Іван Сенченко та «ренесанс» 20-х
Мирослава Гнатюк
Ця сторінка у творчій і в особистій біографії Івана Юхимовича Сенченка (1901-1975) — одного із зачинателів української прози сучасної доби, посідає особливе місце. Звичайно, не стільки в силу своєї традиційної формули — «Учень та Метр», скільки завдяки прояву якоїсь дивної, своєрідної генетичної спорідненості й взаємосув’язі двох поколінь — молодшого і старшого, з плеяди якого сам Майстер.
Творчий шлях Івана Сенченка розпочався в уже віддалені від нас 20-ті, в тодішній столиці України — Харкові. Сільський хлопець (родом із села Шахівка, тепер Наталине, Красноградского району на Харківщині), після закінчення у 1920 році вчительської семінарії, він вийшов на широкий літературний шлях, де, за власними ж спогадами, довелося одразу стати «і учнем, і метром, і чорноробом, і тріумфатором».
«Історично склалося так, — писав Сенченко, — що до творення нової нашої літератури стали майже цілком нові люди — молодь, яка на своїх прапорах написала: «Старе одійшло вкупі з старим ладом. Шукаймо нових шляхів!» Питання «як писати?» і «що писати?», пошуки власних відповідей часто призводили до помилок, розчарувань, але майже ніколи — до відступу. Продовжуючи розвивати жанрові традиції новелістичної, оповідної прози в українській літературі, використовуючи матеріал сучасної дійсності, а пізніше — історичні сюжети, письменник спирався на багатий досвід своїх попередників, серед котрих і художній набуток талановитих українських новелістів Михайла Коцюбинського і Модеста Левицького.
Величезний вплив на творчість Івана Сенченка, формування його індивідуальності мали такі видатні представники вітчизняної та зарубіжної класики як: Котляревський, Шевченко, Нечуй-Левицький, Гоголь, Толстой, Чехов, Франс, Бальзак, Гейне, Сервантес. У їхній творчій спадщині знаходить він відповіді на численні запитання, що хвилювали, і в першу чергу про призначення мистецтва, живого слова письменника. Активна громадянська позиція митця виявилася через спробу художнього осмислення тенденцій такого складного явища як неп. Першим в українській літературі радянської пори показав він тип новонародженого українського буржуа, чітко визначивши його класову приналежність. Перші твори «червоноградського циклу» реалістично, без псевдооптимізму і прикрас, відтворювали особливості нової радянської пори, поставивши в центр уваги проблему, яка вимагала осмислення й вдумливого розв’язання. На жаль, у відповідь зазвучали лише численні звинувачення вульгаризаторської критики, погрозливі окрики з трибун партійних з’їздів. За вірність своєму творчому, людському кредо — говорити правду, письменнику довелося розплачуватися довгими роками замовчування, приступами нових нападок.
Принцип художньої й життєвої правди для багатьох тодішніх молодих став своєрідним іспитом на зрілість. Той вірний тон, звук, взятий ними вже в перших творах, часто спонукав до роздумів й старших. Згадаймо оцінку Хвильового, який про збірку оповідань молодого Сенченка писав: «Історія однієї кар’єри» — це виняткове явище в нашій літературі», або виступи у пресі Пилипенка на захист «Листів із степової України» (1928) молодої письменниці Докії Гуменної, в яких тоді вже звучала проблема штучного голоду на Україні.
Зізнання Петра Панча у спогадах, написаних у 1973 році, має свій сенс. «Після громадянської війни, — зазначав він, — я демобілізувався й оселився у Харкові. Притулок мені в своїй кімнаті, з єдиного вікна якої було видно тільки ноги людей, що ходили по тротуару, надали Іван Сенченко та Олександр Копиленко. Власне, мої перші кроки в літературу — це наслідування оповідань Івана Сенченка. Дивовижна річ! Будучи на десяток років старшим, побачивши набагато більше на той час від них, я вчився у своїх молодших друзів і, треба сказати, що й до сьогодні вдячний за ту науку».
Щодо молодих, котрим довелося починати на початку 20-х, то досить самокритичний, дещо навіть парадоксальний погляд зустрінемо в нотатках Івана Сенченка, написаних у середині 60-х. Запитуючи себе, які ж сили підготували тоді цей своєрідний літературно-мистецький вибух, він відповідав: «Спинимося на іменах, які випливли в ті часи. Обмежу себе першою половиною двадцятих років. Це — Кириленко, Копиленко, Андрій Панів, Григорій Коляда, Антін Шмигельський, Іван Шевченко, Сава Божко, Яловий, Іван Дніпровський, Поліщук, Головко Андрій, Плискунівський, Алешко (Олешко — М. Г.), Остап Вишня, Крашаниця, Павло Усенко, Михайло Биковець і багато-багато інших. Цебто, великі десятки й сотні. Я тут назвав тільки тих, кого, сівши за ці записки, зміг пригадати.
Довгий час мені здавалося, що всі ці люди в однаковій мірі спричинилися до того бурхливого розвитку літератури в середині десятиріччя, про яке я говорив. Та зовсім недавно мені спало на думку, що тут, власне, ми маємо діло з представниками двох поколінь. З одного боку стоять студенти — Коляда, Копиленко, Сенченко, учитель Панів, комсомольський інструктор Іван Шевченко, і з другого — люди зовсім іншого гарту. Цю свою думку почну розвивати від себе. Я числився в тих списках, але поставимо запитання: який з мене міг бути письменник, коли я, власне, й на світі не жив, хліба сам заробляти не вмів і прийшов у літературу з шкільної лави? Звісно, яловий був з мене письменник в ті роки. Треба пожити на світі, дізнатися по чім ківш лиха. На таке пізнання пішло у нас — у кого п’ять, в кого шість, у кого ще більше років. Чи не впадало вам у вічі, що цілий ряд молодих і наймолодших письменників, імена яких з’явилися на початку двадцятих років, по-справжньому зуміли своє слово сказати лише багато пізніше, — чи наприкінці двадцятих років, чи аж на початку тридцятих? І це не випадково.
Коли це так, то хто ж був справжніми творцями літератури того часу? Скажу, це люди старшого покоління, зокрема, — офіцер Микола Гурович Куліш, офіцер Олекса Андрійович Слісаренко, артилерійський офіцер Петро Панченко Панч, офіцер Андрій Васильович Головко, офіцер Іван Данилович Дніпровський. І, звичайно, річ тут не в тому, що всі вони мали біографію, пройшли вогняну й криваву школу життя, набули знання, досвіду, загартували вдачу і це ще не повний список.
Складною виявилася, як ми переконалися, доля не тільки вчителів, але й учнів. Вони завжди йшли разом, поряд, вміли радіти успіхам друзів, вміли захоплюватися, вміли відрізняти істину від лжі. Чи не тому не полишають нас байдужими і їхні твори, настояні на правді та добрі.
Через школу романів «Напередодні» (1936), «Його покоління» (1946), присвячених робітникам, зразки історичної прози — «Чорна брама» (1933) та «Руді вовки» (1936), численні публіцистичні виступи періоду Великої Вітчизняної війни й, звичайно, один із кращих творів про ці нелегкі та тривожні дні — оповідання «Кінчався вересень 1941 року», приходить Іван Сенченко до створення талановитих циклів «донецьких» та «солом’янських» оповідань.
Кінець 50-х — початок 60-х — один із переломних етапів розвитку суспільства, в історії української літератури буквально «збурився» появою цих нових, оригінальних оповідок видатного майстра. Вихід у світ «солом’янського» та «донецького» циклів оповідань після тривалого вимушеного мовчання свідчив про вивільнення своєрідного, неповторного голосу їх автора з лещат вульгаризаторської критики. У той же час розпочалася й робота над новою редакцією «червоноградського циклу», що привела художника до створення вершинного твору — повісті «Савка (1967-1973).
Могутній позитивний імпульс, що пронизав усі сфери духовного життя після XX з’їзду партії, став важливим фактором своєрідного відродження. Знов, як колись, поєднались молодість та зрілість, росла, все сміливіше підіймалася літературна молодь. Щиро радів цьому скресанню криги Іван Сенченко. Маючи прекрасний дар прозірливості, письменник безпомилково відрізняв талант від сірості, при тому найперше мався на увазі талант душі — чуле серце, чесний погляд, «а писати навчиться, коли працюватиме». І тут він був завжди поруч, умів вчасно підтримати, порадити, допомогти зберегти свій голос, знайти свій шлях. Скільки рукописів молодих перечитав?! На це змогли б відповісти численні учні, яким випало щастя вчитися у Майстра, слухати його, радитися з ним. Кого шукав, на що спрямовував свій погляд у той час Сенченко? Вивчаючи його архів, знайомлячись із роздумами, бачимо не тільки спектр імен, подій, а щось значно ширше, глибше. Особливе значення для митця мала літературна молодь.
Працюючи в той час редактором журналу «Вітчизна», І. Сенченко міг безпосередньо спілкуватися з молодими, читати їхні твори, разом іти нелегкою дорогою взаєморозуміння. Радість першовідкриття, пізнання й взаємозбагачення наповнювали новою силою. Про значення, яке мав для митця цей неповторний світ, свідчать відповіді на анкету, запропоновану «Літературною Україною» в 1968 році.
Небайдужість, схвильованість, сховані за зовнішньою стриманістю, відчуваються навіть у офіційних рецензіях, відгуках на книги молодих. Частинка цієї роботи нині вперше постане перед читачем, розкриваючи надзвичайний дар художника — вміння не тільки об’єктивно оцінити, а й, оцінивши, захопитися, поставити на вищий щабель і за власну творчість, бо: «Рух розвитку йде не по колах, а по спіралях, моменти окремі в цих спіралях повторюються, але щоразу на вищому рівні...» Офіційна рецензія Івана Сенченка на першу книгу оповідань Анатолія Шевчука «Чорна земля», написана після першого відгуку, або, скоріше, роздумів вголос, так і не змогла порятувати її. Книгу у світ не випустили, автора ж відлучили на десятиліття від друку.
Л-ра: Україна. Наука і культура. – Київ, 1993. – Вип. 26-27. – С. 322-325.
Твори
Критика
