18-01-2021 Людмила Старицька-Черняхівська 396

Образ Сапфо у творчості Л. Старицької-Черняхівської та Лесі Українки

І. Чернова

Неоромантизм періоду fin de siecle, теоретично обґрунтувати який намагалась Леся Українка, виник закономірно як заперечення натуралізму та документальної реальності в художньому творі. Він був першим і найміцнішим паростком нової української літератури. Тим більше, що виростав він на ґрунті романтизму початку XIX століття, підкріплений новими європейськими літературними віяннями. Бажання викликати до себе «загальнолюдський інтерес» змушувало Лесю Українку, як і її товаришку Людмилу Старицьку-Черняхівську, шукати теми своїх творів в іншомовних культурах, але називати сюжети цих творів екзотичними можемо хіба-що умовно. Діти і Косачів, і Старицьких були змалку виховані на зразках світової культури і почувалися серед античних героїв так само вільно, як і серед своїх сучасників. Вони були людьми європейської культури, що само по собі було екзотикою для бездержавної України. Часова і просторова відстороненість творів неоромантиків випливає також з естетичної концепції їх творчості.

«Поет-художник навмисно одсовує свій твір на визначну історично перспективу, щоб уникнути тої пошлости, яка неодмінно прилучається до фотографічних речей», — писала Л. Старицька-Черняхівська. А Леся Українка вважала реалістичне «фотографування» навколишнього світу «унижениям свого хисту».

У пошуках нового типу героя, сильного і вольового, здатного протистояти безликому суспільству, обидві авторки сміливо ішли «у дебрі світових тем» та історичного минулого. Антична Греція, республіканський Рим, Середньовічна Венеція, Запорозька Січ, доба Руїни приваблюють Л. Старицьку-Черняхівську, так само близькі вони і Лесі Українці.

Активний вихід у II половині XIX ст. на літературну арену жінок спричинює появу нових тем і проблематики, нових принципів її вирішення, що засвідчить про фемінізацію періоду української літератури періоду fin de siecle, стане однією з її ознак.

Перше, що змогли зробити жінки-письменниці, — це видати свій жіночий альманах, Олена Пчілка дала йому багатообіцяючу назву — «Перший вінок». Вийшов альманах у Львові в 1887 році зусиллями Олени Пчілки та Наталі Кобринської, на його сторінках помістили свої твори Галина Барвінок, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Софія Окуневська, Анна Павлик, Михайлина Рошкевич, Ольга Франко, юна Леся Українка видрукувала там свою «Русалку», а старша за неї на три роки Людмила Старицька чималий свій твір «Панахида» («В церкві йде сумна, тяжка відправа...»).

Крім художніх творів, в «Першому вінку» були уміщені статті Н. Кобринської («Про рух жіночий в новійших часах», «Руське жіноцтво в Галичині в наших часах»), Софії Окуневської (під псевдонімом Єрина) («Родинна неволя жінок в піснях і обрядах весільних») та ін.

У 90-х pp. XIX ст. у серії «Жіноча бібліотека» Наталя Кобринська видавала збірник «Наша доля», в якому друкувались Галина Барвінок, М. Нагірня, Ольга Озаркевич, Марія Бодлак та ін. Найперше на сторінках цього збірника уміщувались переклади Гете, Байрона, Гейне, літературні замітки про Е. Золя, К. Гамсунга, А. Стрінберга, Г. Гауптмана, Гі де Мопасана, Г. Ібсена тощо.

Зусиллями передового жіноцтва по всій Україні діяли жіночі товариства, особливо в Західній її частині. У січні 1909 року в петербурзькому журналі «Союз женщин» (№ 1) було вміщено виступ Софії Русової «Женщины-писательницы в украинской литературе», проголошений на І Всеросійському жіночому з'їзді.

Відомо, що однією з організаторок Спілки українок була Л. Старицька-Черняхівська. Жіночий рух набирав великої сили, виявляючи себе у різних сферах життя, тому він не міг не позначитися і на літературі.

Проблема емансипації у II половині XIX ст. набуває масштабів загальноєвропейського руху, стає однією з центральних тем мистецтва.

Жорж Занд ще в 30-ті pp. у своїх перших романтичних романах піднімає проблему особистої свободи жінки, прямо пов'язуючи її з проблемою соціального визволення, недоліками громадських законів та викривлених моральних уявлень людей про роль і призначення жінки в житті суспільства. У 80-90-х pp. XIX ст. тема емансипації проникає в уже дещо розгерметизовану українську літературу, своєрідно трансформуючись на її ґрунті.

Дискусія про місце жінки у суспільному житті виявилася у ряді творів українського письменства, переважно саме жіночої його частини — прозі Н. Кобринської, О. Кобилянської, у драматургії Лесі Українки, Л. Старицької-Черняхівської. Кінець століття, як зазначає С. Павличко, «позначений викликом, який кинули жінки-письменниці домінуючій чоловічій традиції». Передові жінки того часу шукали простору для діяльності, можливостей реалізувати внутрішні, духовні потреби. їм доводилося рушити патріархальні традиції як в побуті, так і в економічній та духовній сферах діяльності. І не завжди чоловіки були готові прийняти цей жіночий волевияв, часто сприймали його вороже.

Письменниці порушили важливу проблему вибору особистості, зокрема жінки, як такої, що найбільше потребувала самоствердження.

Коли Н. Кобринська цікавиться недолею простої жінки, яка прагне звичайного людського щастя, самоствердження як особистості, то героїнями Ольги Кобилянської стають жінки творчі, обдаровані талантами мистецькими. Жінки в творах Лесі Українки — це поборниці великої ідеї, життєвого принципу, заради якого виявляють надзвичайну силу волі, енергії (Кассандра, Одержима, Долорес, Мавка тощо). Вони не потребують самоствердження і нічийого іншого ствердження, бо ніякий громадський комплекс над ними не тяжіє, її героїні цілком самодостатні особистості, за внутрішнім складом — це люди «нові», хоч за часом подій далеко не сучасниці авторки.

Проблема творчої особистості, взагалі дуже популярна в літературі, особливої уваги набула на кінець XIX ст., коли стало можливим писати про життя інтелігенції.

В той час О. Кобилянська відверто заявляє про право жінки на творчу реалізацію, право вибору життєвого шляху, про пріоритети особистості («Царівна», «Valse melancoligue»).

Так в українській літературі з'являється новий тип жінки, енергійної, вольової, освіченої і талановитої, але, в міру своєї винятковості, глибоко драматичний, а то й трагічний.

На кінець XIX ст. економічні обставини зруйнували патріархальний уклад багатьох родин, що спонукало жінку до суспільної активності.

На формування літературної феміністичної традиції великий вплив мала творчість французької письменниці Жорж Занд. Це вона висунула думку про те, що коли шлюб не приносить щастя і суперечить природі серця, то його треба розірвати, а натомість має виникнути нерозривний зв'язок закоханих сердець на основі вільного шлюбу («Валентина», 1832, «Лелія», 1839). У романі «Консуело» Жорж Занд в багатоаспектність жіночої проблематики долучає проблему творчої реалізації жінки-співачки. Своїм ідеалом письменниця визначає істинне, вільне мистецтво.

Повість «Царівна» О. Кобилянської з'явилась не без впливу останнього твору.

У патріархальних умовах українського середовища доля жінки, що присвятила себе мистецтву, складалась безрадісно. В глибокій своїй суті ця жінка природно залишалась матір'ю і дружиною. На жаль, це була та єдина сфера, яку дарувало їй суспільство, хоч іншою частиною своєї душі жінка прагнула духовного удосконалення і творчого зростання. Конфлікт набирав внутрішнього драматизму, тепер вже він розгортався в душі самої героїні. Пошуки сильної, яскравої особистості приводять в часи античності та добу Відродження, коли жінка займала помітне місце в духовному та суспільному житті народу. Невипадково образ легендарної античної поетеси Сапфо (VII-VI ст. до н.е.) майже одночасно з'являється в творчості Лесі Українки та Л. Старицької-Черняхівської.

Антична тематика в українській літературі засвідчувала її зв'язок з європейським літературним процесом на рубежі XIX-XX сі. У творчості Лесі Українки і Л. Старицької-Черняхівської увага до визначної історичної постаті неординарна ще й тим, що цією постаттю є жінка-митець, з чого виникає цілий симбіоз проблем, які обидві авторки намагаються розв'язати у психологічному аспекті.

Творчість Сапфо, як і сама її особистість, привертала увагу багатьох. На тему легендарної поетеси написані драма Франца Клейста (1793), трагедії Субіца (1816) та Грільпарцера (1817), опера Пучінні (1840), Феррарі (1841), Шарля Гуно (1851).

З українських письменників вірші Сапфо перекладали Агатангел Кримський та Іван Франко, який до того ж написав розвідку про творчу спадщину Сапфо та її сучасника, поета Алкея.

Вірш «Сафо» належить до однієї з перших спроб ще зовсім юної Лесі Українки. Про щось більше тут говорити не приходиться, однак, чи не в цій поезії висловлена, хай і по-дитячому наївно, думка про тернисту долю жінки-поета? По суті в цій невеличкій поетичній спробі Леся Українка окреслила конфлікт, що знайде свій розвиток у розпочатій наприкінці життя, так і не закінченій драмі на цю ж тему. Її героїня співає пісню, в якій

...згадала і славу Величну свою, і той світ лукавих людей, і кохання,
І зраду, печаль своїх літ.

Отже, слава, кохання, зрада стають домінантами внутрішнього стану Сапфо, те, що окрилює, возвеличує, і те, що робить її нещасливою, привертають увагу юної поетеси. Вірш було опубліковано в «Зорі» (1884, № 23), а через дванадцять років у львівському виданні «Житє і Слово» (1896, кн. II, кн. III) з'являється лірична драма Л. Старицької-Черняхівської «Сапфо». Драма, імовірно, була написана впродовж 1897 року, бо О. Косач у листі до Лесі Українки повідомляла, що 6 січня 1895 р. у Лисенків Людмила Старицька (тоді ще без другої частини прізвища, бо була незаміжня) декламувала свою «Сапфо».

Драму молодої письменниці високо поцінував І. Франко, зокрема, у статті «З останніх десятиліть XIX віку», зазначаючи, що «у 80-х і на Вкраїні і в Галичині виступає цілий ряд жінок з літературними працями», критик пише: «Силою слова, гарячим настроєм і гарною формою відзначаються поезії Людмили Старицької, особливо її лірична драма «Сафо», одна з перлин нашої літератури. Тема сеї драми — пристрасна любов грецької поетки Сафони до молодого Фаона, який любить не її, а її просту і неталановиту подругу, розпука, резигнація і смерть Сафони в хвилі її поетичного тріумфу. Все те змальовано більш ліричними імпровізаціями самої Сафони, ніж драматичним способом, градація і переміни чуття віддані майстерно».

І. Франко, оцінивши поетичну вправність авторки, не мав на меті глибинного аналізу твору. Проте Л. Старицька-Черняхівська порушила ряд цікавих проблем. Героїнею твору є жінка — велика поетеса Еллади. Визнавши її талант, громадяни проголосили Сапфо богинею.

Такою вона уявлялась людям — гордою, натхненною, далекою від дрібних людських почуттів. Страшною постає внутрішня драма поетеси, коли особисте нещастя зломлює дух, відбираючи бажання до життя і творчості. Так, Сапфо любили як поета, а вона прагла любові як жінка. Поезія для Сапфо стала засобом завоювати серце Фаона, бо лише для нього промовляли її уста, коли перед народом декламувала свої твори. Фаон, справді, зворушений музою Сапфо, але кохає він іншу жінку, значно простішу і реальнішу. Сапфо божественна, а тому належить всім, його ж кохана — йому одному. Ерінна, наречена Фаона, тішиться своїм малим щастям, а для Сапфо вона бачить іншу, величну дорогу до Парнасу, ніби зарані обділяючи її звичайними радощами жінки — не їй мати чоловіка, дітей, дім.

Ерінна:
Ні!
Ні, не тобі на долю нарікати!
Над всі жінки вона тебе знесла.
Твоє, Сапфо, богам подібне щастя, —
Воно не вмре, питатиме по вік!
То наша вже жіноча доля інша,
Її тобі не зрозуміти, ні.
Вона уся в коханні самотливім
З дружиною вірненькою, й жагу
Як течія, ховає в темних пущах.
Твоя ж душа коха і мир, і люд,
Щоб славою широко скрізь лунала,
Не криючись в німій самотині,
Як океан, шука вона простору...
Сапфо:
І знов одно... все... слава... Досить вже!

Відчай Сапфо — то відчай одинокої людини, перед якою поклоняються, але не розуміють. Лише Алкей збагнув душу поетеси, але вияв його благородних почуттів був запізнілим (Легенда розповідає, що поет Алкей кохав Сапфо, про це свідчать його вірші — освідчення в коханні).

Сапфо усвідомлює душевний надлом, вона не знайшла сили перебороти свій пал:

Чого ж мені, слабій, святе надання?
Мій стяг зламавсь, мій світоч вкрила мла.
Я не знесла величного призвання,
Мене жага людська перемогла.

Боги нагородили Сапфо надзвичайним даром, але одного разу він здався їй важким тягарем, їй захотілось пізнати людського щастя, за це поетеса поплатилася життям. Обрані не мають права на слабкість — так вирішила Сапфо. Мистецтво зобов’язує всецілої віддачі від митця, а часто і жертви. І це має усвідомити той, хто став його творцем. Л. Старицька-Черняхівська відтворює внутрішній світ жінки, яка силою свого таланту підкорила Елладу. Героїня розуміє свою винятковість, адже поетичним словом вона прославляє не лише своє ім'я, але й ім'я рідного Лесбосу.

І те, що силу слова було дано простій дівчині, її дуже бентежить. Трагедія Сапфо полягає і в її внутрішній організації, адже зовнішні обставини були сприятливими для героїні. Та й Фаон не зраджував Сапфо жодним вчинком, він просто був шанувальником таланту поетеси. Зізнання Фаона у коханні — це лише хвороблива фантазія Сапфо, коли бажане видається за реальність. Психіка героїні нестійка і дуже вразлива, вона максималістка, яка бажає мати все або нічого. Однак в останній хвилі життя Сапфо спромоглася гордо протиставити своє щастя пізнання таїнства творчості щастю простої жінки з її малими турботами. Але якраз самогубство поетеси свідчить про непримиренність душевного конфлікту в її душі.

А. Гозенпуд дорікає Л. Старицькій-Черняхівській за сліпе наслідування австрійського письменника-романтика Франса Грільпарцера. Його трагедія «Сапфо» (1817) в той час була популярною в Росії і входила в репертуар багатьох російських театрів. Сюжети обох творів, справді, подібні (Сапфо перемагає на конкурсі, закохується у Фаона, намагається перешкодити коханню Фаона до її рабині Мелліти, зрештою кидається в море). Однак композиція творів Грільпарцера і Л. Старицької-Черняхівської зовсім відмінна, хоча б вже тому, що належать вони різним жанровим структурам (перший — трагедія, другий — лірична драма). У моделюванні самої ідеї Грільпарцер наголошує на божественності Сапфо, тоді як Фаон всього лиш людина. Саме це і спричиняє конфлікт:

Не должно небожителям сближаться
Со смертными земными существами!
Удел богов нельзя с уделом смертных
Смешать, как в кубке разное вино.

Гозенпуд наводить цитату з іншого перекладу:

Безнаказанно нельзя спуститься
На землю эту с пиршества богов...
Лишь равное связуется легко и прочно.

Але це вже дещо інше усвідомлення проблеми. Коли Грільпарцер наголошує на божественності самої героїні, то Л. Старицька-Черняхівська на божественності її дару. Письменниця так само усвідомлює вибраність своєї героїні, але в цьому бачить її трагедію як жінки. Письменниця говорить не про якийсь там міфічний образ, а про свою сучасницю, яка кинула виклик чоловічій літературній традиції, зайнявши гідне своєму таланту місце. Характери героїнь обох творів також протилежні. Сапфо Грільпарцера — егоїстична і владолюбна, вона не здатна любити, жертвуючи собою заради коханого, як це робить щира і беззахисна Мелліта. Образ Сапфо Л.Старицької-Черняхівської розкривається багатством внутрішнього світу героїні — інтелектом, любов'ю до рідного краю, силою почуття, порядністю. Дізнавшись про весілля Фаона з Ерінною, поетеса приховує свою розпуку і біль, не стає на перешкоді коханню. Вона, навпаки, заглиблюється в себе, намагаючись знайти пояснення своєму нещастю.

Спільними для Грільпарцера і Л. Старицької-Черняхівської здаються бажання знайти відповідь на причини непорозумінь між звичайною людиною і генієм, думки про те, що людині не під силу керувати своїми пристрастями.

Близькими для авторки ліричної драми могли бути слова Malheur d'etre poete» («Нещастя бути поетом»). Однак Л. Старицька-Черняхівська в своєму творі егоїстичному індивідуалізму героїні Грільпарцера протиставила благородство любові і глибоке почуття обов'язку митця.

Опрацювання Л. Старицькою-Черняхівською всесвітньовідомої теми кохання грецької поетеси Сапфо розкрило в новому ракурсі актуальну проблему жінки-митця, надало їй глибокого філософського змісту і узагальненості, романтичного пафосу і художньої завершеності.

Окремо слід сказати про жанрово-стильові особливості твору Л. Старицької-Черняхівської. І. Франко визначив «Сапфо» як ліричну драму. Це визначення підтверджується нерозвинутістю зовнішньої дії, натомість вся увага зосереджується на внутрішньому розвитку почуття ліричної героїні, емоційна градація цього почуття власне і призводить до кульмінації — передсмертної пісні Сапфо і смерті як розв’язки її внутрішнього конфлікту. У драмі переважають ліричні монологи героїні. Сценічна ж ефектність твору досягається завдяки обрядовим дійствам, зокрема танцям і весільним співам гречанок перед храмом Афродіти. Лірична драма Л. Старицької-Черняхівської особливо багата метричною варіативністю, в ній п'ятистопний ямб (ним виконуються переважно монологи та діалоги) чергується з чотиристопним хореєм або ж дактилем (пісні Сапфо, хоровий спів Гречанок). Постійна зміна метру в драмі сприяє її евфонічності, ритмічній виразності, передає стрімку зміну настроїв ліричної героїні тощо. Психологічно точно відтворити боротьбу почуттів Сапфо допомагає інтонаційно-синтаксична структура твору — короткі інтонаційні одиниці, апосіопези, риторичні фігури і т. ін.

До образу легендарної Сапфо через багато років від часу написання однойменного вірша повернеться і Леся Українка. Тут одразу відкинемо думку Д. Антоновича про те, що рання драматична поема Л. Старицької-Черняхівської «Сапфо» написана під впливом Лесі Українки. Навряд чи дитячий вірш малої Лесі міг якось позначитися на цілком зрілому творі її старшої товаришки. На час появи «Сапфо» Л. Старицької-Черняхівської Леся Українка ще не написала своїх драматичних поем, тим більше, що й уривок з її незакінченого твору про поетесу Еллади літературознавці датують 1912-13 pp., а опубліковано його було лише в 1946 р. в газета «Радянське літературознавство». Отож, ніякого наслідування бути не могло.

Вік і життєвий досвід обох авторок дуже позначився на образах їх героїнь. Коли Л. Старицька-Черняхівська писала свою «Сапфо», їй було 26 років, Леся Українка до образу легендарної поетеси повернулася вже в сорокарічному віці, коли, переживши втрату коханого, С. Мержинського, вона розділила своє життя з К. Квіткою.

Молода героїня Л.Старицької-Черняхівської не пізнала того життєвого розчарування, що героїня Лесі Українки, адже її відчай був відчаєм молодого максималізму і свідчив про високу емоційну наснагу, що виявляла себе повсякчас у творчості, адже і свою смерть Сапфо перетворила в легенду.

Сапфо Лесі Українки — це жінка, що вже пізнала життєві втрати, однак вона ще молода і прагне любові, високих почуттів, які трансформує в поезію, це творча жінка, що зіткнулася з буденністю, чужою її душі.

Героїню не тішить слава, найбільше їй прагнеться розуміння і любові Фаона. Саме любов надихає її на творчість, тому вірші вона сприймає як власних дітей, народжених з цієї любові. Але це діти лише Сапфо, бо Фаон не переймається відчуттями дружини. Та Леся Українка дає й інший варіант взаємовідносин чоловіка та жінки — такий, як у першому шлюбі Сапфо із славним «бойовником народним» Даресом. Це було подружжя духовне, коли потуга і мудрість одного доповнювались талантом іншого.

Фізіологічна неспроможність мати дітей у цьому шлюбі компенсувалась творчістю, як визнає героїня:
і за дітей були — мої пісні і славні вчинки мудрого Дареса.

Конфлікт у стосунках Сапфо і Фаона загострюється ще й через різний духовний потенціал цих людей, що породжує почуття меншовартості у Фаона. Успіх дружини ображає натуру міщанина, егоїста, розпалює ревнощі і злобу. Причиною нещастя поетеси стає Фаонове невміння любити, духовне збідніння, що руйнує вразливий внутрішній світ героїні (у Грільпарцера, навпаки, егоїзм Сапфо робить її почуття приземленими).

«Сапфо» Лесі Українки і «Сапфо» Л. Старицької-Черняхівської — це дві різні історії любові, це дві спроби розтлумачити загадку Сапфо, загадку жінки, взагалі загадку взаємообумовленості щастя, страждання і творчості. Обидва образи легендарної поетеси відповідають неоромантичній концепції героя, є близькими за духом і за своїм гуманістичним пафосом.

Л-ра: Літературознавчі обрії. – Київ, 2000. – Вип. 1. – С. 124-128.

Біографія

Твори

Критика