28.02.2021

Сергій Жадан

Від ломки до ломки: лірика Сергія Жадана

Анна Біла

Літературознавці, занурюючись у нетрі поетики С. Жадана, відчували потребу шукати «попередників», «протерті стежки», аналогії і контрасти в історико-літературному процесі XX ст., щоби виявити, так би мовити, його «красу і силу». Шукали — і знаходили, певна річ. Аналогії — авангард, Михайль Семенко зокрема, з якого «проростає» С. Жадан, цей «маленький геній / З очима Семенка» (довільна цитата з епілогу поемки Жадана «Сім днів, котрі нікого не вразили»). М. Сулима, наприклад, доходить обґрунтованого висновку про те, що Жадан «закрив», вичерпав футуризм. Контрасти, або опозиції, — солов’їсті й калинасті поезії (традиційна фольк-народницька парадигма). І тут особливо доречним критики вважають порівнювати поезію С. Жадана і його рідної тітки О. Ковальової. Зокрема, О. Різниченко відзначає у післямові до «Цитатника»: «Якщо поезія Олександри Ковальової входить в коло традиційно слобожанського художнього мислення, де віднайшли себе такі стрижневі поети, як Василь Мисик, Іван Вирган, Василь Боровий, то поетичний простір С. Жадана значною мірою орієнтований на сучасність і світовідчуття свого покоління, яке, на відміну від шістдесятників, вийшло за межу суто національної проблематики». При осмисленні поезії Жадана в широких контекстах літературознавці неминуче вдаються до акробатичних трюків (аби нікого не образити). Проблема ускладнюється, коли його перевіряють на предмет «вісімдесятності» чи «дев’яностості», як І. Андрусяк, хоч і принагідно, в статті про поетичну збірку А. Бондаря («Андрій Бондар зумів... поєднати своєю книжкою вісімдесяті й дев’яності значно точніше, аніж досі це вдавалося Сергієві Жадану...». І далі — протиставлення С. Жадана як послідовника бубабістського ґлюку Андруховича й А. Бондаря як поета інтравертної метафорики, глибокого надриву).

Втім, обидві «маски» С. Жадана, посталі в критиці: а) в громадянському «соусі», б) в контексті стрибання-в-мішку-наввипередки в безмежному полі літпроцесу XX ст., — здаються наразі тривіальними. Перша — з точки зору власне авторської позиції у віршах (як правило, критично-іронічної): поетичні репліки з приводу колишнього піднесення, що «звелося нінащо», посвята-епітафія «Пам’яті Нової Генерації» у збірці «Пепсі», загалом гірка тональність більшості творів Жадана. Друга «фізіономія індивідуальності» (в аспекті штампи / новації), що аналізується практично в усіх анотаціях до збірок поета, є сумнівно доречною: створюється враження, що С. Жадан перебуває в жорстокому контексті 20-х (Семенка, Шкурупія, Слісаренка) або ще більш жорстокому контексті Ю. Андруховича і зосереджений на епатації вербокалинастої і жовтоблакитастої публіки.

Сергій Жадан, власне жаданівська поезія, — явище не те що не вивчене, а навіть змістово не окреслене (існує уявлення про «належний» віковий ценз митця, за порогом якого — досліди, аналіз творчості тощо). Очевидно, саме тому рецензенти застосовують до цих поезій метод зіставлення від супротивного, заганяючи їх авторів у тісну купіль «попередників», «наставників» і «наступників». Дотепер єдиною концептуальною працею, присвяченою творчості С. Жадана, є стаття Л. Березовчук «Поруйнування Єрусалима». Авторка розглядає не лише (і не стільки) його поезію, скільки розбудовує візію Жадана-поета-апостола- ультуртрегера ?-?-? в контексті 90-х рр. (див. параграфи «Послання», «Діяння»), не приховуючи особистого захвату від реального автора-у-плоті-й-крові.

Книги Сергія Жадана, які маємо можливість читати («Цитатник», «Генерал Юда», «Пепсі» та ін.), строкаті з огляду на стиль: автор численних самвидавчих збірок пропонує широкому загалу твори різних періодів і різних поетичних уподобань. Видана «Смолоскипом» збірка «Цитатник» рясно насичена уламками різнотипних авторських «я» й може бути порівняна із собором: позбавлена внутрішньої цільності й організована лише фактом свого існування через видавництво. Книга віршів «Пепсі», видана двома мовами (українською і німецькою), спільно з Вальтером Загоркою, також дає відчуття розламаності, несуцільності поетичного світу Жадана. Передостаннє поетичне дітище («The very best poems...») припускає існування «іншого», недрукованого Жадана, що, як айсберг, на 2/3...

Спираючись на ці чотири поетичні збірки, а також низку поезій, надрукованих у періодиці, спробуємо пунктирно окреслити структуру поетичного світу С. Жадана, його зміни і злами. При цьому відкидаємо біографічні коментарі, лишаючи поживу для істориків літератури наступного століття (див. з цією метою статті О. Різниченко, Л. Березовчук; сумарно дискурсивний образ Жадана можна скласти з його публікацій як учасника «Червоної фіри» і «Гігієни», організатора численних авангардних фестивалів). Пропонована стаття не претендує на вичерпність, хоч й об’єднує кілька літературно-критичних студій над поетикою творчості С. Жадана.

[…]

Поезію «Цитатник» з повним правом вважаємо політичним віршем. Як не дивно, С. Жадан тут стає у ряд з класиками — І. Франком («Україна», «Якби»), Є. Маланюком («Варязька балада»), а також з Ю. Тарнавським («У-ра-на»), — не тематичним краєвидом, але об’єднуючою емоцією і гносеологічною настановою — дошукатися для себе відповіді, дістатися дна. Попри трагічно-іронічну тональність (вірш «Цитатник» має також приховану дидактичну функцію), ліричний герой С. Жадана не постає трампом-блазнем-вагантом, звертається не до епатажу і шоку, а до балансування на межі з випробуванням опертя на стабільність.

Межі, кордони, пороги — один з найулюбленіших поетичних рядів С. Жадана. Ряд символізує прагнення дороги, руху (часто обігрується як ще одна ментальна риса українців) і неможливість переступити через власну пасивно-консервативну етнопсихологічну детермінованість: «Бо маєм, лиш воду, з долоні випиту. / Зростають цвяхи поміж пальців предтечі. / І патологічна відсутність Єгипту / Унеможливлює спробу втечі. / Це, певно, посіяна в нас ущербність — / Потреба шляху, до якої звикли. / Тому безпроблемно сприймаються щебінь, / Розбиті дороги й старі мотоцикли» (поезія «Варшава»).

Ці рядки взято з одного з кращих віршів збірки «Цитатник». Відчуття дороги тут, проте, прогнозує кінцеву зупинку. Дорога, прочитуємо, передбачає смерть, а не Європу / Варшаву. Натякаючи на образний ряд руху, щебінь, розбиті дороги, старі мотоцикли, зіпсовані крани, ці атрибути України, втім, апелюють до семи призупиненого або зіпсованого просування, недо-. Так Жадан відкриває власну сторінку в поетичній історіософії. Україна — це недо-країна, простір ґанджу. Ліричний герой приймає це як дар і хрест (згадана реалістична парадигма). Простором, в якому може відбутися прорив, злам, виступають вокзали, залізниці (виразний біографічний мотив), що приносять принаймні ілюзію тому, «хто тікає по шпалах», «чий шлях — тунельна містика...» («НЕП»). Персонажі, що прагнуть подолати реальні межі, кордони, як герой поезії «Якось-таки виріс в цій шпарці поміж держав...», і смертю не годні їх попрати: «Власне, це був, скоріше, заплив, аніж втеча. / З обох берегів лише прикордонники, затримавши хід, / дивились, як повільно тебе розвертала течія, / ніби церкву, — головою на Схід».

Будь-яке «виривання» за межі зненавидженого простору є, на думку автора, запливом, черговою і марною атакою світу. Тим більше, що Україна є метафізичним простором, який триває через наше існування.

Паралельно з рефлексіями у С. Жадана знаходимо вірші-травестії (умовна назва), в яких простір України переосмислюється, переломлюючись у світлі привнесених екзотизмів. Особливо показовий у цьому розумінні вірш «Будда сидів на високій могилі...»: «...Хоробрий Будда зупиняв ординців, / Лякаючи пеклом, обіцяючи карму, / І з бабами знову сидів наодинці, / Дивився на степ, мов на згублену карту. / Похилий Будда забирався в дзвіниці, / Дивився на Схід і молився на сонце — / Великий і грішний, чистий і ниций, / Забувши тенденції, відкинувши соціум...». Хронотоп України постає тут не казковим і феєричним, яким його мали розбудувати напівміфологічні образи-персонажі вірша, але спорожненою тихою катівнею. Травестування веде свідомість автора до пізнання химерності простору, який бавиться своїми мешканцями і прирікає їх на безглузду кінцевість. Вірш «Будда сидів на високій могилі...» — цікавий приклад жанротворення, бо має ознаки «маленької притчі» (пригадуються «Крила» І. Драча), елементи поезії абсурду (зокрема характерна для абсурдистів колажність, поєднання несумісного) і травестії. Цікавий також факт популярності цього притчово-травестійного вірша, часто з комічним або комічно-трагічним навантаженням, в сучасній українській літературі. Наприклад, такою є «історична повість» у віршах «Cosa Nostra» Етиля Простова («Похилилися верби спраглі до сонця / Над ртутними течіями Дунаю, / між руїн, кісток і між стронцієм / сивий козак-гуманоїд блукає...»). Цей жанр популярний і в «Цитатнику» — розгортання простору України в травестованому контексті простежуємо також в одному з найцікавіших віршів раннього Жадана «Диск вечірнього сонця блазнювато навис...»: «Це занепад епохи, це п’янкий декаданс, / Захмелілі ковбої, комуністи і фермери / Заселяють уперто слобожанський Клондайк, / В рурі степу зникає травнева вода, / Й цвинтарі переповнено нічними химерами...».

Практика звертання до екзотизмів, що сигналізують про зміну культурного коду, загалом популярна для авангарду. На думку М. Сулими, в цьому вірші «відчуваються інтонації раннього — теж футуриста — М. Бажана і, як не дивно, Йосифа Бродського», дослідник простежує також функціонування в поезії С. Жадана «семенківських» рядків.

Згадка про Бродського в поетиці Жадана є популярною версією інтерпретації текстів згаданого поета, зокрема її переконливо озвучує І. Бондар-Терещенко в шкіці («Червона Фіра»: крайовий дискурс). При порівнянні цитованої поезії з кокетливо-іронічною «історичною повістю» Етиля Простова, безперечно, виграє перший автор. Пейзажно-рефлексійний вірш «Диск вечірнього сонця...» веде читача за межі гри — до усвідомлення трагічного зламу: від рожевого світу українських прерій до України як наскрізь абсурдного світу. «Автор» ховається за метаморфозами, і лише спокійна рефлексійна тональність (без пафосу заперечення) відкриває нам за узагальненнями й аналогіями відверто гострий біль. Напевно, саме ця емоція, що підсилюється не в останню чергу особливим темпоритмом, споріднює Жадана з Бродським. За типом тональності і світоглядним полем згадана поезія «не вписується» однозначно у рамки авангардизму, хоч автор і застосовує властиві для авангарду елементи поетики. С. Жадан «виламується» тут за межі «чистих» художніх систем.

Інакше розгортається «травестування» в «Перевагах окупаційного режиму», що за них автор отримав премію «Бу-Ба-Бу» в 1999 р. У цьому вірші — питомо постмодерний спосіб маскування авторського «я» — через цитації. Зміщуючи різнотипні художні компоненти, «Переваги...» наочно демонструють один із виразних (і помічених М. Сулимою, А. Кокотюхою, О.Різниченко, І. Андрусяком) векторів «автора». Крім органічного включення цитацій, авторське «я» знаходить опертя в бурлеску (на мовному рівні — поєднання високого стилю і вульгаризмів): «Сколовши босі ноги об стерню, / старенький Перебендя коло тину /ячить собі, що, скурвившись на пню, / лукаві діти в цю лиху годину / забули встид, просрали Україну, / забили на духовність і борню, / і взагалі творять якусь фігню». І хоча весь текст зліплений з «підручного» соцреалістичного матеріалу, ціле поезії викликає в пам’яті сумну мелодію, яку, в свою чергу, некоректно інтерпретувати виключно як гру із олітературщеними лишками пам’яті читача. При зіставленні текстів 1995-1999 рр. безперечним є поступовий розвиток індивідуального емоційного темпоритму творця, розвиток тим складніший, чим масивніше філологічна пам’ять автора і знання читацької аудиторії.

Збірка «Цитатник» (1995) на тлі «Переваг...» (1999) здається неточно окресленою в назві, бо прийом цитації «застосовується» автором вряди-годи і не виконує конструктивної функції. «Переваги окупаційного режиму» відкривають одну з перспектив художнього розвитку поета — до колажної постмодерної лірики авангардної орієнтації. «Переваги...» не мають початку й кінця (як і вірш «Цитатник»), як поезія бардів («куплети»), бо можна все обвіршувати, обридати («Шізгара» І. Бондаря-Терещенка), але, тепер уже словами Жадана, «...завжди існує кінцева зупинка». Ця колія авангардного травестування, байдуже під чиїм ґлюком-впливом — Семенка чи Андруховича, веде Жадана до сумних рефлексій з питомою вагою самопародії: «...писання в порожнечу / країна з аграрним драйвом / ось вони твої валізи / твої нирки / твоя література...».

Легкість у поводженні з традицією (не лише українською), що створює в постмодерних текстах поетів-дев’яностиків сумнорефлексивний ракурс сприйняття дійсності, тим більше увиразнює таку оригінальну рису поетики С. Жадана, як зорова предметність слова, насиченість фрази конкретною лексикою, пластичність форми. Особливо це характерно для урбаністичних віршів (хоча такий жанр «розмивається», сягаючи у «Цитатнику» інтроспекцій, медитацій, притч).

Вірш «Генерал Юда» (вміщений і в «Цитатнику», і в однойменній збірці), крім алегоричності (докладно аналізує О. Різниченко), має також пейзажний компонент, який нам відкриває більш «зрілого» Жадана, Жадана періоду «Танго салтівської трупарні» (доба збірки «Пепсі», 1999): «...Валились мури, знищені вщент. / Повішені висли високо. / І в місто, залите гарячим дощем, / Входило чорне військо. / Біліла сіль, якою кропив. / Кров — предтечею Суду. / І люди похапливо падали в пил / Під ноги Великому Юді...». Українська література XX століття наполегливо тяжіла до інтерпретації Міста як негативного, всепоглинаючого Молоху, Міста-Привида (наголошуємо на парадигмі: В. Підмогильний, ранній В. Сосюра, Б.-І. Антонич), власне, до образу продажного Міста (буржуйського — Сосюра). Але зрощення з концептом Юди відбулося лише в поетичній свідомості Жадана. Цікавим і очевидним є факт інтимної прив’язаності ліричного героя до Міста, спорідненість із, на перший погляд, нерозмаїтим міським побутом. Ліричний герой Жадана відчуває наступальність Міста й об’єктивно простежує її тлінність, але скільки в «Генералі Юді» твердості й любові: «Несли на цвинтар хоругви згризлі. / Плакали важко й нещадно. / І грався в дитячій порожніми гільзами / Його маленький нащадок». У такому контексті вся поезія може сприйматися як алегоричний урбаністичний малюнок.

У збірці «Генерал Юда» маємо ще два оригінальні зразки («Тут, певно, колись було море...» й «За хвилину до того, як випаде дощ...»), а в «Цитатнику» — «Це просто день, що врубується в простір...». Цікавою особливістю розглядуваних текстів (включно з віршем «Генерал Юда») є обов’язкова присутність образу снігу / води / моря / денного світла як предметно-пластичного компоненту: рух прозорої води / світла — джерело життя, дар; злива — улюблений часопростір «автора». Так, у вірші «Тут, певно, колись було море...» ліричний герой лише передчуває присутність моря як простору, відкритості, шукає його, вслухаючись «у мушлю серця». Передчуття дощу також прекрасно передане в поезії «За хвилину до того, як випаде дощ...» через виразну експресіоністичну образність: «...Так легкі голуби, на вулицях кинуті, / відчувають смак їжі за мить до годівлі, / так солдат, що за хвилю повинен загинути, / відчува деформації у власному тілі».

Мотиви Жадана тяжіють до пуанта як остаточного лексичного та інтонаційного вирішення: «...Це просто день, що розчинився в зливі, / Був просто день за смугами дощів. / І голуби — сполохані й лякливі — / Блакитні душі вмерлих тут бомжів». Цей прийом, як і згадане уподобання образних рядів на позначення світлого прозорого руху (дощ), є наскрізною рисою поетики Жадана, очевидно, наслідком психоемоційних властивостей автора (якщо враховувати генетико-психологічні критерії творчості). Колір денного світла, прозоро чистий колір дощу для нього є органічним простором емоції. Дощ, на думку О. Різниченко, несе есхатологічне очищення, але, як ми побачили, у жодній поезії повноцінно концепт Потопу не реалізується. Ліричний герой Жадана — не Ной і не грішник, що потребує очищення. Місто в Жадана росте із сірої суміші до різнопроцентного сірого, різноглибокого чорного і різнотонного (!) світлого, — завдяки присутності перманентного руху. Не випадково Жаданові поезії чудово суголосні чорно-білій «гамі» Валерія Бондаря, що вмістив свої ілюстрації у «Цитатнику» і в «Пепсі».

У збірках «Цитатник» і «Генерал Юда» С. Жадан демонструє схильність до циклізації. Вірші, не обов’язково об’єднані спільною емоцією, укладені в цикл, вступають у динамічний діалог. Найколоритніший приклад складної циклізованої єдності — «Атеїзм». Автор осмислює площину стосунків «Петро — Христос», «Іуда — Христос». Концепт Іуди в циклі не фігурує як складник урбаністичного мотиву (пригадаємо вірш «Генерал Юда»). Автор розглядає шляхи зневіри: глибоко інтимний шлях у напрямку від Бога, зумовлений стражданням близьких («І ти просидівши біля нього / ніч на дощі і вітрі / відчуваєш як твоя шкіра / мов засмагою береться іржею / зневіри», і шлях від Бога як наслідок неможливості кінцевого пізнання (це особливий пошук «кінцевої зупинки» — через розгортання біблійного концепту): «...Сіль запеклася / на твоїх пальцях / адже слово Боже воно / як таранька — його смакуєш / проте ним не наситишся». Цикл «Атеїзм» має драматичну тональність. «Автор» віддає право «голосу» ліричному персонажеві — Іуді або оповідачеві, що орієнтований на уявного слухача.

Інший цикл, «Самогубці», розвиває тему смерті як концептуальну. Різні версії самогубства постають «останнім словом» безіменних «героїв свого часу». Цикл оригінальний у суб’єктному відношенні: репрезентовано «процес» зі властивою С. Жаданові пластичністю (вона набуває тут експресіоністичного присмаку), плюс самохарактеристики загиблих і оцінку самогубства сторонніми свідками. Цикл має глибокий буттєвісний зміст, попри загострення теми декадансу. Смерть стає атакою, запливом, апофеозом творчості і звільнення (через мотив долання меж і кордонів). Для прикладу зіставимо: «...хай простір наповниться / червоним розквітом / мелодії твого єства» (вірш №1 («Той що зарізався»)) і: «...з- під води оголився білий острів даху / і вже черговий сновида /відчуваючи в порожнечі колишню міць води / стрибає вниз» — вірш №3 — («Той що розбився»)). Інтимізоване звернення «ти» до померлого від імені стороннього свідка сприймається як гірка іронія: жодному з «атакуючих» не вдалось порушити байдужість мовчазного світу.

Мотиви творчості і смерті в С. Жадана часто співіснують, як, наприклад, у циклі «Сім днів, котрі нікого не вразили» з епіграфом відомого вірша М. Семенка: «В мені вночі вбивали Моцарта.../ Його душа — вона чи він, скоріш всього — воно / Стікало блювотинням, сяяло і квітло... / Із тюбика зіжмаканого тіла назовні лізла / Душі пожовкла паста». Цикл можна розглядати як розгорнуту алегорію Творіння і як твір-тлумачення геніального Семенкового вірша «Сім», занурення у свідомість і реконструкцію світосприйняття невтомного футуриста 20-х. Поет у С. Жадана — медіум, через якого існує Творення: «Я вірю що мертві воскресають / Але щоб у мені?... / Я зітхну полегшено й стривожено / Підійду до розбитого вікна / І побачу / Як в пісочниці / Весело бавиться / Маленький геній / З очима Семенка». «Епілог» циклу, що акцентує на останньому варіанті інтерпретації, може відіграти і роль поетичного самоозначення (осмислення свого «місця» в парадигмі авангарду 20-х), але, як відомо, авторські самоозначення варто сприймати з певною долею скепсису.

Дві перші збірки С. Жадана відкрили перед нами кілька особливостей авторської поетичної свідомості. По-перше, ґрунтовна розробка урбаністики в найнесподіваніших тематичних і культурологічних перехрещеннях, зокрема занурення в проблему «людина і місто». В цьому відношенні його поезіям властиве інтимне замилування урбанікою, зокрема її деструктивними сторонами (що зближує Жадана й Семенка: вірші «НЕП», «Сім днів...»), — але на рівні глибоко суб’єктивному, інтроспективному. Стиль згаданих творів розмивається, балансує між імажинізмом та експресіонізмом; автор часто звертається до реалістичних образних рядів. Лірика такого типу є ніби позасвідомо колажною, несуцільною, оскільки тема (тематична цитата) керує авторською емоцією, вимагаючи перетворення поета на медіума таємних міських сфер (ключовий модерністський мотив). По-друге, у «Цитатнику» і в «Генералі Юді» простежуємо схильність до травестування як прийому постмодернізму — поетичного осмислення літературних тем у несподіваному ракурсі (витоки звернення до «травестування», очевидно, слід шукати в оперті на авангард як 20-х, так і 80-х років XX ст.). По-третє, в обох збірках спостережена несподівано велика питома вага віршів символічно-алегоричного характеру з виразною трагічно-іронічною тональністю, в яких джерелом алегоризму, як правило, виступає Біблія або готові образні ряди реалізму та авангарду 20-х.

Жодна зі збірок не відкриває перед читачем цільного поетичного стилю. Накреслені риси поетики постають ніби розбіжними художніми версіями. Яка з них стане домінантною у збірці «Пепсі»?..

Період «Пепсі» (1998)

Пепсі С. Жадана є антиномією тризубостасівського «газу», це дада, все-що-завгодно/ як і поет у збірці може бути всім-чим-заманеться — святим Георгієм, Сосюрою, Антоничем, невдалим коханцем, Дон Жуаном, свідком розкладу міста, людини, історії. В цьому розумінні «автор» балансує між грою і серйозністістю (ігровий тон заданий Жаданом ще з фотографії волаючої Лілі Брік: «Ухо, СлУшай!», виконаної А. Родченком на поч. 20-х). В цілому збірки це балансування проявляється в розігруванні ролей численних «безмовних персонажів» при збереженні ракурсу «стороннього свідка», що спостерігає та лише іноді акцентує на своїх враженнях. Це особливо характерно для «малих притч» типу «Святий Георгій».

Змій у «Святому Георгії» може бути будь-чим, включаючи найвіддаленіший, в тому числі протилежний зміст: «У всіх навколишніх паствах правлять за нього молитву, / дивляться вгору, вибігши на вулиці і левади: / неси міцно у хмарах сурму, із золота вилиту, / щоби і далі дзвеніли твої соковиті гланди!». Поява змія є чудом. Цей мотив зрощений в авторській свідомості з темою служіння Богові і Мамоні? Над образом змія повсякчас тяжіє етимологія біблійного сюжету: боротьба св. Георгія із Сатаною і перемога першого. Автор іде всупереч первісному концепту; змій і св. Георгій стають антиноміями іншого типу: перший втіленням легкості, радості земної і небесної повноти, мовчання; Георгій — єзуїтства і словоблудства, омани (словами напинає «тенета чернечої павутини»). У «голоднім мовчанні» натовпу сублімується радість простого чуда.

Схильність до нових тлумачень притч, розламування усталених концептів споріднює С. Жадана з Б. Гребєнщиковим («Не пий вина, Гертрудо», «Три сестри» й, особливо, «Змій»). Про,те якщо Б. Гребєнщиков, як правило, до кінця маскується за нагромадженням різнотипних етимологій, поезіям С. Жадана властиве вивершення думки: «...Святий Георгій вертається в простору осінню квартиру, / і квилить під брамою змій, / ніби покинутий пес». Георгій отримує перемогу над Змієм — холодністю, розсудливістю, самотньою байдужістю.

Що становить собою дійство, розігране автором у «маленькій притчі»? Очевидно, найвагомішим воно постає не щодо натовпу, але щодо Змія і Георгія. Натовп і мовчання виступають аксесуарами першого, як самота і слово — другого. Так притча переростає в алегорію людини як єдності стихій світла/чуда/мовчання — темряви/самоти/слова. Це можуть бути також етапи людського існування — від змія до Георгія, від стихійної творчості до раціонального творення.

[…]

Збірка «Пепсі» продовжує розгортати й поглиблювати домінантну тему Жадана тему міста. Цей мотив триває на тлі майстерних пейзажів, а також постає як складник поетичних «портретів» («Богдан-Ігор»): «...Ціле місто з безладдям подій і речей / застряє, ніби здобич, у пастці очей. / Але ця течія підхопила й несе, / і сумління твоє забиває на все, / за лункий водогін, / за барачних птахів...». Зерно ока (вираз Е. Андієвської) збереже мінливість міста, його пустоту, приховану за ілюзією подієвої насиченості. Але зіниці «не належать ні Богові, ні тобі». Традиційна тема В. Підмогильного, М. Семенка, В. Сосюри (про нього, власне, йдеться у вірші) поєднана з не менш традиційною темою «чорного ворона». Але найвагомішою у вірші є не авторська концепція, але фактура поетичного слова Сергія Жадана: «Кожен домішок світла в глибинах кімнат, / господарського мила м’який рафінад, / переїзди, / веранди, / газетні рядки...». Або: «Смерть облишить тебе шамотінням води, / дозуванням брому, тяжінням біди, / телефонами, бритвою по щоці, / комунарською пайкою / у руці». Незважаючи на пружний, сказати б, маланюківський ритм поезії, вірш представляє фрагмент «замилування» автора словесним творенням, вгадується авторська увага до змістовності й зернистості слова. З цим творенням зустрічаємось у більшості філософсько-пейзажних (філософсько-урбаністичних?) поезій, а також у психомистецькому портреті «Богдан-Ігор»: «Втинаючись в глибоке тло / дитячих видив, переміщень, / з усього світла,,що текло / повз очі, постає стебло, / пробивши днище». Поетичне слово Жадана крупне, щільне, фактурне. Автор занурюється у психотип Антонича шляхом словесної медитації на зразок «Змії» Богдана-Ігоря («Змія рослинна й кущувата, / Змія покручена й слизька...»). Але поезії Жадана не властива звукова сугестія. Очевидно, він належить більше до митців зорового типу: це засвідчує перевага зорових і дотикових образів.

Вірші «Богдан-Ігор», більшість медитативних тяжіють до імажинізму; трапляються елементи «кубічного» стилю із функцією поетичного зламу. Інтерпретуючи сновиддя Антонича, а в останній фазі життя — схильність до релігійного екстазу, Жадан тяжіє до сюрреалізму: «...І цей напівпрогірклий мед, / прозора і ядуча слина — / по всьому. Березнева глина, / розмиті фарби, рух планет / і довгі описи прикмет / Отця і Сина».

Тут особливо відчувається словесне поглинання, подібне сальвадорівському «Осінньому канібалізму». «Переключення» з одного стильового коду в інший свідчить про мобільність поетичної свідомості Жадана, але, водночас, чи не загрожують такі переключення суцільності поетичного світу, чи не ведуть автора до еклектизму?

Виразне тяжіння до сюрреалізму спостерігаємо у пейзажній поезії С. Жадана «Червень дозрівав, немов зерно...» (визначення жанру умовне). Поетична свідомість тут фіксує процес тлінності у природі — від зрілості, достиглості до творчого звільнення від форми, смерті, оголення: «...Всяка річ, здираючи емаль, / формувалась, ніби пластилін, / щоб сягнути цих жахних проваль, / щоб пізнати цей високий тлін...». Цей пейзаж має глибокий, майже езотеричний, зміст — пізнання найдивнішої (після народження, яке приховане від свідомості) таємниці, — розлитого в природі, прагнення тліну, неухильного завершення життя. Тема смерті у Жадана, включена в контекст психічного існування Антонича, Сосюри, сприймається як органічна, бо дає витоки мотиву творчого злету й падіння, прагнення і реальності. Зрозумілою є об’єктивна мінорна тональність, тональність всепрощення і прийняття.

«Червень...» відкриває перед читачем улюблену пору року «автора» — час суміші, невстояності холодного і теплого, світлого і брудного, — це типова східна зима з відлигами, зачовганим вогким взуттям, наповненими водою вибалками. Замилування містом «перехідного віку», містом дощу і снігу ми простежили і в «Генералі Юді», і в «Цитатнику». «Пепсі» в цьому відношенні є ще показовішою збіркою. Всі пейзажні поезії об’єднує це сіре, сумішкове, перехідне тло: «Бачиш за склом весняне розмаїття — / сірі шинелі піхотного полку. / Жвавий двірник над рештками сміття / губить мітлу, мов незрячий голку». У змінності життя природи і міста «автор» прочуває якийсь таємний, символічний зміст. Не випадково поетичне «я» у таких творах роззосереджене, як божественне начало в природі. Урбаністичні пейзажі переростають у символічні малюнки-узагальнення Тлінності, Часу, Простору, як наприклад, у вірші «Динамо Харків»: «Крапле дощ — терпка сукровиця / з Господнього тіла. Тьмяніють лиця. / Міста порожніють. Йдучи по лезу /свого виживання, залишки плебсу / кидають кваотали скніти в ремонті...». Образ міста в цій поезії конотується з образом Каїна, алегорією злочину, спустошення і протистояння божественному началу. Каїн — це також образ призупиненого руху, зволікання, паузи всередині зими: «В розбитих будинках скалічений Каїн / шукає вцілілі речі. Камінь / в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість / тверднуть дерева, гусне свідомість, / і час іде, як загиблий вояк / в чергову атаку, тобто — ніяк».

Занурення в предметність застигаючого світу (знову автор шукає «перехідних моментів» у природі) набуває загострених, іноді надривних експресіоністичних рис, як у вірші «Тереза» («Теплі циклони, мов слід поцілунку, / гоять природи розхитаний нерв»; «...купчаться риби / тромбами в синій жилі ріки»; «...наші водойми, відкриті, мов рани, / нас роз’єднали». Шанувальникам Бродського легко відшукати аналогії в стансах до Августи. Водночас далекі ремінісценції герменевтичного зв’язку «свята Тереза — Семенко» могли б відкрити нам символічно-еротичний підтекст мотиву поезії Жадана «Тереза». Духовні гімни святої Терези (мотив злиття, з Богом, непорочна жінка як наречена Христа) осмислені в «Гімнах святій Терезі» М. Семенка у чуттєвому аспекті. (Культурологи знаходять аспект чуттєвості у відношенні Єва (Марія, Еклезія) — Адам (Ісус), у сценах Благовіщення і Воскресійня). У поетичному світі С. Жадана відкривається інша площина стосунків, яка не огортається в містично-еротичну оболонку, але постає медитацією на тему причетності до покоління: «...Все, що миналось, і все, що всотав — / мапи держав, ворожіння на слові, / стоси листів, повітові міста, / зібраний епос, важка промисловість, / вся анатомія, чесність і совість, / вся переповненість, вся висота».

Творець здатний вмістити всю повноту причетності до покоління. На чуттєвому, навіть фізіологічному, рівні це біль, надрив, страждання. У мотиві волхвів і пастухів, що надходять, «щоб розумітись на цій глибині», є натяк на марність наступних інтерпретацій страждання. В. цьому контексті органічно сприймаються рядки: «Нам не завжди щастило, / Поміж заводи й військові частини / Швидко відходять рештки тепла».

Подібна тональність відчутна і в поезіях «Пам’яті В.К.», «Пластунка И». І якщо у вірші «Тереза» ліричне «я» сягає рівня самоототожнення з Христом, то в згаданих творах біблійний мотив поглинутий болючою темою покоління-жертви.

Присмак причетності до епохи — наскрізний мотив лірики Сергія Жадана — від «Варшави», «Диску вечірнього сонця...», «Генерала Юди». Крізь більшість притчово-алегоричних віршів (навіть у циклах «Атеїзм» і «Самогубці») проходить лейтмотив замкненого стражденного простору, замкненого-в-собі болю за сучасне. Травестійна поезія, в іншому ракурсі, гірко-іронічній тональності, також передає це відчуття («Переваги окупаційного режиму»). І вже на ґрунті цього ліричного стану постають інші мотиви: творець та історія, самотність і повнота існування, тема міста. Перефразовуючи епіграф до «Пепсі», можна сказати, що покоління 90-х вибрало не пепсі, а Жадана, бо цей поет рухався артеріями покоління, апелював до емотивного і фізіологічного відчуття єдності в болю.

Три збірки Сергія Жадана відкрили перед нами несуцільний поетичний світ автора. Неоднорідність зумовлена співіснуванням кількох ракурсів авторського погляду на сталий темаріум лірики: 1) трагічного (від гіркої тональності в «Цитатнику» до надриву в «Пепсі»); 2) алегорично-символічного, ніби роззосередженого (частотність вибору саме цього ракурсу збільшується у «Пепсі»); 3) гротескно-іронічного (через фрагменти травестованої лірики до «Переваг окупаційного режиму»).

Поетичний світ Жадана виростає з трагічного осмислення простору України, історії, людського «я» (особливо творчого «я»), поступово розщеплюючись на дві площини — умовно-символічну, алегоричну («Святий Георгій», «ВосІу\лгогк», «ОопЬазз іпсіерепсіеп*») і гротескно-іронічну («Переваги...», також «Поруйнування Єрусалима (Лицарська поезія)».

Відповідно у «Цитатнику», «Генералі Юді», «Пепсі» розгортаються кілька образів ліричного «я», котрі по-різному орієнтовані на читача (відповідну реакцію спостерігаємо вже в критичних нотатках, у читацьких візіях ліричного героя Жадана). Автор бавиться не лише цитатами, що характерно для постмодерної, «літературної» лірики, а й, позасвідомо, стильовими координатами, бо кожен стиль для нього, професійного філолога, по-своєму привабливий і затишний «дім існування», кожен стиль для автора є мовленнєвою і буттєвісною творчістю. Проте не випадково хочеться наголосити на слові позасвідомо (пригадується П.Филипович, що також мав схильність бавитися зі стилями), бо розплатою за спокусу гри може бути еклектизм.

Період «траханого петеу» осмислюється як виключний життєвий шанс зривати всі конвенції, нав’язані світом. Це доба тинейджерів, чиї «серця наче грифель / та разом з тим наче грифель крихкі», в ліриці С. Жадана має особливий присмак терпкості й любові: у віршах «Петеу», «Вона ще не виросла і не втратила голову...», є щемке замилування світом напівпідлітків-напівдорослих, які в Жадана найближчі до розуміння меж, крайніх вигинів існування й готові прийняти передчасну жорстокість як належне випробування. Його підлітки — це стан людства «за хвилину до того, як випаде дощ...», — образною реплікою самого поета, вони зображені у передчассі («вона ще не може просто померти / зализує рани наче конверти...» і вже хрестоматійне: «Ти одягала військові боти, / бігла до школи — пенал, олівчик. / Все ще попереду — перші аборти, / татові джинси, мамин ліфчик»). При тому вони зображені людьми з гірким досвідом власного, змарнованого, передчасся.

Так формуються кілька ракурсів ліричного спостереження — підлітка й дорослого, — з болісним передбаченням подальшої ломки, деформації, нищення «маленького світу». І тут уже йдеться не лише про соціальні умовності, що тяжіють дамокловим мечем, але про давню виразку всіх українських пророків: «...знаєш, док, / мене не кличе твоя труба /якщо я весь час боровся з собою / хто сказав що це боротьба?». Остання репліка, також із вірша «Петеу», є, пригадаємо, лише розгалуженою жаданівською варіацією «Варшави», циклу «Цитатник» і, особливо, тетравірша «Тереза»: «Ми зберегли, наче кисень — птахи, / присмак причетності До покоління, / котрий хвилює, мов перше гоління / шкіру...».

У зрілих віршах С.Жадана (саме так сприймаються останні в часі тексти) майже відсутній суб'єкт, що означує себе як «я», але жоден твір цього поета не грішить безособовістю, не «провисає» як волання безіменного, оскільки всі поезії об’єднані доцентровою силою, інтимним стосунком «ти—ми—(і навіть) вони», настільки щільним і тривким, що виникає ілюзія перед-існування багатьох віршів. Звичайно, наразі можна з легкістю говорити про перед-існування образних рядів лірики С. Жадана в українській поетиці — від вагомих реалістичних метафор ярмо — терни — тягар (хрест) — отрута, семенківських ремінісценцій і навіть дослівних цитат метра українського авангарду 20-х до широких образних площин поезії Ю. Андруховича.

Звивчастий шлях покоління 90-х пролягає через петеу, пепсі і випробування міфологем: Європи-притулку і нації-визволительки. Мотив еміграції (варіанти: дорога, колії, вокзали; кінцева зупинка, смерть) осмислюється в цій збірці як уникання себе, пірнання у замкнений простір чужих реалій: «ці ангели тероризму завжди навколо тебе / їхній заселений простір / їхній святий миколай / їхні контрацептиви в туалетах на-автозаправках...» («Якщо ти надумаєш їхати з цього міста...»).

Патологічна історія українства 90-х, що марнотратствує часом і зусиллями, історія без боротьби, перешкод, війн, «на дурно», але й без певності, чину. Історія зпетльована, час пропущений крізь решето. Адже: «тридцять років без війни / тридцять років без майбутнього / тридцять років старої музики...». І ніякі «діти германських лісів», ніякі спроби зламати хід старого українського годинника не в силі змінити слов'янську психоделічну душу, з її вічним «посіяли гайдамаки в Україні жито, та не вони його жали. Що мусим робити?..» або, метатетично, за Жаданом: «знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій...», «зграя слів і натовп перехожих / таке дахау лишається від цілого покоління...». Поетична думка Жадана просувається гігантськими кроками і вузькими стежинами одного покоління, від тінейджера до 64-літнього, від молодої нації, живленої кров’ю шибайголів рейнських трудящих долин, до такої, що рухається застиглими намотаними колами.

Поезії 2000 і 1999 років, з відкритим, незагоєним зрізом переживань, задають тон усій збірці вибраного С. Жадана і, що головне, змінюють концепцію попередніх збірок, естетику творчості цього поета. Навіть вірші-травестії («Переваги Окупаційного режиму», «Поруйнування Єрусалима», «Будда сидів на високій могилі...», «Диск вечірнього сонця...») тут позбуваються більшості відсотків авангардного окису. Поет дозволяє полишити за собою, образно висловлюючись, Хрести й покривала, — дещо грайливий період «Цитатника», алегорично-символічного «генерала Юду», сюрреалістичні рисунки, дадаїстичні та авангардні кліше «Пепсі». Він усе полишає, але водночас вдержує як складники свого «я» і цілого «ми», що згромадились у грубезну історію — без боротьби, від ломки до ломки, через хрести, дороги, центри і провінції, всю «анатомію, чесність і совість»...

Не випадково 6 останніх у часі Жаданових текстах закручується груба спіралеподібна тема соціальних катастроф, не випадковим є схиляння автора до питомо громадянської тематики, «чужої» і показово «ангажованої» в розумінні дев’яностиків з їх поспільним бажанням пролонгованої міжтекстуальної гри. Міркуючи над цим суперечливим явищем, доходимо висновку: Сергій Жадан пройшов за якихось десять років (наразі поетові 27-ий) кілька «паралельних» епох у своїй творчо-біографічній історії.

Одна з них розгорталась як радченківське «завоювання Міста» (таким містом для луганського хлопчака була «справжня столиця», Харків, що мав претензії вчергове постати східняцькою культурною Меккою), доки не добіг цей змаг до своєрідної ініціації — захисту кандидатської у серпні 2000 року, що нарешті «інституював» і «причесав» ... одного з кількох розтріпаних «роздзеркалених» жаданів.

Інша «паралельна» епоха, «отрута Містом», — революційно-зсунуте, але приховане від поточного світу: самозбирання, самотворення, самозбереження, які не забарились відбитися в публічній груповій фестовій діяльності «Червоної Фіри» (1991-1993), у профілактиках «Гігієни», а також у виданні напівмітичних-напівфантомних збірок (напр., «Рожевий дегенерат»), а з часом — «Цитатника» і «Генерала Юди». Нарешті книга «Пепсі» (1998) з ефектною білозубою Лілею Брік на обкладинці, — з обов’язковим нагадуванням про не менш культову, для покоління 90-х, свою, Авторову, особу і можливими (передбаченими!), конотаціями з темою не стільки «зіпсутої дитини», а зіпсутого і «зсунутого» (в тому числі трансвестованого) пепсі-покоління, аналога Новій Генерації 20-х. «Пепсі» була піковим моментом періоду дозрівання. Вона вичерпувала культурний концентр Харкова і Сходу.

Міт про першого в Римі, культивований Жаданом то спорадично, то свідомо (а ще можна пригадати здебільше захоплено аплодуючих друзів), міт, творений з блискучим естетичним смаком (чого варті сльози Семенкового П’єро поряд з правдиво клошарівським стилем життя мандрівного 20-річного Жадана?), почав, умовно кажучи, терти митцеві під пахвами, так що наступним кроком стало поступове й неухильне віддаляння від «історичної Родіни», на якій, як він колись справедливо завважив, увесь час розгортає головою на схід. Дивно, а проте далекий заплив не тільки не відірвав Жадана від українського тексту, навпаки, такий поведінковий космополітизм дав змогу вже з висоти літуна озирнути цю велику ріку, «перетнути яку обламуються навіть птахи / долітаючи лише до середини» («Українські авіалінії»).

Цей, сьогоднішній, Жадан-жадан є цікавим об’єктом для анатомічно-літературознавчих, соціологічних та інших кримінальних вправлянь, бо розвинувся до генетично складного мультикультурного гібриду і тягне за собою глибоку колію в мистецькому дискурсі кінця XX століття — для одних читачів своїми «стіхами» (авторське означення), для інших — пластиліновими машкарами, для когось — вдалою стратегією іміджмейкерства і літературного маркетингу, ще для когось — людським спілкуванням.

Теперішній Жадан, у більшості віршів 2000 року книги психоделічних історій, а також у текстах «Українські авіалінії», «Кантрі-енд-вестерн», «Кінець української силабо-тоніки», крім того, що «розчарував» пересичених читачів відмовою від Бродського і Семенка і «порадував» прихильністю до атональності та свінґових вивертів джайву, незбагненно лишився Жаданом. Зрештою, сьогодні його лірика скидається на політичну акцію в стилі «нових лівих» (приміром, читання віршів «на барикадах» або практика аван-фестів), без вітамінів, молока і джему, а критичні міркування поета на шпальтах «Книжника ревю» та на веб-сторінці самвидавчого літературного сайту були б доречними і для «Партизан Ревю» з брикливим Г. Маркузе. Йдеться про глибоку внутрішню злуку в системі поетових політичних і культурних цінностей, про інше творче самовідчування, іншу, небезпечнішу, температуру кипіння, що відбивається на зламі поетичного стилю і моделі поведінки. Напевно, читач «теперішнього», а не «класичного» (старого) Жадана має справу з грандіозним арт-гепенінгом, що дає підстави для нових і нових студій, які б розглянули життя цього поета як мистецький акт у широкому смислі слова, а його тексти — як в історико-літературному, так і в суспільно-політичному дискурсах кінця XX — поч. XXI століть.

Доба «Цитатника» і «Генерала Юди» (1995)

Обидві збірки Сергія Жадана побачили світ у 1995 р. з невеликим часовим відривом, але в різних видавництвах: «Цитатник. (Вірші для коханок і коханців)» у «Смолоскипі», «Генерал Юда» — в «Українському письменнику» (премія конкурсу «Гранослов»). Обидві збірки — «вибране» з попередніх малодоступних самвидавчих і містять повторювані поезії.

Спробуємо розглянутись на жанри, експлуатовані С. Жаданом, провідні образні ряди, які розбудовують плацдарм для його перспективного поетичного світу.

Свобода на барикадах, або «The very best poems, psychedelic stories of fighting and otherbullshit» (2000).

Фраза «тридцять років без війни», вжита як назва післямови означеної збірки, є чи не найглибшим мотивом «психоделічних історій боротьби» Сергія Жадана, бо передає граничну абсурдність і тупікову загадковість української душі, непоборність прагнення дороги і неспроможність руху злоякісного континенту «Україна», болючі потуги ставати собою і крайню безвільність. Це наскрізний настрій зібрано-вибраного, діагноз і прогноз. Саме тому так органічно і нагально звучить присвята обороні Грозного. В її світлі вузькою здається інтерпретація текстів і оформлення збірки (приміром, контроверзія в назві: починаючи від «найкращого» до «лайна», а між першим і другим — психоделічно-патологічні історії) як авангардних прийомів. Точнішим буде окреслити загальний напрямок збірки як психологічний, а саме шоково-терапевтичний.

У своїх «The very best poems...», що стали раритетними через невеликий тираж, автор відкинув традиційну композицію. Збірка має лінійну зворотну побудову: від найновіших поезій («Петеу», «Якщо ти надумаєш їхати з цього міста...», «Станси для німецько-фашистських загарбників») через вибрані твори з періодики, збірок «Пепсі» (1998), «Генерал Юда» (1995), «Цитатник» (1995) — до однієї з найвіддаленіших поезій «Каменефілія» (1992). Читачеві пропонується шлях урвистими хронологічними сходами, ламкою історією дев’яностих, що починається в петеушних западинах, «коли ти грівсь на шкільних подвір’ях й виригував палений польський шнапс», з вузькоколійки дитячої пам’яті.

Л-ра: СіЧ. – 2002. – № 1. – С. 35-48.

Біографія

Твори

Критика