Біографія Людмили Старицької-Черняхівської
Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська – українська письменниця (поетеса, драматургиня, прозаїк, перекладачка, мемуаристка), громадська діячка – народилася 17 (29) серпня 1868 року в Києві в сім'ї відомого письменника, драматурга і громадського діяча Михайла Петровича Старицького та Софії Віталіївни Старицької – рідної сестри композитора Миколи Лисенка. Чоловік – Олександр Черняхівський.
З дитинства почала віршувати, складати казки.
Навчалася в київській приватній гімназії Віри Миколаївни Ващенко-Захарченко. Гімназистки видавали рукописний журнал, до якого Людмила Старицька написала повість «За Україну» та сатиричні вірші про директрису та її чоловіка. У 1888-1893 брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда».
У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідала на засланні Михайла Грушевського.
У квітні 1917 Старицьку обрали до Української Центральної Ради. У травні 1917 брала участь у заснуванні Товариства (комітету) «Український національний театр», входила до його президії.
Як представниця Міністерства освіти 22 жовтня 1918 виступила з промовою на урочистому відкритті Кам'янець-Подільського державного українського університету. 1919 року стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради Українських жінок у Кам'янці-Подільському. У 1920-тих працювала у ВУАН.
Письменницю заарештовано 14 січня 1930 і звинувачено в приналежності до так званої Спілки визволення України (СВУ). Допити велися у в'язниці на Холодній Горі в Харкові. Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930, Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона: «а) у період 1926-1929 років була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв'язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав…»
Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки. 4 червня 1930 Старицьку-Черняхівську звільнено з-під варти і строк замінено на умовний. Після звільнення вислана до міста Сталіно (нині Донецьк). Займалась перекладацькою діяльністю.
У 1936-1941 жила в Києві.
20 липня 1941, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова. Тут її звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм у телячому вагоні до Казахської РСР. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі.
У серпні 1989 Людмилу Михайлівну разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові посмертно реабілітував пленум Верховного Суду УРСР.
Твори:
Драматичні твори:
«Гетьман Петро Дорошенко» (1908)
«Крила» (1913)
«Останній сніп» (1917)
«Гетьман Дорошенко Петро» (1918)
«Жага» (1925)
«Розбійник Кармелюк» (1926)
«Іван Мазепа» (1927)
«Діамантовий перстень» (1929)
«Напередодні» (1926)
У радянський час драми на сцені не ставилися.
Переклади:
лібрето «Орфей» К.-В.Глюка
«Ріголетто» Дж. Верді
«Аїда» Дж. Верді
«Фауст» Ш. Гуно
«Чіо-чіо-Сан» Дж. Пуччіні
«Золотий півник» Миколи Римського-Корсакова
Мемуари:
«Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки)»
«Хвилини життя Лесі Українки»
«Спогади про М. В. Лисенка»
«В. І. Самійленко (Пам'яті товариша)»
Твори
Критика
