Солодкий привид Жадана

Олег Соловей

Наразі я вперше пишу про Сергія Жадана. Кожного разу починаючи рецензію на нову його книжку, зупиняюся на якомусь реченні й безнадійно починаю гальмувати. Про Жадана не можна писати банально; про нього не можна писати поверхово, просто відбуваючи стандартний номер рецензента, хай навіть і залучаючи максимум стилістичної піротехніки. Він заслуговує на осмислення по-дорослому, причому ще з тих часів, коли вчився у Харківському педагогічному університеті імені Г. Сковороди, організовував разом із Р. Мельниковим та І. Пилипчуком літературну групу поетів «Червона Фіра», грав у футбол неподалік відновленої (для туристів і пластунів) могили М. Хвильового або робив спроби видавати напівпідпільну авангардну газетку «Трактор» чи не менш дурнуватий квазіжурнал «Гігієна» з неодмінним похмільним метром Андруховичем на обкладинці. Траєкторія Жадана - це, при ближчому розгляді, щоденні змагання - якщо не з комендантом гуртожитку, то з інерцією вітчизняного літературного та мистецького дискурсів. Але Жадан не був би Жаданом, якби переймався лише вітчизняним, не претендуючи на якісь універсальні, зрозумілі й папуаські, відкриття. І навіть тоді, коли він напівсерйозно, напівіронічно стверджує, що «фаст-фуд і безпечний секс вигадані, аби відволікати пролетаріат від класової боротьби», йому неможливо не вірити. Врешті-решт, це доволі банальне твердження. Як і решта - зі світу пророчого, геніяльного та доступного для безлічі вух. Але, як на мене, незаперечним є факт: аби підняти чергову банальність з болота й зробити доступною та симпатичною для багатьох, потрібен як мінімум хтось на кшталт Жадана. Бо банальність потребує не лише шліфування небуденним талантом, але й артикуляції неодмінно застудженим горлом поета.

Чи можна собі уявити щось на кшталт утоми від Жадана? Виявляється, можна. Як, до речі, й від Ірени Карпи або Валерія Шевчука... Свого часу, підозрюю, неабияк утомлювали читацьку публіку В. Поліщук або В. Сосюра - автори не менш достойні, ніж згадані щойно наші сучасники. Мистця не має бути багато, оце і вся фішка. Навіть такого оригінального й дотепного, як Жадан. Навіть коли мистець, як-от Жадан, спроможний розривати читача на шматки, артикулюючи найсуттєвіші проблеми свого часу та свого покоління. Проблема, мабуть, у тому, що справжньому художникові в жодному разі не можна підсідати на видавничий контракт. Бо видавець у ринкових умовах - це все одно, що продавець наркотиків біля твого ПТУ (як сказав би Жадан), - лише й мріє про твою особисту від нього залежність. А залежність - вважай - непомітна маленька гидотна смерть. Звичайно, потерпають найбільш акуратні та пунктуальні в питаннях виконання контрактових зобов’язань, як-от, можливо, Сергій Жадан. Бо Улянові, приміром, варто було (за його власним зізнанням - див. інтерв’ю письменника в журналі «ШО» за грудень 2006 р.) не з’явитися вчасно на презентацію власної книжки - й директор видавництва «Фоліо» втратив до нього будь-який подальший практичний інтерес. Відтак Олесь Ульяненко й надалі залишається анархістом української літератури, як вважають у згадуваному журналі, - без грошей, але й без короткого видавничого повода. Змінюється видавець і в І. Карпи, що в принципі й не дивно: не маючи потреби заробляти саме літературою і демонструючи до того ж помітну кількість мурах у нейронах, Карпа може собі дозволити доволі екзотичне амплуа в українській сучасній літературі... Себто з являтись перед очі читачів здебільшого з метою їх подратувати або знетямити. Єдине, що можна порадити Карпі, - це частіше друкувати свої світлини в чоловічих журналах. Приміром, у «Кальміюсі». Можна навіть у форматі топлес. Або й у будь-якому форматі... Тим часом продовжую про Жадана.

Нова книжка письменника «Капітал» - це, безперечно, суто ринковий проект. Під палітуркою зібрано майже все, допіру автором надруковане, окрім двох книжок, що побачили світ у видавництві «Критика». Певна річ, там теж був жорсткий і дорослий контракт, саме тому «Історія культури початку століття» (збірка віршів) й «Біг Мак» (книжка новел) відсутні в зібранні творів, що отримало гумористично-саркастичну назву «Капітал». Назву, як видається, цілком двозначну, хоча автор і апелює до клясики, виносячи на палітурку радянську символіку у вигляді серпа та молота. У будь-якому разі цей кіч впізнаваний, як і месиджі, що знаходяться на останній сторінці палітурки: «Все, що ти хотів дізнатись про соціалістичний реалізм, але не мав у кого спитати; книга, яку ти ніколи не знайдеш у бібліотеці свого профтехучилища; для тих, хто бореться з системою за допомогою власних шкідливих звичок», - Жадан залишається незмінним, лише увиразнюючи - від книжки до книжки - своє творче обличчя, зокрема, й такими маргінальними фішками, як-от: художнє оформлення, епіграфи, реклямні слогани або й післямови від Павла Архиповича Загребельного. Цікаво, чи сам Загребельний розуміє, куди він попав, де його речі й за якими правилами він тут грає, пояснюючи людям, що таке Жадан і куди, врешті-решт, без найменшого поспіху суне равлик? Утім, можливо, метр історичної белетристики навіть не підозрює, що відбувається і де його речі і що він є автором післямови до роману Жадана «Депеш Мод» (припускаю щось подібне, пригадуючи інтерв’ю з І. Ф. Драчем у журналі «Гігієна», який видавав Жадан у Харкові в другій половині 90-х років; і зайве, мабуть, наголошувати на тому, що насправді ніякого інтерв’ю «Гігієні» радянський клясик не давав). Додатково до подібного припущення спонукає й факсиміле підпису метра, вміщене під післямовою. Словом, Жадан є Жадан, і з цим доведеться миритися і надалі. Власне, вибору в нас немає, бо іншого такого Жадана ми не знайдемо, підозрюю, не лише в Україні, але й у світі.

Про поета Жадана написано вже чимало. Були спроби пояснити його стильову еволюцію (якщо припустити, що така мала місце, в чому я особисто не впевнений) й навіть прояснити його близьке драматичне майбутнє (що виглядало вже повною дурістю, хоча і доволі ефектною, як це часто буває з дурістю). Жадан - один з тих поетів 90-х років, які остаточно реабілітували українську лірику в очах вітчизняного читача. Мистець повністю замінив кров української поезії. Авангард нарешті набув притомности й поза своїм ідеологічним змістом. Лірика заговорила живою мовою, почала матюкатися там, де інакше висловитись було неможливо. Що цікаво, попри нав’язливі порівняння деяких критиків його творчости з Ю. Андруховичем, Жадан залишається - принаймні для мене - цілковито самодостатнім поетом. Більше того, він виглядає направду живим. Цьому, безперечно, в 90-х роках сприяло тло вітчизняної культури - мертве або грунтовно скалічене (як би парадоксально це не звучало). Але Жадан - це передовсім - Жадан. Навіть якби не існувало жодного тла, він залишався би сам собою. Інтонації його лірики впізнавані або й неповторні - скільки б там не туркотіли доброзичливці про Й. Бродського, та ще й неодмінно «краденого Бродського» (ІБТ передовсім). Інтонації Жадана, можливо, й можна мавпувати, але він кожного разу буде все дно принаймні на крок попереду від численних своїх епігонів. Його від? за від силабо-тоніки не виглядає навіть сьогодні - після двох останніх збірок верлібрів - остаточною. Це нормальне бажання мистця спробувати себе в іншій формі. Це інколи називають вливанням свіжої крови. Щось подібне дозволяє мистцеві не загрузнути в чим далі, тим більш загуслих водах власного мистецького варива. Тактика, отже, цілком зрозуміла та виправдана.

І якщо Моріс Вламінк роздратовано говорив, що він «бачив Пікассо негритянського періоду», Пікассо «періоду кубізму», Пікассо такого й Пікассо іншого, але ніколи не бачив Пікассо «періоду Пікассо»!», то про Жадана можна говорити щось подібне, але радикально перекинувши клепсидру - Жадан залишається собою в будь-якій мистецькій ситуації, незалежно від жанру або погоди. Його передовсім маркує висока, але непретензійна культура слова, жесту, дії. Цікаво, що він фактично позбавлений егоцентризму. Я спостерігав за ним на двох поетичних фестивалях у Харкові та один раз у Києві. Будучи, по суті, центральною фігурою тих збіговиськ, він поводився так, що часом я починав шукати його очима, настільки він був непомітним, віддаючи місце під сонцем ледве чи не випадковим своїм колегам. Я бачив, як мистець читав вірші в приватному помешканні в Донецьку; і навіть коли два десятки людей зібралися спеціяльно, аби побачити й почути Жадана, він, читаючи нові вірші, був майже відсутній у тому помешканні. Його було саме стільки, скільки треба для читання поезій і невимушеного спілкування з людьми. Під час читання ним віршів дехто продовжував вживати наїдки й напої. Але це зовсім не свідчить про неповагу чи втрату цікавости до письменника. До нього ставились саме як до живої людини, а не як до забронзовілого боввана, - всього-на-всього. Як на мене, щирість, як і у випадку з коханням, досить важко імітувати, причому не лише письменникові, але й читачеві. В усякому разі це не може тривати хоч трохи довший час. Жадан і його читачі тримаються вже щонайменше десять років - доволі солідний термін як для української сучасної літератури. І навряд чи має рацію О. Ульяненко, коли говорить, що Жадан «роздуває губи»; в такому разі з брудною водою (контекст так званих вітчизняних грантоїдів») можна виплеснути і немовля. Особисто для мене не важить - виходить нова книжка Жадана на гроші американські чи у видавництві «Фоліо», - аби лише він міг працювати й показувати нам результати своєї праці. І, можливо, головне - аби міг жити, відчуваючи бодай мінімальний життєвий комфорт. Бо складається враження, що Жадан почувається незахищеним або навіть загроженим, - передовсім як людина, а не письменник; він наче мерзне й ховається в себе, позираючи в обличчя світу спокійно, уважно, але не без суму, що закорінений у ньому доволі глибоко і грунтовно. Йому явно не вистачає тепла й уваги - не тієї, якою вміють обдаровувати журналісти, і навіть не тепла жіночого, що його зазвичай не бракує публічним особам, а такого тепла, що має зовсім інше походження. Як і призначення.

Мені здається, що Жадан є безкінечно самотнім. Можливо, це і є платня за творчість. Утім, усе складніше. Навіть за текстами, не говорячи вже про роздивляння цієї істоти зблизька, я вирізняю в ньому риси як блазня, так і янгола. Цей мікст навряд чи можна вважати щасливою долею, але долю не обирають. Принаймні як у Жадана.

Читаючи перші новели мистця в періодиці, я помітив, що вони слабко лягають до власне нейронів; можливо, його прозі бракує сюжетности, можливо, навіть - серйозности в клясичному розумінні, не знаю. Але суто стилістично проза зроблена так, що абзаци й просто окремі вирвані з фабульного контексту речення можна перечитувати щодня, і то без найменшої втоми. Беру, приміром, його «Депеш Мод», читаю про страйк європейських студентів. Зрештою, й зміст має змусити до далекосяжного порівняння поведінки студентів вітчизняних та закордонних, але передовсім увагу привертає стиль - неповторний стиль Жадана. Як тут не пригадати розпач Флобера, який мріяв про прозу, що трималася б виключно на вібраціях стилю... Зрештою, Жадан не зовсім самотній у цьому сенсі; передовсім за рахунок стилю тримаються романна проза та есеїстика іншого блискучого його сучасника в художній літературі - Мішеля Уельбека. Попри всю свою концептуальну антибуржуазність та відсутність будь-якої іншої політкоректности, Уельбек не був би Уельбеком, якби писав хоч трохи інакше в сенсі стилістичному.

Утома від Жадана - це чи не єдине, що нам не загрожує. Це навіть клясик Загребельний зрозумів. В українській літературі вже існує - без перебільшення - доба Жадана. Як довго вона триватиме - залежить лише від нього. Хоча і від нас також. Між його молодістю початку 90-х і зрілістю середини 2000-х - лише якихось десять-дванадцять років. Однак це направду ціла доба в історії найновішої (постколоніяльної) історії української літератури. Ця історія пишеться просто на наших очах. Зокрема, і Жаданом. І присутність його в цьому процесі є направду вагомою, хоча до кінця і не з’ясованою. Приміром, говорять, що він пише п’єси. Жодної з них я не бачив. Можливо, він пише таємно дитячі вірші; я думаю, він міг би написати першу направду живу абетку для наших дітей... і так далі, й таке інше - без жодних натяків на можливість кінця. Кінцем я називаю вичерпаність і остаточну втому автора від самого себе. Останнє Жаданові, сподіваюся, ще не загрожує. Принаймні дотепер він ще жодного разу не повторився. Направду рідкісний, майже нетутешній випадок.

І останнє. ...Тоді ми вкотре перетнулись у моєму дивному східному місті. (Зрештою, можливо, не всім відомо: Жадан, як і я, з Донбасу.) Пили густий південний портвейн безпосередньо із пляшки на березі опівнічного Кальміюсу, купались у чорних і хворих водах цієї річки, а потім у мене вдома Сергій дивився футбол, а я в ті хвилини банально займався чимось іншим у сусідній кімнаті замість того, аби розводитині із ним про українську літературу. Пригадую, ми ніколи не говорили про літературу, а про українську - і поготів. Бо усміхнений або зосереджено-іронічний Жадан - це, власне, й була вся українська література разом у моєму помешканні. Чи міг би я сподіватись па більше? Отож, читачу, цей привид бродить літературною Україною - солодкий привид Жадана.. Він зазирає в наші вікна й сумно, можливо, зітхає. Приблизно так, як міг би зітхати янгол, якби випадково приблудився до наших вікон. Жадан взагалі - істота доволі сумна. І навіть гумор його здебільшого відповідний. Він у певному сенсі провидець, а не лише застуджене горло доби супермаркетів - у своєму щоденному похмурому дайвінгу. Він відчуває пориви зустрічного вітру. Тож хай береже його Бог - не стільки для цієї літератури, скільки заради тієї невеличкої горстки людей, які люблять письменника і, мабуть, направду його розуміють, хоча здебільшого нічого про нього й не пишуть. І я навіть знаю, чому найбільші прихильники мистця воліють про нього мовчати. Мовчати про Жадана - настільки ж приємна робота, як і писати про нього...

Л-ра: Кур’єр Кривбасу. – 2008. – № 222-223. – С. 333-338

Біографія

Твори

Критика