Забіла – дорослим
Григорій Плоткін
Наша дитяча література здається немислимою без Наталі Забіли. Це не перебільшення. Впродовж чотирьох десятиріч кілька поколінь українських дітей своє перше знайомство з книгою починали, крім букваря, з простих і дохідливих віршів про дівчинку Ясочку та чудових казок визначної української поетеси. Понад півтори сотні книг написала Забіла для наймолодших читачів, завоювавши їхню симпатію і вдячність. Перекладені різними мовами «Ластівки», «Проліски», «Ясоччина книжка», «Малим про велике» посідають почесне місце на дитячій полиці поряд з книжками Чуковського і Маршака, Михалкова і Агнії Барто.
«Писати для дітей треба так само, як для дорослих, тільки ще краще!» Цей популярний афоризм мимоволі пригадується, коли перечитуєш твори Забіли, адресовані дітям, поетеса ніколи не «підробляється» під мову малюків, не пристосовується до рівня дитячої свідомості, не сюсюкає, — все це викликало б недовіру з боку читачів, — а веде задушевну розмову, в якій все вагоме, значуще та, завдяки чіткості викладу, звучить зрозуміло й переконливо.
І навряд чи здаватиметься парадоксом твердження, що вірші для дорослих треба писати з дитячою безпосередністю, споглядаючи життєві явища очима людини, яка бачить нібито вперше, по-новому, по-своєму. Звідси і виразність деталей, і свіжість художніх образів, і яскравість епітетів. Власне, в цьому й полягає один з основних законів поезії. В цьому ще раз переконують нас «Поезії» Наталі Забіли.
Поряд із новими віршами, раніше друкованими лише в періодичній пресі, збірка містить вибрані твори з книг «Далекий край», «Сонячні релі», «Дні тривог», добре відомий читачеві талановитий переспів «Слова про Ігорів похід» та переклади з Пушкіна і Лєрмонтова, Бодлера і Гейне, Лонгфелло і Махтумкулі, Тихонова і Венцлови.
Підсумовуючи значний період у творчості Забіли, ця збірка є, так би мовити звітною. Вона дає уявлення про основні спрямування ідейно-художнього розвитку поетеси, про шлях, пройдений нею, — від ранніх, сповнених щирої схвильованості, дещо наївних віршів до карбованих рядків зрілого майстра. Це натхненний і повчальний шлях наполегливих шукань і глибоких роздумів, шлях, на кожнім повороті якого у різних ракурсах, різними гранями відкривається перед нами своєрідне обдарування одного з представників старшого покоління діячів української поезії.
Якщо у вірші «Зимове» (1927 р.) ми надибуємо цілком зрозумілі для юної поетеси сліди книжної романтики: «...Пливуть над лісом білі каравели — старі пісні...» — то написаний того ж року «Серпень» насичений вже образами, підказаними життям, передає оптимістичне відчування навколишнього світу, нездоланну віру у майбутнє — «Прийде завтра — з радощами новими...»
З інших творів цієї книги видно, як друга тенденція поступово, але досить швидко витісняє першу, як вірші Забіли чимдалі більше набувають життєвої повнокровності, справжньої людяності і, передаючи інколи глибоко інтимні почуття автора, водночас стають співзвучними настроям великого кола читачів. Чи не це дало поетесі силу, яка змушує нас активно сприймати переважну більшість її творів, силу, завдяки якій навіть «Слово про Ігорів похід», міцно пов’язане всім своїм корінням з сивою давниною, дістало в інтерпретації Забіли чимало асоціативних містків, перекинутих у нашу сучасність! Приклад, над яким варто замислитись багатьом молодим поетам!
Перейнята тонким ліризмом, творчість Забіли по-справжньому емоційна:
...І ледве чутний гомін плине плавко,
і тільки пташка тьохне де-не-де...
От-от, здається, з хащі вийде мавка,
за руку візьме й в казку поведе!..
(«Ліс»)
Читаючи ці рядки, не тільки бачиш і чуєш ліс, але органічно відчуваєш його! А як просто це сказано! Лаконічні деталі, дуже природна, я б сказав, тактовна звукова інструментовка, жодного зайвого мазка, а перед нами виникає ціла картина! Властиві Забілі прозорість мови, зовнішня філігранність і, якщо можна так висловитись, внутрішня дисципліна вірша (тут, звичайно, благотворно позначилась багаторічна робота для дітей!), поєднуючись з вольовою інтонацією, надають її творам граничної дохідливості і виразності.
«Наталя Забіла, — пише у передмові до рецензованої книжки Валентин Бичко, — поетеса одного дихання і в своїх творах для дітей, і в своїй ліриці для дорослих. Один настрій, один провідний тон наповнює і її казки для щонайменших, і її найбільш інтимні ліричні вірші...» З цим не можна не погодитись. Висока цілеспрямованість поета-громадянина, нерозривно пов’язаного з життям свого суспільства, виявляється у віршах «Дівчинка — білявенький триліток», «Вечір на Дніпрі», «Він виріс...», «І знов мені приснився Харків», і в багатьох інших, так само, як і в описах рідної природи, і в ліричній публіцистиці.
Один із найбільших розділів книги присвячений незабутнім дням Великої Вітчизняної війни. Можливо, не все рівноцінне у цьому циклі. В деяких віршах, написаних, очевидно, безпосередньо по гарячих слідах подій, як наприклад «Художник малював святкового плаката», поетесі не вдалось уникнути певної декларативності й розсудливості: тут є загальники типу «жорстокий час війни» або «схвильовано з ефіру давно жадана вість полинула в серця!», є й інформаційна констатація:
...Далеко на фронтах щоденно, щогодини ішли вперед війська. Крізь луки та гаї, дорогами пожеж, степами України до самого Дніпра підходили бої...
Однак, хоча цей вірш і випадає з творчої манери Забіли, все ж, нам здається, і авторка, і редактор Борислав Степанюк правильно зробили, включивши його до збірки. І не тільки тому, що він тематично її доповнює, не тільки тому, що «з пісні слова не викинеш», а головно зважаючи на загальну композицію книги: кожен, навіть найменший твір тут має своє внутрішньо-закономірне місце, вносить ті чи інші риси до біографії ліричного героя,— вилучіть один якийсь компонент, нехай описовий,— і центральний образ збідніє у своїй цілісності.
Не можна без щирого зворушення читати вірш Забіли «Сьогодні він ще тут». Син приїхав до матері з фронту в гостину. Зараз, за стіною, він з друзями танцює і співає. Та як тільки мине ця ніч, бійцеві треба знову рушати на передову. Хто зна, чи повернеться він знову додому? «Нічого не скажу, і ні одна сльозинка не скотиться тоді з моїх сухих очей»,— думає мати про наступне прощання, та не може не зізнатися собі самій:
Та видасться мені спустілою домівка, і буде серце сум роз’ятрювать все гірш, і марно ждатиме натхненної кінцівки мій недописаний, мій вистражданий вірш.
Тут кожен рядок і кожне слово западає в душу, вражає. Такою ж вистражданістю і незрівнянною материнською теплотою сповнено й інший вірш, який сміливо можна зарахувати до найкращих зразків нашої поезії:
Пишу листа. Трикутником згортаю.
Надписую на ньому те ім’я,
що так давно — як зараз пам’ятаю —
сама для тебе добирала я...
Майже в усіх ліричних віршах Забіли відчувається невимовна тривога за долю людини, прагнення захистити все живе од зазіхань смерті.
Останнім часом у нашій кінокритиці, в зв’язку з виходом на екран фільму «Дев’ять днів одного року», прозвучали твердження про появу нового «інтелектуального» жанру в мистецтві. Така точка зору навряд чи заслуговує на серйозну полеміку. Справжнє мистецтво, базуючись на художніх образах, емоційно впливаючи на маси, водночас ніколи не було й не могло бути «позаінтелектуальним».
Поезія Наталі Забіли, безумовно, інтелектуальна, і цим можна лише пишатись: хвилюючи і зворушуючи нас, її вірші дають, крім того, привід для серйозних роздумів. Скільки думок, скільки різноманітних почуттів пробуджує хоча б така, написана 1942 року новелетта, яку хочеться навести повністю:
Сестра білизну біля хати прала.
Пора стояла літня, золота.
І підійшла поштарка, і недбало
їй подала звичайного листа.
Я з хати вибігла і в ту ж хвилину,
через плече зирнувши віддалік,
побачила: це звістка, що загинув
її, сестри моєї, чоловік...
Що їй сказати?.. Яке добрати слово?!
Вона на мене погляд підвела,
промовила: «Мовчи...» І потім знову
оту білизну прати почала.
І все! Як це психологічно вірно! Яку людську трагедію викладено дванадцятьма рядками! І який підтекст відчувається у кожній строфі! Поетеса не нав’язує читачеві ніяких висновків: він їх зробить сам.
Значне місце у книзі посідає поетичний переклад. Добре характеризуючи плідну й талановиту діяльність поетеси у цій складній галузі, він є виявом її творчих уподобань. Забіла скрупульозно зберігає вірність оригіналам, але майже в кожному перекладі не втрачає і власного «почерку»...
У вірші «Ну, чого чекати хтозна-доки?» лірична героїня Забіли, звертаючись де свого коханого, просить його не баритися і швидше сказати про свої почуття: за дверима чути кроки, хтось іде сюди й може перешкодити їхній зустрічі. В несподіваному фіналі героїня жартома пояснює: «Знаєш, хто це грізний за порогом? Старість наближається моя!»
Розглянута книжка доводить, що поезія Наталі Забіли може не побоюватись «кроків за дверима»: ніяка старість їй не загрожує й ніколи не перешкодить зустрічі з читачем! І сьогодні, з радістю відзначаючи це, хочеться звернутися до поетеси словами з її давнього вірша:
— Тепла і світла! Сили і здоров’я!
Л-ра: Вітчизна. – 1963. – № 3. – С. 204-206.
Твори
Критика
