Образи і характери в творах Н. Забіли для дітей
В. Бичко
Юний читач шукає у літературних творах не тільки пригод і смішних ситуацій, як часом думають деякі вихователі. Ні, його хвилює і щира непідробна лірика, і складні переживання героїв. А щодо тематики, то навряд чи є така тема, до якої б у нього не було живого інтересу.
Наталя Забіла не вважала, що інтереси цього маленького читача прямо пропорційні його вікові. Малюка цікавить і те, що його оточує, і те, що перебуває близько від нього, і те, що десь далеко, і те, що закрито від нього космічними далями. Коротше кажучи, саме живе життя з усією його реальністю, з усіма його проявами — і в тому числі з фантастичністю уяви — є колом інтересів юного читача, а отже, неминучим творчим матеріалом дитячого письменника. Наталя Забіла більш, ніж хто інший з українських дитячих письменників, змогла оволодіти цим матеріалом і показати в своїх творах життя народу так широко і глибоко, як це дозволяє вік читача. Ми не зустрінемо у віршах Н. Забіли майже жодної абстракції, дуже рідко трапляються у неї загальні, невиразні місця. Адже вона не просто автор творів для дітей, який працює за певними приписами літературної і педагогічної теорії, а оповідач-мати. Мати — дуже зацікавлена особа. Вона внутрішньо, найчастіше підсвідомо, відчуває, що дитині корисно, а що їй шкодить...
Дбаючи про те, щоб читачеві-дитині незрозуміле стало зрозумілим, щоб абстрактне поняття стало конкретним, вклалося в його свідомість, набуло відчутності, поетеса будує свої образи так, щоб більш віддалене порівнювалось з більш близьким, більш широке з таким, що легко оглянути, що можна побачити своїми очима, до чого можна доторкнутися. Так, наприклад, зернятко у неї лягає в землю, немовби в постельку; сніжинки літають у повітрі, мов білі комашинки, а небачена раніше медуза стає просто купкою холодцю.
Відмінною рисою творчості Н. Забіли є густонаселеність її образами дітей. Скільки у нас писалось та й іще, на жаль, пишеться віршів для дітей, в яких бере участь безлике «ми» або безіменні «діти», чи ще щось подібне до цього...
Зустрічаються й у Забіли епізодичні постаті, що мають імена і більш нічого. Однак творчість поетеси багата на справжні живі, різноманітні і разом з тим чітко визначені характери. Окремі персонажі, створені поетесою, переходять із вірша у вірш. У неї є цілі великі цикли, що об’єднуються одним спільним героєм. Це дає змогу поетесі повніше, яскравіше вималювати образ. Ми маємо на увазі насамперед її цикли про Ясочку і Маринку.
Великий цикл віршів про Ясочку створила Забіла протягом багатьох років, ще в пору початку розквіту її творчості. Дівчинку Ясю бачимо і в малому, але вже свідомому труді, і в дитячій грі, і в розвагах, в дитячому садку та вдома, на святі і в буденній обстановці, на річці і в лісі. Вона до всього цікава, смілива і працьовита. Всі ці риси маленької героїні проявляються в живій дії.
Життєва активність взагалі властива радянським людям. Притаманна вона й нашим дітям. Ясочка Наталі Забіли всім цікавиться, все прагне пізнати, до всього хоче доторкнутися сама.
Ці риси характеру Ясочки, як правило, індивідуалізовані. Вона розумна не «взагалі», а по-своєму, неповторно. І проявляється цей розум у конкретних життєвих обставинах і, звичайно, завжди по-різному. От з певним почуттям гумору Яся малює. Вікно. Дах. Димар над ним. По стежці йде дівчинка в ліс по гриби. Раптом хмара. Дощ. І коли у захваті маленька художниця перекреслює «дощем» все намальоване досі, вона швидко знаходить дотепне пояснення — усе це наробив «олівець-малювець».
Ллється дощик, дощик, дощик,
ллється швидко, швидко, швидко!
І нічого вже не видко...
Яся каже: — Це не я!
Це такий вже олівець,
олівець-малювець.
Ось Яся пішла з подругами до лісу. Всі дівчатка рвуть горіхи, лише Ясочка сіла і стежить, як білка грається в густій траві. Це наводить її на роздумування, на почуття радості від цікавого спостереження. Так само по-своєму, «по-Ясоччиному», проявляє себе дівчинка і в праці, і в грі, і в своєму ставленні до друзів, дорослих, до іграшок, до всього, що її оточує. Хід мислення Ясочки іде у вірші поряд з ходом дії. І от, як у вже згаданому вірші «Олівець-малювець», з’являється спочатку не дуже підкреслене, але чим далі, тим яскравіше виявлене якесь таке симпатичне, чисто дитяче лукавство. І це теж надає образу Ясочки тієї своєрідності, яка дозволяє читачеві бачити її на повен зріст і більше ні з ким не сплутати...
Образ дівчинки Ясі, звичайно, збірний. У нім легко пізнати загальні риси дитини наших днів. Але ступінь індивідуалізації цього образу настільки великий, що читач сприймає його насамперед у живій своєрідності, а потім уже розпізнає загальне, типове.
Правда, Забіла нам майже не подає зовнішнього портрета Ясі. Ми не знаємо, якого кольору у неї очі, якого вона зросту, яка в неї хода тощо. Мабуть, для прозового твору це вважалось би серйозним недоліком. Поезія може так само малювати (і часто це робить) зовнішні риси героя. Однак для неї це не обов’язково, бо вона володіє іншими засобами, які прозі менш доступні.
У даному разі Забіла широко користується таким способом характеристики, який умовно можна назвати лірико-інтонаційним. От Яся на першотравневому святі. Поетеса описує все, що бачить її героїня — і прапорці, і зелену травку, — а інтонація відразу передає читачеві Ясин настрій, а в цьому настрої такі риси її характеру, як схильність до піднесеності, безпосередність, легкість сприйняття.
Забіла повела Ясю на річку. У вірші розповідається знов про те, що бачить дівчинка, купаючись у прохолодній водичці,— табунці рибок, світлу течію. Тут ні слова не сказано, що почуває, що думає в цю хвилину дівчинка. Однак поетична інтонація вірша «Ясочка на річці» не залишає жодного сумніву в визначеності настрою Ясі. Це — роздум, хай по-дитячому наївний, хай обмежений віковими можливостями. Але це вже певний нахил, це зовсім конкретна рисочка Ясиного «я».
Зображальні засоби, якими користується Н. Забіла, — і показ вчинків героїні, і пряма авторська характеристика її, і, нарешті, лірична інтонація — свідчать про багатство і розмаїтість художньої палітри поетеси. Але про це ми говоритимемо далі. Тут же хочеться підкреслити особливість поетичного таланту Наталі Забіли, що, зокрема, проявляється в умінні малювати характери дітей. Ця особливість — в точному володінні словом, в уникненні всього «лобового», підкресленого, в певній, сказати б, «симфонічності» творчості поетеси, коли художній задум твору передається не тільки прямою логікою змісту, але й ледве вловимим настроєм, самою звуковою течією вірша, свідомо скеровуваною енергією сполучення слів.
Цикл віршів «Про дівчинку Маринку» становить новий, більш високий етап у творчості Наталі Забіли. Тут так само, як і у циклі про Ясочку, в центрі уваги перебуває дівчинка-дошкільниця. Все її оточення, коло її інтересів не відрізняються суттєво від тих обставин, в яких живе Ясочка. Але в Маринки вже інший характер. Вона менш розсудлива, діяльніша, простіша.
Ми знайомимося з Маринкою ще тоді, коли вона дуже рідко злізає з маминих рук, і коли мама розмовляє з нею більше словами колискових пісень, ніж буденною мовою. У інших віршах Маринка вже дружить з книжкою, знайомиться з першою казкою «Ладусі», ось вона вже починає ходити, і, нарешті, вона клопітлива «господиня», коли в грі виникає у дівчинки перший інтерес до людської праці.
Навіть з перерахування основних «етапів» зростання Маринки можна уявити собі схематично характер дівчинки. Але на те й існує поезія, щоб характер героя поставав перед нами живим, визначеним, яскравим, а не схематичним. Звернемось до самих віршів.
Маринка ще зовсім маленька. Вона спить у своєму ліжку. Раптом «кішка — в ліжко скік! — до Мариночки під бік». Тут вбігла Галочка (сестра Маринки) і закричала на кішку: «Ах ти ж, киця, наша киця! Так робити не годиться, бо Мариночка мала налякатися могла».— А Маринка прокинулась, побачила кішку і сміється!
А ось Маринка вже увійшла в досить цікавий період, коли проявляються не тільки вроджені риси характеру, а під впливом виховання, колективу, ігор, першої праці формуються і придбані. У вірші «Марина Дмитрівна» дівчинка виступає перед нами як дбайлива й акуратна, ретельна і завбачлива «господиня». Звичайно, це гра, це тільки наслідування мамі. Але ж бо з гри, з наслідування і починається, по суті, становлення людини.
На таку сімеєчку Борщику наварено
наварить обід — дітям досхочу,
із такою справою Ще Марина Дмитрівна
жартувать не слід! й пиріжки пече:
Ось вже наготована збоку тільки глянути —
зелень до борщу. слинка потече!
З цих рядків постають відразу дві риси Маринки — її працьовитість (хоч вона й проявляється поки що лише в грі) і її розум, що просвічується в тій внутрішній посмішці, в тім розумінні справжньої суті справи. І все це передається через інтонаційне звучання вірша — так, це, мовляв, тільки гра, але все одно для мене це насправді.
Вживаючи для змалювання образу Маринки майже тих засобів, що і в циклі про Ясочку, Н. Забіла в циклі про Маринку поповнила свою поетичну палітру ще однією дуже соковитою барвою. Вона звернулась до багатющої скарбниці українських народних материнських (колискових та інших) пісень. Це надало всьому циклові настільки глибокого національного колориту, що дівчинка Маринка Наталі Забіли стала немовби типом маленької українки; це овіяло образ «Марини Дмитрівни» неповторною поетичністю.
Забіла органічно вплітає в тканину віршів народні приспівки: «ладки, ладоньки, ладусі», «ой чук-чуки», «гойда-да», «люлі-люлі-люлі», «тупу-тупу ніжками» тощо. Це не тільки прикрашає сам вірш, а й стає поштовхом до розвитку коротеньких сюжетів.
Гойда-да!
Гойда-да!
Добра в коника хода,
поводи шовкові,
золоті підкови.
Але це лише зовнішні риси запозичення. Тільки цим поетеса не змогла б зробити свої вірші настільки живими, настільки органічними народному духові материнських пісень, наскільки вони є. Народна поезія в циклі про Маринку стала для його автора джерелом і натхнення, і самого віршового словесно-фразеологічного та ритміко-строфічного матеріалу.
Якщо у вірші «Ладки, ладоньки, ладусі» поетеса ще використовує буквально фольклорні наспіви:
Ладки, ладоньки, ладусі,
ой, ладусі, ладки!
Де були ви?
У бабусі.
Що їли?
Оладки, —
то вірш «Кізонька» уже звучить як зовсім оригінальний твір, побудований лише на принципах народної пісні:
Дай, Маринко, мамі ручку,
тупу, тупу ніжками.
Підем на зелену лучку
Стежками, обніжками.
...І в садочку нашім влітку
стежками-доріжками
буде бігать швидко-швидко
тупу, тупу ніжками!
Звичайно, вплив українського фольклору так чи інакше позначився на всій творчості Наталі Забіли, однак найближче до оволодіння його мистецькими глибинами поетеса підійшла саме в циклі «Про дівчинку Маринку», і це дало плодотворні наслідки.
Ми спробували розповісти про одну з особливостей творчості Наталі Забіли — про її уміння малювати дитячі характери, зупинившись на двох циклах: «Ясочка» і «Про дівчинку Маринку». Це не означає, що поетеса цими двома циклами і вичерпала все багатство своїх спостережень дитячої душі. Тут тільки виступає найбільш концентровано майстерність Наталі Забіли у користуванні різноманітними засобами поезії і, зокрема, такими найбільш тонкими і найменш вивченими нашими літературознавцями, як поетична інтонація, для змалювання живих і повнокровних образів наших дітей.
Л-ра: Українська дитяча література. Хрестоматія критичних матеріалів. – Київ, 1969. – С. 251-256.
Твори
Критика
