Форми реалізації авторського начала в романі О. Слісаренка «Чорний ангел»
І. М. Шкоріна
Перша третина XX століття стала часом оновлення української літератури, появи в ній нових ракурсів і засобів відображення дійсності та реалізації авторського начала. Тому творчість тогочасних авторів досі надає широкі перспективи для літературознавчих досліджень, і одним із малодосліджених і потенційно цікавих для вивчення прозових творів є роман О. Слісаренка «Чорний ангел». Названий роман, найпомітніший у спадщині письменника, від часу появи привертав дослідницький інтерес, але при тому не зазнав цілісної рецепції. Зокрема, поза увагою критиків і науковців повністю залишилася проблема автора в цьому романі, сфери вияву авторської індивідуальності і світогляду, що і стане об’єктом нашого аналізу.
Виразним винятком є Слісаренків роман «Чорний ангел», найскладніший і найцікавіший з точки зору складної парадигми форм відображення авторського начала. При цьому спостерігаємо явище, на якому наголошувала Н. Бонецька: «Зустріч свідомості читача з автором відбувається тоді, коли за художнім світом починає відчуватися авторська активність, яка його створила». Окрім уже згадуваної опосередкованої присутності в образах героїв чи підтексті твору, у «Чорному ангелі» О. Слісаренко знаходить інші прийоми для самореалізації та висловлення власних поглядів на різні сфери буття соціуму. Цією специфікою і неоднорідністю вияву образу автора великою мірою зумовлюється і складність проблемно-стильової парадигми твору, яка фактично складається з двох нерівномірних частин.
Так, у проблемній парадигмі «Чорного ангела» виділяються два окремих шари, які не надто тісно переплітаються між собою і пов’язані відповідно з дійсністю автора і з дійсністю героїв. Це, зокрема, зумовлюється своєрідністю композиції: початок і кінець роману присвячені передісторії написання твору. Частина роману, пов’язана з дійсністю автора, є прикладом безпосередньої письменницької присутності у творі, і ш притаманна прямо реалізована аналітичність та іронічність мислення. Образ автора-оповідача «не має ні пластичної оформленості, ні характерологічної закінченості». Тяжіє до автобіографічності, хоча й не є тотожним реальній особі: перш за все в тому, що насправді письменник не міг зустрічатися з, вірогідно, вигаданим героєм - Чмирем,- від якого, за сюжетом, дізнається про колишні події.
При цьому в романі є два часові зрізи - автор-оповідач лише через кілька років дізнається про зображувані події, які становлять основу сюжету. Отже, «зберігається... дистанція автора від усього зображуваного». Хронологічна віддаленість автора від основних подій підкреслює його непричетність до них і одночасно дозволяє розповісти про те, що сталося з героями після зображеної трагедії, як вони адаптувалися до довколишнього життя після зникнення к маленького світу, обмеженого комуною.
Отже, початковий розділ роману присвячений зображенню того, яким чином і завдяки яким обставинам, людям, документам письменник дійшов висновку щодо придатності даного життєвого матеріалу для написання на його основі художнього твору. У зв’язку із цим у «Чорному ангелі» відразу піднімається рад актуальних на той час - і до сьогодні - проблем, причому найпомітнішими є проблеми влади й мистецтва, які надалі, при безпосередньому змалюванні дійсності героїв, майже не постають.
О. Слісаренко завуальовано показує процес творення загального міфу про революцію та її героїв і ворогів. Він поступово передає в першому розділі, яким чином ключову подію твору - пожежу в Липівській комуні - було сприйнято та відтворено різними представниками населення і влади, причому вона набула численних свідомих чи несвідомих викривлень і в розповідях селян, і в докyментах. Так, першою ланкою творення міфу стає розповідь сільських хлопців, які, відвідавши місце події й не побанивши нічого надто цікавого, гіперболізували побачене, «докидаючи свого домислу до оповіді, щоб хоч цим набути слави сміливих людей». Внаслідок цього події набули міфічних ознак, «Полісся наситило к містикою» - отже, виник несвідомий сільський міф, зумовлений світоглядом і освітнім рівнем людей.
Поряд із цим бачимо (хоча про це не сказано прямо, як у першому випадку) поступове творення офіційного міфу, фактично санкціонованого владою, до якого долучилась і преса. Так, автор подає кілька письмово зафіксованих версій події. По-перше, це акт слідчої комісії, де чесно сказано про «відсутність явних вказівок на контрреволюційність», хоча й неправильно витлумачена причина вибуху. Показовим при цьому є факт творення міфу про героїв революції: комісія, знайшовши повністю обгорілий чоловічий труп безлюдних особистісних ознак, робить висновок (лише випадково правильний) про те, що він «належить агрономові Артемові Гайдученкові, що водночас був ... і керівником та фундатором комуни «Червона сила». Отже, за своїм соціальним статусом він найкраще підходить для того, щоб зробити з нього трагічно загиблого героя, тому й ховають «з військовою славою труп невідомого комунара», який насправді міг належати ворогу, що нікого не цікавить.
Але найбільш абсурдним і, за авторським визначенням, «красномовним», є повідомлення, надіслане Кутенським волревкомом до повітревкому. У ньому події без жадних доказів тлумачаться з виразно ідеологічної точки зору, замість аналізу фактів йдуть розгорнуті необгрунтовані звинувачення на адресу куркулів та бандитів, недоречна критика тих верств населення, які не влаштовують владу і, навпаки, звеличення «бідняцького люду, демократично настроєного, котрий бажає, щоб правда як можна скоріше запанувала б між людьми». О. Слісаренко подає все це з майже неприхованою іронією, це вже фактично гостра сатира на тодішні владні структури і їх дії, подана в тій формі, яка була єдино можливою за умови тодішніх цензурних заборон.
У такому ж ключі автором-оповідачем приховано-іронічно відтворено й висвітлення подій у місцевій пресі (губернських «Вістях»), де «всі події пояснювалося просто й докладно, немов сам редактор був присутній при загибелі комуни». Тут викривлення досягають абсурду: читаємо про петлюрівську банду зі ста чоловік, нічну перестрілку, переслідування, арешти, розстріли й под., - але всі ці викривлення є саме такими, що підтверджують офіційний погляд влади на політичний стан у країні, органічно вписуючи конкретну подію у загальний революційний міф, який поширюється за посередництвом преси.
Такий ракурс зображення зумовлює наявність ознак натуралістичного письма, широко реалізованих саме в тій частині роману, яка пов’язана з дійсністю автора. Тут зустрічаємо трансформований вияв деяких рис натуралізму, на яких наголошував Д. Наливайко: «першорядне значення натуралісти надавали точному опису фактів дійсності», «практикувалося і пряме включення документа в художній твір». О. Слісаренко вводить у текст низку документів, зокрема акт слідчої комісії, у якому зроблено детальний, послідовний, підкреслено об’єктивізованни виклад усього побаченого на місці вибуху в Липівській комуні. Але притому цей фрагмент твору має яскраві ознаки сатиричності: «Якихось трупів людей та свійських тварин у дворі не знайдено, коли не рахувати роздертого надвоє поросяти та двох курей, пошматованих під час вибуху, та й то не можна було визначити, чи живі, чи дохлі ті тварини були під час катастрофи». Далі автор-оповідач подає роздуми про те, яким має бути мистецтво, власне, розмірковуючи про натуралізм - отже, цей стиль стає у О. Слісаренка не лише джерелом художніх прийомів, але й об’єктом теоретичних міркувань.
Особливістю твору є те, що елементи сатири виявляються нерівномірно. Сатиричним є, по суті, весь початковий розділ, у якому, окрім документальних свідчень, представлені часто абсурдні чутки та інтерпретації подій селянами, які сприйняли все як чудо. Далі сатиричний струмінь значно слабшає. Вірогідно, у майстерно створених сатиричних фрагментах проявився досвід О. Слісаренка як автора численних фейлетонів, які в середині 20-х років були надруковані під псевдонімом Омелько Буц у газеті «Культура і побут», а пізніше частково увійшли до книги «Посмертна збірка творів» (1931), виданої під тим же псевдонімом.
Авторський погляд на все вищезазначене саме як на свідоме творення владою міфу про революцію та її героїв підкреслюється ще й тим, що офіційне бачення загадкової події подасться поряд із селянським, сповненим забобонів та марновірства, і вони фактично беруться як співмірні за своєю неправдивістю, а то й абсурдністю - це два варіанти міфологізації одного й того ж факту.
Багатоаспектна проблема правди й вимислу при відтворенні подій має у творі й інший ракурс висвітлення, пов’язаний із роздумами автора-оповідача над тим, що має бути основою художніх творів, над призначенням літератури. Автор робить відступ, у якому передає свої вагання перед початком написання твору коли недостатність і плутаність фактів викликала бажання вигадати щось простіше: «...я замислився: чи варто, справді, заходжуватися коло перетворення всього цього химерного матеріалу на художній твір?». Наступною ланкою в ланцюзі роздумів стає бажання полегшити написання твору відмовою від реальних фактів: «На біса, справді, мені матеріали про пригоди з життя, коли куди цікавіші пригоди і разом з тим імовірніші я можу вигадати?». Але внаслідок тривалих вагань автор повертається до думки про необхідність максимально спиратися на життєвий матеріал: «Навіщо придумувати? Може, саме й правильно роблять письменники, що загалом нічого не придумують і пишуть тільки те, що трапилося...».
Отже, О. Слісаренко в «Чорному ангелі» вдасться до оригінального художнього прийому, створюючи кілька площин авторської присутності у творі. Це, з одного боку, опосередкована реалізація через образи персонажів, а з другого, виділення окремого фрагменту роману, пов’язаного саме з дійсністю автора, у якому образ автора безпосередню вводиться в систему персонажів навіть перехрещується з вигаданим героєм. Усе це дозволяє письменнику повніше передати свою світоглядну концепцію та значно розширити проблемно-стильову парадигму твору.
Л-ра: Проблема автора: мистецтвознавчий, культурологічний, психологічний аспекти. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 79-82.
Твори
Критика
