Кастальський берег і земні дороги (Штрихи до біографії О. Слісаренка)
Віра Агеєва
Захоплення символізмом О. Слісаренка у пору виходу (1919) першої поетичної збірки «На березі Кастальському» (відзначеної, до речі, схвальною рецензією Миколи Зерова). Участь у символістських угрупованнях, у виданні альманаху «Музагет», виступи у славнозвісному київському «Льосі мистецтв». А за кілька років він починає галасливо обстоювати футуризм, входить до Аспанфуту, пізніше до Комункульту. Хвацькі гасла автора таких речей, як «Поема зневаги» чи «Циклони» (1922), навіть зважаючи на психологічну атмосферу епохи, викликають і подив, і страх за безпечного поета й довірливих читачів. Поривне бажання збудувати новий, хай і незрівнянно кращий, світ на уламках остогидлого старого не виправдує бездумної зневаги до цінностей непроминальних. Втім, уже підготовлену на початку 20-х років збірку поезій (яка так і не побачила тоді світу) автор назвав «Земними дорогами».
Короткочасна спроба знайти себе в футуризмі мала для Слісаренка деяке позитивне значення лише в стильовому плані: прискорила відхід від сентиментальних штампів ранньої поезії, сприяла розкутості письма, збагаченню кола тем і образів. Це стане помітним у пізнішій його новелістиці. Хоч естетичні орієнтації молодого Слісаренка мінялися часто, проте вже на середину двадцятих, на час літературної дискусії, він виступав з досить виваженими поглядами на шляхи розвитку українського письменства. (Принаймні модних лівацьких крайнощів у його виступах вже не знайдемо). На той час відомий прозаїк, автор кількох помітних поетичних і новелістичних збірок, він був одним з організаторів й активних членів ВАПЛІТЕ. Виступав, зокрема, і як ваплітянський теоретик. У першому (і єдиному) зошиті ВАПЛІТЕ з’явилася Слісаренкова стаття «В боротьбі за пролетарську естетику». Разом із вміщеними тут виступами О. Досвітнього «До розвитку письменницьких сил» та О. Довженка «До проблеми образотворчого мистецтва» вона якоюсь мірою виражала позицію всієї організації. Пояснюючи погляди Хвильового (а його памфлети багатьма сприймалися як вияв колективної думки), Досвітній говорить про згубність просвітянського масовізму, войовничого наступу напівграмотних графоманів для розвитку української культури, про необхідність для талановитих письменників об’єднатися в дійсно творчу організацію. Весь пафос цього виступу спрямований на роз’яснення позиції Хвильового, настанови на «Європу», на серйозне, «академічне» ставлення до літератури.
Слісаренко зосереджується на ролі інтелігенції у тогочасному культурному процесі, нагадуючи, що і пролетарська інтелігенція «не минула трагічної колізії». «Борсаючись в протиріччях, одні знаходять вихід для себе в естетичній орієнтації на більш вульгарні прояви культурно відсталих пролетарських мас, другі нав’язують пролетаріатові свої смаки, свої естетичні уявлення, що склалися в них в умовах того соціального оточення, з якого вони вийшли, і, нарешті, треті почали підмінювати пролетарську естетику на пролетарську ідеологію, причому ідеологія в свою чергу підмінювалася на пролетарську мораль». У підміні естетичних уявлень і оцінок ідеологічними Слісаренко прозірливо вбачає найбільшу небезпеку, «цілковиту безперспективність». Ваплітяни на той час уже на собі відчули наслідки відмови від естетичних критеріїв поцінування художнього твору. На тлі тодішніх запальних міжгрупових суперечок тверезим і своєчасним було твердження, що «сучасна боротьба в мистецтві є не лише боротьбою ідеологічною, а насамперед боротьбою за пролетарські елементи стилю в мистецтві», що «в естетиці буржуазії та пролетаріату є якісь спільні елементи, од яких, звичайно, одмовитись не можна».
Відгомоном полеміки між неокласиками та членами «революційних» угруповань навіяні роздуми про ставлення до класичної спадщини, її роль у формуванні нового письменства. Слісаренкова позиція і тут в принципі прийнятна: «Ми, звичайно, можемо вивчати й знати техніку класичних майстрів, як і загалом техніку всякого майстерства, але це не означає, що саме класичні форми мусять лягти підвалиною будування стилю нашої епохи. Класика залишалася за нами на цілі тисячоліття, людство ступило вперед велетенськими кроками, утворило нові форми, ближчі до наших часів, і цю найсвіжішу спадщину ми в першу чергу мусимо використати». За всієї декларованої часом мемуаристами розбіжності позицій Слісаренка і Хвильового хіба не близька в чомусь ця теза до орієнтації Хвильового на «психологічну Європу», на кращі, найпрогресивніші здобутки світової культури? Інша справа, що неокласикам ішлося про класичний «вишкіл», а не безроздільне панування старих форм і що небезпека нігілістичного розриву з культурною спадщиною була в літературі 20-х незрівнянно більшою, ніж небезпека консервативної орієнтації лише на класику.
Як же пояснити пізнішу опозицію Слісаренка щодо колишніх літературних однодумців, відому історію розриву групи ваплітян (Слісаренко, Йогансен, Смолич) з організацією й утворення Техно-мистецької групи «А»? Цей епізод літературного життя коментувався по-різному. Безпосередній учасник подій Юрій Смолич у «Розповідях про неспокій» наголошував на ідейних незгодах з Миколою Хвильовим (як і в спогадах про Слісаренка): адже вийшли вони на рубежі застійних сімдесятих, і автор змушений був підредаговувати їх на догоду цензорам. Самі ж публікації та виступи Слісаренка не дають підстав для подібних висновків. Натомість можна вказати на ймовірну причину творчих суперечностей між Хвильовим і Слісаренком. Перший був прихильником ліричної, імпресіоністичної новели, вважав романтичний стиль (романтику вітаїзму, активний романтизм) провідним стилем доби. Другий був лідером якраз групи сюжетників, популяризатором нових для української літератури жанрів авантюрної новели, гостросюжетного роману тощо.
Це, очевидно, й було причиною деяких (надміру наголошуваних мемуаристом) розходжень поміж різними групами ваплітян. Саме гострий на язик Хвильовий нібито й прозвав Слісаренка, маючи на увазі популярний тоді роман, «чорним янголом» української літератури.
Після ліквідації ВАПЛІТЕ 12 січня 1928 р. основна група колишніх її членів (Хвильовий, Тичина, Куліш, Вишня, Панч та ін.) утворює Пролітфронт — адже існування поза якоюсь організацією стало на той час для творчої особистості неможливим. Ортодоксальна вусппівська критика була знищувальною, можливостей для публікації зовсім не лишалося. Саме на цьому й наголошував у виступі на організаційних зборах Пролітфронту Хвильовий, як згадує учасник тих подій Григорій Костюк. Хвильовий стверджував, що доба відносно незалежного «Літературного ярмарку» минула. Щоб мати змогу писати, потрібно або вступати в офіційно підтримувану ВУСПП, або утворювати власну організацію. Завданням нового угруповання була боротьба і з вусппівськими вульгарносоціологічними теоріями, і з примітивним просвітянством плужанського гатунку. В проекті декларації Проліт-фронту, виголошений М. Кулішем, ішлося, окрім обов’язкових запевнень у вірності «марксівській ідеології», про необхідність іти в трудові колективи, вивчати життя. Зрозуміло, багато чого тут, аж до заклику Хвильового боротися з ...хвильовизмом, продиктоване невблаганним часом, безвихіддю гнаних і підозрюваних митців. Клятви у лояльності уможливлювали дальшу роботу. І ось після оголошення статуту М. Йогансен від свого імені і від імені відсутніх Слісаренка та Смолича заявив, що вони повернення до остогидлого масовізму не хочуть і в Пролітфронт не підуть. У своїх спогадах Смолич пояснює це неприйняттям зловорожого ваплітянства і хвильовизму. Мемуарист тут, мабуть-таки, не щирий. Значно переконливіше пояснення Г. Костюка. Він згадує, що «витівка» Майка справила неприємне враження. Хвильовий, який знав про це раніше, спробував згладити ситуацію. На його думку, ці літератори-інтелігенти стомилися від боротьби, звинувачень і виправдань і хочуть сховатися від політичних бур у своїй підкреслено аполітичній групі. Хвильовий, мабуть, правий у тому, що ні Слісаренко, ні Йогансен, ні Смолич таки не були активними борцями, політичними, громадськими діячами, відчували своє покликання у суто мистецькій роботі, а не в малозрозумілій часом для них, складній і небезпечній політичній боротьбі. А Пролітфронт готувався активно відстоювати свої позиції, традиції вільного розвитку мистецтва. Спроба уникнути невдячних і неорганічних для митця обов’язків таки не врятувала членів техно-мистецького угруповання. Надходили часи, коли винищувалося вже все талановите й оригінальне.
Зрозуміло, Хвильовий і Куліш оцінювали тоді ситуацію значно глибше й тверезіше. їхня спроба ще раз об’єднати після гвалтовної «самоліквідації» творчі сили, ще раз дати бій вульгаризаторам і партійним ортодоксам була, мабуть, найчеснішим виходом за тих обставин. Позицію Слісаренка і його товаришів можна зрозуміти, як на нормальні умови, то й схвалити творчу незалежність. Але якраз тоді вони навряд чи мали слушність.
Окрім згаданих трьох ваплітян, до Групи «А» були близькими О. Громов, Л. Ковалів, деякі їхні ідеї поділяли й О. Довженко та Л. Курбас, тим більше, що вони пропагували синтез різних мистецьких видів і жанрів. Тож до роботи в групі намагалися залучати не лише письменників. В основу програми було покладено ідеї невтомного М. Йогансена про єдність науки і мистецтва, колективістські засади творчості, поєднання в рамках організації людей різних професій. Проіснувала Група «А», зрештою, недовго. Проте з її існуванням пов’язане видання одного з найцікавіших місячників 20-х років — «Універсального журналу» — УЖ (1928-1929). Задуманий за зразками західноєвропейських ілюстрованих видань, він вирізнявся як оформленням, так і подачею матеріалу. Автори не стримували своєї веселої фантазії, намагалися уникнути шаблону й офіціозної серйозності. «Нема на світі такої речі, що про неї не можна було б цікаво розповісти», — нагадували щономера з яскраво ілюстрованої обкладинки видавці. При цьому іноді ущипливо зауважували, що «в нашій країні, одначе, повелася звичка по газетах і журналах нецікаво розповідати про цікаві речі». Звичка ця, знаємо, стала хронічною. Вміщувана реклама впевнено переконувала читача, що «УЖ — бачить усе, УЖ — чує усе, УЖ — на все відгукується, УЖ — уміє про все цікаво розповісти». Не забувала редакція поза всім іншим наголосити й на власних стильових уподобаннях: УЖ — журнал «сюжетної белетристики і сюжетної поезії». Тут з’явилися «Мисливські оповідання добродія Степчука» М. Хвильового, уривки з «Мини Мазайла» М. Куліша, «Господарство доктора Гальванеску» Ю. Смолича, оповідання О. Слісаренка, О. Досвітнього, вірші Ю. Яновського, М. Семенка. Але невдовзі видання незалежного друкованого органу стало неможливим.
На рубежі 20-30-х років Олекса Слісаренко ще багато пише й друкується, але і роман «Хлібна ріка», і повість «Зламаний гвинт», і деякі інші речі цього періоду вже одверто кон’юнктурні. Спроба уникнути брудної політики не вдалася. Він мусив навіть ще зіграти ганебну роль громадського обвинувача на процесі СВУ. Заарештований весною 1934 p., загинув на Соловках 1937-го, у розпал репресій. Останнім часом з’явилося кілька публікацій, присвячених талановитій художній спадщині митця. Проте і літературний побут 20-х років викликає нині жвавий інтерес. Олекса Слісаренко відіграв у ньому неабияку, досить своєрідну роль.
Л-ра: СіЧ. – 1991. – № 3. – С. 36-39.
Твори
Критика
