Філософські засади романістики О. Слісаренка
Р. Ленда
Роздуми літературних критиків, літературознавців 20-30-х pp., тобто, сучасників О. Слісаренка, як і літературознавців 90-х pp. над романістикою О. Слісаренка стосувалися жанрово-тематичної її природи, особливостей її новаторства, специфіки образотворення у письменника і, врешті, соціальної позиції письменника, заявленої у його «Зламаному гвинті», 1929, «Чорному Ангелі», 1929, й «Хлібній ріці», 1932.
Спостерігаються спроби з’ясувати наявність певних тенденцій у творчості О. Слісаренка, зокрема, що стосуються проблемності його творів, спільних рис у оповіданнях та романах письменника (як от «Авеніта» і «Чорний Ангел» - Ю. Савченко) тощо.
Найбільш слушними у цих спостереженнях нам здаються ті, що стосуються «тенденції» у творчості письменника: якщо «На попередньому етапі своєї творчості виступав він як носій тоді нової для української літератури тенденції, до більш-менш концентрованої сюжетності, заперечуючи в плані стилістичнім панівний ще донедавна орнаменталізм, а в плані ідеологічно-тематичнім подаючи, здебільшого, в своїх творах дещо схематизовані й ізольовані події, пригоди, часто анекдотичного характеру. З особистого життя дрібненьких людей, без глибших соціально - психологічних мотивацій, без виразного психо-ідеологічного спрямовання», то наступний етап — етап праці над «Чорним Ангелом», «Зламаним гвинтом» явив уже відхід від безпринципного ставлення до матеріалу, поворот до проблемності, до заглиблення в психологію, яка раніше правила лише за службовий засіб до розгортання фабули». Наступний момент цієї тенденції не менш важливий: «Йому (О. Слісаренку — P. Л.) вдається додержати потрібної пропорційності між сюжетною інтригою та психологічними моментами роману і цим уникнути, з одного боку, бульварщини, а з другого — нудоти і нечитабельності. Цікава сюжетна композиція переплітається з досить вдалими психологічними заглибленнями. Останнє дозволило авторові дати цікаві, художньо витончені типи».
Врешті, до «тенденції» можна віднести в оцінці критики і те, що «письменник до певної міри наближається до проблеми типологічної, хоч і розв’язує її в плані суто конкретному. Перед читачем постає образ людини, що його митець, сказати б, витлумачує, подає воднораз зовні і з внутрішньої сторони, з сторони психологічної, соціальної, етичної тощо.
Такий портрет потребує для свого здійснення синтези розмаїтих художніх заходів і є, загально - кажучи, ідеалом для більшости письменників».
Думка літературознавців 90-х pp. нам видається ближчою, зокрема, коли мова йде про романістику О. Слісаренка. В цьому разі ми спостерігаємо, як пріоритетне значення в оцінці творів цього плану відводиться характеру мистецько-світоглядних засад письменника. Тому беззастережно і як основоположні приймаємо для себе міркування В. Агеєвої про те, що роман О. Слісаренка «Чорний Ангел» найбільше може дати для розуміння світогляду, естетичних уподобань його автора», М. Наєнка, який наголошує: «Найприкметнішою рисою «Чорного Ангела» було, мабуть, досягнення в ньому романного синтезу ідей» та Ю. Смолича, що приходить до висновку: «роман О. Слісаренка «Чорний Ангел» неначе підбиває підсумок авторським пошукам і роздумам — все в тому ж річищі розкриття внутрішнього світу «маленької людини» віч-на-віч з великою епохою.
Роман позначився і філософським заглибленням у соціальні процеси на зламі епох, і гостротою психологічного малювання людських образів». Думку останнього літературознавця виділяємо і тому, що він єдиний тримає у своєму полі зору роман О. Слісаренка «Хлібна ріка» — з позитивною (на відміну від одностайної в негативній оцінці сучасної О. Слісаренкові літературної критики) візією твору письменника.
Нашу увагу привертає в творчому доробку О. Слісаренка-романіста його твір «Чорний Ангел». Вважаємо, що мистецький арсенал письменника, заявлений у його повістях «Плантації», «Бунт», а також романах «Зламаний гвинт» і «Хлібна ріка» знайшов найбільш повну реалізацію в романі «Чорний Ангел», у якому повністю віддзеркалився творчий потенціал О. Слісаренка-романіста. Це дає підстави зосередити увагу найбільшою мірою на художній природі цього твору письменника, оскільки вважаємо цю природу не «найцікавішою», а найбільш репрезентативною для творчих можливостей О. Слісаренка.
Роздумуючи над романістикою письменника, ми познайомилися з численними думками наших попередників і в одному випадку прийшли до парадоксального висновку: серед тих, часто брутальних обвинувачень на адресу письменника пролунало одне, як гадаємо, прикметне. Обвинувачуючи низку письменників у назадництві — «впливах минулої доби» — заповзятливий критик, зокрема, зазначав, що саме ці впливи тягтимуться за провідними митцями, «піонерами». До таких піонерів він відносить Хвильового, а до тих, хто його силує до назадництва «Зерових, Дорошкевичів, Тичин і всяких дійсних професорів скотарства, що пхаються до мистецтва», при цьому до останнього ставиться як до професора. Ця брутальна теза є слушною рівно настільки (якщо взагалі може бути слушною брутальна теза), наскільки визнає протилежне: засадниче новаторство цих літературних постатей і їх спільність у роботі в цьому напрямі, а також — завдяки непересічному таланту кожної з них - мистецьку самодостатність, що забезпечувала їх від накидання чого-небудь іззовні. Цих митців, гадаємо об’єднувало те, що всі вони в літературі стояли на інтелектуальній платформі, обороняючи її від кон’юнктурності. Інша річ, що людська доля їх складається по-різному, вносячи свої корективи в їхню літературну працю.
Якщо Хвильовий і потрапив під вплив «всяких Слісаренків», — то це означало лише, що ці письменники на 1926 р. володіли і виявляли власне творчу концепцію її літературі, а не соціологічну.
Що ж до О. Слісаренка, — то на 1929 p., у романі «Чорний Ангел» він заявляв про своє ставлення до сучасних йому суспільних реалій на самому початку роману и такий спосіб: «та й не на руку, видима річ, писати більшовикам про пророкування своєї загибелі», та, що також є концептуальним для розуміння позиції письменника і сприйняття роману: «про цю подію скоро забули, як забували в ті часи про все, бо не було нічого такого, що б не затьмарилося у світлі революційних подій. Навіть зміну влади, що могла збурити хоч яку європейську державу, сприймалося з епічним спокоєм, і посполиті люди спокійно сперечалися про чергове число нового уряду, що заступав на той тиждень українську державність. І хоч Радянська влада лічила вже місяцями своє існування в Україні, та знищення комуни, проте, не викликало ні інтерпретації в парламенті, ні переполоху в урядових колах, бо та подія здавалася (підкреслення наше. — P. Л.) такою блідою і малозначною поруч боротьби на фронтах, що про неї й говорити не мали охоти».
Ця теза в романі має, безперечно, концептуальне значення: О. Слісаренко вважає, що для держави життя (отже, і увага до нього) однієї комуни має бути так само важливим, як і «боротьба на фронтах», адже життя держави являє собою неподільну єдність, яка виростає із окремішностей — як окремі органи людини становлять її цілісний організм.
Ця концепція О. Слісаренка у творі визначає і його підхід у творенні системи образів роману. Гадаємо, що цей підхід якоюсь мірою співвідносний із філософськими засадами Платона у означенні тандему «особистість і держава»: «справедлива людина не буде відрізнятися від справедливої держави за самою ідеєю своєї справедливості» та «у кожному з нас наявні якраз ті види моральних якостей, що й у державі».
Отже, О. Слісаренко вважає, як переконуємось, у романі «Чорний Ангел», що особливість людського (мікро) світу породжує світ (макро) держави, а держава є віддзеркаленням якості властивостей людей, що населяють її, живуть у ній. Письменник, услід за філософом, по суті ставить знак рівності між світобудовою людини і світобудовою держави; що ж до взаємин між людьми — вони, відповідно проектуючись на чинники життя держави, стають показниками суті взаємин на рівні держави.
Так само, як Платон визначає можливість зрозуміти державу через можливість збагнути суть пріоритету людей, що населяють її, — так і О. Слісаренко системою героїв твору дозволяє читачеві оцінити і ті чинники, що творять ціле в державі, її цілісність, і те, що на якомусь історичному моменті буття держави, стає у тій цілісності елементом деструктивним.
Артем Гайдученко і Андрій Чмир, Тома Карлюга і Чорний Ангел або брат Гайдученка, Петро, — ось та антитетична модель у системі образів твору, що дозволяє авторові вибудовувати напружену інтригу роману, формуючи художній образ цілої складної, неоднозначної доби.
Постаючи творцем, засновником комуни «Червона сила» при селі Липовому, Артем Гайдученко, як переконуємося зі сторінок роману, залишається насправді лише творцем свого, власного винаходу, що — як переконуємось насамкінець твору, винаходом, по суті, і не є.
Створюючи для реалізації цього винаходу — як своєрідний полігон, на якому винахід має пройти випробування, комуну — Артем Гайдученко, проте, керується не меркантильними цілями, не споживацькими інтересами, не ультра - лівими ідеями: його винахід, вірить він, допоможе змінити стан буття людини цілої держави, але довести це він може лише на прикладі того колективу, що його він сформує в комуну і який допоможе йому, Артемові Гайдученку, переконати усіх у значимості, вазі його винаходу: «Якихось два-три роки, і справа, яку задумав Гайдученко ще в школі, стане справою цілої країни, а можливо, й цілого світу», «вона буде першим справжнім кроком на шляху звільнення людини з-під влади матеріальних обставин. Вона буде вихідною точкою того великого процесу, що внаслідок його зникнуть класи, визиск людини людиною».
Не тільки Артем Гайдученко перейнятий вірою в глобальні можливості свого винаходу, який, на його думку, «буде перший крок людства, але крок справжній, що навчить ходити правильним шляхом, а не борсатися безпорадно, запевняючи себе й інших, що щось там перемагається» — не менше в це вірить і його брат, Петро Гайдученко, якому волею долі не судилося знайти порозуміння з молодою Радянською державою.
На противагу Арсенові, він прагне використати винахід із руйнівною метою: «щоб почати виробляти речовину у великих кількостях на потреби боротьби з московською наволоччю».
Однак ні Артем, ні Петро неспроможні винаходом скористатися: викрадено документи — папери із розрахунками, формулою, що «здатна вивести людність з тої безвиході, в якій вона опинилася завдяки капіталістичному пануванню». Як виявиться згодом, Артемів винахід винаходом і не був: незалежно від його пошуку вже була винайдена та речовина, що за її допомогою винахідник хотів рішуче змінити, переламати ситуацію із матеріальним, сировинним забезпеченням людства усілякими благами.
Єдиний, хто — внаслідок свого здорового, розмислового раціоналізму — сумнівається в Артемовому винаході - це його права рука по роботі в комуні, Андрій Чмир. Винахід Артемів, — слушно розмірковує він, силкуючись оборонити свою свідомість від усіляких демагогських гасел на зразок «Революція — це оранка тисячолітніх облогів, але оранки не досить», — може, й важливіший, але він, по — перше, не здатен змінити взаємини між людьми, а тільки частково полегшить добування їжі, а значить, і допоможе революції? — постало раптом єхидне запитання. Так, революції, звичайно допоможе — відповів сам собі Чмир і усміхнувся».
Це — слушне резонерство і слушний сумнів. Адже Артем Гайдученко працює над винаходом способу «прискорити процеси», що відбуваються у грунті надто повільно й не дають змоги грунтові цілковито поновляти витрачені речовини... «Що подумає шанована аудиторія, коли він утворить чорноземлю протягом, скажімо, року, чорноземлю, що утворювалася століттями?», винайденням «расових бактерій, що в тисячі разів швидше працюють за бактерії, над расою яких не працювала рука людини», а винаходить, по суті, уже винайдену вибухову речовину.
Письменник, проте, не звинувачує свого героя за цю помилку: він розцінює це по-філософськи: «Він зворушливо вірив у правдивість свого шляху до визволення трудівничих мас з-під влади капіталу через технічний винахід і поклав головою за свою віру.
Хай благословенні будуть помилки шукачів і винахідників, - вони застережливі маяки на шляху до істини!».
Людина, що все своє життя перейнята була творчим горінням, має право на помилку — якою б дорогою не була її ціна: ось ставлення О. Слісаренка до важливого суспільно — ідейного моменту в його стосунках із державою, як це бачимо відзеркаленим у романі «Чорний Ангел» на прикладі головного героя твору. Саме тому зауваження Л. Підгайного: «Виникає питання: який сенс має винахід відкритої америки й будування цілого роману навколо цього «липового» винаходу, як і те, що «Очевидно, образ Гайдученка непорозуміння», — виявляє, на нашу думку, цілковите нерозуміння літературним критиком не лише художнього завдання образу в романі, але і упередженість позиції літературної критики щодо твору письменника. Такою самою упередженістю супроти автора «Чорного Ангела» позначене міркування Л. Юровської: «Автор пішов за прикладом тих, що основним чинником поступу до соціалізму роблять винахід вченого. Але Слісаренко, зробивши винахід невдалим, цим ще більше зменшив його значення, як стриженя роману». Не менш неправомірно засуджує головного героя твору і Ю. Савченко: «коли, прикладом, Овчаренко з оповідання «Авеніта» — інтелігент із цієї ж групи, ставить собі скромне практичне завдання виростити рослину, що стане за чинника піднесення сільського господарства і тим вкласти й свою пайку користи в будівництво нового суспільства, то Гайдученко хоче не тільки керувати цим будівництвом; з типовим для дрібнобуржуазного інтелігента уявленням про всевладну силу розуму, як основного чинника життя, мріє перебудувати суспільство з допомогою технічного винаходу».
Прочитання образу крізь призму антитетичного сприйняття здійснює В. Агеєва. Однак її концепція сприйняття образу як такого, що розчарувався в суспільному плані, а тому вдався до наукової діяльності: «Зневірившись у політичній боротьбі як засобі утвердження гідного людини майбутнього, Гайдученко мріє розв’язати всі суспільні проблеми за допомогою свого наукового винаходу, унікальної речовини, що стане невичерпним джерелом енергії», — викликає у нас певні застереження з огляду на надто «лобове», прямолінійне вирішення проблеми, що потребує обережнішого підходу.
Так само зустрічні міркування виникають у нас при оцінці літературознавцями-попередниками образу Томи Карлюги в романі «Чорний Ангел».
«Зневірений у людях і колишніх великопанських ідеалах, — зауважує Л. Підгайний, — через непереможний хід революції він не збагнув її сенсу й став скептиком і анархістом. Його життєву путь і «мудру» філософію автор роману теж засуджує»; суто з класової позиції прочитує цей образ і Ю. Савченко: «Нарешті покидьки розбитих кляс (аристократії, буржуазії, їхньої інтелігенції) маємо в особі «філософа Карлюги — тепер «анархіста-індивідуаліста».
Суто як антагоністичний до образу протагоніста Артема Гайдученка у творі сприймає цей образ Л. Старинкевич: «Друга проблема — хоч і не зв’язана щільно з сюжетом, але уважно й детально розгорнена в романі — це зіставлення анархо-індивідуалістичної ідеології з організованістю й дисципліною ідеології комунізму», О. Слісаренко засуджує в цьому образі бунтарські поривання до химерної волі та егоїстичного спокою. В розмові Карлюги з Артемом Гайдученком, коли порушується питання про «релігійний» і навіть «сектантський» характер комуністичної ідеології, комуністові щастить спростувати твердження Карлюги. А трагічне самогубство нещасного анархіста остаточно підкреслює життєву непридатність і хибність його ідеології.
Так само як «уособлення певної ідеологічної системи», а не «повнокровний характер» сприймає цей образ В. Агеєва. Вона припускає, що «Можливо, введення цього персонажа і було продиктоване бажанням ще раз показати приреченість індивідуалістичної моралі, будь-яке намагання стати над суспільством».
Ми гадаємо, що автор закладав у образ Томи Карлюги дещо інше прочитання. Прочитання цього образу, згідно закладеного в ньому авторського концепту, має, звичайно, враховувати те, що «Щось було в тих подіях і в обрисах людей характерне для епохи перших років великої революції, і що далі я думав, то більше й виразніше люди тих часів почали виступати як символи соціальної значності та ваги», однак має враховувати, що, на відміну від Артема Гайдученка, який творить щось, точніше, «расову бактерію», або «термічну матерію» — термінід, — Тома Карлюга шукає і творить себе.
Життя поставило перед Томою, який «дожовував п’ятий десяток життя свого» «в тиші боліт під соснами» вимогу — змінитися. «Чотири десятки років промайнули в гаморі та шумі, і Тома незчувся, як минула юність і він увійшов у дозрілі літа мужності, що, здавалося, котитимуться без краю дорогами життя, мутні й повнокровні. Та дороги раптом зв’залися вузлом, і Тома Карлюга побачив, що все те, в що він вірив і що вважав за конечні істини, — марево, від якого не лишається навіть роси, коли подують свіжі вітри».
Крах віри, крах, розпад на очах певних, «конечних» істин поєдналися в житті Томи Карлюги з цілковитим життєвим фіаско: «І шляхетне походження, і вельможний титул, і маєтності, і високий стан у суспільстві, і все те, у що змалечку привчили його вірити, як у конечні цінності, що тільки й дають людині владу над людьми і землею, розсипалося, як давно спорохнявілий труп, що зберігав зовнішні форми живої людини».
Переходячи ті неймовірні труднощі життя, Тома Карлюга не зневірюється у житті — точніше, життя для нього цими втратами не знецінюється. Він ще сповнений віри в нього, він ще хоче збагнути його і збагнути себе в ньому — тому починає шукати. «З розпатланими думками два роки блукав Карлюга по необмежній країні, блукав і дивився; і далі й далі одходив од своїх чотирьох десятків років з усім їхнім надбанням».
Одна річ — вірити, шукати, інша — знайти. Першою ознакою наступного краху для цієї особистості стало свідоме відособлення від усього світу а, може, приховане протиставлення себе всьому світові: так Тома Карлюга кидає «обважнілу від життя котвицю на тихому острові самотності».
Однак навіть відособившись, протиставивши себе всьому світові, Тома Карлюга творить себе: відступає в його житті все зовнішнє, невартісне: «Інколи згадував Тома своє колишнє життя, та видавалося воно йому чимось несправжнім, немов то він грав на сцені якусь роль, вирядившись у блискучий мундир гусарина»: а сучасне, наповнене особливим сенсом: «а тепер скинув убрання і став людиною (підкреслення наше. — P. Л.), довбачем ночов і щасливим шукачем істини» — тоді, коли позбувся всього, що раніше становило його добробут: майновий і становий ценз, добробут і благополучну убезпеченість у сучасному й у майбутньому.
Чому «щасливий шукач істини» Тома Карлюга в О. Слісаренка — чи не криється тут іронія або й сарказм у авторових словах. Нітрохи. Після усіх втрат, що обрушились на Тому, після тривалих блукань «із розпатланими думками», Тома Карлюга, врешті, здобувся на потрібну людині внутрішню, духовну рівновагу, яка і забезпечує оте відчуття щастя, а відчуття щастя веде людину шляхом пошуку істини.
Чому ж Тома Карлюга, саме тоді, коли, здавалося, подолав найважчі, найскладніші випробування свого життя, гине, й гине як може здатися багатьом читачам — цілком безславно, «по-дурному».
Смерть — так вважає О. Слісаренко – завжди заскакує людину «по-дурному»: ось хоч би згадаймо й смерть Артема Гайдученка. Поняття «розумна» і «смерть» у О. Слісаренка несумісні, оскільки смерть чи загибель — це завжди позапорогова, екстремальна ситуація, а в ній, як відомо, свої правила, свої закони і результати.
Тома Карлюга гине самохіть, із власної волі накладаючи на себе руки: гине в навдивовижу точній відповідності до того, до чого прийшов самим ходом свого життя, свого існування: шукаючи оту істину. Він зупинився на усвідомленні ним необхідності доконечної любові до всього сущого. І його почуття до Марти справді стає для нього останнім бастіоном у житті — бастіоном, який Марта знищує. Прийняти рослинне існування Тома не зміг.
Таким чином, перед нами в образі Томи Карлюги створена своєрідна модель не лише можливої духовної кризи сучасника О. Слісаренка, але й, що особливо важливо у творі, модель пошуку виходу з цієї кризи й застереження у цьому пошуку.
Водночас, ми не можемо стверджувати, услід за окремими літературними критиками, що О. Слісаренку не вдалося з такою ж мірою хисту, як чоловічі образи, — виписати й жіночі образи твору. Ми стоїмо на тому, хоч усвідомлюємо всю полемічність такої позиції, що роль жіночих образів у творі «Чорний Ангел» особлива: вони виступають своєрідними каталізаторами дуже часто вузлових подій у романі, тому такого повного й цілісного значення, як образи Артема Гайдученка і Томи Карлюги собою не становлять, незважаючи на значну увагу автора до образу Марти.
Сповнена — позірно — рефлексій, вагань, вона, проте, хоч свідома тієї загрози, що несе її життю це почуття.
Холодний розрахунок і обман Томи Карлюги з боку Марти — це своєрідна помста за його тривалу недовіру до неї, а ще — це незмога змагатися, боронитися своєму почуттю до Петра Гайдученка.
На нашу думку, і Віра Павлівна, і Марта — ті жінки, що в нелегкі, випробувальні історичні етапи неминуче виникають — як виникають будь-які рефлексії у випробувальні моменти життя. А, на загал, О. Слісаренко, як це часто бачимо і в митців-художників , майстер чоловічого, а не жіночого портрету — про це свідчать і його оповідання, і повісті.
Роман О. Слісаренка «Зламаний гвинт», що з’являється цього-таки, 1929 p., — принципово відмінне від «Чорного Ангела» художнє явище; ця відмінність — не лише в тематиці твору, але й у системі героїв і, основне, — в його, романі, проблематиці.
На відміну від «Чорного Ангела», де об’єктом зображення обрано село у «глибинці» Полісся, у «Зламаному гвинті» дія відбувається у «великій європейській столиці», зображенням панорами вечора в якій відкривається твір.
О. Слісаренко, як і В. Поліщук та М. Хвильовий, чиї твори-художні явища близькі в часі до «Зламаного гвинта» і оповідань письменника, — у цьому творі звертається до теми міста, що в нього постає комплексом протиріч — і епох і стилів: «Навколо зносилися в хмару гордовиті шпилі готичних будівель, і в стрімких лініях їх було стільки зневаги і презирства до всього земного, що дивним ставало, як могло дике і глухе середньовіччя виплекати поруч з пожадливим феодалізмом такий патос ліній».
Шпигунська діяльність Томи Берніца, який зраджує партію і стає на шлях ренегатства і зради, — такою є головна інтрига твору, який, на думку окремих критиків, рясніє «численними хибами» і справляє «враження поверховості в трактуванні обраної теми». Його сюжет не можна визнати бездоганним; «Багато є в ньому недодуманого, недорозвиненого, не припасованого, а головне — йому бракує органічного розвитку сюжетного ядра, якого майже немає у творі», «У самому розвиткові сюжету часто трапляється недостатня (дієва чи психологічна) мотивація, часто в ролі мотиву виступає випадковий збіг обставин», «сюжетна сторона твору не досить опрацьована і лишається враження наспіх скомпонованого, до кінця не додуманого твору.
Не опрацьована як слід і психологічна сторона. На початку психологія персонажів Томи Берніца та його дружини - Матільди (їх взаємини, побут, бідування — P. Л.) виступає більш-менш докладно висвітлена, але потім автор, захоплений вихором подій, забуває про психологію персонажів в ім’я самих пригод». «Мало виразна й постать головного керівника Робітничої партії — Фібха, що в цілому романі, на жаль, сходить до ролі епізодичної постаті.
Набагато краще, хоч і теж неповно, подано теж центральні персонажі — Генріха Турла і Ганну Маркушевську, як головних організаторів і ініціаторів боротьби з Томою Берніцем», а «самий робітничий рух і революційну боротьбу Робітничої Партії показано лише як бліде тло для дії.
Цю сторону твору подано переважно засобами переказу, а не художнього показу».
Ми зумисне так розлого в цьому разі зупинилися на зауваженнях і міркуваннях критиків про роман. Із усіма цими міркуваннями можна було б погодитись — але тільки в тому разі, коли не брати до уваги того, що О. Слісаренко, як на нашу думку, вдався до містифікації і створив роман-пародію на «шпигунські пристрасті». Саме тому тут не важливі були ані психологія героїв, ані детальна прорисовка постаті головного керівника Робітничої Партії, ані «революційна робота» і «робітничий рух» на чолі з Робітничою Партією.
Вважаємо, тому, що цей творчий акт письменника виявився вдалим — ніхто в його добу не зумів збагнути, що містифікований, розіграний, що автор кпить над темою і героями, в міру шаржуючи і те, й друге.
Очевидно, справа була не у браку гумору в суспільстві, справа була в іншій хворобі цього суспільства, що сприйняло роман-пародію, роман-містифікацію «на повному серйозі». Тим більш, із умовою порадити його для виховання «нашому юному читачеві».
Гадаємо, О. Слісаренко пережив тривалу і складну драму, зумовлену сприйняттям його сучасниками полотен «Чорний Ангел» і «Зламаний гвинт», в оцінці яких літературна критика постійно «била у молоко». Почасти цим, очевидно, зумовлена тривала — як для О. Слісаренка — пауза, між виходом у світ цих романів і публікацією останнього роману письменника «Хлібна ріка», 1932, у якому знову звернувся до теми села.
Літературна критика засудила цей роман: «не дійшов до розуміння глибинних процесів, не усвідомив в достатній мірі суперечок об’єктивної дійсности, не охопив всієї складності соціальних процесів, що внаслідок соціалістичних успіхів соціалістичної індустрії під керівництвом партії відбуваються на селі»; «не показує автор», «не зумів», «не зміг», «не розв’язав», «не піднявся» — оце ключові тези в оцінці твору.
Зображуючи складну епоху в житті села — створення колгоспів, О. Слісаренко прагне показати не «роботу партійної організації» — в браку чого закидала йому критика, і не «діяльності комсомолу» — хоч і та, й та теми в романі наявні; гадаємо, основне завдання, що його справді поста вив перед собою автор твору, — це було зображення спадкоємності поколінь; художню ідею твору ми б, відповідно, означили так; філософія буття поколінь.
Різні ідеї приводять воєдино дідів та онуків: діда Бараболю приводить у колгосп віра, грунтована на євангельському вченні; його онука, Никодима, також віра: в можливість реалізації своєї долі у спільному річищі життя.
Цей філософський концепт автора цілковито здобув свою реалізацію в романі, що і не дозволяє нам вважати цей твір О. Слісаренка його художнім прорахунком.
Таким чином О. Слісаренко перейшов складну і тривалу творчу путь: довжиною якраз у те життя, що виділила йому не доля, а суспільні обставини.
Вулканічна мистецька уява О. Слісаренка спроможна «підняти» у рік два романи — не лише чинник, що — провіденційно — осмислив майбутню долю письменника, який упав під кулею в розквіті творчих літ. Це і — запорука його мистецького хисту.
Серед романної оповіді письменника ми не випадково виділяємо твір «Чорний Ангел». Ми зважаємо в цьому разі на той складний філософський концепт, що закладений автором в систему героїв твору.
Можна по-різному, наголошує О. Слісаренко романом «Чорний Ангел», — творити себе, й це здійснює кожна людина. Однак що більшим є її рух у цьому напрямі, то більше сприяння, підтримку, повинна почувати вона до себе. Тоді її винахідливість і винаходи не лише здивують оточення, а й справді будуть пожиточними для людства, тоді її втеча від людей у пошуку самодостатнього щастя обернеться поверненням до людей.
Герої роману О. Слісаренка «Чорний Ангел» справді послідовно, наполегливо зайняті пошуком, але це — пошук не чогось нового, а пошук одвічного — пошук любові, за наявності якої може реалізуватися все інше в житті.
Високий гуманістичний пафос творчості О. Слісаренка єднає його оповідання і романи з кращими творами світової літератури.
Л-ра: Проблеми сучасного літературознавства. – Одеса, 2000. – Вип. 6. – С. 171-185.
Твори
Критика
