«Аталанта в Калідоні» А.Ч. Свінберна

Олександр Гон

Тріумф справедливості, як відомо, приходить запізно. Стосовно долі окремих літераторів — це, найчастіше, заповнення так званих «білих плям» або нове трактування їхнього доробку. В першому випадку йдеться про художні тексти, в другому — про контекст творчості письменника.

Посилений інтерес до творчості англійського поета Алджернона Чарлза Свінберна (1837-1909) живиться саме останнім. По-перше, дослідники, переважно зарубіжні, переосмислюють його роль у переході од вікторіанства до модернізму, наголошуючи на діалектиці літературних епох. Відчуття того, що література й мистецтво вступили в нову фазу розвитку, було притаманне митцям другої половини XIX ст., і цей період органічно містив у собі ті зерна, які проросли на ниві подальших модерністських експериментів. По-друге, в наш час, коли багато літературознавців підкреслюють деривативну природу художньої творчості, наголошуючи на тому, що твір мистецтва є нескінченним випробуванням міфологічної парадигми, коли письменник трактується як своєрідний читач світу книги, літературна, вчена поезія Свінберна поступово нарощує аудиторію поціновувачів.

Ще на початку нашого століття можна було прочитати таке зізнання: «Свінберн мало знаний російською публікою і навряд чи коли-небудь стане повністю відомий їй. Для перекладу він викликає майже нездоланні труднощі. Музика його вірша ... навряд чи може бути передана досконало іншою мовою». Це твердження виявилося пророчим Так, М. Стріха, відтворюючи Свінбернову поезію рідною мовою, відзначив ті ж аспекти проблеми.

Отож, недостатня обізнаність сьогоднішнього читача з поезією Свінберна перетворює поширену манеру починати знайомство в неминучу необхідність.

1865 р. вийшла друком драматична трагедія Свінберна «Аталанта в Калідоні». Здається, після відомого епізоду з життя Байрона це був другий випадок, коли наступного ранку після публікації автор прокинувся знаменитим. У цьому творі 28-річний Свінберн виявив справжню поетичну віртуозність, яка стала характерною рисою його творчої індивідуальності Сповнена поганською чуттєвістю, «Аталанта» знаменувала новий шлях постромантичної англійської поезії. Особливо незвичним і новаторським було змалювання «яскравосліпучого жорстокого світу, що ним рухається дивовижний стиль віршування, якого не знайдено ні в Есхіла ні в Шеллі».

Англійська література знала на той час багато перекладів чи переспівів давньогрецької поезії (Чапмен, Поп, Каупер та ін). Зацікавленість поетів XIX ст. грецькою міфологією мала загальноєвропейський масштаб. Вона стала своєрідною романтичною реакцією на механістичне і раціоналістичне сприйняття світу й людини, сповідуване Просвітництвом з його сократівським протиставленням чуття і розуму. З другого боку, урбаністичний аналітично-науковий характер нового суспільства розглядався митцями другої половини XIX ст. як загроза поетичному натхненню взагалі Необхідність повернутися до витоків, не забруднених інтересами й уподобаннями міцніючого «третього стану», так чи інакше відбилася у творах Теннісона, Браунінга й Арнольда; останній, до речі, ввів у вжиток сам термін «еллінізм».

У цьому колі сучасників, чиє власне тлумачення грецького матеріалу увінчувалося гібридами ідилічності та дидактизму, Свінберн посідає особливе місце. В «Аталанті» трагічна муза Греції знайшла англомовного глашатая, який силою сміливої уяви, сміливої, на межі надміру, мови створює особливий, свій — «розкішний, непохитний, страшний дух, що устами богів висловлює погрозливі пророкування і прямує до своєї мети, як Доля».

За «Аталантою» криється копітка робота автора, його знання законів античної поетики. Р. Стоддард, порівнюючи вишукані, прості й суворі грецькі оди Дж. Кітса з твором Свінберна, зазначає, що секрет «Ендіміова» невіддільний від сутності самого Кітса. Секрет «Аталанта» полягає у вченості Свінберна, тому що «тільки вчений, який досконало володіє матеріалом, еллініст, а не грек, міг написати цю шляхетну трагедію».

Такий дихотомічний підхід («еллініст, а не грек») довгий час домінував у дискусії про кореляцію форми й змісту цієї трагедії Одну з найрадикальніших думок висловив Д. Буш: «Ніхто із сучасних поетів не напоєний грецькою драмою і поезією так, як Свінберн, і ніхто з них не є істотно таким не грецьким за духом, формою і стилем».

Ця суперечність справді може видатися парадоксальною, якщо не брати до уваги тієї ролі, яку відіграє у всій творчості Свінберна вибір форми творів. Майстер стилізації, він наступного року після виходу «Аталанти» продемонстрував бездоганні приклади літературного па стишу (сапфічна строфа, 11-складник класичної елегії, французька мова середньовіччя) і в такий спосіб підтвердив своє творче кредо: у відтворенні форми — запорука збереження пам’яті віків, культурного надбання людства.

Пристаючи до думки Д. Ріда, що дух «Аталанти» апріорі не може бути грецьким, бо ця трагедія написана людиною середини XIX ст., з усім складним комплексом її світобачення й естетичних цінностей, спробуємо відповісти на поставлене ним запитання: «чому Свінберн звернувся саме до цієї форми, чому вважав її адекватним засобом для того поетичного змісту, який він намагався висловити».

По-перше, язичницьке минуле в творах Свінберна завжди є благотворною альтернативою християнству. «Поганський» матеріал, ймовірно, приваблював його тим, що, на відміну од озброєної надприродними санкціями релігії, сенс буття визначається тут самою людиною, яка оточена якщо не ворожими, то байдужими до її долі силами. Паралелі — на поверхні Ніцше в німецькій літературі, Леся Українка — у вітчизняній.

По-друге, трансформація традиції була для англійського поета свого роду програмою творчості. Для Свінберна неабияке значення мав той факт, що Есхіл, Софокл і Евріпід перетворювали в своїх трагедіях міфи епічних поетів, Гомера й Гесіода. У «ланцюговій реакції» переосмислення й збереження древніх міфів, таким чином, Свінберн означив, так би мовити, критичну масу, яка вибухнула в інтертекстуальному космосі джойсівського «Улісса», де чи не найперша алюзія — «Торжество часу» Свінберна веде до альфи й омеги цілого роману — і завдяки Джойсу теж — невмирущої «Одіссеї». Спільним знаменником згаданих вище поколінь міфотворців є всесвіт, структурований не вищою силою, а енергією збереження старих і творення нових міфів.

Креативний імпульс, можливо, є ще одним поясненням вибору форми грецької трагедії. Жоден із грецьких трагіків не використав легенду про Калідонське полювання для створення цілісного й закінченого твору, хоча мотив трагічного кохання Мелеагра до Аталанти згадується у Софокла й Евріпіда. Отже, це відкривало можливість створити власний міф на основі імітації грецької моделі.

Повністю ця легенда розроблена в «Метаморфозах» Овідія. Вона оповідає про полювання на дикого кабана, який був насланий на калідонські поля як помста за зневагу до Артеміди. Мелеагр вбиває вепра, віддає здобич незайманій мисливиці Аталанті, а сам вмирає, бо порушує закони роду.

Суперечка про вбитого звіра містить у собі нерозв’язний конфлікт драми. Мелеагр хоче віддати здобич Аталанті, а брати Алтеї наполягають на тому, щоб трофей залишився в Калідоні як символ честі батьківщини. Особистості, наділені сильними характерами, ці герої драми не можуть дійти компромісу ще й тому, що Мелеагр, з одного боку, і брати Алтеї — з іншого, репрезентують різне розуміння закону і порядку. Любов до Аталанти для Мелеагра — це ідеальна ієрархія цінностей, для братів Алтеї — загроза прадавній традиції У цій альтернативній колізії криється трагічність Мелеагра. Досягнення ідеалу нерозривно пов’язане з порушенням закону природи — єдності матері та сина, веде до болісного розриву між ними. Фатальна відданість привабливій і водночас забороненій для нього Аталанті, таким чином, стає подвійною трагедією Мелеагра.

На подібному конфлікті будується й «Лісова пісня» Лесі Українки. Художній простір драми-феєрії поділений на дві опозиційні частини — світ людей і світ природи. Проте ця колізія у Свінберна веде до констатації розколу між старим і новим порядком, а в Лесі Українки — до пошуків упорядкування, гармонізації відношень людини з природою. Як любов Мелеагра до Аталанти, так і кохання Мавки, стають часом їх «просвітлення», усвідомлення неповноцінності колишнього існування, вони «пробуджуються до життя», сенс якого у досягненні ідеалу, трансцедентного щодо їхнього соціуму, зумовленого циклічністю природи. Для Лесиної героїні вільний вибір реалізації найвищих почуттів всупереч властивим від народження обмеженням є шляхом до нового життя, життя трагічного, сповненого суперечностей духу й плоті, бажання і обов’язку тощо. Намагаючись знайти себе в гармонії зі світом людини, подолати конфронтацію «своїх» та «чужих», Мавка переживає метаморфозу, внаслідок якої пізнає інше життя, коли «кінець стає початком».

Для протагоніста «Аталанти», навпаки, спроба вийти за об’єктивно існуючі межі, зрештою, закінчується подвійною поразкою: марність досягнення ідеалу лише посилюється деструкцією зв’язків із природною даністю.

Алтея, ототожнюючи себе з землею, в усьому навколишньому світі бачить неминучість смерті усіх творінь органічного світу. Життя як таке вона осмислює в поняттях народження, розквіту та зів’янення квітів і плодів. До появи Аталанти Мелеагр був у гармонії з Алтеєю і, відповідно, — з природними циклами народження та смерті ці тісні стосунки хор описує в термінах євхаристії:

Мелеагр: їсть тебе і п’є як той, хто ламає хліб і їсть.

Проте кохання до Аталанти змушує Мелеагра відмовитися від звичного модусу вівенді. Поняття модусу як рубежу, норми, гадаємо, відіграє ключову роль і в трагедії Мавки. Так само, як і Мелеагр, закохана в Лукаша Мавка переходить Рубікон встановленого закону. У. Еко вважає, що саме ця формула — жереб кинуто — передає сутність раціоналізму пізньої Греції та Рима.

Прикметно: перший хор «Аталанти» створює цілісний твір «під знаком Ітіса», чий образ воскрешає в пам’яті збезчещену Тесеєм Філомелу. Її сестра Прокнапомстилася вбивством свого сина Ітіса і нагодувала його м’ясом Тесея. Прокна врятувалася від переслідування, перетворившись на ластівку, Філомела — на солов’я, а Тесей став яструбом. Цей хор, прославляючи повернення весни, часу відродження, разом з тим висловлює і головну істину трагічного універсуму: не зважаючи на постійний процес перетворень і змін, щастя немає, а лише стремління до щастя.

Цю істину продовжує і другий хор, який містить хрестоматійне визначення людської долі:

У серці людини — сліпе бажання,
В очах — смерті передчуття.

Уся драма Свінберна художньо підтверджує цю фатальну істину.

Сюжетні колізії драми — повернення весни, поява Артеміди («матері місяців»), яка полює на зиму, шукає жертви, — вибудовані так, що навіть пробудження весни несе передчуття смерті. Показово, що весняні святкування, присвячені Діонісу, супроводжувалися у древній Греції виконанням трагедій. Ітіс, жертва минулої весни, залишиться таким назавжди. Він знову загине, і соловей з яструбом знову розігруватимуть ритуальні ролі...

У другому хорі людина змальовується створеною зі сміху й плачу, зліпленою з ненависті та кохання. Перед і після неї — її життя, згори і знизу — смерть. Досконало урівноважені в такий спосіб суперечності, отже, стають межами, що дані людині природою і є причиною її страждань. Але перебороти їх вона безсила. Строфа

Коли творилися люди
В пітьмі прадавніх літ,
Час їм поклав у іруди
Смутку довічний гніт.
Щастя й розлуки стогін,
Літо — осінній шквал,
Неба непевний спомин,
Пекла нестримний шал ...

нагадує про скорботну долю людини, а водночас у підтексті містить думку, що в самому усвідомленні трагізму як органічного для людини атрибуту є позитивна сила.

На перший погляд може видатися, що «Аталанта в Калідоні» змальовує трагедію Мелеагра. Його нерозважливий, проте цілком щирий вибір призвів до загибелі братів Алтеї. Дізнавшись про це, вона кидає у вогнище тліючу головешку, від якої залежало життя її сина. Мелеагр, коли головешка згоріла, вмирає.

Причиною суперечності між матір’ю та сином є Аталанта, якій Мелеагр віддав шкуру вбитого звіра. Вона не шукає кохання. Почуття любові, пробуджене красою Аталанти, символізує невимовний і складний комплекс проблем, вирішення яких становить непевну суміш пристрасті та самовладання, свободи й закону. Аталанта символізує пересічні бажання й цілі Мелеагра та братів Алтеї. Вони керуються різними мотиваціями: перший — сексуальною, останні — патріотичною. Для Мелеагра, учасника подорожі за золотим руном, амбіційного й фатально звабленого досконалістю Аталанти, кохання стає законом, а не стихійним виявом зневаги до усталених цінностей. Ойней, його батько, намагається запобігти конфлікту. Однак його справедливі й розумні докази не в спромозі відвернути трагедію. Зіткнення альтернатив перетворюється на тенета, до яких потрапляють і Алтея, і її брати, і син.

І все ж, роздумуючи над долями Алтеї та Мелеагра, не можна не помітити, що на тлі загибелі матері трагедія сина виглядає дещо формально. Мелеагр — рівний своїй долі, Алтея — вище її. Шляхетно зустрівши смерть, останньою реплікою Мелеагр втішає живих і виправдовує обставини, що принесли йому страждання.

Життя ж Алтеї руйнується не так долею, як її власними руками. Ставши вбивцею сина, вона позбавила себе майбуття.

Як провідний образ «Алтея не тільки провокує дії, надихає хор, а й охоплює весь універсум драми своєю пам’яттю та візіями». Домінуюча властивість Алтеї — її пам’ять. Те, що для героїв твору є їхньою пам’яттю, для читача перетворюється на алюзії, які виводять за межі конкретної ситуації й підштовхують до широких узагальнень щодо історичного досвіду людства.

Так, коли Мелеагр згадує подорож за золотим руном, він не може оминути ім’я ватажка аргонавтів — Ясона, чия дружина Медея, щоб помститися за невірність чоловіка, вбила своїх дітей. Підсвідомо для Мелеагра, інтенціонально з боку Свінберна, алюзія Медеї непомильно обумовлює стосунки матері з сином: він для неї засіб і мета помсти. Чи, скажімо, згадуючи свою сестру Леду та її дітей — Єлену й Клітемнестру — Алтея пов’язує минуле з власними переживаннями, а для читача — захоплює тим самим чи не більшу частину емоційного світу грецької трагедії. Подібні натяки ілюструють один із найважливіших уроків «Аталанти». Цей твір говорить про загальнолюдський масштаб законів і повторювань, які в різних модифікаціях записані різними мовами на сторінках великої книги життя. В образі Алтеї Свінберн актуалізує не прояв едіпівського комплексу, а доводить її трагедію до космічного виміру.

Велич Алтеї в тому, що, захищаючи честь своїх братів, вона підноситься над конфронтацією справедливості й несправедливості. Боронячи своє право кохати, Мелеагр гине. Помстившись за пристрасть, від кохання й туги за втраченим сином помирає Алтея. Коло замкнулось. Але надходить весна — пора воскресіння Ітіса, Мелеагра, Мавки, і ми ще раз станемо свідками торжества над безжалісною й жорстокою долею, побачимо зразки непохитності тих, хто віддав своє життя на алтар краси й гармонії.

«Аталанта в Калідоні» — найграціозніща річ, будь-коли написана юнаком, хоча він доволі біснуватий. Чи буде він вдягнений і сповна розуму, знає тільки небо. Поки що його шаленість — прегарна». Застереження щодо «біснуватості» поета, зроблене теоретиком англійського естетизму Дж. Рескіном, потребує коментаря. Річ у тім, що Свінберн протягом десяти років після виходу «Аталанти» шокував вікторіанських міщан різними витівками, пияцтвом, скандальною поведінкою, породжуючи плітки й анекдоти. Загалом, Свінберн став центральною фігурою літературного модерну середини 60 — 70-х років, який знайшов себе в негації і був англійським варіантом загальноєвропейської тенденції, «що з часів Бодлера називалася дендізмом і драматизувала аристократичне й зневажливе презирство до загальноприйнятого декоруму».

Що стосується «прегарної шаленості», то цією оцінкою метр прерафаелітів відразу помітив, що «Аталанта» насамперед вражає на рівні лірики. Повторюваність, циклічність протиріч виявляється не в драматичному, а в ліричному елементі драми, в її мові. «Як мистецький твір «Аталанта» — це вибух молодості, її літературна цінність полягає в чистій поезії.

Справді, в цьому творі автор показав себе оригінальним майстром білого вірша, а в прекрасних хорах виявив дар розкішної ліричності та незабутньої мелодійності. Щоправда, такі просодичні прийоми, як алітерація, асонанс чи звуконаслідування, використовуюються поетом надміру, і це іноли спричинює незрозумілість і езотеричність тексту для читача.

Центральною метафорою драми є головня, що в творі асоціюється з такими образами, як гілля, квіти, плоди, вогонь жаги. Ці образи повторюються, зливаються й імплікують одне одного. Побудована за принципом відлуння та метатези, художність «Аталанти», таким чином, є основою єдності драми.

Ці метафори насичені гіркою іронією, вони нагадують про марноту людського існування, екклізіастове «ловлення вітру». Кульмінацією твору є останній монолог Мелеагра, де мотиви спопелілої головні, зими, ночі зливаються в контрапунктному фіналі. Жар головні та життя Мелеагра, яке розтануло, немов сніг, символізують оманливі спроби досягнути трансцедентного ідеалу.

Відмова од перфекціонізму й постулювання агностицизму, здається, є основними ідеями Свінбернової драми. Коли людина шукає вищих богів (коли Мелеагр шукає Аталанту), вона відвертається од чистого джерела своєї сутності й цим руйнує ту малу втіху, яку дає сприйняття життя таким, яким воно дане людині. Фатальна неминучість смерті, розділення плоті і духу людини — це єдина істина, доступна пізнанню, а все інше — як казав Шекспір, — мовчання.

«Аталанта в Калідоні» Свінберна — це твір, в якому песимізм долається незрівнянною музичною гармонією, чуттєвою радістю самого співу, насолодою прекрасним. Грунтуючись на концепції «найсправжнішої міфології, де все метафоричне мислиться не просто умовно, а як суща субстанція життя та буття», Свінбернова «Аталанта» є твором міфопоетичним, бо життя природи в ньому трансформоване естетичним сприйняттям поета.

Л-ра: Слово і час. – 1994. – № 2. – С. 73-78.

Біографія

Твори

Критика