(1891-1937)
Олекса Слісаренко був помітною й оригінальною постаттю в літературному процесі кінця 10-х – 20-х років.
Усіх героїв своїх творів, надто — героїв своїх оповідань — автор «приміряв» до себе або себе до них. У цьому — такий значний заряд автологічності тих образів, що їх виписав письменник. Водночас, це був і образ епохи. І справа була зовсім не в тому, що О. Слісаренко постійно тримав у полі зору, як назвала це критика «малу» людину, а справа в тому, що О. Слісаренко-новеліст прагнув розкрити самототожність людини до певної події. Так людські особистості зростали в його новелах до обсягу гігантів.
У всіх прозових творах О. Слісаренка авторська присутність тією чи іншою мірою відчутна, хоча здебільшого виявляється опосередковано. І, окрім внутрішню літературних чинників, це спричинено й позамистецькими факторами: висловлюючи неоднозначні, часто заборонені на той час думки, письменник може «ховатися» за своїми героями (навіть не завжди позитивними), висловлюючи свою світоглядну концепцію їх устами й оминаючи таким чином цензурні заборони.
Твори
Критика
