Людмила Старицька-Черняхівська: сторінки драматургічної творчості
Леонід Барабан
Оцінюючи творчий доробок і громадську діяльність Людмили Старицької-Черняхівської, дослідники зауважували, що письменниця у своїх мистецьких пошуках, особливо в драматургії, постійно відчувала вплив свого батька М. П. Старицького і водночас намагалася «орієнтуватися на потреби нового часу». Справді, в ряді статей вона виявила критичне ставлення до тих течій, які проявилися в театрі й драматургії на початку XX ст., сама ж нерідко тяжіла то до модернізму й символізму, то до реалізму. І це давало привід після 1915 року багатьом критикам (зокрема, Д. Антоновичу, І. Стешенку, М. Драй-Хмарі) писати, що Л. Старицька-Черняхівська як драматург пристає то до того, то до другого берега, не знайшовши власного слова. Але це було зовсім не так. Як драматург (і досить цікавий), вона наполегливо шукала свій мистецький шлях, аналізувала нові стильові течії в тодішній драматургії, пробувала творити в тій чи тій художній манері, маючи на меті збагатити українську сцену. І до 1918 року її неординарні п’єси «Сапфо», «Гетьман Дорошенко», «Крила» належали до найулюбленіших публікою вистав. Саме вона започаткувала в Україні «сімейну драму» («Крила»), історичну хроніку («Аппій Клавдій»), фантастичну драму («Ноктурно») та інші твори, нові за структурою і жанром. Музику до них охоче писали М. Лисенко, К. Стеценко, П. Козицький, М. Леонтович. І в 20-х роках успіх п’єс Л. Старицької-Черняхівської був значним, їх показували не тільки професійні колективи, а й солдатські пересувні театри, агітколективи, перекладали російською, єврейською, польською, болгарською та грецькою. А після горезвісного «процесу СВУ» впродовж п’ятдесяти років ім’я Л. Старицької-Черняхівської було цілком викреслене з нашої історії. У 70-х роках першим спробував проаналізувати її творчість польський славіст Флоріан Неуважний. «Активна учасниця українського культурно-творчого процесу дев’яностих років XIX ст. і першої чверті нашого віку, — писав він, — Людмила Старицька-Черняхівська виявила неабиякий хист у багатьох галузях красного письменства: драматургії, повістярстві, поезії, перекладах та критиці». Але дослідник не знайшов ні в себе в Польщі, ні в Україні підтримки. Лише наприкінці 80-х pp. почали обережно згадувати ім’я цієї непересічної письменниці.
Народилася Людмила Старицька-Черняхівська 29 серпня 1868 р. в родині М. П. Старицького. Юність її пройшла в оточенні української демократичної інтелігенції. Після одержання освіти вийшла заміж за лікаря Олександра Черняхівського, відомого і в радянський час провідного медика, з яким рахувалися й зарубіжні спеціалісти високого рівня; не раз їздив він до Франції, Італії, Іспанії, Німеччини як професор, член медичної секції Української Академії наук. Водночас він займався і складанням термінологічного медичного словника, активно перекладав художню літературу, зокрема англійську, іспанську.
Л. Старицька-Черняхівська належала до тієї когорти української інтелігенції, яка виховувалася в дусі національної свідомості, а згодом, на початку століття, підхопила далі естафету боротьби за всебічний розвиток України. Трагічно склалася доля цих людей... У статті «Двадцять п’ять років українського театру» (мався на увазі професіональний театр) Л. Старицька-Черняхівська підкреслила, що для молодої інтелігенції тоді театр «розжеврив у свідомих і збудив у несвідомих національне почуття, він став великим етапом і чинником в історії зросту нашого національного самопізнання». Таке розуміння театру лежить в основі її творчості, письменниця сповідувала його все своє життя.
У драматургії (особливо радянського часу) Л. Старицька-Черняхівська досягла неабияких здобутків, хоча й не все в її доробку було рівноцінне й витримало випроби часу. Так, М. Мольнар (ЧСФР), Ф. Неуважний, Е.-С. Бури (Польща) більше відзначають її переклади таких оперних лібрето, як «Аїда», «Фауст», «Ріголетто», «Чіо-Чіо-Сан», «Самсон і Даліла», публіцистику, а також окремі оригінальні драматичні твори, для яких вона (як і Леся Українка) брала сюжети з античної історії.
Як драматург Л. Старицька-Черняхівська дебютувала 1893 р. драматичною новелою «Сапфо», присвяченою трагічному коханню грецької поетеси.
Л. Старицька-Черняхівська окреслила тернистий життєвий шлях поетеси, але в основному розкрила головну тему її поезії — кохання, біль розлуки, терзання ревнощів. Традиційні фольклорні мотиви грецьких дівочих та весільних пісень забарвлені у Сапфо сильним емоційним почуттям, відзначаються яскравою образністю і ритмічною різноманітністю. М. Лисенко створив до п’єси своєрідну музику, спектакль не раз одержував інтерпретацію на сцені, в тому числі й у 20-ті роки; виходив твір і окремим виданням кілька разів.
Античність лягла й в основу трагедії «Аппій Клавдій» (Літературно-науковий вісник. — 1909. — Вип. XI-XII), присвяченої М. Старицькому. Час, коли творилася п’єса, був напруженим, революційно-піднесеним і мав деякі перегуки з античним сюжетом. Письменниця зобразила спробу децемвірів захопити владу в республіканському Римі і реалізувати певну демократичну програму. Спроба ця завершилася вибухом народного повстання проти тирана і, врешті, самогубством Аппія. Колоритними вийшли в трагедії образи децемвіра Квінта Фабія, трибуна Марка Аврелія, римлянок Віргінії, Лукреції, колишнього трибуна Люція Іцілія; в деяких образах угадувалися риси борців за свободу й революцію. У фінальному акорді звучать слова: «Тиранам смерть! Звитяга! Воля, воля!». Багато що ріднило трагедію з драматургією Лесі Українки.
У 1913 р. з’являється психологічна драма «Крила», де з глибокою психологічною достовірністю розкрито душевну трагедію талановитої жінки, хист якої тьмяніє й гине, придушений атмосферою міщанського побуту, несприятливого середовища. Тематично пов’язана з цією п’єсою і наступна драма «Жага» (розпочата 1898 p., вперше видрукувана тільки 1925 p.; фабульною основою твору послужила соціальна комедія О. Островського «Не так живи, як хочеться»). Рушієм дій і вчинків молодого заможного крамаря-лихваря Василя Берези стала пристрасть до накопичення, яка засліпила розум цієї людини і призвела до жахливого злочину.
Критика не раз відзначала в цих п’єсах рельєфне живописання характерів, грунтовну психологічну розробку кожного вчинку персонажів, історичну достовірність, добрий художній рівень. Ф. Неуважний твердив: «Ці п’єси виникли на перехресті впливів скандинавської психологічної драми, віянь п’єс Метерлінка і традицій побутової російської та української драми. Відчувається в них також спорідненість з атмосферою (відкидаю тут еротичну гіпертрофію драматургії цього автора) п’єс Володимира Винниченка».
Напередодні революції 1917 р. та в радянський час Л. Старицька-Черняхівська опрацьовувала переважно ті історичні епізоди, до яких вона раніше зверталась у спільній роботі з батьком, зокрема, про Івана Мазепу, Устима Кармелюка, Богдана Хмельницького тощо. Письменниця, дотримуючись традиційної естетики вітчизняного театру, створила цикл п’єс на сюжети української історії різних періодів і зуміла досягти об’єктивності, показати соціальний розвій.
Цінними видаються тодішні судження письменниці щодо історичної драми, згодом підтримані митцями з Польщі, Болгарії, Румунії, Сербії. «Історична драма, — твердила вона у цитованій статті, — найтриваліша форма драматичної творчості: вона не боїться подиху часу, вона не старіє, не робиться demodée. Разом з тим вона сливе однаково цікава всім народностям, бо переважно розробляє, хоча й пристосовані до тих або інших форм життя, але загальнолюдські мотиви: героїзм, боротьба межи бажанням власного щастя й громадським обов’язком і т. п. До літературної творчості мало дужої волі та доброї охоти, а драматична форма найтрудніша з усіх літературних форм. Це кристал літературної творчості, в ній повинні переломитися пафос лірики, спокійна величність епосу, глибінь психології й сила драми. До всього того автор драматичного твору мусить добре знатись на драматичній техніці і бути гаразд знайомим з вимогами сцени».
У 1911 р. Л. Старицька-Черняхівська починає писати трагедію на п’ять дій «Гетьман Дорошенко» (ЛНВ. — 1911. — Т. 53. — Кн. 3; Т. 54, — Кн. 4-5). Її остаточним сценічним варіантом слід вважати постановку, здійснену відомим режисером Ол. Корольчуком спільно з автором у Державному народному театрі, прем’єра якої відбулася 29 квітня 1922 р. в Києві. П’єса видавалася у 1918 і 1919 pp. київським видавництвом «Час». Л. Старицька-Черняхівська в основу сюжету поклала один із найдраматичніших періодів історії України, коли її територія була дощенту зруйнована постійними внутрішніми міжусобицями та зовнішніми ворогами, а уярмлений люд зазнавав соціально-економічного та духовного поневолення. В змалюванні дійових осіб психологічна домінанта переважає над епічним розвитком подій, і це надало п’єсі камерно-інтимного відтінку. Зашкодили творові деяка млявість дії, величезні монологи героїв.
Петро Дорошенко (1627-1698) — одинадцять років був гетьманом Правобережної України, намагався в XVII ст. об’єднати роздрібнений край, але зазнав поразки. В п’єсі змальовано трагічне становище, душевну драму хороброго ватажка, якому в боротьбі за поставлену мету доводилося жертвувати своїм особистим життям, привілейованим становищем, кидати у вир битви відданих друзів, борсатися між польським королем та турецьким султаном, відмовлятися від допомоги російських бояр. В ідейній концепції образу Дорошенка письменниця пішла за М. Грушевським. Ідея незалежності України, яку обстоював гетьман, не одержала широкої підтримки люду, пригніченого й настраханого.
У 1920 р. остаточно був вивершений драматичний етюд «Останній сніп» (видрукований у 1926 p.), де письменниця показала процес деморалізації козацької старшини за часів Катерини II, пристосовництво. Образи старого запорожця та його 15-річної онуки Ганнусі репрезентували єдність поколінь в осуді ренегатства. В цій п’єсі виразно показано конфлікт між компромісним служінням романтичній ідеї козацької вольності та раціональним пристосовництвом до царизму запорізького полковника Нещадима, який сказав: «...Розважаю розумом, що треба скоритися, не битись марно, а Вбиватися в колодочки помалу, Щоб задніх нам не пасти тут. Так, так. Бо на чиєму возі, кажуть, їдеш, Того й пісні співай...».
Під час роботи над цією п’єсою Л. Старицька-Черняхівська багато виступає на сторінках вітчизняної періодики зі статтями про різні питання теорії драми, драматургічної майстерності, в яких спирається на твердження Арістотеля, Г.-Е. Лессінга, І. Карпенка-Карого, І. Франка. По суті, Л. Старицька-Черняхівська започатковує українське радянське театрознавство й театральну критику, переклади драматургії.
Сильний струмінь психологізму, майже детективна інтрига представлені в соціальній драмі «Розбійник Кармелюк», остаточно завершеній 1920 року (вперше вийшла окремим виданням у 1926 p.). Це, передовсім, непримиренний конфлікт між почуттям обов’язку та побутовою буденщиною, між гідністю і користолюбством, який, за словами Ф. Неуважного, знижує «ідеал суспільної боротьби шляхетного розбійника». П’єсі притаманні експресивність дії, карколомні ситуації, насичені мелодраматичними епізодами кохання подільської красуні Кияни до Кармелюка, яке закінчується несподіваною трагічною загибеллю ватажка.
«Розбійник Кармелюк» був миттю підхоплений театральними колективами. Перший показ доопрацьованої драми на сцені відбувся в Єлисаветграді 16 березня 1924 p., свій сезон 1924/1925 pp. відкрив нею і драматичний театр ім. М. Заньковецької в Дніпропетровську, потім у Кривому Розі, вистава скрізь мала величезний успіх. Перший варіант «Розбійника Кармелюка» був поставлений Державним народним театром у Києві (березень 1922 p.), де художнє керівництво постановкою очолив режисер Б. Романицький п, а наступна вистава за цією ж драмою була здійснена в червні 1923 року в Чернігові.
У 1923 р. Л. Старицька-Черняхівська зробила першу спробу показати в драмі атмосферу оточення Т. Г. Шевченка, його друзів і ворогів напередодні смерті, відтворити думки й чутки, які циркулювали серед тодішньої інтелігенції з приводу особистого життя поета, його побуту. Так з’явилася історична драма «Напередодні». І. А. Кочерга згадував, що ця п’єса стимулювала його розпочати героїчно-романтичну драму «Пророк». Вплив драми «Напередодні» явно простежується в усьому ідейно-тематичному розгалуженні, особливо на центральному образі Шевченка.
За свідченням М. Старицького, цікавою стала спроба Л. Старицької-Черняхівської розповісти про історію України в трагедії «Іван Мазепа», але, на жаль, рукопис твору не зберігся. Звернувшись до старовинної драми М. Довгалевського «Милость Божа» та п’єси невідомого автора 1728 року, Л. Старицька-Черняхівська пристосувала їх для постановки на сцені. Повністю намір було завершено 1919 року, і тоді ж твір видрукувало окремою книгою Всеукраїнське кооперативне видавництво «Союз». Протягом 1919-1922 pp. п’єса йшла в п’яти театрах (Київ, Черкаси, Полтава, Кам’янець-Подільський, Ромни). В ній відтворено буття й плідну просвітницьку діяльність Києво-Могилянського колегіуму початку XVIII ст., куди приїжджає гетьман Данило Апостол, аби подивитися виставу «Милость Божа». По ходу вистави глядачі тут же коментують дію, і це створює цікавий сценічний ефект. Отже, йдеться про п’єсу в п’єсі (такі спроби здійснювали, скажімо, митці К. Деймек у Польщі, Я. Пруха в Чехословаччині, М. Рейнгардт в Німеччині). Авторка зуміла оригінально показати самих виконавців п’єси «Милость Божа» — спудеїв і професорів колегіуму, а також глядачів — полковників та інших чиновних гостей. Драму успішно використовував навіть агітаційно-пропагандистський український театр у 1919-1920 роках, сюжетна канва часом доповнювалась актуальними на той час репліками та репризами.
Дніпропетровський журналіст В. Заруба зробив багато, аби з’ясувати життя й діяльність Л. Старицької-Черняхівської в 30-х — на початку 40-х pp. Письменницю безпідставно звинувачували у шпигунстві, у причетності до вигаданої Спілки визволення України. її не раз заарештовували, тримали в ув’язненні, зрештою, змусили з чоловіком О. Черняхівським переїхати в Донбас. Л. Старицька-Черняхівська в ці важкі дні взялася писати мемуари, зокрема, й про митців театру. Іноді підписувала статті ім’ям своєї сестри Оксани Стешенко.
В 1940 р. на сторінках журналу «Театр» промайнули її спогади про батька «Одгуки життя». Це, по суті, остання робота Людмили Михайлівни. В ній було розкрито вміння драматурга чутливо вловлювати соціальні мотиви і втілювати їх у мистецькому аспекті, показано стильові особливості його п’єс.
Життя 73-річної Людмили Старицької-Черняхівської обірвалося трагічно. В липні 1941 р. її арештували (вже втретє) і, разом з іншими, вивезли до Харкова. Звідти арештованих етапом, голодних, обірваних, відправляють у Валуйки. Там, вкинувши у розбиті вагони товарняка, повезли за Волгу. У товарному вагоні, вщерть набитому в’язнями, яким не давали ані води, ані їжі, письменниця задихнулася. Як свідчать очевидці, тіло покійної конвоїри з НКВС викинули з потягу в степ.
В архіві Л. Старицької-Черняхівської залишилися незавершені начерки до майбутніх п’єс, присвячених Богдану Хмельницькому, Данилу Нечаю, переклади творів А. Чехова. Драматургічна творчість Л. Старицької-Черняхівської вочевидь була найважливішою в її художній діяльності. Свідчить про це й цілий ряд її критичних статей, присвячених театрові, численні спогади й теоретичні праці, без яких і нині не обійтися дослідникам сцени кінця минулого та перших десятиліть нашого століття. Л. Старицька-Черняхівська опікувалася безпритульними дітьми, працювала в організаціях Червоного Хреста. У 1918 р. вона ввійшла до складу виконавчого комітету Центральної Ради (пізніше його називали Малою Радою). В часи оновлення України, її демократизації, ім’я Людмили Старицької-Черняхівської реабілітовано, відкинені фальшиві звинувачення, а її художня спадщина повертається до служіння духовному збагаченню рідного народу.
Л-ра: СіЧ. – 1992. – № 9. – С. 29-34.
Твори
Критика
