Алджернон Чарлз Свінберн. Розставання

Підем, пісні мої: вона не чує.
Як з вами - серце й страху не відчує;
Замовкнім - не до співу у мить згуби:
Ніщо вже втіх колишніх не віщує;
Як нам вона, так їй вже ми не любі.
Хай ангельська в вас ніжність розкошує -
Вона не чує.

Розстаньмося: вона не розуміє.
До моря йдім, як вітровій це вміє,
Й, пісок змішавши з піною, бушує.
Чи ж спів поможе, як вже все німіє?
Відчай весь світу в нас днює й ночує.
Вона ж, хоч вам звіряв свої всі мрії,
Не розуміє.

Додому час: вона не заридає,
Хай квіт любові в'яне й пропадає;
Без запаху він був - й чи ж плід дозріє?
Стерню одну лиш серп наш споглядає:
Лан вижатий вже - й не зазеленіє.
Вона ж навряд чи й сіячів згадає,
Й не заридає.

Пора нам йти спочить: вона не любить
Й скарби всі, що несем їй ми, загубить;
Нема в ній співчуття тим, хто страждає;
Нога вже на поріг цей хай не ступить;
Любов - як море: пустку нагадає.
Хай небо квітом зір її голубить -
Вона не любить.

Залишмо все і йдім: вона не дбає,
Хай все у чарах ночі потопає
І місяць в морі сяйво своє губить,
Й там з нього білопінний квіт буяє;
Як навіть хвиль танок мене погубить,
Уста замкне й волосся розтріпає -
Вона не дбає.

Вже назавжди підем: вона й не гляне.
Все ж заспіваймо ще раз: як не стане
Вже нас, спів, може, цей вона згадає,
Зітхне - й до нас прихильність в ній прогляне.
То ж звідси геть, де відчай обступає;
Шукаймо в інших те, що не обмане;
Вона й не гляне.

Переклав Віктор Марач