Заповіти Ю. Клена

М. Орест

Юрій Клен відійшов від нас. В ньому тратимо письменника, що сама його присутність серед нас во­скрешала блискуче і багатонадійне літературне життя 20-их років на Україні, яке за більш-менш стерпних політичних обставин могло б тривати і донині, тривати як ще блискучіша, імпозантна і плодотворна теперішність.

Наша пам’ять, пильно і повторно спиняючись на колишньому, спроможна затирати невблаганну від­стань, що відокремлює поточну свідомість від мину­лого, і магічно наближати до нас факти та події, які давно відлунали.,. Це було в Києві, наприкінці 20- их років. Микола Зеров підводиться з-за свого робо­чого столу, енерґійно відсуваючи крісло. В його ру­ці — аркушик паперу. Голосом, в якому бринять тріюмфуючі нотки, він покликує: «Перший оригіналь­ний український вірш Освальда Федоровича!» Цим віршем був сонет Ю. Клена «Сковорода». Його вмі­стив М. Зеров в укладеному ним декляматорі «Сяйво» (з’явився друком в другій полов. 1929 р. або на по­чатку 1930 р.) разом з двома перекладами Ю. Клена з Шеллі, одним перекладом з Рільке і балядою з «Дон Жуана» Байрона, перекладеною поетом на спеціяльне прохання укладача.

Не тільки імпульсивний і темпераментний М. Зе­ров завжди радів успіхам своїх друзів, як і взагалі кожному позитивно розцінюваному ним явищу укра­їнського культурного життя, в гурті неоклясиків, по­в’язаних вузлами щирого приятельства, панувала атмосфера взаємної доброзичливости і несилуваного сприяння. Ю. Клен не становив винятку. Його вір­ність і відданість своїм однодумцям та співробітникам на полі культури не пригасли в розлуці, а швидше розрозлися і з бігом часу набрали на силі. Поет при­свячує друзям теплі октави в поемі «Прокляті роки», змальовує їх на засланні в III частині «Попелу імпе­рій», видає незадовго перед смертю свої прегарні і змістовні «Спогади про неоклясиків». Ще не побачила світу готована Ю. Кленом невелика антологія української неоклясики в німецькій мові; ці переклади проф, Державин, знавець німецької поетичної мови, називає конгеніальними.

Автор цих рядків, опинившись у Львові року 1944 і дізнавшись від С. Гординського, що Клен с при­браним на еміграції псевдонімом О. Бурґгардта, на­в’язує з поетом листовний зв’язок. В першій же ли­стівці Ю. Клен спішить запитати: «Чи нема серед со­нетів Миколи Зерова сонети «Поліфем»¹) присвяче­ного мені перед моїм ви’їздом? Я не встиг зайти по нього. Там Поліфем кидас каміння в корабель Одіссеїв, який вже на морі, і безсило лютує».

В непохитній вірності письменника своїм друзям, яка саме через повноту свою просто не спроможна допустити нічого стороннього і застережливого, від­чувається щось від наших козацьких часів, від ли­царського середньовіччя — епох, коли ця чеснота була спеціально підношувана і овіяна пильним пле­канням. Вірність і відданість становлять глибоко симпатичну рису світлої особистости Ю. Клена, рису, гідну пошани та наслідування.

В зв’язку з цією вірністю Ю. Клена своїм коле­гам виникає питання, чи справді відійшла його муза від неокласичної поетики, чи перестав він бути нео­класиком у поетичній своїй творчості?

Заперечення належности Ю. Клена до неокласич­ної школи йдуть по лінії тематичній і психологічно-світоглядовій. Але ні тематика, ні психологічні та світогладові комплекси не визначають поетичного стилю. Не збираємося тут доводити це твердженна широким викладом, але вистачить прикладу, що його подає нам літературний доробок самого Ю. Клена. Критики, що хочуть довести причетність поета до романтиків і «переборення» ним неоклясичних первнів, базують свої твердженна на спеціальному наго­лошуванні його речей, позначених волею, гоном, при­страсним прагненням. З числа цих віршів спинимося на двох сонетах п. з. «Кортес», виниклих у поета не без впливу сонета Х.-М. Ередія «Конкістадори» — про це, зрештою, говорить сам Ю. Клен у примітках до «Каравей». Авотрові «Трофеїв» властивий не мен­шою мірою комплекс непохитної і дзвенючої волі, пристрасного пориву, гордого самоствердження, соко­линої мужности. Але те, що зветься романтикою ха­рактеру (формула, не першорядна під поглядом ме­тафізично-філософським) — не є романтикою в розу­мінні стилю, і Х.-М. Ередія не «імперіялістичний ро­мантик», а був і лишається парнасистом та клясиком.

Світогляд і філософія так само не можуть пра­вити за величини, що кваліфікують літературні стилі. Якщо у випадку символізму ідеалістична філософія с тим моментом, що поширюється всеохопно на поетів-символістів, не творячи навіть специфіки «символістичного світогляду», то щодо інших стилів момент світорозуміння письменників, до них належних, цього всепокриваючого характеру не мас. І навіть жанри та віршові форми, їх перевага, обминання чи повне ігнорування в тих або інших стилях не можуть пра­вити за вирішальний чинник у визначенні стилю. Учення про стилі мусить базуватися на визначниках які мають стовідсоткову застосовність до всіх літера­турних явищ і до кожного зокрема. Інакше учення про стилі ніколи не буде наукою, не буде навіть науко­подібною дисципліною, а завжди виглядатиме як позбавлений виразник, методологічних контурів конґлье-мсрат суджень. Тематика, психологічні комплекси, світовідчування і філософія письменників, жанри і віршові форми с елементами, що характери­зують напрямок, течію, школу чи індивідуальну творчість. Поетичний же стиль може бути визначений тільки як спосіб і тип поетичного ви­кладу та вислову. Дефініцію стилю творять компоненти: розроблення теми, метода композиційної будови твору, дикція, типологія образовости та епіте­ту, специфіка синтакси, характер лексики.

М. Зерову належить формулювання клясичного стилю, як «слова твердого й гострого, без ліричного тремтіння, зате чіткого ясною лінією». Аналізуючи формально Творчість М. Рильського, метр «п’ятірного грона» констатує, що в Рильськото «із мішаної мане­ри «Осінніх зір» виформовується ... клясичний стиль, з його врівноваженістю і кляризмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі».

Поетичний вислів Ю. Клена повністю вкладаєть­ся в цю дефініцію. Епізодичні відхилення, що трап­ляються в ейдології або лексиці Кленової поетики, звичайна річ, на принципову увагу: не заслуговують.

Вважаємо за конечне зафіксувати для істори­ків української літератури один факт, що мав місце влітку 1947 року, на початку довготривалої візити Ю. Клена до Баварії, візити, якій судилось урвати йога життя. Проф. В. Державин прочитав у рукописі гостеві свою статтю «Поезія і поетика Миколи Зерова». Читання відбулося в обстанові, небезінтересній і для прийдешніх істориків нашого літературного по­буту: ,в імпровізованій кімнаті на горищі одного з бльоків табору ДеПі в Авґсбурзі, скупо освітленій третиною вікна і наполовину роздушеній схилом по­крівлі. Юрій Клен уважно і зосереджено слухав, ча­сом на його устах з’являлась лагідка усмішка, а в за­думі очей проступало м’яке світло вдоволення. В розмові після читання автор «Попелу імперій» схва­лив статтю Е. Держваина в усіх її твердженнях: і що­до існування неоклясиків як школи, і щодо мистець­кого стилю школи, і щодо філософічної концепції мистецтва, яку сповідували неоклясики.

Зрештою, Ю. ,Клен ніколи в друку не зрікся своєї приналежности до неоклясиків. За свідоцтво непо­хитности його естетично-стилістичних позицій може правити його стаття «Бій може початися» («Звено», ч. З—4, липень—серпень 1946), в якій він виступає з темпераментною обороною своїх друзів. «Але небез­печнішими, ніж фрази», — констатує Ю. Клен, — «є стандартні форми мислення, стандартности яких зовсім не помічається. Отож, маємо протиставлення форми змістові замість ствердження їхньої нерозривности. Звідси хоч би недоречне твердження, що формальний вишкіл був самоціллю неокласиків, яке подибуємо в доповіді²). Далі твердження, що неокласицизм став уже штампом і вичерпав себе. Пригадуються мені слова Рильського з приватної нашої розмови, що пора в слові «неоклясики» скреслити першу частину — «нео». Отже, в цьому розумінні тих кілька поетів старалося дати українській літературі твори клясичні, зразкові. Дивно говорити про те, що всі можливості вичерпані, коли кожний з них (за винятком Рильсько­го) дав лише по одній невеличкій збірці (Филипович, правда, дві, але ж зовсім тонесенькі), тоді як росіяни мають грубі томи Пушкіна й Лєрмонтова, та й то не вважають, що можливості цим вичерпані. Невже кілька невдалих (а подекуди трохи, може, вдалих) наслідувань початківців-поетів встигли виробити «штампованість»? Я гадаю, що дорібок т. зв. «неоклясиків» не тільки не є ще засвоєний, а що їхні стилі­стичні можливості треба далі поглиблювати. Вони тільки вказали шлях, а не пішли ним до кінця.»

Після цих слів Ю. Клена лише безоглядний риґо­рист наполягав би на потребі почути з уст поета ще виразнішу заяву про те, що погляди та прямування неоклясиків с тотожними з його власними поглядами.

«Я гадаю, що дорібок т. зв. «неоклясиків» не тіль­ки не є ще засвоєний, а що їхні стилістичні можли­вості треба далі поглиблювати. Вони тільки вказали шлях, а не пішли ним до кінця». Ці чіткі слова Ю. Клена звучать, як його літературний заповіт, скеро­ваний до нас і до наступних письменницьких поко­лінь.

Видатною рисою світогляду Ю. Клена с його ідеа­лізм. «Храм Грааля, що зноситься в нетлінному цар­стві духа — це більша реальність, аніж матеріальний довкільний світ з його мінливим, обличчям. Ми маємо в даному разі платонівський реалізм, який протистав­ляємо реалізмові матеріялістичному», — заявляє пись­менник у згадуваній вище статті.

В вірші «Софія» (1935 р.) маємо потужний поетич­ний документ ідеалістичного збагнення світу. Ідеаль­не існування нашої святині, на яке зложилися свя­тість і духова значність тисячолітніх помислів у ній і навколо неї, перевершило реальність її існування в камені і металі; поет близький до того, щоб сказати, що в цім ідеальнім існуванні Софії криються в неменшій мірі потенції і її кожночасного просвітленого існу­вання матеріяльного, тоді як навіть руйнація храму, бувши ділом темних і злочинних ментальностей, му­сить відійти в повне небуття.

Сонет «Сковорода», яким Ю. Клен започаткував свою оригінальну поетичну творчість в українській мові, э повністю споглядальний. Констатуємо це не для того, щоб показати хронологічну попередність контемпляційних мотивів у творчості поета супроти мо­тивів «активістичних»: ми не схильні протиставляти комплексів споглядання і комплексів діяння і вважа­ти їх антагоністичними. Ми хочемо сказати тільки те, що обидва вони чергуються в житті людини, а mutatis mutandis у творчості письменника. Всі, хто знав Юрія Клена особисто, ствердять, що його облич­чя, вираз очей і голос творили зовнішність спогляда­ча, мрійника і філософа. В зовнішності нашого пое­та добачаємо неабиякий доказ первинності і основ­ности комплексів споглядання і мрії в його душевно­му складі; тим не менше властиві його творчості еле­менти боротьби і чину, живучи в одній і тій самій ду­ші, вимагають поєднання — але на пізнавальній пло­щині, єдино до того управненій. Отож, моментом пер­шорядної ваги є сказати, що комплекс споглядання — в усіх його типах, включаючи сюди і прилягаючу до контемпляції умоглядність, — потенціяльно містить у собі діяння, адекватне сутностям споглядання і його знайденням. Історія людства, історія всіх його духових рухів с суцільним потвердженням цієї тези.

Щодо філософічної системи Сковороди зокрема, то в ній моменти практичного діяння містяться не як потенціяльні і вивідні величини, а як безпосередні і чіткі формули. Проф. В. Шаян, пильний дослідник і коментатор нашого філософа, констатуючи насампе­ред недокладне вивчення філософії геніяльного ми­слителя і посталі через те «жалюгідні викривлення його поглядів», говорить далі, що «питаннями етики, соціології і педагогіки займається Сковорода дуже часто в численних своїх творах» і що в ученні його «релігійний аспект досконало поєднаний з соціологіч­ним ... філософія Сковороди не тільки не відірвана від дійсности і від життя, але, навпаки, вона, розкри­ваючи глибші закони цієї дійсности, всеціло спрямо­вана на проявлення і розвиток найбільших цінностей життя. При тому вона надхненна і героїчна»³). За потрібне вважаємо додати, що Сковорода висловився конкретно навіть про обов’язки воїна.

Душа перше, ніж діяти не наосліп у цім світі, по­винна знайти себе; «треба з хаосу душі створити світ». Методою знаходження є самота і «мандрівки дальні і безкраї» (сонет «Сковорода»). «Стикання з божест­венною просторінню», за виразом одного письменника-містика, помагає визволитись і прийти до голосу глибинам нашої душі, що є едино покликані дати ме­тафізичну оцінку буттю людини та світу, ствердити його вальори і відкинути негативи.

Ми не схильні применшувати значення того фак­ту, що оригінальна творчість Ю. Клена почалася в Києві, року 1928, в колі його друзів і однодумців, ко­ли говорити про людське оточення, а цикл «Осінні рядки» виник з настроїв письменника, коли він пере­бував 1929 р. у відпочинковім будинку для науковців у Преображенні, скиті Києво-Печерської Лаври, положенім за Киевом разом з двома іншими лаврськими скитами — Голосієвом та «окучерявленим» Китаєвом (в останньому був свого часу гостем Сковорода). Бут­тя цих краєвидів з чудовими листяними масивами на горбах і в ярах, полянами, долинами, лісовими става­ми та манастирськими овочевими садами осяяне внут­рішньою значливістю, і благодать весняних, літніх та осінніх погод, повно розливаючись і свобідно витаючи в них, промовляє , до тайників душі з проречистістю, недосяжною для голосів людських. «Тут пориває туга в край надземний», — сказав про цю місцевість сам поет, давши їй повний любови опис у вступі до І ча­стини поеми «Попіл імперій». Почавши свою твор­чість з імени Сковороди, Ю. Клен по мандрівках вертається до нього, «життєрадісного аскета», бо він знає разом з ним, «що всі шляхи сюди течуть» — в ком­плекс святости і мудрости, овіяний «чаром лісів непе­реможним».

Ю. Клен розумів історію, як втілення ідейно-пси­хологічних величин, переважно негативного порядку. Негативні елементи, містячись в ідеях, з яких поста­вали імперії та царства, були гріхом проти абсолют­ної істини і вони ж, ці елементи зла, зумовлюють та­кож і загибель імперій та царства. Але перше, ніж розпастися на попіл, злочинність їх може набути нечуваних, потрясаючих розмірів. Саме так відчув і пережив Ю. Клен останню війну. «Хай Бог вас ми­лує в ці апокаліптичні часи», — пише він у приватно­му листі наприкінці листопада 1944 року, і слово «апокаліптичні» не звучить тут, як звичайне образне порівняння.

Що ж може бути протиставлене ненатлому бур­ханню розгнузданої стихії людського і тим самим сві­тового зла, що спроможне покласти йому край? Автор «Попелу імперій» говорить: ідеалізм. Пригадується один факт з часів перших відвідин поета до амери­канської зони Німеччини. В авґсбурзькому таборі Діпі в 76-ій кімнаті 1-го бльоку, яка, незважаючи на свої скромні розміри, відбувала функції редакцій кількох циклостилевих видань, в тому числі альмана­ху «Світання», а також гуртожитка їх редакторів та співробітників, відбулася вечірня розмова з гостем. Ю. Клен, такий стриманий щодо усних декларативних заяв в особистому пляні, розповів зібраним, як ще перед війною він відвідав одного разу кіно; тижневий огляд являв очам глядачів нові досяги в озброєнні Німечччини. Заля шаленіла, раз-у-раз вибухали захоплені вибухи і крики. Письменникові, за його сло­вами, стало страшно: йому виразно уявилися безодні і жахи, що їх невідхильно кличе у світ це ентузіястичне і засліплене покоління знаряддям нищення й зла. Ю. Клен пережив тоді, що єдиною силою, якою можна побороти цей демонічний комплекс, с безза­стережний ідеалізм, пристрасна зброя добра.

Святість і мудрість протиставляє поет і менталь­ності російської царської імперії, і ментальності «зві­ря, що гряде в багрянім сяйві революцій», і — за ана­логією — всім метафізично порочним силам, що люту­вали в історії людства і бестіяльною навалою заклекотіли в понурому XX столітті, «широко розкривши двері в Небуття». Добро повинне накласти панцер і вступити з інфернальними силами в безоглядний бій. Примат абсолютного добра та абсолютної істини вилонюс з себе комплекс св. Юрія, світлого воїна, що хоче перемотти і переможе дракона. Лицарі св. Ґраля, «Господня рать», покидають натірний замок радісної контемпляції, духових прозрінь та екстаз і йдуть у долини людські, щоб оборонити там потоптану правду і зневажену чесноту ...

Так свідомість правоти свого діла перед лицем вічности і її непідкупним судом породжує могутній психологічний комплекс непідхильности, окриленої скерованости, відваги і витривалости. Тільки справ­ді велика душа спроможна була дати таку стоїчну нагадку для себе, а для нас — героїчний тестамент:

«Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолі хліб і вмри,
Я гордий фльорентинець, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори
Ту казку, що лишилася, як спомин
Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі
Колись страшну пачвару переміг
Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг.»

Час може пройти по нас «важким, залізним плу­гом», ми можемо «відлунати, як жорстока пісня», — бо дні людини короткі, а повінь розколиханого зла є потужна і темпорально. Але той, хто не скорився не­правді та лиходійству і покинув край батьків, має незатратну потіху: дорогу плахту зоряного себа взяв він з собою, лишаючи отчизну, вітер несе услід йому рід­ні суріз’я — і «скрізь під рідним небом спочиває жеб­рак, мандрівник, лицар і поет».

З філософічного ідеалізму Юрія Клена пливе і його хвилююча віра в майбутнє України та її месіянізм. Царства падають, бо вже в своїх ідеологічних первнях вони мали зародок гріха і падіння. Прий­дешність України та її держави має покоїтись на ду­хових підвалинах, полярних тим силам, що її нищили. Є імперативом, щоб

«Строгі закони лицарські
Владу держав берегли,
Їм в підмурівок лягли.»

Поет говорить про настання в Україні нового бут­тя — і величчю релігійного об’явлення віє від його слів:

«Чуєш, іде ,
В громі і бурі,
Чуєш, гуде,
Б’є вже у мури,
Дме нам у скронь
Вихор, вогонь
Божих долонь!»

Первозваний апостол Андрій блатословив горби київські, його благословенство не загине і церква його імени, височіючи над Києвом і Дніпром, «мов голуба закам’яніла мрія», всякчасно віщує і «в добі негодній» прийдешню благодать краєві та древнім, пурпурам стольного города. В віддалі днів уже рокочуть труби воскресіння України.

***

Моментом інтелектуальної гідности нашої еміграції є доглибно зрозуміти, що трагедії нашої доби знаменують крах світоглядів, опертих на матеріялізм і біологізм, світоглядів, що виступили на арену історії, заперечивши світ абсолютних цінностей і абсолютних норм. Славнозвісна «близькість до життя» цих ментальностей спричинила велетенські катастрофи і монструозні злочини. В наслідок їх розгулу над людством зависла погроза духового розкладу і фізичного винищення.

Ідеалістична філософія і найвищі релігйно-спіритуалістичні системи світу дістали в жахах нашої доби яскраві докази і нові потвердження своєї непохитної істинности. Настав крайній час, щоби практичним, суспільним діянням, відповідним до ідеалістично-релігійних сутностей, відродити їх «занедбаний маєстат».

Обов’язком нашої еміграції с творити культурні цінності, обов’язком par exceilence, бо саме духове життя нашої нації, її культурні скарби піддав ворог нещадному розгромові. А тим часом в інтелектуальнім житті еміграції далеко не завжди дається бачити відповідне творче піднесення. Ще багато в цім житті від вчорашніх психоідеологій. Називаємо їх вчорашніми не тому, що мимоволі впали в заблуд релятивізму, ні: ці ментальності, бувши підложжям вчорашніх подій, уже вчора не склали іспиту перед пізнаючою свідомістю і осудилися змістом вчорашнього дня. Почуття гіркого подиву будить дискусія навколо М. Хвильового, яка безнастанно точиться від довшого часу в нашій пресі. Якщо стовідсоткове заперечення Хвильового не видасться нам справедливим, то все ж незрівняно менше перекональним є палке, а часом і корчійне намагання зробити з нього дороговказну і міродайну ідеологічну постать нашого новітнього часу. Якщо, за словами Ю. Клена, «млисті ідеали» принесли «злі квіти», то треба не зупинитися перед тим, щоб схарактеризувати ці ідеали гострішими і негативнішими епітетами. Ні на хвилину не сміємо забувати суворої відповідальности, яка лежить на ідеологіях: творячи їх у нашім, не завжди потішливім сьогоднішнім дні, ми ними визначаємо наш день завтрашній.

«Нам дав свій заповіт Сковорода», — проголошує Юрій Клен. І це нав’язання до найкращих наших духових традицій, і філософічний ідеалізм письменника, і мистецьке втілення писхологічних комплексів, зумовлених тим ідеалістичним світоглядом, — все це становить непроминущі досяги, що їх належить вивчати, розуміти і — розгортати. Бо творчий вклад Ю. Клена є одночасно багатонадійним заповітом його незабутньої особистости.