і спрямованості Ренесансу, що йому передував і не до рафінованої системності і однорідності Просвітництва, що прийшло після нього, а до раннього середньовіччя, в якому нова християнська культу ще уживалась чи виростала із попередньої античної. На зміну ренесансному титанізму приходить розуміння хисткості людського буття, з чим пов'язана глибока релігійність Бароко — спроба подолання подвійності людини через небесну гармонію та покладання на всесильний божественний промисел. Барокова культура в Україні створила умови для одночасного розквіту в її межах елементів чотирьох історико-філософських етапів — схоластики, Відродження, деформації та Просвітництва. У Ранньому вітчизняному Просвітництві кінця XVII — початку XVIII ст. можна відмітити науково-освітній та етико-антропософський напрями. Вони значно різняться у вирішенні принципово важливих питань філософії та етики. У центрі обох знаходиться людина, проте у кожного вона розуміється по-своєму. Представники етико-антропософського напряму зосереджують увагу на внутрішньому світі людини, її моральності. Зовнішній соціальний світ сприймається ними як ворожий людині світ зла. Прогрес суспільства вони пов'язують з розвитком самої людини, збагаченням її внутрішнього духовного життя, самопізнанням, моральним вдосконаленням, завдяки котрим, на їх думку, людина може стати внутрішньо вільною. Науки про зовнішній світ не виступали у представників цього напряму засобами досягнення людиною щастя. їх просвітництво має яскраво виражений несцієнтистський характер, але з класичним просвітництвом їх зближує переконання про можливість досягнення щастя на підставі розвитку та поширення знань про людину та її внутрішній світ, або спонукання людей до самопізнання та самовдосконалення.

Данило Туптало, вихованець Києво-Могилянської академії та київського духовного середовища, в своїй діяльності і творах був продовжувачем цього напряму, що представлений Могилою, Ґізелем та іншими. Його твори та світогляд є бароковими. У нього ми зустрічаємо і теоретичність — повернення до пошуків єднання з Богом, інтерес до релігійних питань, внутрішньої релігійності і прагнення до відновлення Церкви на ранньохристиянських началах, що не заперечує розвитку зовнішніх наук та освіти. Для нього духовне і світське є різними галузями, що мають різні предмети та взаємно доповнюються. Ще більше близькість Туптала до Бароко помітна в формі його творів. В нього є і барокова довершеність форм, і справжнє глибоке переживання, і майстерність риторики, і формальні ефекти, спрямовані до емоцій читача чи слухача, і сумісність речей, здавалось би, несумісних — глибокого теологічного змісту та релігійного переживання з формальними «забавками», як, наприклад, віршами кабалістичними, алфавітними, ефронімічними, тощо.

Туптало чітко дотримувався жанру духовної поезії — образи, терміни, дійові особи запозичались тільки з біблійної, церковної літератури. Вірші Туптала свідчать, що поезія була для нього не просто грою, розвагою, а глибокою потребою, необхідним способом виразу своїх думок та почуттів. В поезії він умів майстерно висловлювати як церковні догмати, так і найінтимніші релігійні переживання.

Ще одним різновидом духовної літератури була проповідь, що належала в той час до красного письменства. Перу Туптала належать проповіді морального, догматичного, історичного змісту, похвальні та надгробні.

Барокова проповідь має свої правила побудови: вона повинна бути складною за композицією, як правило, з довгого ряду запитань, на які відповідають окремі частини проповіді, і включати численні паралелі, протиставлення, символи та образи, розкриття яких визначає сюжет проповіді. Д. Туптало вживає всі прийоми, не цурається зовнішніх ефектів, що привертають увагу до предмету - любить вразити чимось надзвичайним — модерними образами у викладі текст; св. Письма, античними анекдотами, несподіваними діалогами, як і у віршах часто вживає алітерацію, ритмізує мову.

Більша частина проповідей, що нам відомі, написана вже в Росії, і проповідник тому змушений змінити як стиль проповідей, так і їх мову. Вживаючи алегорії, вдаючись до трактування прикладів з давньої історії, Туптало інколи переривається та викладає свої думки простою прямою мовою, «да бы поняли безкнижные», стараючись знайти несподівані і складні аспекти простих звичних понять, деколи вдається не тільки до алегоричних, але й до простих буденних тлумачень Святого Письма.

Крім Святого Письма він застосовував приклади з давньої поганської історії філософії та міфології. Критикуючи суспільну несправедливість, моральні ваді суспільства, Туптало часто застосовує притчі для пом'якшення звинувачувального тону. Як і в поезіях, в проповідях Туптала крізь формальні риторичні прийоми пробиваються живі, глибокі релігійні переживання.

Значне місце в творчості Туптала посідають історичні твори. Їх не можна назвати науковими працями в повному значенні цього слова, тому що вони переслідують скоріше релігійну мету, проте вони містять елементи наукової розвідки і безперечно становлять науковий інтерес. В передмові до «Літописця Туптало так формулює його мету: «Літопись нужна 1. Познания ради Бога; 2. Управления ради себя самого; 3. Наставления ради ближнего». В «Літописці описується історія від створення світу до Різдва Христового.

«Літописець» написаний після ««Четіїх Міней» і має більш популярний характер. Таким же твором, призначеним для повсякденного вжитку є і «Мартиролог или мученикословие», який є досить скороченим варіантом «Четіїх Міней». Його написання автор мотивує тим, що не кожен може мати у себе повні житія, не у кожного є час для їх читання, проте, щоб кожен міг зазнати благотворного впливу прикладу святих, та міг поминати їх у молитві у відповідні дні, і був написаний «Мартиролог». Написання «Мартиролога» і «Літописця (причому уже у похилому віці) свідчать про те, якого великого значення надавав Туптало не тільки розвитку церковного вчення, але й підйому релігійного дух; та морального стану в широких народних масах. Крім того, літописні творі: часто писались в українських монастирях, зокрема десь біля 1670 р. був написаний так званий Густинський літопис — в тому монастирі, де згодом буде ігуменом і самий Туптало. Напевно, не є випадковим те, що він включив у «Літописець» спеціальну главу, присвячену історії «слов'янського народу».

Головним твором життя Д. Туптала є «Четії Мінеї, або життя святих на всі 12 місяців». Такі епохальні праці характерні для Бароко — вчені цього часу стараються складати всеосяжні, всеохоплюючі теорії. Складання «Четіїх Міней» з необхідністю містило наукову (складання мученикослова), так і хронологічну та філологічну (аналіз текстів), і, крім того, догматичну роботу (бо доводилось користуватись і неправославними джерелами). «Четії Мінеї» Туптало розглядав не просто як історичну або богословську працю, а як збірник прикладів дотримання християнської моралі, підсилених описанням мук та подвигів святих.

Творчість Данила Туптала є невід'ємною частиною культури українського Бароко, в якому повною мірою сформувалось і викристалізувалося те, ще ми називаємо українською традицією. Ця традиція живе в творах Д. Туптала, незважаючи на всі цензурні редакції. Дослідження барокової форми та стилю мислення Д. Тупталом є необхідною умовою адекватного розгляду його поглядів, визначення його місця в історії світової культури.

Л-ра: Філософія. Історія. Культура. Освіта. – Харків, 1996. – С. 253-258.

Біографія

Твори

Критика