Біографія Івана Сенченка
Іван Юхимович Сенченко – український письменник, перекладач та журналіст – народився 30 січня (12 лютого) 1901 року в селі Наталиному (нині Красноградського району Харківської області). Його батько працював садівником, мав власну крамницю, також віддавав багато часу роботі церковним регентом.
Іван спочатку навчався в Костянтиноградському чотирикласному училищі, яке закінчив 1916. Вчився він добре, тому батько з усіх сил прагнув віддати хлопця до гімназії. Однак таким планам не судилося здійснитися, адже річна плата за навчання в гімназії становила 80 карбованців, а Юхим Сенченко за рік стільки заробити не міг. 1916-1920 Іван навчався в учительській семінарії.
У студентські роки приятелював із майбутнім письменником Олександром Копиленком – уродженцем Костянтинограда. Літературним зацікавленням хлопців значною мірою сприяли роздуми над прочитаними книгами та суперечки при їх обговоренні.
1920 Сенченко вчителював у рідному селі, потім був інструктором позашкільної освіти в Костянтинограді. 1921 року, переїхавши до Харкова – столиці УССР, працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку. Водночас від 1921 друкувався в газетах і журналах: «Селянська правда», «Вісті», «Студент революції», «Комунарка України», «Сільськогосподарський пролетарій», «Шляхи мистецтва» та інших, довкола яких гуртувалася літературна молодь.
Належав до літературних організацій «Плуг» і «Гарт», потім до ВАПЛІТЕ (1925-1928).
У 1924-1928 Сенченко навчався на філологічному відділенні Харківського інституту народної освіти (так тоді називався Харківський університет), де викладав Олександр Іванович Білецький.
Від серпня 1926 Сенченко працював у журналах «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», обіймаючи посаду відповідального секретаря.
Від жовтня 1941 Сенченко вивезений з України до Алма-Атинській області Казахстану, де його примусили вчителювати у селі. 1943 його викликали до Москви й призначили на посаду відповідального секретаря журналу «Україна», де він працював після переведення до Харкова, а згодом – до Києва.
Цілому ряду українських літераторів, які належать до різних поколінь, Сенченко допоміг у пошуку власного слова. Серед них – Олександр Копиленко, Юрій Смолич, Терень Масенко, які з вдячністю згадували його повчальні уроки. Рукописи багатьох молодих письменників у 1950-1960-ті пройшли через руки та вимогливо-доброзичливу оцінку Сенченка-редактора.
Прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород. Ім'я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами.
У 1944-1960 Іван Сенченко мешкав у будинку письменників Роліт.
Іван Сенченко помер 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі (дільниця № 20).
Першими творами Івана Сенченка були вірші, проте шлях у літературі, за власним визнанням, він почав з оповідання «Чорноземні сили» (1922). Декілька його ліричних віршів, газетних нарисів та етюдів були лише своєрідним підготовчим етапом на шляху до серйозної роботи над новелами.
Продовжуючи розвивати традиції малої прози в українській літературі, використовуючи матеріал тогочасної дійсності, а пізніше й історичні сюжети, Сенченко спирався на багатий досвід своїх попередників. Неодноразово зауважував, що письменник мусить порушувати важливі проблеми.
У 1924-1925 Сенченко надрукував низку творів, у яких відійшов від умоглядних схем, навіяних бурхливими подіями громадянської війни, намагався глибше осмислити життєвий матеріал, відомий йому достеменно. Книжки «Петля», «Інженери», «Оповідання» (1925) завершували учнівський період творчості. Натомість з'явилися пластичність у розробці сюжету, забарвленість розповіді ліричною тональністю.
Поїздки з Харкова додому та у Красноград (Червоноград) допомогли письменникові зібрати матеріал для «червоноградського» циклу, започаткованого 1926 року повістю для юних читачів «Паровий млин». У центрі його – разючі зміни на селі у середині 1920-х, переплетіння різноманітних складних соціальних процесів.
Тоді ж з'явилися оповідання «У золотому закуті», «Історія однієї кар'єри» (1926), а згодом повісті «Подорож до Червонограда» (1927), «Червоноградські портрети» (1928), «Фесько Андибер» (1929).
Сенченкові вдалося змалювати ще ніким до нього не розроблені в українській літературі образи пронирливих новонароджених ділків, охоплених гарячковим нарощуванням капіталу шляхом всіляких махінацій. Однак ці твори, особливо два останніх, було піддано несправедливій критиці. Сенченку, зокрема, приписували ідеалізацію куркуля (портрети «Михайло Кішка-Самійло», «Григорій Хведорович Головатий»).
На багато років робота письменника над циклом припинилася, хоча у деяких написаних пізніше творах («Іван Чорногорець», 1930; «Порфирій Мартинович», 1940) трапляється «червоноградський» матеріал.
У 1920-х Сенченко видав кілька збірок, найповнішою з яких була «Дубові Гряди» (1927, друге видання – 1929). Тоді ж він остаточно утвердився і як дитячий письменник. 1927 в журналі «Червоні квіти» було надруковано повість «Безпритульні».
1928 Сенченка захопили мандрівки по Маріупольщині, вивчення життя цього краю. Він мріяв написати книжку оповідань «Моря та узбережжя», кілька творів з якої було надруковано у журналі «Всесвіт» та альманасі «Авангард». Проте цей задум залишився нездійсненим.
1929 року вийшла друком книжка нарисів Сенченка «По єврейських колоніях Криворіжжя та Херсонщини». Від грудня 1928 по лютий 1930 письменник працював над твором нового для нього жанру – кіноповістю «Комуна».
У квітні 1930 Сенченко разом із делегацією письменників України побував на Турксибі з нагоди його відкриття. На основі отриманих вражень з'явилися подорожні нотатки «Гіганти пустель» (1932) – своєрідні роздуми про минуле, сучасне й майбутнє краю.
Невдовзі побачив світ перший «виробничий» роман Сенченка – «Металісти» (1932). У ньому письменник підійшов до виробничої тематики неординарно, як на ті часи. Коли значна кількість авторів приділяла увагу лише виробничим процесам і конфліктам, що виникали під час роботи, Сенченко показав головного героя не тільки на заводі, але й у побуті. Роман виявився досить свіжим і навіть несподіваним явищем серед зливи творів-близнюків.
Після «Металістів» Сенченко знову звернувся до життя села, зокрема у «Повісті про Клима» (1933), написаній своєрідними «кадровими» сценками, у стилі кінооповіді.
На початку 1933 письменник вирушив у нову подорож – на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Внаслідок того написав книжку «Право на героїзм» (1934) про в'язнів-будівників.
У 1934 Сенченко створив своєрідну книгу «спогадів» – розповідь політв'язня часів революції 1905 року – «За ґратами». Того ж року написав образок з робітничого фольклору «Випадок на старій Юзівці», надрукований лише 1971.
1936 побачила світ (створена ще 1933) історична повість з життя Франції 11 століття «Чорна брама», яка мала схвальні відгуки критики. Новим успіхом письменника стала повість для дітей «Руді вовки» (1936), де він гостроцікаво розповів про наших предків-слов'ян.
1940 року, після досить тривалої перерви, в українській літературі з'явився майже десяток збірників оригінальної малої прози, і серед них – книжка Івана Сенченка «Новели», що стала помітною віхою на творчому шляху письменника. У короткому прозовому жанрі він «зазвучав» якнайкраще. Збірка, в основному, була схвально сприйнята і читачем, і критикою.
Трохи раніше, 1939, Сенченко написав оповідання «Діоген», у якому виразно відчутне письменницьке проникнення у внутрішній світ людини. «Діоген» з'явився як заперечення пласкості поширеного тоді заідеологізованого письма, вимушену данину якому віддав і автор.
У воєнні роки письменник виступав із критичними статтями: «Образ бійця», «Думи і мрії», «Про золоте яблуко», «Живий Котляревський», «Євген Гребінка», «Остап Вишня» тощо, опублікованими на шпальтах «Літератури і мистецтва» та «Літературної газети».
У цей період він написав і деякі художні твори – невеличкі за обсягом збірки оповідань та п'єс-одноактівок «Віч-на-віч» (1941), «Вітрила нап'яті» (1943), а також оповідання «Кінчався вересень 1941 року», опубліковане 1945 в журналі «Українська література», низку яскравих публіцистичних статей і нарисів.
Неповторний аромат «червоноградського» циклу, особливо у пейзажних сценах, знов відчувся в романі з життя київської молоді повоєнних років «Його покоління», який з'явився друком у 1947 в журналі «Дніпро». Цей самий мотив проявився і в оповіданні «Ой у полі жито…» (1957).
У 1950-х Сенченко зробив кілька вагомих відкриттів і для себе самого, і для читача. Це стосується циклу оповідань з життя київської робітничої Солом'янки: «Рубін на Солом'янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій». Чи не найяскравішою подією у літературному процесі 1950-х став «солом'янський» цикл Сенченка. У ньому, як згодом і в «донецькому», завершеному у 1964 («Під териконом», «Рідний Донецький край», «Жовта волошка», «Цвіт королевий» та ін.), письменник постає вже цілком зрілим майстром.
У 1950-1960-х Сенченко багато працював над книжками для юного читача: «Мої приятелі» (1951), «Два дні з життя Женьки і Левка» (1957), «Діамантовий берег» (1962), «Дороги – близькі й далекі» (1965). 1958 року було перевидано повість «Руді вовки».
Із середини 1960-х Іван Юхимович видавав книжечки для п'яти-шестилітніх дітей. Оповідання, що з'являлися у дитячій періодиці, вийшли згодом окремими збірками: «За лісом, за пралісом золота діжа встає» (1965, друге видання – 1978), «Сім господинь» (1969).
Лише через сорок років (у середині 1960-х) Сенченко знов ступив на батьківський поріг. І те, що в юності здавалося невиразним й не привертало уваги, сповнилося глибоким смислом. Спочатку письменник переробив оповідання «У золотому закуті» та «Історія однієї кар'єри», рукою зрілого майстра відсікаючи усе зайве. Згодом він доопрацював останню частину «Червоноградських портретів» – повість «Фесько Андибер», що дістала нову назву «Фесько Кандиба». Автор скоротив її вдвічі, і твір став сконденсованішим, художньо переконливішим.
Наприкінці 1960-х у митця виник задум повісті з дореволюційного життя Червоноградщини. Упродовж 1967-1972 працював він над своїм вершинним твором – повістю «Савка», поставивши перед собою завдання утвердити неминущу життєву силу й самоцінність буття через його філософське осмислення у буденних проявах.
Сенченко – автор статей про творчість Тараса Шевченка:
«Інтерес Шевченка до природознавства» (1934),
«Із записок читача про Шевченкову прозу» (1937) та ін.
Сенченко присвятив Шевченкові драматичний етюд «Змагання» (1922).
Видані книги:
Книги оповідань і повістей:
«Навесні» (1923),
«Ярема Кавун» та інші оповідання" (1923),
«Де вона?» (1924),
«Інженери» (1925),
«Навесні» (1925),
«Оповідання» (1925),
«Петля» (1925),
«„Історія однієї кар'єри“ та інші оповідання» (1926),
«Паровий млин» (1926),
«Із записок» (1927),
«Скарб» (1927),
«Дубові гряди» (1927),
«Дурень. Історія однієї кар'єри» (1928),
«У золотому закуті» (1928),
«Сонце сходить» (1929),
«Фесько Андибер» (1930),
«Комуна» (1932),
«Повість про Клима» (1933),
«За ґратами» (1934),
«Руді вовки» (1936),
«Чорна брама» (1936),
«Новели» (1940),
«Віч-на-віч» (1941),
«Вітрила нап'яті» (1943),
«Мої приятелі» (1951),
«Два дні з життя Женьки і Левка» (1957),
«Рубін на Солом'янці» (1957),
«Оповідання» (1959),
«На Батиєвій горі» (1960),
«Діамантовий берег» (1962),
«Дороги. Близькі й далекі» (1965),
«Цвіт королевий» (1967),
«Сім господинь» (1969).
Нариси:
«По єврейських колоніях Криворіжжя та Херсонщини» (1929),
«Гіганти пустель» (1932),
«Право на героїзм» (1934).
Збірка поезій:
«В огнях вишневих завірюх» (1925).
П'єси:
«З примусу» (1946).
Романи:
«Металісти» (1932),
«Напередодні» (1938),
«Його покоління» (1947, перероблене видання – 1965).
Сенченко багато працював над перекладами українською мовою творів російський письменників, зокрема Олександра Радищева, Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя – «Вечір проти Івана Купала», «Страшна помста»; Максима Горького, Володимира Бєляєва.
Сенченку належить низка публіцистичних статей і літературно-критичних праць про творчість Павла Тичини, Петра Панча та інших українських письменників.
Твори
Критика
