«Червоноградський цикл» Івана Сенченка: етапи творчої історії
Мирослава Гнатюк
«Часто нам, письменникам, здається, що щось особливе, незвичайне, якийсь багатющий матеріал лежить десь там, далеко, куди треба поїхати, щоб здобути його. А тим часом цей матеріал у вигляді живої людини ходить побіля нас, розмовляє з нами, а ми ні про що й не догадуємося».
Цикл викликає особливий інтерес не тільки своїм змістовим потенціалом, а й характерною побудовою, органічно взаємозв’язаною з ідейно-художньою еволюцією письменника. Твори, написані в середині 20-х — 30-і роки, зазнали докорінних змін у процесі другої редакції, зробленої автором у 60-і роки. Вони стали важливим етапом його ідейного зростання, новою вершиною в опануванні методу реалізму.
Принцип циклізації не був штучно вигаданий, а народився природно вже при перших публікаціях творів письменника — оповідань «У золотому закуті», «Історія однієї кар’єри» (1926), повістей «Паровий млин» (1926), «Подорож до Червонограда» (1927), «Червоноградські портрети», «Фесько Кандиба» (1930, 1-а редакція «Фесько Андибер»). Усі ці твори об’єднані психологічною спільністю героїв, загальною ідейно-художньою проблематикою.
Задум циклу, його становлення тісно пов’язані з животрепетними тогочасними проблемами, які особливо хвилювали молодого письменника. Виходець із с. Шахівки, передмістя Костянтинограда (тепер Краснограда), що на Харківщині, Іван Сенченко звертається до тих умов, обставин і характерів, які найкраще йому відомі, тих місць, серед яких виріс, які добре знав і любив. Щось вдається молодому художникові, у чомусь він помиляється, але вірність життєвій правді лишається однією з найхарактерніших рис його письма.
Прагнення відтворити тогочасну суперечливу обстановку, породжену непом, художньо осмислити тенденції цього складного явища свідчить про активну громадянську позицію письменника, проза якого, за словами Л. М. Новиченка, «незмінно присвячена значній соціальній проблематиці».
Глибоко проникаючи в суть реальних подій, осмислюючи соціальну зумовленість зображуваних явищ, письменник чітко визначає класову приналежність жорстоких і запопадливих ділків, породжених часами непу.
Іван Сенченко першим в українській літературі 20 ст. реалістично, талановито відтворив тип непмана, проте не дістав підтримки у тогочасної критики. Негативно оцінивши його перші спроби не за суто художні прорахунки (публіцистичність окремих епізодів, переобтяження стилю та ін.), соціологи закидали авторові навіть поетизацію куркульства. Однак, як слушно зазначає В. Брюховецький, «помилка крилася не у виборі об’єкта зображення — справді, то була динамічна, повна енергії картина, і молодий письменник сміливо ставить завдання розкрити і викрити психоідеологію, як тоді казали, героїв типу Андрія Натки та Лазора, породжених обставинами непу. Але тут було кілька підводних каменів, які у вирі подій не так легко було помітити і обминути. Письменникові не вистачало прозірливості, ясності розуміння ситуації — йому здалося, що в тому стихійно-дикому буянні життя такі «комерсанти», герої його оповіді, процвітатимуть безупинно. Проте реальний хід подій швидко розвіяв цю ілюзію — вже у першому варіанті «Подорожі до Червонограда» (1927) І. Сенченко зізнається, що помилився, передрікаючи цій «жвавій» діяльності невпинно висхідну лінію».
Ідейні та художні особливості перших творів «червоноградського циклу» значною мірою зумовлювалися становленням світоглядної позиції автора. Він не одразу зміг усвідомити деякі негативні явища як тимчасові, скороминущі. Та це й зрозуміло. На розв’язання таких нелегких питань потрібен певний час, а поглядові молодого митця, зосередженому лише на окремих життєвих реаліях, ще не під силу було охопити всю складність людських взаємин, осягнути досить своєрідний спектр тогочасної дійсності.
Він звертається до робітничої тематики, багато подорожує по рідній країні й через школу романів «Напередодні», «Металісти», «Його покоління» приходить до створення талановитих циклів донецьких та київських оповідань із життя робітничого класу. За силою художнього відображення дійсності, майстерністю відтворення людських характерів і життєвих обставин їх можна було б вважати вершиною творчості письменника, але саме в цей період у житті Сенченка настає новий, переломний етап. У 1957 р. з’являється оповідання «Ой у полі жито», де знову звучить червоноградська тема, а в середині шістдесятих років він повертається і до самого «червоноградського циклу».
Однією з причин цього повернення став успіх циклу робітничих оповідань, які дозволили по-новому подивитися на людину, її можливості й сили. У творчій праці, повсякденному побуті письменник уважно вивчав людей звичайних, щирих і працьовитих, з якими доводилося зустрічатися йому на довгих життєвих шляхах. А поряд з ними пам’ять викристалізовувала й інші образи — рідних, близьких, односельців, людей, з якими виростав, яких свідомо чи підсвідомо завжди носив у своєму серці, моральні й духовні мірки яких і сам прикладав до життя.
Вже працюючи над другою редакцією «червоноградського циклу», виразно бачив не ті змертвілі, збляклі від часу постаті куркулів, а істинних господарів землі, справжню силу, значно більшу, могутнішу. Осмислення тих самих подій у другій редакції відбувається вже на ширшому історичному тлі, в нових часових вимірах. Автора менше цікавить тепер подійна канва твору, основну увагу він зосереджує на морально-психологічній суті характеру. В іншому руслі досліджується тенденція образу, більш органічною, точною стає сама розповідь. Робота над другою редакцією «червоноградського циклу» також увінчується успіхом і дає наснагу письменникові для нових творів. У них Іван Сенченко спробував дослідити саме народний характер, його соціальні, моральні перехрестя із широкими виходами в минуле, проекцією на сучасне й майбутнє.
Першими із тих, що органічно доповнили цикл, були оповідання «Верхарн», «Я познайомився з Йосипом», «Толстой», опубліковані після смерті письменника в газеті «Літературна Україна» (1976, 24 серп.) та журналі «Жовтень» (1977, № 6). Згодом вони ввійшли до двотомного видання творів І. Сенченка (1981) під рубрикою «Люди і книги».
Справді, основний мотив усіх трьох оповідань визначило перше знайомство ще зовсім юного учня Червоноградського вищого початкового училища з книгою, друкованим словом, які запали в серце, змусили схвилюватися, задуматися, відкрили новий, цікавий, багато в чому ще не осягнутий світ, а з ним, як невіддільну його частину, — і самих людей. Письменник знову звертається до своїх земляків, мальовничої Шахівки на берегах Берестової, до тих, кого знав і любив, спомини про яких повернули його до батьківського порога. «Добрий той твір,— писав він,— від якого віє життям, але таким життям, про існування якого ніхто, крім цього письменника, не догадувався».
І відкрив перед нами Сенченко свій світ, свою Шахівку й Червоноград із його центральною вулицею Більовкою, книжковою лавкою Йосипа Рудого, де відбулося перше знайомство з придбаною тут книжечкою під назвою «Малий Кобзар». Оглядаючись уже з іншої просторово-часової площини на цю подію, схвильовано і свіжо відтворюючи її у своїй пам’яті, письменник зізнається: «Ніколи жодна книга не справляла на мене такого враження, як «Кобзар». Я пив його й напитися не міг. Радість почуття незвичайності події затопила мене.
Свій «Малий Кобзар» я за кілька читань вивчив напам’ять і завчив так міцно, що й тепер пам’ятаю цілі великі уривки з «Кобзаря». Пізніше я дізнався, що Шевченко не тільки розвинув спадщину, яку одержав від Сковороди, Котляревського й Квітки, а безмірно збагатив її, ввівши в неї нові історичні, політичні й нечувано гострі соціальні мотиви. У Шевченка було багато улюблених героїв, наприклад єретик Ян Гус, гайдамаки Гонта і Залізняк, Катерина, Варнак. Ці Шевченкові герої стали і моїми героями, його поетичний світ став моїм світом, його приятель Козачковський ніби став моїм приятелем, навіть деякі слова й вирази з «Кобзаря» стали начебто інтимно моїми. Від Шевченка я вперше дізнався про існування слова «містерія», і Гамсуна пізніше взявся читати лише тому, що один з його творів мав назву «Містерія»! Велике спасибі Йосипові Рудому, тому печеному й перепеченому сонцем ентузіастові, що доніс до мене ту велику книгу».
Своєрідно переплітаються в оповіданнях Сенченка долі людей і книг, доля самого письменника з його яскравим, багатогранним світосприйманням. Новими, добрими очима вдивляється він у світ свого дитинства, і це не розчулено-гіперболізований спомин про нього, а мудро-філософський погляд зрілого митця. Уміння говорити про складне життя просто, часом з лукавинкою, нітрохи не зменшує високої змістової наповненості та достовірності його творів, значущості зображуваних подій і характерів. Письменникові вдається рельєфно змалювати найрізноманітніші натури, правдиво розкрити думки і почуття персонажів, побачити той чи той образ у багатьох ракурсах. Поряд із майже конспективними враженнями дитячих літ, присутніми в усіх нових творах «червоноградського циклу», виявляється щире, неприховане авторське здивування перед конкретними людськими долями, тим, скільки всього змогли вмістити вони у собі.
Взяти хоча б образ Марії Магдалини з оповідання «Я познайомився з Йосипом». Нелегко склалося її життя. Маріїн чоловік — Іван Мигдаль — загинув у Першу світову війну й жила вона одна з малим сином Іваном. Любила його безмірно та не вберегла. Ковзаючись взимку на Берестовій, Іванко провалився під лід. Залишилася Магдалина сама зі своїм горем. У госпіталі для солдатів, де вона працювала прачкою, знайшлися лихі люди, що скористалися з її трагічної самотності, насміялися з неї. Пекуча образа і біль сповнили серце, здавалося, увесь світ зненавидить вона за вчинену кривду. А проте ще жили в душі її добрі почуття. Саме вона, Марія Маг-далина, єдина з цілої юрби цікавих, що обступили замерзлу калюжу, де загруз малий шахівський хлопчик, кинулася в крижану воду рятувати його. Такою і залишилася в пам’яті письменника ця жінка, з її великою людяністю й добротою, яких неспроможе вбити навіть горе.
З Нестора Степановича Коломійця, героя оповідання «Толстой», сміялася вся Шахівка. Причиною цього була привезена з далекого Дону чи херсонських степів ідея збудувати хату, суціль вилиту з глини; таку хату він самотужки і зробив собі. І хоч у селі через це вважали, що він несповна розуму, то був чоловік мудрий, досвідчений, одвічний мандрівник та винахідник. Тож недарма любив свого сусіда, прислухався до його розповідей Юхим Сенченко — батько майбутнього письменника, а малий Іван ловив і запам’ятовував кожне слово, що злітало з уст цього химерного чоловіка.
І ми ще не раз зустрінемося з образом Нестора Степановича, дізнаємося про ті нелегкі випробування, які випали на його долю в роки першої російської революції, а досить дивна ідея суцільновилитої хати, що так схвилювала односельців і, звичайно, запам’яталася майбутньому письменнику, знайшла своє оригінальне висвітлення у нових варіантах, відтворених автором щораз під новим кутом зору в інших творах «червоноградського циклу», зокрема повісті «Подорож до Червонограда». Окремі штрихи характеру, деталі життя і побуту того чи того персонажа стали мовби їх своєрідною візитною карткою, що дозволяє вже безпомилково впізнавати у будь-якому творі Марка Григоровича Зінченка як прекрасного косаря, його брата — Кузьму Григоровича як талановитого дзвонаря, Савелія Олександровича як одного із найсильніших мукобоїв Шахівки.
Багата червоноградська земля на розсипи таких людських самоцвітів, кілька десятків зустрінемо їх на сторінках творів «червоноградського циклу», і всі вони існують не як тло, а як окремі, виразні, майстерно виліплені характери. Гіркі та світлі почуття накладаються тут одне на одне, утворюючи складну емоційну тканину твору.
Використовуючи широкі описи й асоціативні відступи, репродукуючи у пам’яті той чи той епізод, своє знайомство з новою книгою чи людиною, письменник досягає об’ємності, стереоскопічності зображення.На площі короткого оповідання Іван Сенченко вміщає цілий світ. Зі сторінок цих трьох невеличких оповідань постають яскраві, зримі картини життя і побуту села, родини письменника, світ його перших захоплень, переживань, зустрічей з цікавими, добрими людьми. Всі ці враження тісно переплетені, взаємозв’язані, і якщо в оповіданні «Толстой» поряд із роздумами над книгами «Сповідь», «У чому моя віра» зринають картини уроків закону божого в місцевому училищі, спомини про отця Андрія Щетинського і несподівану зустріч у церкві надвечір з красунею Танею, предметом таємних хлопчачих зітхань, то це сприймається як одне цілісне, органічне, майстерно виткане художнє полотно.
Книги, що ввібрали в себе саме життя, стали невід’ємною його частиною, відкрили незвичайне у буденному, допомагали пізнавати й осмислювати сокровенну таїну буття. «Ніколи мені книги не приносили такої радості, як у ті роки. Шевченко розкрив мені очі на долю рідної країни; Верхарн — на світ. Він розсунув мої горизонти, переніс за далекі моря й океани, на бурхливі площі міст; розповів про бунти на тих площах, про трибунів народних, про міста-спрути, про золото, що з усіх кінців світу стікає в сейфи й підвали владоможців».
Глибоко проникаючи в суть реального життя, Сенченко через особисті, побутові взаємини людей виявляє елементи соціальної структури суспільства, їх внутрішню неоднорідність і суперечність. Письменник долучає свій досвід до загальнолюдського, історичного досвіду свого народу і вже зовсім по-іншому бачиться йому дійсність: він сам і «ця старовинна поезія могил, і ота поезія новітня — там, на обрії з зеленими вербами і далекими составами в ряд з невтомними паровозами...». Виразна печать класового розшарування передреволюційного села позначилася на всіх жителях Шахівки, які через виснажливу працю в панській економії та на парових млинах проходили школу свого людського і соціального змужніння.
Об’єктивуючи й епізуючи розповідь, Іван Сенченко створює своєрідний життєпис народу, правдиву панораму народного життя, стверджує загальнолюдську цінність світу свого дитинства, рідного краю, його історії. Увагу автора приваблюють внутрішній світ окремої людини, будні й свята всього народу, позначені прикметами нового часу, нового стилю світосприймання.
Заглиблюючись у локальний матеріал, Іван Сенченко показує не тільки природничу, побутову, а й ширше — духовну та історичну своєрідність батьківської землі. Ця характерна риса властива також іншим новим творам «червоноградського циклу» — оповіданням «Млинарі», «До початків театру в Шахівці», опублікованим у «Літературній Україні» (1983, 13 січ.), та повісті «На корді», надрукованій в журналі «Київ» (1983, № 2). В основі цих творів також лежить автобіографічний матеріал, спогади про конкретні події, конкретних людей. Всі вони — жителі Шахівки, рідні, батьки письменника, а головним героєм оповідання «До початків театру в Шахівці» виступає добрий і трохи кумедний дідусь Івана Сенченка — Олександр Терентійович, уже відомий нам із повісті «Савка».
З особливим теплом і любов’ю змальовує письменник образи дорогих, близьких людей, майстерно і тонко відтворює комізм ситуацій. Допомагає йому в цьому гумор — доброзичливий, трохи лукавий, але завжди люблячий. За плином звичайного, буденного життя бачить він багатий духовний світ героїв, за їхніми словами й вчинками — порухи самої душі.
Ті витоки, якими живився «червоноградський цикл», виповнили життєдайними струменями не один прекрасний твір. Розповідаючи в них, здавалося б, про одне і те ж саме, Іван Сенченко проходить складну творчу еволюцію, позначену глибиною та повнотою осягнення дійсності. З окремих епізодів, маленьких, зовні непримітних подій сільського життя, які лежать в основі оповідань, письменник творить своєрідну хроніку рідного села, червоноградської землі. Він мовби й не поспішає розсувати ці рамки, оскільки правдиво, точно змальоване життя, хоча б на такому клаптику землі, як цей, тією чи іншою мірою характерне для всього світу, бо всюди однаково радіють і страждають люди. Прагнення до осяжності зображення знаходить своє втілення у повісті «Савка», де окремі епізоди народного буття склалися в єдину, цілісну картину.
Глибоко проникаючи в психологію людей в умовах нової епохи, Сенченко реалістично показує формування класової свідомості сільської бідноти, її віковічну мрію про вільну працю і правду на землі. Письменник використовує багато достовірних фактів, велике листування з односельчанами. Незважаючи на те, що основною сюжетною лінією повісті є життя сільського мукобоя Савки, пора його юності й коротке сімейне життя з коханою Марією, що обірвалося її смертю, у творі одночасно «живуть» і інші персонажі. їхні долі, різні й схожі, дуже важливі для розуміння природи художнього узагальнення в Сенченка. Своєрідне, майстерне переплетення їх настільки органічне і гармонійне, що створює узагальнений образ народу як головного героя твору.
Повість «Савка» — різнопланове полотно, населене цікавими характерами і значущими подіями. Конденсація форми, яка разом з тим поєднує детальність зображення, вбирає в себе всю неповторність, свіжість світобачення письменника. У повісті найповніше виявилася зрілість художньої концепції Сенченка, яка ввібрала у себе повноту вистражданого ним життєвого і творчого досвіду, цільність, повнокровність художнього сприйняття світу, високий смисл повсякденного буття.
Твори, які доповнили «червоноградський цикл», відкрили для письменника новий ракурс бачення, осмислення людської історії, себе, часу. «Через себе до людей, через свою душу до людських душ,— зазначає М. Жулинський,— такий шлях передбачає процес самосвідомості, самопізнання, який має початок і по своїй суті безмежний».
Письменник проникає у глибини народного життя, разом зі своїми героями вдивляється у світ, вслухається в чарівну поліфонію людських характерів і доль. Він вбирає всю велич та красу фольклорного матеріалу, яким особливо пронизана повість «На корді», де поєднані реальне і уявне, фантазія і дійсність, й згадує, як «захоплювався, коли слухав розповіді про сни тітки Ганни Тищихи, тітки Килини Губенчихи, тітки Мотрі — маминої сестри, тітки Ганни Кози. Всі вони приходили розповідати про свої сни і розповідали чудово! З їхніх уст у сяйві чудесної української мови випліталися такі цикли новел, що їм позаздрити міг би не тільки Нечуй-Левицький.
Казки, які б не були вони фантастичні, залишили світле почуття. Люди жили трудно, і хотілося їм уві сні побувати в якомусь світлому царстві».
Реальне життя, що виявлялося значно складнішим за уявне, приймало ту добру, щиросердну оманливість народних повір’їв, снів, передчуттів і ставало повнішим, багатшим, очевиднішим. Таким сприймає його і малий герой повісті «На корді», а згодом, ставши зрілим художником, відтворює у всьому багатстві барв. Зіткана з тих перших вражень, незабутніх картин дитячих літ письменника, ця повість є одним із найкращих зразків поетичної прози в нашій літературі.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1984. – № 6. – С. 45-49.
Твори
Критика
