Діаріуш Дмитра Туптала: реінтерпретація в світлі проблем наратології

Валентина Соболь

Больових точок у вивченні давнього українського письменства чимало. З усією гостротою розумієш це тоді, коли доля дарує шанс сягнути до присвоєних Московським музеєм книги давньоукраїнських текстів чи архівів Народової бібліотеки у Варшаві. Багатюща спадщина українського письменника Дмитра Тупталенка і сьогодні активно присвоюється сусідами на тій лише підставі, що останні роки свого життя проповідник жив і працював у Ростові. Про ті роки святителя Іван Огієнко писав як про «велику трагедію вірного сина України», якому заслання до Сибіру, в Тобольськ цар Петро І в останню мить замінив на злиденну Ростовську єпархію. Власне, сповненою драматизму і сьогодні є проблема вивчення творчості видатного українського письменника.

«...В Костянтина Острозького ніхто не відбирає його національної приналежності, тоді як із Святителя Димирія двісті літ уже уперто роблять росіянина, і всю його величезну культурну працю відбирають від українського народу», - писав ще в 1959 р. Іван Огієнко. Хіба не симптоматично, що до такого ж висновку сьогодні приходить італійська дослідниця Джованна Брогі-Беркоф, піддавши критичному розглядові стан вивчення творчої спадщини Дмитра Туптала. Хочеться зробити акцент на тому, що в поле її зору не потрапила цитована вище праця митрополита Іларіона «Святий Димитрій Туптало», а співзвучні висновки були зумовлені об'єктивним студіюванням текстів Тупталенка та пильною увагою до забутої сьогодні п'ятитомної магістерської праці російського монаха Олександра Державина, на превеликий подив дослідниці опублікованої частково саме в глухі брежнєвські роки (1975-76) в «Богословских трудах». Фактично упродовж останніх 70 р. ніхто із дослідників України, Росії і Заходу не знав праці О. Державина. Їй притаманне не лише глибинне розуміння спадщини українського письменника, а й, на жаль, безапеляційний російськоцентризм. О. Державин твердить, що саме завдяки побутові в Москві та контактам з росіянами, Дмитро Тупталенко зумів розвинути свої наукові та літературні здібності, а «велика Москва» сприяла розширенню його мисленнєвих горизонтів.

Від багатьох положень праці Олександра Державина італійська славістка відштовхується як від аксіоми, так само пишучи спершу про Дмитра Тупталенка як про творця культури церковнослов'янської, російської, але ... не української. Водночас пильна увага до стилю, до форм нарації шліфує в толерантній дискусії з російським вченим якісно відмінний напрям суджень, який у Д. Брогі-Беркоф викристалізовується в оригінальну концепцію. Так, О. Державин констатує роль західних джерел у творчості Дмитра Туптала, здійснюючи це в спосіб більш точний та об'єктивний, ніж свого часу зробив І. Шляпкін (думається, Державин як випускник Київської духовної академії мав усі підстави піднімати проблему джерел). Дослідник наголошує на глибоких зв'язках Дмитра Туптала із західноєвропейською культурою, з одного боку, і водночас на приналежності святого до науки, культури, традиції слов'янсько-візантійської - з іншого. Д. Брогі-Беркоф іде далі й доводить, що «таємниця невловимої оригінальності й автентичності творів Туптала стосовно цілого контексту західної культури (римо-латинської, польської, католицької бельгійської чи німецької) полягає власне в його мистецтві підпорядкування чи радше пристосування західних канонів до тисячі течій, котрі творили культуру Русі од святого Володимира до Олексія Михайловича».

Незважаючи на парадоксально окреслений просторово-часовий діапазон (що говорити про незнання історії України зарубіжними вченими, коли її не хочуть знати свої), Д. Брогі-Беркоф приходить до єдино можливих за умови сумлінного й фахового студіювання творчості Д. Туптала висновків. Зауваживши надто «російськоцентричну інтерпретацію постаті українського письменника» О. Державиним (на сторінці 191-й Туптала таки названо українським діячем), дослідниця підсумовує: «Безсумнівно, його (Туптала. - B. C.) культуральна формація та спосіб мислення, підняття проблем - все носить найвиразніший слід традиції наскрізь київської».

Отже, тексти творів Дмитра Туптала - органічні речники психологічного, культурного окциденталізму - продиктували Д. Брогі-Беркоф вищеозначену істину та накреслили перспективи подальших студій, аби врешті «зрозуміти справжній сенс творчості ростовського митрополита та його місце в історії культури російської та європейської». Насамперед тексти, але прочитані неупереджено, мають стати, на нашу думку, спонукою до вивчення неоднозначних проблем національної нарації.

Окреслений напрямок студій має особливий сенс стосовно творчої спадщини Дмитра Туптала. Твори козацького сина, одного із найосвіченіших і найталановитіших вихованців Могилянської колегії, досі не були видрукувані рідною мовою, хоч створені були (і це блискуче довів Іван Огієнко) саме українською. «Ясна зоря, що прийшла з Києва», - так називав Дмитра Туптала професор Казанської духовної академії А. Преображенський, визнаючи при тому, що український Святитель «російській духовній освіті... приніс незабутні послуги». Певно, що ці послуги були швидко забуті, а твори Туптала вийшли друком тільки після того, як були перекладені російською. При цьому багато рукописів, написаних українською, безслідно зникло.

«Звичайно, колись постане питання видати твори Святителя Димитрія так, як вони були написані, - мовою українською. Це завдання української церкви», - наголошував ще в 1959 р. митрополит Іларіон у названій вище праці. Додамо, що завданням української науки давно мало стати не лише текстологічне вивчення рукописів українського письменника, а й толерантна полеміка з дослідниками, які ігнорують ту незаперечну істину, що на творах Дмитра Туптала, як наголошував І. Огієнко, «трималася й зростала чеснотність всеукраїнська», визнана зарубіжними вченими, але всупереч неспростовним фактам ігнорована своїми. Некомпетентність авторки такої праці поєднується зі зверхністю інтонації, з якою Тупталенка милостиво названо «русско-украинским писателем» і стверджувано, що «творческое наследие св. Дмитрия Ростовского, русско-украинского писателя, известного в научных литературных трудах как Данило Саввич Туптало, почти не изучено». Щодо першого, то не у вузькому колі науковців знають Святителя як Данила Туптала, а у всеукраїнському і загальноєвропейському. Від самого народження, як про те записав він сам у своєму «Діаріуші грішного ієромонаха Димитрія, постриженця Кирилівського Київського монастиря» і, певно, аж до року 1702-го, про що в щоденнику теж записано.

[…]

Що стосується наступного моменту (буцім - то спадщина Туптала зовсім не вивчена), то його теж треба спростувати: солідний список подав у розділі XXI «Література про Святителя Димитрія» Іван Огієнко, який, крім цитованої розвідки, присвятив Дмитру Тупталові ще й драматичну поему на сім сцен «На чужині». Сьогодні активно студіює творчість Дмитра Туптала дослідниця із Гданьська Людмила Янковська, яка присвятила вивченню творчої спадщини українського письменника дисертаційну працю та ряд статей. Її положення про недостатню вивченість спадщини письменника звучать аргументовано, оскільки дійсно ще чекають на свого дослідника кириличні рукописи Люблінської Вищої Духовної Семінарії: так, А. Рогов нараховує аж 32 таких, що мають українське та білоруське походження. На часі - вивчення врешті й українськими вченими літературно-богословської спадщини Д. Туптала в аспекті рецептивного засвоєння ним єзуїтської науки ХVI- ХVII ст. Частково порушують царину цих проблем зарубіжні славісти Л. Янковська та Д. Брогі-Беркоф.

На українській дослідницькій ниві менш врожайно. Стали класикою праці В. Перетца та В. Адріанової-Перетц про драми Д. Туптала. Із сучасних вчених назвемо О. Матушек, яка, досліджуючи образ Марії Богородиці в давній літературі, аналізує драми Туптала. Ґрунтовність та наукова сумлінність публікацій О. Матушек унеможливлюють таку тенденційність, якою позначена, приміром, стаття Н. Зіновченко. Варто лише порівняти зафіксовані І. Огієнком численні перешкоди з Москви, яка ускладнила двадцятилітню працю Дмитра Туптала над «Житіями святих», бо «їх не мала друкованих і церква Московська», чи описане російським істориком С. Соловйовим насильство Петра І відносно до Туптала (на нього посилається і митрополит Іларіон, і М. Костомаров) - і те, як пише про милостивого царя та його добре ставлення до Туптала Н. Зіновченко на ст. 34. Доводиться констатувати прикру істину: праці іноземних дослідників позначені більшою об'єктивністю, ніж російськоцентрична публікація авторки зі Слов'янська, в якій всіляко нівелюється драматичний перебіг подій у долі святителя і мають місце суто фактичні помилки. Отже, чотирикратно акцентована Іваном Огієнком (див. ст. 337-342 його праці) письменницька трагедія Святителя Димитрія може стати перманентною, якщо й далі уникатимемо ретельно-скрупульозного заглиблення в текст, такого, як то бачимо, наприклад, у вдумливій статті Л. Янковської про написаний у Ростові «Літописець келейний». Вивчаючи подвійну фоліацію, водяні знаки паперу, його типи, контрмарки на ньому та мануфактуру, на якій папір, що на ньому написав «Літописець келейний» Туптало, — був виготовлений, Л. Янковська наголошує: «Внимательное изучение филиграней позволяет, однако, уточнить датировку списка, который имеет явно ростовско-ярославское происхождение». Як бачимо, при вивченні давніх текстів немає дрібниць, тут важать найменші деталі. Але що важить більше: російське походження списку твору (закономірне, оскільки в той час Туптало жив і працював у Ростові) чи національний тип мислення його автора, який злою волею опинився поза межами рідної землі, а мову творів якого так само злою волею було виправлено з української на російську? «Бо ж це не Святитель винний у тому, що його твори поперекладали на мову російську і видають їх за культурні цінності російські. І не Святитель винний у тому, що його, святого українського, фальшиво записують до святих самої Російської церкви», - писав Іван Огієнко.

Очевидним є те, що боротьба за спадщину Дмитра Туптала продовжується і набуває часом парадоксальних форм вияву: українськість святого відстоюють закордонні вчені, а свої вперто доводять своє малоросійство. Безсумнівним є й те, що в цій складній ситуації не зарадити справі полемікою. Натомість варто апробувати нові методологічні підходи до вивчення спадщини давньоукраїнських письменників, водночас не випускаючи з поля зору «ніже титли, ніже тії коми». Таким пильним був у своїх студіях митрополит Іларіон, звертаючи увагу на українські наголоси в московських виданнях творів Святителя Димитрія, на неймовірну плутанину у зв'язку з насильним переробленням церковнослов'янської мови українського характеру (ізводу) на російський - всього того, що й зумовило письменницьку трагедію Дмитра Туптала навіть після його смерті.

У контексті сказаного вище перспективним видається заглиблення в теорію нарації з метою її проекції на конкретний матеріал, позначений виразно національними прикметами - такими, про які пише , приміром, той же митрополит Іларіон, характеризуючи доробок Туптала загалом. Проблема витоків національної нарації так само не лише актуальна, а й гостро больова, але заглиблення в царину актуалізованих нею моментів якщо й не спроможне зняти остаточно гостроти трагічних колізій, пов'язаних зі спадщиною Святителя Димитрія, то принаймні покликане наблизити до розуміння її важливості, неперебутності в історії європейської і світової - насамперед у зв'язку із потужно озвученим у слові національним підґрунтям.

Коротко зупинимось на понятті нарації, наративізму. Вперше, твердять науковці, термін «нарація» вжив Вільям Драй, який твердив, що наративісти - це філософи історії, які підкреслюють ключову роль нарації в історії. Поняття нарації, наративізму вперше було вжите в 1971 р. у статті В. Драя «On the Nature and Role of Narratiwe in Historiography». Акцент на вивченні національної нарації прозвучав вперше у праці «Навчальні програми нормативної дисципліни для вищих закладів освіти» за редакцією М. Наєнка та Ю. Коваліва. Найсерйознішою працею в царині теорії нарації сьогодні вважається «Метаісторія» американського вченого Хайдена Вайта, яка вперше побачила світ значно раніше від відомої у нас «Проблеми історичного факту» Ю. Лотмана. «Метаісторію» Х. Вайта науковці ставлять поряд з такими працями сучасної гуманістики, як «Мімезис» Е. Ауербаха, «Мистецтво та ілюзія» Е. Гомбріха, «Temps et récit» П. Рікера. Як сам термін «нарація» має значно глибшу історію, аніж вважає М. Можейко - автор статті про наратив у виданому в 1999 р. «Новітньому філософському словнику», так і витоки національної нарації мають значно глибше коріння, сягаючи найдавніших творів нашого письменства. Твір історіографічний, яким є й «Діаріуш» Д. Туптала, становить особливий інтерес ще й тому, що вивчення його наративної структури позначене особливим змістом. Сам термін «наратив» (від французького та англійського naratio - оповідання, розповідь) виникає в межах «наративної історії». Це поняття трактує смисл історичної події не як об'єктивної, а як тієї, що виникає в контексті. Розповіді про подію і є іманентно зв'язаною з інтерпретацією. Відштовхнувшись від саме такого розуміння нарації Р. Бартом, власне, запозичивши розуміння нарації від Варта, Х. Вайт пише про статус історичної нарації як про вербальний артефакт18. При цьому дослідник розмежовує такі поняття, як факт і подія, відносячи подію до минулого як такого, а факт до царини дискурсу. Операція, яка переробляє «факти» в «події», є, за Байтом, «наративізація» або «фікціоналізація». А єдиною ниткою, що в'яже істориків з минулим, є джерела. Саме ж минуле, якщо розуміти його з наратологічних позицій, є «країна фантазії». У передмові до польського видання збірки своїх праць Вайт підкреслює, що орієнтується на специфічно Вікіанський підхід до історичного письменства, але при цьому ніколи не твердив, що минуле само по собі не існує, що немає правди в минулому чи що не існує різниці між історією та фікцією. Так само, наголошує вчений, він не переконує, що «все є текстом». Ідеться про інше: минуле нам стає доступним лише через текст, джерельний чи якийсь інший. Не маємо безпосереднього доступу до минулого. Уявлення, яке маємо про минувшину, є результатом різних процесів текстуалізації (пам'яті, традиції усної чи писемних свідчень), - наголошує вчений.

Діаріуш Ієромонаха Димитрія, постриженца Кириловского Кіевского Монастиря — це власноручна назва тексту Д. Туптала. Твір під час друку в Московській друкарні отримав іншу назву. Віднайшов її в 1774 р. М. Бантиш-Каменський, переписав її, виправив при тому «Польскія и Малороссійскія ріічи, отославіі оригинал в'Ь кіевопечерскую лавру...» Твір має автокомунікативну структуру. Перед читачем розгортається комунікативна система: не «Я - ВІН», а «Я - Я». У процесі такої автокомунікації, зазначає Ю. Лотман, відбувається «переформування самої особистості, з чим пов'язане досить широке коло культурних функцій від необхідного людині в певних типах культури відчуття свого окремого буття до самопізнання та аутопсихотерапії».

Функціонально щоденник Д. Туптала постає далеко не тільки як ряд цінних повідомлень, а і як код. Код, який переводить повідомлення в нову систему значень. Якщо комунікативна система «Я-ВІН» не забезпечує якогось константного обсягу інформації, то в каналі «Я-Я», наголошує Ю. Лотман, відбувається якісна її трансформація. В першому випадку адресант передає повідомлення іншому, адресату, а сам лишається незмінним у ході цього акту. В тексті автокомунікативному, передаючи інформацію собі самому, адресант внутрішньо перебудовує свою сутність, «оскільки сутність особистості можна трактувати як індивідуальний набір соціально значимих кодів, а набір цей тут, у процесі комунікативного акту, змінюється». Надзвичайно цінну інформацію в цьому сенсі дають щоденникові записи Д. Туптала про ті роки, коли з волі царя Туптало опиняється в Ростові. Не лише для розуміння психологічного стану автора, а й (оскільки ті записи є не просто моментом психології, а й історико-літературним документом) для пошуку алгоритму національної нарації. Поле її реалізації - також і сфера підсвідомого, презентована через опис автором своїх видінь, снів, чудесних явищ. Так, один зі снів постає пророчим і збувається. Збувається як після пробудження зі сну (прокинувшись і розгорнувши «Служебник», Туптало знаходить ті ж самі слова, котрі мучили його уві сні), так і після смерті митрополита. Іван Огієнко у названій вище праці наводить прекрасні за змістом Тропар і Кондак, складені українцями за походженням Арсеном Мацієвичем та Бонифатієм Борецьким. Знаменно, що саме в тому Кондакові святий Дмитро порівнюється з апостолом Павлом, а це порівняння є найвищою оцінкою церкви. Такою високою оцінкою, якої досі церква нікому ще не давала. На цьому моменті робить особливий наголос І. Огієнко, а ми звертаємо увагу на пророчу функцію імені Павло, яке фігурувало в сюжетному сні Туптала і до роздумів над яким він потім вдавався. Але насамперед впадає в очі особлива інтуїція, сердечне відчуття свого покликання, якими пройняті записи Туптала про видіння, чудесні сни. Комплекс таких прикмет, окреслених ще в XI ст. Іларіоновим образом благодаті (« теплоту, бажання соціального контакту і співчуття, милосердя, охоту розуміти й потребу знайти для себе розуміння») за В. Янівим становить ідеал української людини, що він вибудовує його на підставі першоджерел літератури.

У «Діаріуші» зафіксовано пережите Тупталом упродовж усього його життя. Інформацією про власне народження розпочато щоденник («Во грЬсЬх роди мя мати моя 1651 года...»), багатьма яскравими розповідями його інкрустовано, констатацією видавців про смерть Туптала в 1709 р. закінчено: «Октября 28, скончался Преосвященный Димитрий, Митрополит Ростовскій» (426). Різноманітні форми художньо-образного подання побаченого й пережитого, часто філософськи переосмисленого автором щоденника, який водночас фіксує оцінки, судження інших, погоджуючись з ними або дискутуючи, - все це поглиблює контекст традицій національної нарації, в першу чергу її історіографічної парадигми. Наприклад, у записі від 10 вересня 1689 р. є разючі факти. Дмитро Туптало разом із гетьманом Іваном Мазепою стали свідками того, як за наказом Петра І в Троїцькому монастирі «казнено троих знатных особ за некоторой бунт, головы отсЬчены, а иные кнутом с'Ьчены, иным языки р'Ьзаны, иным уши, и в ссылку разосланы» (387). Цитовані рядки не просто перегукуються із літописними свідченнями Грабянки, а найбільше - із пізнішим твором - «Історією Русів». Тут маємо ситуацію, повторюваність якої вносить певні корективи в теоретичні положення «Метаісторії» Хайдена Вайта.

Етнопсихологічний штрих до наведених вище рядків надає їх продовження: дванадцятьма днями пізніше, 22 вересня 1689 р., покидаючи Москву, Туптало запише: «...из Царствующего града Москвы в путь, в домы своя, с Божим благословеніем собираемся. Господи поспЬши! «(387). Тоді, в 1689-му, дім Туптала був ще українським. Мов би передчуваючи суджену обом трагічну розлуку з Україною, поспішають Туптало й Мазепа додому. «На чужині» - так назвав присвячену Тупталові драматичну поему Іван Огієнко.

Служити мріяв Україні,
Та цар загнав в Росію,
Й розбив мою жагучу мрію,
І ось гнию в болотах нині...

Цар не пробачив Тупталові кількарічного проповідництва при дворі гетьмана. «Діаріуш» теж доносить інформацію виключно про добрі справи Мазепи. А ще не простив Петро І «ні гарячої оборони прав української церкви, ні незалежності й сміливості його думок». Щодо позиції Дмитра Туптала в конфлікті Петро І - церква, то й тут митрополит був на боці саме церкви. Але незважаючи на все це, цар не насмілився відправити до казематів Петербурга непокірного митрополита, бо ж мав той уже світовий авторитет як учений і богослов. Отже, в долі Дмитра Туптала навряд чи важила ота загальна тенденція, про яку Дмитро Чижевський писав так: «Україна втрачала своїх літературних працівників, що йшли працювати на чужому полі, також і через загальну тенденцію барокової людини до духовного мандрівництва.. «Втратило» їх не українське бароко, що при сприятливому політичному стані, розуміється, читало би не зрусифіковані при виданні або польські твори св. Дмитра Туптала, Яворського або Барановича, а їх українські редакції або хоч переклади, - а XIX вік, що його конечність історичного розвитку привела до занедбання такої цікавої та - до певної міри - блискучої сторінки минулого, як українське бароко». Барокова літературна спадщина Дмитра Туптала становить для дослідника значний інтерес не сама по собі, а в безпосередніх її зв'язках із європейською культурою, які проступають на багатьох рівнях, в тому числі і в царині літературної комунікації.

Л-ра: Філологічні семінари. – Київ, 2001. – Вип. 4. – С. 84-94.

Біографія

Твори

Критика