25-11-2020 Іван Сенченко 180

До творчої історії повісті І. Сенченка «Савка»

До творчої історії повісті І. Сенченка «Савка»

М. М. Гнатюк

«...Завжди учися і завжди шукай, ніколи не заспокоюйся...» Звернуті найперше до самого себе ці слова відомого майстра української прози Івана Юхимовича Сенченка, занотовані як фрагменти-роздуми із його незакінченої статті, визначають не тільки істинне покликання справжнього митця, але є своєрідною домінантою творчості цього талановитого письменника. Жадоба знань, постійний пошук, незаспокоєність досягнутим - основні риси, які характеризують більш як піввіковий, нелегкий життєвий і творчий шлях Сенченка, що відкриває перед нами хвилюючу картину становлення і розвитку як творчої індивідуальності художника, так, певною мірою, і всієї української літератури 20 ст.

Ще в 20-ті роки, Сенченко робить перші й досить вагомі проби літературного пера, ставить перед собою нелегке завдання художнього розвінчання тих негативних явищ, які перешкоджали успішному поступу вперед. В умовах загострення класових суперечностей періоду непу молодий художник розглядає літературу як активний засіб ідейної боротьби. У перших творах «червоноградського циклу» - «Історія однієї кар’єри» (1926), «У золотому закуті» (1926), «Подорож до Червонограда» (1927), викриваючи потворне лице ділків нового типу, письменник із безпощадною іронією й сарказмом виводить нові образи дрібної української буржуазії - непманів. На противагу вульгарно-соціологічним перекрученням, всупереч своєму надто емоційному, «больовому» сприйняттю тогочасної дійсності Сенченко вже тоді твердо вірить в те, що «дні наші мають бути не сіренькі, люди не паршиві». У цьому вбачатиме він суть революційних перетворень, цим утвердиться у правоті своїх творчих й життєвих принципів.

Через нові ступені оволодіння художньою майстерністю, через школу романів «Металісти» (1932), «Напередодні» (1936), «Його покоління» (1946), один з кращих творів періоду Великої Вітчизняної війни - оповідання «Кінчався вересень 1941 року» (січень 1943 - липень 1945 - вересень 1957) художник приходить у середині 50-х - на початку 60-х років до створення талановитих циклів «солом’янських» і «донецьких» оповідань із життя робітничого класу. Вони не тільки відкрили нову якість таланту Сенченка - щирого, неквапливого, залюбленого у Людину й захопленого її творчими можливостями оповідача, а й послужили своєрідним імпульсом до створення другої редакції творів «червоноградського циклу», нових оповідань та повістей, які органічно доповнили його і стали своєрідними ескізами в роботі письменника над повістю «Савка».

Що спонукало автора звернутися до теми, здавалося б, давно забутої? Чим викликана ця нова хвиля творчого піднесення? Важливою складовою став, без сумніву, успіх циклу робітничих оповідань. Через відтворення образів київських залізничників та донецьких шахтарів — людей щедрих, працелюбних повертається письменник до найглибших і найдорожчих покладав своєї пам’яті — образів рідних, близьких, односельчан, людей, з якими виріс, спогади про яких завжди носив у своєму серці, моральні та духовні мірки яких і сам прикладав до життя.

Від окремих, конкретних спостережень, через безупинне вдосконалення таланту, йшов письменник до великих, наповнених глибоким внутрішнім змістом, поетично-філософських узагальнень. Здійснивши нелегкий шлях сходження до вершин майстерності, вже сформований, визнаний художник неначе б знову повернувся до себе самого, до витоків, прагнучи повідати тепер про найголовніше - про суть Людини, правдиво й повно дослідити народний характер, осмислити народний погляд на життя. Пам’ять і час, відкривши цей шлях, повернули знову до батьківського порога, до рідного дому, до червоноградської землі. Вже в зрілості, оглядаючи цей шлях, Сенченко писав: «Вважаю, що кожна людина має свій Червоноград, той осередок, що викинув його на світ білий, сформував як людину, дав ясний розум і душу живу. Збіг обставин зробив так, що в моєму отому осередку, як у краплині води, відображалися всі процеси, зв’язані з великими подіями епохи. Називаю я те середовище - Шахівкою,- це одна із назв того населеного пункту де я народився. Обрав я собі фах письменника. Епоха була нова, з центральним героєм - робітником. Це я розумів. Та от тільки де він, отой герой робітник. В Харкові, Дніпропетровську, в Донбасі? Чомусь я думав, що саме там він і має бути. Ніколи не було нічого доброго в твоєму рідному Назареті, шукай той Назарет десь далі. Цією далиною я й жив. І в голову мені не спадало, що ота Шахівка і є справжній ще й невичерпний Назарет отой. В ній було все, що принесла Епоха з собою».

Таї переоцінюється, набирає значення, нового смислу те, від чого колись в дходив і що з новим щемним почуттям народилося у душі. Прагнення зберегти у слові красу і велич народу, створити його цілісний, живий образ знаходить своє втілення у вершинному творі Сенченка - повісті «Савка» (1967-1973). Вона писалася протягом семи років і, можна сказати, всім попереднім життям великого майстра.

Документована історія повісті починається 27 червня 1966 p.- дата, якою позначений лист Сенченка до земляків-односельчан - Івана Марковича та Лаврентія Кузьмича Зінченків. У цьому листі ми знаходимо такі рядки: «... Про Савелія Олександровича я пригадав з такої нагоди. Коли я був малий в нашій родині ходило багато розмов про його силу, зокрема про те, як він, забившися на чвертку чи напівкварти, виносив два лантухи борошна на другий чи третій поверх млина. А покійна мама розповідала ще про те, як наш дід Олександр Терентійович - Сачко вчив своїх хлопців, в тому числі й Савелія. Хапав за руку, починав хрестити черезсідельником, особливо щиросердному Савці перепадало (хитрий Андрій завжди вивертався!). То дід Олександр хрестить Савку черезсідельником, а Савка, який міг би одним порухом зробити з того черезсідельника жмут клоччя, тупцюється навколо Олександра Терентійовича, утинає плечі і товстим басом проситься: «Ой, таточку, голубчику, я більше не буду!» Пригадав я все це, і в голові почало роїтися і надумалось, що з цього ж можна повість написати. І почав писати, а як почав писати, то постав цілий рад запитань, про. які я Вам писав у попередньому листі. Повість почала розгортатися і вкрутила в себе багато такого, про що я й не думав. І постало тоді перед моїми очима життя нашого двоповерхового села, в якому з одного боку доживали господарі - «хазяїни», а з другого - їхні діти, яким уже не стало місця в хазяйстві і які пішли в пошуках заробітків, хто куди втрапив.

У повісті я добрим словом згадав про Кузьму Григоровича (батька Лаврентія Кузьмича Зінченка. - М. Г.), про те, як він гарно на сопілку грав, як артистично умів дзвонити в усі дзвони, про те, як він громадську череду пас і як бився ціпом з громадським бугаєм і переміг його, змусив утікати! Згадав і Марка Григоровича (батька Івана Марковича Зінченка - М. Г.).. Мій покійний батько особливо шанував Марка Григоровича. Розповідав, як він умів вибрати за звуком від нігтя косу, як умів косу відклепати, як умів пристроїти відповідно до росту людського кісся, грабки й ручку...

Так розказував про це старий Сенченко Юхим Гаврилович. І ось отакого всього почало в мене нагромаджуватися, накопичуватися, одне притулятися до другого, нанизуватися...»

Задум «Савки», здавалося б, вриваючись у літературні плани Сенченка, виростав, однак, поступово, усвідомлено, виходячи із копіткої роботи письменника над другою редакцією творів «червоноградського циклу», його новими оповіданнями та повістями, про які він у попередньому листі до земляків писав: «Ви знаєте, яка у мене професія. Зараз пишу ряд повістей з колишнього життя нашого села, а власне про той період, коли ви вже старшими підлітками й парубками були. Пишу про Вас і про Ваших ровесників». Певною мірою, ця робота вже тоді визначила і майбутнього головного героя «Савки». «Формально,- писав Сенченко,- це книга начебто про мого родича, дядька по материній лінії, насправді ж від того реального Савки взяті лише деякі риси вдачі і деякі моменти з біографії. Всю решту матеріалу дали мені шахівчани в цілому, отож і книжку маємо не про такого й такого жителя Шахівки, а про саму Шахівку, якою вона була...». Це визначає і зміст повісті, сюжет якої досить розгалужений, хоч окремі елементи розроблялися автором в межах однієї сюжетної лінії — коротке подружнє життя сільського мельника Савки й красуні Марії, подальше Савчине життя після ΰ смерті, соціально-історичні умови побутування Шахівки в дореформенний і післяреформенний період.

Відбираючи факти, події для майбутньої повісті, письменник керувався принципом, який полягав у тому, щоб активно оволодіти спогадами, відкинути все другорядне, залишити найважливіше, головне. «В основі художнього твору,- писав він,- має лежати художня закономірність, той життєвий матеріал, який робить твір художньо правдивим».

Письменника турбувала не стільки пунктуальність опису фактичного матеріалу, що увійшов у повість і був досконально вивчений ним, скільки відкриття схованого у ньому глибинного смислу, виявлення й осягнення високої життєвої закономірності, вкладеного у неї соціального, морального досвіду. І тут не можна обійтися характеристиками приблизними, поверховими, оперувати розхожими, неточними уявленнями. Тут потрібні ясність і точність втілення, той синкретизм, внаслідок якого народжуються істинні художні твори.

Матеріали письменницького архіву, його особиста біографія як важливе джерело життєвого матеріалу свідчать про різні способи осягнення дійсності, дозволяють глибше уяснити принципи типізації життєвих вражень при створенні повісті, виявляють у повсякденному, обіходному суспільні закономірності. Зі скрупульозною точністю прагне Сенченко відтворити спочатку в уяві, а потім на сторінках повісті історичну обстановку, подробиці обставин, побуту, в яких будуть протікати задумані події. «У такій роботі,- писав він,- має значення кожна, здавалося б, дрібниця. Одне діло сказати: «поклав на плечі два мішки з мукою і поніс на другий поверх». А інше діло описати, які ці мішки, із якого матеріалу, з клеймом, які ставили на них «мазуни». Має значення також, якого кольору були наклейки на цьому мішку, як це робиться і куди ці мішки призначені - в Москву, Ригу чи Гамбурге...

Так начебто це пусті питання, але мені хочеться про все це написати так, наче сам там був, наче все це сам бачив, щоб і люди, які будуть читати цю повість, сказали: «Це правда. Це написано правду».

Цікаве листування Сенченка з Іваном Марковичем і Лаврентієм Кузьмичем Зінченками - надає достовірності, наповненості зображуваним подіям. тепер письменнику не досить просто читацького інтересу, спрямованого і настроєного на розв’язання великої таїни мистецтва. Читач підключаєтьсі до самого творчого процесу. Підключається не тільки на правах адресата твору, який пишеться і навіть не тільки коректного помічника (як постачальника матеріалу, відомостей і т. д.) але і на правах співавтора. Процес співтворчості допускає з боку читачів правомочний контроль, визначення істинності (чи неістинності) зображуваного: «Як закінчу,- писав Сенченко землякам,- вишлю Вам рукопис, щоб іще до друку Ви змогли прочитати і підказати мені, де не точно пишу, де помиляюся» (лист від 6 червня 1966 року).

Велика вимогливість художника до себе, до своєї творчості надає виразності, правдивості спокійній і довірливій оповіді, яка тече вільно й природно. Щоб повніше зрозуміти й виразити себе, смисл фактів, які зберігала пам’ять, письменник прагне передати головне - реальне життя. Адже «літературний твір,- як справедливо відзначає Д. С. Лихачов,- поширюється за межі тексту. Він сприймається на тлі реальності і у зв’язку з нею. Місто й природа, історичні події і реалії побуту - все це входить у твір, без яких він не може бути правильно сприйнятий. Реальність — наче коментар до твору, його пояснення. Найповнокровніше і конкретне сприйняття нами минулого відбувається через мистецтво й найбільше через літературу. Але і література найвиразніше сприймається при знанні минулого та дійсності».

Поетичне осмислення зв’язку часів і себе у часі як своєрідної сполучної ланки в історії у «Савці» живе, невигадане, органічне, тому що народжується із ліричного та епічного контексту оповіді. Ми звертаємося до минулого, до нашого далекого близького, звертаємося із позицій сьогоднішнього дня, оскільки без цього минулого не було б нашого теперішнього, а без зв’язку часів не буде й майбутнього. Через внутрішній світ людини, через індивідуальну і суспільну психологію героїв розкривається спільність соціальної обстановки, ідейних та естетичних основ духовного життя народу. «Художнє відтворення людської долі, - підкреслює М. Г. Жулинський, - неможливе без глибокого усвідомлення і розуміння історії свого народу, без дбайливого збереження і розвитку духовної спадщини предків, народної творчості, звичаїв і традицій, без шанобливого ставлення до свого родоводу».

Сенченко, звертаючись в одному з листів до Л. К. Зінченка із цілим рядом конкретних питань: про пивоварний завод Вуліха і шахівчан, які працювали там, про економію Безака, умови роботи в ній та ін., писав: «... начебто, питання, які вже віджили, аж ні! Хочеться знати про це. Та певне ж і не тільки мені! Це вже так з правіків заведено, що людина хоче знати хто вона, що вона, що на своєму віку бачила, чула, одне слово, цікавить людей їхня історія. А я оце писав історію Кузьми Григоровича, згадав, як він ціпом з бугаєм бився, тоді ниточка повела до Марка Григоровича - старий Юхим Гаврилович любив розповідані як Марко Григорович умів землю міряти, як на ніготь умів коси вибирати, потім перекинулося до Савелія Олександровича, як той за чвертку лантухи носив на другий чи третій поверх, а потім закрутилося і закрутилося. Мов перед очима стало як я було вранці чалапаю в училище, а мене наздоганяють наші хурщики, ті що робили в Кричевського, які не раз підвозили мене аж до повороту у млин. Вже 80 сторінок написав про це і чим більше пишу, тим більше хочеться, бач уже й до тебе з Іваном Марковичем добираюся. А в такій роботі потрібна консультація. Отож я й напався на тебе та на Івана Марковича як на найближчих мені людей в Шахівці. Та ще покійний Юхим Гаврилович любив писати мені, від нього залишилося б листів 50, коли б не війна. Найкращі листи його загинули у війну». Опора на конкретні факти, достовірність, навіть документальність зображення подій як основа аналітичного, конкретного дослідження дійсності стали необхідною умовою роботи Сенченка над повістю «Савка».

Це - за визначенням української критики - «повість пам’яті». Дуже точна назва. Пам’ять - образна, чуттєва, вона веде письменника примхливими стежками, повністю підкоряючи своїй владі, і передає той безцінний і прекрасний скарб, який оживає на сторінках його книги. Постійна зацікавленість художника життям, історичним досвідом поколінь, який формувався визначальними подіями суспільного розвитку, стала передумовою глибинного осягнення правди про людину і суспільство, високі моральні закони людської особистості та суспільства в цілому.

Повість «Савка»- полотно різнопланове, об’ємне, насичене цікавими характерами і подіями. Конденсація форми, яка разом з тим поєднує детальність зображення, вбирає всю свіжість, неповторність світовідчуття письменника. Процес первісного накопичення фактів, із яких складався матеріал, необхідний для творчої роботи письменника, безпосередньо зв’язаний із переробкою ним життєвих спостережень, із узагальненням та синтезом, співвіднесенням із пережитим раніше і самим задумом твору. Сенченко здійснив велику підготовчу роботу по збиранню матеріалу, хоч для неї, як і для всієї творчості письменника, характерна порівняно невелика кількість начерків у прямому розумінні цього терміна. Визначальну роль тут відігравала творча пам’ять художника, де розробка задуму велася лише в загальних рисах, який вже у процесі роботи уточнювався, доповнювався новими даними, характеристиками тих чи інших персонажів і обставин відповідно до логіки розвитку художньої ідеї. Сам письменник так говорив про свою роботу: «Спогади - це ліс, чим далі в ліс, то все нові й нові картини розлягаються перед очима людини» (лист від 28 червня 1966 p.). У цьому випадку, як і в багатьох інших, «планування,- як відзначав Б. В. Томашевський,- залежить від індивідуальних особливостей творчої роботи автора. У кожного письменника є своя система накреслення схеми твору. В одних - це безладні замітки, які малюють хід твору і дають окремі епізоди то коротко, то майже у переказі, що відмічають окремі думки і т. д. До такого типу планів відносяться плани Пушкіна, Достоєвського. З другого боку, самі плани можуть бути доведені до системної форми, майже до білового вигляду. Такі плани Тургенева».

Сенченко близький швидше до першого типу розробки і втілення задуму, коли архітектонічна концепція цілого остаточно формується й знаходить свій вияв вже на заключній стадії роботи автора над текстом. Оскільки задум твору ніколи не буває статичним, а завжди є процес, своєрідний поштовх до розвитку дії, то він, за зауваженням Д. С. Лихачова, «не існує в готовому і цілком завершеному вигляді ще до написання твору. Він міняється в міру свого втілення у тексті. Про це свідчать чорновики і коректура автора. Задум в міру свого втілення, починає чинити зворотний вплив на автора, вводить його у свою внутрішню логіку. Автор у процесі втілення свого задуму починає бачити його недоліки і заслуги. Процес втілення задуму є процес удосконалення й росту задуму». Не є винятком тут і задум повісті «Савка», який збагачувався, розвивався, поглиблювався поступово, разом із просуванням всієї роботи письменника. Художник не користувався ні записними книжками, ні блокнотами (за винятком трьох зошитів із виписками термінів зі словника П. Білецького-Носенка), що пояснюється так званими стаціонарними умовами його роботи - дома, в редакції і т. д. Bd записи, розробка сюжетних ліній, значних композиційних частин робилися на стандартних аркушах паперу, які й збереглися у вигляді чорнових матеріалів та різних машинописних варіантів. За характером вони поділяються ще на кілька груп. Це - ескізи персонажів, короткі характеристики людей, портретні замальовки, прізвища односельчан; друга група - різноманітні епізоди із життя, опис тих чи інших подій; далі - побутові, економічні, етнографічні й географічні деталі, пов’язані із конкретною місцевістю, пейзажні замальовки; і, нарешті, записи приказок, прислів’їв, прізвиськ-«приточок» односельчан, діалоги. Зараз усі ці матеріали зберігаються і позначені таким чином:

Черновики до повісті «Савка». Маш. з правками автора. 1967 р., 1 док., 42 арк.- ф. 279, оп. 3, од. зб. 21.
Савка. Повість. Черновики. Маш. з правками автора. ЗО березня 1968 р., 2 док., 250 арк.- ф. 279, оп. 4, од. зб. 5.
Савка. Повість. І варіант. Маш. з правками автора. 1967 р., 1 док., 64 арк - ф. 279, оп. 3, од. зб. 22.
Савка. Повість. II варіант. Маш. з правками автора. 1967-1971 pp., 1 док., 135 арк,- ф. 279, оп. 3, од. зб. 23.
Савка. Повість. Маш. 1967-1972 pp., 1 док., 178 арк.- ф. 279, оп. 3, од. зб. 24.
Червоноградські портрета. Повість. Частина І і II. Маш. з правками автора. 1969-1971 pp., 1 док., 159 арк - ф. 279, oп. З, од. зб. 25.

Кількість та якість вказаних записів дають змогу простежити хід роботи письменника над повістю,- від її задуму і первісних планів до остаточної редакції. Матеріали архіву, різні видання твору дозволяють вивчити досить повно текстологічну його історію, народження задуму, те, як пов’язаний він із попередніми творами художника, зокрема з новими оповіданнями й повістями, що доповнили «червоноградський цикл», і як задум цей починає поступово ускладнюватися, поглиблюватися залежно від розвитку сюжету, відтворення та уточнення подій, фактів недалекого минулого. Уява художника поширюється в царину найвіддаленіших асоціацій, які тим часом цілеспрямовано «працюють» на виявлення головної ідейно-художньої лінії оповіді.

Чорнові та інші машинописні варіанти повісті фіксують початковий рік роботи над нею - 1967, хоча підготовка, як видно із листування Сенченка з односельчанами, почалася трохи раніше, в 1966 р. Рік завершення роботи - 1972. Ці хронологічні рамки, зафіксовані самим автором, є основним критерієм у розв’язанні питання про датування твору, час його написання. Однак при цьому необхідно враховувати також правки (смислові й стилістичні), які були зроблені автором у 1973 р. при підготовці книжкового видання повісті (збірник творів «Подорож до Червонограда») як тексту остаточного порівняно з його журнальним варіантом, датованим тим же роком (Вітчизна, 1973, №1). Таким чином, хронологічні рамки написання повісті зміщуються ще на один рік (1967-1973), і в подальших виданнях необхідно вказувати як завершальний рік роботи письменника над нею - 1973.

Первісний текст повісті «Савка» має чорновий вигляд (позначений як: Чернетки до повісті «Савка». Маш. з правками автора. 1967 p.), структурно розрізнений, ще не розроблений сюжетно і викладений епізодично, проспективно. Це були своєрідні штрихи до майбутньої повісті, деякі з них - спогади про першу вчительку Любов Андріївну, розповідь про шахівчанина Марка Григоровича, про столяра Гнатка і службу діда Гаврила у Земському саду частково використані автором у нових оповіданнях та повістях «червоноградського циклу». Спочатку художник намагається детально вивчити, вникнути у специфіку професії млинарів, досліджує історичну епоху, умови роботи їх у той час. Через зовнішні деталі, визначення вій прагне вийти на точні внутрішні характеристики, широкі соціальні узагальнення. Тут ми вперше зустрічаємо яскраву образну характеристику млинарів, яка стане важливою відправною точкою у подальшій розробці окремих образів, зокрема образу Савки: «Вони наче з чавуну вилиті. Щоб пригнути їх - потрібна не одна тисяча отих лантухів. І пригинають. У всіх хурщиків праве плече нижче за ліве і, йдучи в неділю в гості, вони вимахують лівою так, як це роблять, несучи лантух. Лантухи пригнули навіть Савку - Савелія Олександровича,- найдужчого з усього племені (хурщиків) Сенченків».

Письменник докладно розповідає про своє село - Шахівку, про мальовничу річку Берестову, пригадує дитячі роки. Тут вперше названі й відразу ж уточнені прізвища деяких односельчан - майбутніх героїв повісті (уточнення даємо в дужках): «Хурщиками працюють мій сусіда Вихтор Дубенко (Губенко), ще один Вихтор і теж Дубенко (Губенко); Петро Гусаченко (Коломієць), він же й Пшоно (Гусак); Безвіконний Іван Олексійович (Безродний) (найсильніший серед парубків його віку); Трохим Байдацький (Кодацький) - чоловік моєї хрещеної мами... Архип Дюрко (Юрко) ... а ще інакше Пузир (Кит)...»

Накопичуючи життєвий матеріал, видобуваючи з надр своєї пам’яті живі, яскраві спогади, письменник намагається кожен факт, подію не тільки точно зафіксувати, а й глибоко осмислити, зрозуміти, щоб потім виразити найвищою мірою правдиво, реалістично. Обдумуючи різноманітні можливості використання широкого фактичного матеріалу, автор тяжіє до достеменності, не вигаданості зображуваних подій, виходить із вражень, пережитих серцем насправді. Із цих вражень розвивається тема, композиція, струнке ціле, природа якого, однак, не позбавлена й художньої умовності. Так, приступаючи до розробки одного із центральних образів повісті - Марії, дружини Савки, Сенченко писав: «Про жінку Савелія Олександровича писав і сестрі Веті, та вона чогось мовчить. Як швидко все забувається! Воістину правду казав той чоловік, який мовив: «Ми живемо доти, доки нас пам’ятають люди». Таки правда. Що ж, коли загубилася справжня історія Савчиної Марії,- ми цю історію вигадаємо» (лист від 27 червня 1966 p.). Деяке згладжування біографічних реалій у творенні ряду образів, зокрема образу Савки, про який раніше художник говорив як про образ узагальнюючий, вело до ще більшої епічної широти, до вдалого поєднання узагальнення та індивідуалізації, до глибокого реалізму і психологізму оповіді.

Другий етап становлення повісті хронологічно можна було б співвіднести із матеріалами, позначеними автором як перший варіант повісті «Савка» (1967р.). Однак, аналізуючи послідовність роботи письменника над смисловою та стилістичною палітрою тексту, порівнюючи його із текстом чернеток повісті, датованих ним 30 березня 1968 р., стає очевидним, що перший варіант створений дещо пізніше названих чернеток й датований 1967 р. помилково. Те ж саме підтверджує і відсутність тут авторської дати завершення роботи, що характерно для всіх етапів написання повісті, а також варіант другий, позначений автором 1969-1971 р. (а не 1967-1971 pp., як дано в архівному каталозі) і який явно вказує на доробку, розвиток тексту, представленого варіантом першим. Таким чином, чернетки 1968 р. є другим етапом становлення основного тексту повісті «Савка». Вони являють собою окремі, дещо розрізнені сторінки з правками автора (олівцеві та зроблені чорною кульковою ручкою), частини окремих сторінок, підклеєних на стандартних аркушах паперу.

Вперше на цій стадії роботи Сенченка над текстом, з’являється каркас сюжету, розробляються окремі, досить розгалужені сюжетні лінії, які ще помітно відрізняються від тексту остаточного. Суттєво відрізняється тут від усіх наступних варіантів, а також від основного тексту і початок повісті. Значною мірою він обумовлював логіку розвитку наступних подій, показаних у цьому варіанті. Хоча перші рядки початку повісті відсутні (що пояснюється швидше розрізненістю зображення подій), із подальшого опису досить повно постає весь драматизм випадку, що стався у Савчиній сім’ї: «... Грім з неба упав страшно. Хлопчик захворів на віспу. Це була моторошна картина, яка наганяла відчай на Савелія й Марію...» Тяжко переживаючи хворобу сина, покаліченого віспою, Марія сама потроху втрачає сили й згодом помирає.

У наступних варіантах і в основному тексті автор знімає цей початок повісті, усуває трагічний мотив. Через різні варіанти, трактування одних і тих самих подій він шукає найбільш оптимальний варіант зображення - реалістично точніший, лаконічний, художньо досконалий. У цих же чернетках, через кілька сторінок, знаходимо ще одне мотивування смерті Марії (тут і далі у дужках даємо перекреслене і виправлене автором чорною кульковою ручкою): «...І тоді впала страшна звістка: «Померла Марія. Визначили? Так: схватив (боліти) живіт, (Марія палала жаром і на четвертий день померла. Кликали...) Покликали бабу Харитину (сказала: не сила моя). Тоді привезли з Мартинівки самого Мартина Микентійовича. Сказав: «То в неї в середині запалилася кишка й прорвала, гній розтікся по тілі, і вже ніщо в світі її не врятує». І Марії враз не стало. І не стало Савелія Олександровича».

Порівняльний аналіз різних етапів, уривків повісті, які мають часто кілька варіантів, свідчить про наполегливу роботу письменника над найточнішою відповідністю їх задуму твору, глибині його втілення, точності розкриття художньої ідеї. Як бачимо, автор зосереджено думав над початком повісті, часто міняв його і, прийшовши до остаточного варіанта, ще раз підтвердив свої ж слова, сказані колись молодому авторові з приводу його твору: «Мені здається, що роман краще почати розділом другим, а п’ятий і шостий звести в один. При такому порядку ми зразу беремо вола за роги. І Чехов говорив, що початок оповідання відсікати треба... Відсікаючи перший розділ, ми тим самим даємо простір природній течії речей». Цей короткий, лаконічний зачин, «природна течія речей» властиві всім творам самого Сенченка, повісті «Савка», де оповідь тече розкуто, вільно, а думка легка, наповнена. Відвертий і щирий заклик письменника: «Давайте виходити від життя. Для художнього твору це найкраща дорога» - не лозунг, а головний принцип його творчості, основа основ роботи кожного художника. Ідейно-художня еволюція на підступах до «Савки» невіддільна від його літературно-естетичних поглядів, від прагнення передавати життєві явища у формах самого життя. Вже на цій, початковій стадії роботи Сенченка над повістю, вражають живі картини народного буття, багатство й точність деталей, розмаїтість характерів, викінченість окремих епізодів. Доволі об’ємний варіант повісті (250 сторінок, або як позначено у справі - чернетки), створюється автором в міру того, як складаються у свідомості ті чи інші сцени, з якою яскравістю постають вони у пам’яті, незважаючи на те, що вся тема трималася у голові повністю. Наполеглива, копітка робота Сенченка над окремими сюжетними лініями, епізодами повісті не обтяжує його, навпаки, працювалося письменнику легко, захоплено. Якось художник відзначив, що так легко може писатися тільки в тому випадку, коли проникаєш у новий матеріал, бо тільки він може дати натхнення, а не повторення вже знайденого, відомого. Так народжується й жвавість викладу, і нова мускульна тканина твору. Про високий злет натхнення письменника у роботі над повістю - вірну ознаку справжньої майстерності - свідчать рядки з його листа до В. Дубовки: «Мені 74, я обтяжений купою всяких хвороб, але ніколи не почував себе за столом, як зараз, як кілька років тому, коли працював над новою книжкою, котру Ви вже маєте у себе на руках. Дух мій ясний, думка пружна. Ви це одразу побачите як переглянете хоч кілька сторінок моєї нової повісті «Савка». Писав я її - як на крилах летів». Справді, повертаючись у повісті до часів свого дитинства й юності, письменник з теплом і хвилюванням передає картини минулого, побачені ним вже із висоти зрілості. Це не просто розповідь про життя сільського млинаря Савки, про його юність та коротке сімейне життя із коханою Марією, а складне повіствування про силу людських характерів та доль, які жили у пам’яті, хвилювали. Беручись за розробку того чи іншого образу повісті, письменник по кілька разів уточнює його, знаходить нові деталі у замальовці побуту, в зображенні подій. Чернетки 1968 р. (машинопис із правками автора) найповніше висвітлюють цей шлях пошуку, оскільки саме вони стали основою при укладанні першого машинописного варіанта. Він включає 64 сторінки без закінчення. Рік роботи - 1969. Цей варіант повісті помітно відрізняється від попереднього насамперед більш чіткою організацією, послідовністю викладу. Він став ближче до тексту остаточного, хоча, без сумніву, і тут були свої недоліки. Помітна ще варіативність окремих епізодів, надмірність описових елементів, особливо на початку повісті. У першому її варіанті письменник, як і раніше, тяжіє до конкретного матеріалу, скоріше переважає показ, аніж художній аналіз дійсності. Але саме через показ, через детальне відтворення свого родоводу, середовища, побуту в остаточному тексті художник значно поглиблює аналіз, піднімається на вищу сходинку узагальнення та синтезу роками накопичуваного ним матеріалу. Звертає на себе увагу цікава поправка, внесена автором у текст першого варіанта, безпосередньо зв’язана із кінцівкою повісті у чорновиках 1968 р. Прискіпливий, об’єктивний погляд художника на події, що відбуваються, спричинив до перегляду сюжетного ходу, який умовно можна позначити «Савка і Пріська». Образ сільської «відьми» Пріськи набуває тут вже іншого, аніж у попередньому тексті тлумачення, що більше відповідає логіці усієї оповіді. Так Пріська вже не та, раптово перероджена у добру й непогрішиму дружина Савки. У цьому варіанті тексту вона вдова, втілення сил темних, ворожих людині. Автор підкреслює це через зовнішню її характеристику, портретну образність: «Була удовиця, суха як тараня і чорна як товар на чоботи. Жила вона відлюдкувато і не так як усі люди...»;

«... Звали відьму Пріська, але так її звали тільки у вічі, позавічі вона була для всіх хвойда...»;
«Савка про себе думав: «Як ото вони з нею можуть? Та ж суха, та ж чорна яка, а що вже негарна, хай йому...»

В остаточному тексті, де акцентація значно зміщується в бік глибших внутрішніх, психологічних характеристик, автор знімає задану раніше тональність образу, піддає його новій трансформації. Тут Пріська зображується зовні досить привабливою, такою, яка може скласти достойну конкуренцію самій Марії, але прихована хитрість, підступність, затамована злоба до Савки виявляють справжню сутність її характеру, показують в очах жителів Шахівки «відьмою», незважаючи на зовнішню привабливість і красу. Автор не боїться тепер показувати Пріську саме такою, оскільки сприйняття образу йде вже із середини, виходячи з остаточно сформованого тексту, його внутрішньої драматургії, де все взаємообумовлено, глибоко продумано, а психологія образу розкривається через вичерпні об’єктивні характеристики. Поворот сюжету тут особливо різко й чітко виражений, реалістично, точно вивірений. Незважаючи на всі Прісьчині чари, Савка залишається вірним Марії і на підказку Свирида: «Глянь, як вона дивиться на тебе!»- вже без минулої симпатії відповідає: «На мене? Ота відьма? Хай придивляється до свого чорташа!» Пріська, певне, почула це. І ось помста: Марія ішла-ішла й спіткнулась на східцях до церкви, а це ж прикмета, лиха прикмета...»

Нова сходинка у творчій історії повісті «Савка»- варіант другий, створений автором у 1969-1971 pp. Він включає 135 сторінок машинопису із правками автора і являє текст, дуже близький до друкованого. Основною відмінною рисою стали деякі уривки, опущені автором в остаточному тексті, а також той факт, що сюжетно даний варіант обривався значно раніше, аніж текст остаточний. При порівнянні першого та другого варіантів повісті звертає на себе увагу те, що як сюжетно, так і композиційно, варіант другий значно вдосконалений автором. Якщо трудність прочитання першого тексту полягала в багатоступінчатості, значній варіативності деяких епізодів, то текст другого варіанта характеризується більшою цільністю оповіді.

Робота над текстом другого варіанта повісті розвивалася у плані вироблення остаточної «конструкції» твору, послідовності окремих епізодів та сцен. Важливо відзначити намічену тут нову тенденцію виправлень, що стала провідною у подальшій роботі над повістю. Це - мовна, стилістична правка, відшліфовка художньої канви тексту, що полягала у відмові від зайвої описовості, надмірного вживання самобутніх порівнянь й окремих виразів на користь стислої і виразної зображальності, чітких стилістичних та композиційно-смислових конструкцій. Не можна сказати, що ця особливість тексту була відсутня на ранніх стадіях створення повісті. Сенченко-стиліст яскраво виявив себе вже на початку роботи над твором, та основна увага зосереджувалась тут все ж на ідейних, сюжетно-композиційних моментах.

У тексті другого варіанта повісті образи головних героїв - Савки та Марії, як всіх інших, розробляються у тому ж ракурсі, який було знайдено автором у варіанті першому і переважно використаний ним в остаточному тексті. Гак, вражала навіть на початкових стадіях роботи над повістю прониклива точність у визначенні характеру, вміння зразу ж вловити ту особливу рису - зовнішню чи внутрішню, яка певною мірою визначала майбутній характер і в якій неначе б закладалися його своєрідні «вихідні дані». Такою бачив письменник Марію: «Була вона висока, ставна, чорноока, постійно засмагла <...> Це була дівчина розумна, уважна, чула...»; Савка - «завжди зосереджений і завжди з очима, захопленими кудись в глибину душі».

Завершивши другий варіант повісті, Сенченко одночасно (судячи з датування) здійснює роботу над машинописом, позначеним як повість «Червоноградські портрети» (159 сторінок). Насправді, це ще один варіант, можливо третій, повісті «Савка». Умовність цього визначення полягає насамперед у своєрідній композиційній структурі тексту, яка складається наче із трьох частин, поділених певною датою завершення роботи і водночас зведених в єдиний текст. Датування (1969-1971) свідчить про паралельність цієї роботи порівняно з варіантом другим, хоч останній значно виграє у послідовності викладу матеріалу та його цільності. У той же час у названому раніше тексті знаходимо ту нову тему, котра тільки намічалася в кінці другого варіанта й стала продовженням його, заключною частиною остаточного тексту. В умовному, третьому, варіанті вона перенесена на початок повісті, відповідно і пронумерована послідовність сторінок - від 1 до 159. Однак правильніше буде вважати, що нумерація ця проведена не автором, а частини тексту зазнали перестановки вже при архівній нумерації, оскільки первісні плани письменника тут повністю збігалися із тією послідовністю частин, котру маємо в остаточному тексті. Цікавою у цьому плані видається й назва тексту, позначеного рукою автора, - «Червоноградські портрети». Однойменна повість, написана в 1928 p., явно відрізнялася від тексту повісті «Савка». Як же пояснити ці, здавалося б, не взаємозв’язані і навіть взаємовиключаючі моменти творчої історії повістей? Можна припустити, що повість «Савка» була задумана автором як ще один із портретів, що доповнював та розвивав картину трьох попередніх (два портрети - «Михайло Кішка-Самійло» і «Григорій Федорович Головатий» у повісті «Червоноградські портрети», 1928 р. та «Фесько Кандиба», 1970 p., перша редакція «Фесько Андибер», 1929 p.), зроблених на «червоноградському матеріалі», але у різних ракурсах.

Текстологічний аналіз повісті «Савка», дослідження творчих матеріалів підготовчого етапу її написання свідчать про те, що тут Сенченко, можна сказати, власноручно зв’язує «червоноградський цикл», «червоноградські повісті», які складаються тепер вже із чотирьох портретів, визначаючи «Савку» як наступний, новий етап.

Частина перша умовного, третього, варіанта повісті включає 32 сторінки чистого машинописного тексту, чіткого й послідовного, майже ідентичного з остаточним. Головною відмінністю тут знову є закінчення оповіді, до якого письменник йшов, як бачимо, довго й не просто, виходячи із різних варіантів. Основний сюжет обох кінцівок тексту однаковий: залишившись після смерті Марії один, з маленьким сином, Савка змушений шукати собі пару. Він знаходить у сусідньому селі вдову Параску Бакаїху, у котрої двоє своїх дітей та стара свекруха. Савка просить друга Андріяна - першу Парасчину любов - посватати їх, й Андріян, у якого вже своя сім’я, сватає, розуміючи, як зараз потрібні ці люди одне одному. Просто і художньо осмислено передає письменник цей епізод, розкриває глибокі й багаті моральні устої людської особистості, народного характеру. Розповідь завершується тим, що Савка перевозить Параску, її дітей та свекруху до себе, залишивши їхню хату на догляд сусідів: «Може, квартирант знайдеться, то хай шукає бабу Марту в Шахівці. Вже з нею й договориться...» Так, на відміну від основного тексту, завершується ця частина розповіді, де у кінці стоїть дата 1969-1971 рік. Далі йде друга частіша, початок її і початок повісті остаточного тексту майже ідентичні. В іншому ж є ряд відмінностей, котрі усуваються письменником частково тут, частково в остаточному тексті. Правки автора зроблені олівцем, інколи ручкою й зумовлені необхідністю досягнення більшої виразності, конденсації тексту. Варіант закінчення у цій частині збігається із розповіддю про смерть Олександра Терентійовича: «Надвечір він і помер. (Дар’я Олександрівна зуміла випитати в нього все, про що тут розказано». 1968-1971, грудень). Знімаючи трохи передчасну розв’язку подій порівняно з розвитком основної сюжетної лінії письменник викреслює цю кінцівку (подано в дужках) і переносить її на кілька сторінок пізніше. Так виникає третя, заключна, частина, зовсім невеличкий епізод, в якому розповідається про смерть Марії. І на цей раз, дещо несподівано вирішуючи долю Савки, письменник знову викреслює даний варіант розв’язки, як видно, створеної набагато раніше за той, котрий розглядався у двох попередніх випадках. Судячи з усього, він був однією з перших, побіжних замальовок до основного сюжету, й не випадково автор викреслює його у цьому тексті: «І Марії вранці не стало. Савелій як сів звечора, охопивши голову руками, так і до ранку просидів. І потім все був не при собі.

Після похорон, дітей баба Дар’я забрала собі».

Отже, розглянутий варіант ще помітно відрізняється від друкованою тексту і лише першою частиною найближче підходить до нього, перекликаючись у цій близькості з варіантом другим. Саме ці два тексти (варіант другий та частина перша умовного третього варіанта) з урахуванням про ведених у них стилістичних, граматичних правок і послужили основою для створення нового, останнього, машинописного варіанта повісті, (ф. 279, оп. .1, од. зб. 24), взятого, в свою чергу, за Основу для першого друкованого тексту «Савки» (Вітчизна, 1973, №1). Цей заключний машинописний варіант відрізняється від журнального тексту лише поділом його на підрозділи, всього їх - 24. У журнальному тексті, як і в остаточному, цей поділ знято, окремі текстові масиви розділяються невеликими відступами залежно від тієї композиційно-смислової функції, котру вони виконують, виходячи з загальної ідейно-художньої структури оповіді.

Із появою журнального варіанта в творчій історії повісті «Савка» по стають нові питання. Як видно, у цьому тексті або вірніше при підготовці останнього машинописного варіанта, що взятий за основу для друкованого тексту, знову з’являються уривки, зняті автором у другому варі анті повісті. Очевидно, передруковуючи останній, заключний, машинопис ний варіант для журналу «Вітчизна», автор вирішує опустити проведені ним раніше композиційно-смислові правки, вважаючи їх прийнятними для журнальної публікації твору. Як наслідок - обсяг його помітно збільшується, а композиційно-стильова будова дещо зміщується. Виключені на етапі дії роботи над варіантом другим й знову введені у журнальний варіант по вісті уривки тексту (побутові, етнографічного характеру), без сумніву, мають певний інтерес. Але ще під час роботи над текстом другого варіанта автор розумів, що як би не були вони цікаві самі по собі, їх все-таки доцільніше зняти на користь стрункішої та чіткішої композиції тексту, йот граничної ясності, конденсації й переконливості. Саме цією економією художніх засобів і відрізняється остаточний текст в останньому авторизованому виданні - збірці повістей «Подорож до Червонограда» (1973).

Як відзначалося, повість «Савка»- це цільний, дуже насичений, живий світ, цікавий кожним новим, завжди до кінця вибудованим відгалуженням сюжету, тією чи іншою людською долею. Щоб дати більше простору, світла кожній із гілок цього кремезного дерева, письменнику доводилося обламувати гіллячки, оскільки тоді кожна сюжетна лінія ставала виразнішою, зримішою, багатшою, при всьому многоголоссі людських характерів та доль, котрі спліталися в єдине ціле. При незмінних концепції та сюжеті повісті в остаточному тексті автор усуває всі побічні епізоди й деталі. Незважаючи на таку велику самовимогливість, своєрідну «автоцензуру» книжкового тексту повісті «Савка», йому не вдалося все-таки уникнути й не завжди доцільної редакторської правки. Щоправда, цьому творові поталанило більше, ніж повісті «Подорож до Червонограда», оскільки тут, як зазначав сам автор, «редакторській запал поступово почав занепадати, так що, коли він, редактор, дійшов до «Савки», олівець його притупився і «Савка» залишився майже наушкоджений...». Авторська іронія цілком виправдана. Виключені у книжковому виданні уривки тексту, де на багатій фольклорній основі яскраво показано «стосунки» Пріськи із малим чорташом, розроблені автором ще на початкових стадіях творення повісті й наявні у журнальній публікації аж ніяк не видаються зайвими. Добре, що талант і велика письменницька школа такого зрілого майстра, як Сенченко, сповна позначившись на остаточному тексті, зуміли затушкувати подібні прогалини редакторського втручання.

Остаточний текст повісті «Савка» у книжковому виданні 1973 p.- це сюжетноцілісний, композиційно продуманий твір, високохудожній виклад реальних подій та фактів. Прагнення до достовірності не обмежується тут якоюсь їх «тематичною» добіркою; воно охоплює всю складність життєвих явищ, особистий душевний досвід письменника, котрий відчув суспільну необхідність втілити свою і нашу пам’ять про минуле в систему художніх образів. Разом із світлими, теплими спогадами дитинства та юності виникають перед очима художника картини тяжкого, злиденного життя сільської бідноти дореволюційних часів. Не бачили селяни щастя до реформи, не знали його і їхні діти після неї. Працелюбні, здібні, губили вони свою силу у млинах, у поміщицьких економіях, заробляючи важкий кусень хліба. І в остаточному тексті, незважаючи на свою глибоку повагу до хліборобської праці, автор знімає уривки тексту, які дещо ідеалізують її, виключає легковажно-іронічне трактування філософії «хазяїн - нехазяїн», котру сповідував Олександр Терентійович - хазяїн з «діда-прадіда, що ще кріпосне право пам’ятав. Він пишався своєю належністю до землі, любив називати себе хазяїном. О, як магічно звучало те слово «хазяїн»!» Разом з тим із остаточного тексту знову виключається уривок, знятий раніше у другому варіанті повісті, де протиставлялося молоде, Савчине, покоління в умінні господарювати на землі їхнім батькам. Але нове покоління шахівчан відходило від землі аж ніяк не за своєю волею, швидше з волі великого капіталу, який починав проникати й на хліборобську Червоноградщину у вигляді парових млинів Кричевського, Білого й Марголіна, пивоварного заводу Вуліха, котрі поглинали молоду силу та робочі руки таких, як Савка. Чи розумів це він сам? Намагаючись відповісти на таке питання, письменник приходить до дещо суперечливого висновку. З одного боку, уточнюючи й поглиблюючи характеристику самого моменту, історичної обстановки, яка склалася на той час, художник вводить в остаточний текст

новий великий масив, де детально зупиняється на своїх же шахівськич мироїдах, таких «витискувачах» поту, як магнат Безак-Безик, управитель Матісон, сільський урядник Притика, волосний писар Вотєтовот, сільський стражник Гарбуз, священик Лука Лісовський. їм протистоїть зовсім інший світ, до якого належали «всі оті Сенченки, Губенки, Кодацькі, Русаки, Корнієнки». Для Савки, який добре пам’ятав нічні заграви дев’ятсот другого року, коли ще підлітком спостерігав за панськими скирдами, що горіли у степах,- «це були два цілком чужі, цілком ворожі світи. Недобрі почуття несли в грудях вони проти Савки, і недобрі почуття носив Савки в грудях проти них». Слідуючи дальшому розвитку психології образу, автор, здавалося б, повинен увиразнити, посилити тут еволюцію його, наблизити героя до глибшого усвідомлення того становища, в якому змушені були перебувати мільйони таких же безправних людей, як він сам. Однак якщо у журнальному варіанті повісті цей психологічний процес переродження характеру в нових умовах, у нових історичних обставинах хоча б ескізно, але накреслюється, то в остаточному тексті письменник відходить від цього трактування образу, повертає його у стан пасивного спостерігача, що певною мірою суперечило глибокому задуму твору, а також тим частковим висновкам, які зроблено автором в остаточному тексті. Розвиток і одночасно гальмування потенційних можливостей, які були закладені у самій основі характеру Савки,- суперечливий момент, наявний в обох варіантах тексту - журнальному і в остаточному. Незважаючи на це, образ Савки в остаточному тексті - характер-тип, натура сильна, цільна, щедра й сама суперечливість його певною мірою стала відображенням глибоких внутрішніх протиріч епохи. І не випадково, у журнальному варіанті «повісті ця думка проводиться автором, хоч у остаточному тексті знімається знову, швидше як правка редактора:

«Ті роки були роками внутрішнього сум’яття, похитнулась Шахівка на своїх тисячолітніх феодальних основах, схотілося людям підвестися, роздивитись на світ, усвідомити, що діється довкола. Серед шахівчан виник великий потяг до священного писанія, не до окремих частин його, а до всієї цілокупності - до Біблії. І в багатьох шахівчан на комині з’явилося товстелезне, добре виконане видання в гарних міцних палітурках.

Певне, ж думали люди: візьмемося до Біблії, то й світ проясниться».

У роботі над закінченням повісті Сенченко приходить до найточнішого і вдалого тексту, котрий став своєрідним підсумком усієї оповіді, і до кінця розкривши головну ідею твору. Розповідаючи про життя нової Савчиної сім’ї, приємні клопоти його по господарству, де струмує таємна надія на краще майбутнє, автор раптом єдиною фразою перекреслює цю, здавалося б, спокійну, розмірену картину, ставлячи героїв лицем до лиця із суворими тяготами й новими випробуваннями. Так, йдучи вранці на роботу повз свого сусіда Оврама Сільвестровича, Савка здивований,- чи не захворів бува той, адже сьогодні йому іти в нічну зміну. І раптом чує у відповідь його якийсь збляклий голос: «А ти хіба нічого не знаєш?»

Савка нічого не знав. І Оврам Сільвестрович тим самим голосом сказав: «Фірма нашого хазяїна збанкрутувала, Савелію Олександровичу! Млин закрито. На воротях замок...»

У цій фразі сконденсовано все: тривога за завтрашній день, нові клопоти про нелегкий шматок хліба, вже не тільки для себе, а й для дітей, для усієї сім’ї, котра жила хоч на скупий, але постійний Савчин заробіток, тут і відгомін тих неспокійних, загравних ночей 1905 p., які будили в людях нові почуття, віру у нові, кращі дні. Перегукуючись із початком повісті, словами матері: «Савко, чуєш Савко, пора вставати! Перший гудок!», обидві фрази створюють своєрідне обрамлення твору, визначають основний мотив, у якому чується вже не та «соціологія»,- як справедливо зауважив В. С. Брюховецький,- котра раніше так шкодила письменнику, а художньо переконлива картина соціальної дійсності».

Сенченко зумів реалістично показати формування класової свідомості сільської бідноти, її довічну мрію про вільну працю і правду землі. Поетичність і стислість форми, вміння знайти точну деталь, постійне використання фольклорного матеріалу створюють особливу тональність твору - плавну, істинно народну, поетичну. Л. М. Новиченко, підкреслюючи широчінь «предметно-тематичного кругозору» письменника, вказує, що «основною темою його, по суті, стала тема народного характеру й того стрижневого, вічно плодоносного у ньому, що володіє неперехідною цінністю і для нового, соціалістичного суспільства.

Ця тема ясно «прочитується» і в «Савці» - одному із найдосконаліших творів письменника, у чомусь навіть несподіваному для нього за деякими особливостями художньої манери. І з якою силою поезії вона тут вирішується - поезії то спокійно споглядальної, то підспудно романтичної, освітленої доброю, трохи Іронічною, трохи печальною посмішкою й тою, що виростає із зіркого, пам’ятливого земного реалізму і тому кращою, на мій погляд, із наших «поезій в прозі».

Виростаючи як логічне завершення «червоноградського циклу» на вищому етапі, повість «Савка» засвідчила нові грані творчої майстерності І. Сенченка, котрий глибоко й правдиво розкрив соціальні, моральні закономірності народного життя. Ввібравши його високу поезію і мудрість, вона стала значним надбанням української літератури.

Л-ра: Питання текстології: дожовтнева та радянська література. – Київ, 1989. – С. 172-189.

Біографія

Твори

Критика


Читати також