Із степових сонетів
Макартет*
Нічліг чумацький. Зорі, зорі, зорі...
Великий Віз над степом зупинивсь!
Мов гілля з плодом, обважніла вись...
Так поруч — небо! Всі світи — прозорі.
Між зорями, мов на глибинах моря,
чумак старший на хвилю зажуривсь...
Оповідає, що було колись...
Воли зітхають в цю блакитну пору.
Схилився сон, замовкнув степ розлогий:
біля возів заснули чумаки,
і бачать сни далекі — крізь віки...
Натомлені, спочили круторогі.
Триває ніч, глибин зірких краса.
І поруч — Шлях Чумацький — в небесах.
* Назва могили на межі Запорозької Січі.
Вітер
Вітер мовить — не чути.
Вітер в'яне щомить
на сухому розпутті
ні весни, ні зими.
Вітер витих — боліти!
Вітер випив жалі.
І — як трави без літа,
без роси і землі.
Вже ні хвилі ізвідти.
Що було — те було!..
І — як птах без повітря —
впав на власне крило.
1977
Місяць серпень! Вийшло все — до себе.
Спів глибин! Прозорість! Стріча!
Світ увесь, і вся, як води, вічність
стали тут, з’єднавшися із небом.
Тиша-спів летить крізь нас, як лебідь,
мов Карпати, сині твої вічі.
Де той день? В якім сторіччі? —
Стрілись ми у хвилях літа - степу.
Пізно! Ніби спить повітря.
Стихнувши на просторі століть,
спить земля, довірлива, зігріта...
На схололім небовім крилі
відліта далека тайна літа...
Плід лишає на яснім гіллі.
Либідь
Присвят моїй єдиній сестрі
Мої браття полювали,
рано спати полягали.
Я сестра. Спочили мої браття...
Хилить небо зоряну росу.
Перед сном розсипала косу...
Світить ніч, горить моє багаття.
Я сестра. Вродливая, багата.
Я дочка, красу свою несу.
Мов свіча, одна на вічність всю,
і одна я в матері і в батька!
Ген за північ! Не стулила вічі.
Зорі йдуть... Вже тишу ранку чуть.
— Я на сон ваш ночі доточу!
Далеч я. Тече від мене річка.
Я ж лечу над родом нашим вічним.
Либеддю-сестрою все лечу.