Творчість Арнольда Уескера
І. Шмарук
У 1956 році театральний критик Поль Грехем, ремствуючи з приводу того, що тогочасний англійський театр не наважувався розповідати про навколишнє життя, з гіркотою констатував, що англійська драматургія живе «в щасливому незнанні великого й недосконалого світу, який існує по той бік авансцени».
«Протягом останніх двадцяти років, — писав П. Грехем, — наш театр з неймовірною байдужістю ставився до подій, які потрясали весь світ».
На англійській сцені можна було побачити що завгодно, — починаючи від салонних вистав з побуту аристократичної знаті й кінчаючи американськими. гангстерськими «бойовиками», — але тільки не твори, в яких відчувався б хоч легкий подих сучасності, справжнього життя.
З кожним повоєнним роком англійську драму дедалі інтенсивніше витісняли зі сцени бродвейські «комерційні» вистави. Сприяло цьому ще й те, що надзвичайно мляві й далекі від життя твори вітчизняних драматургів не привертали уваги широкої публіки, не давали касових зборів.
Саме в такому становищі перебував англійський театр в той час, коли газета «Дейлі уоркер» вмістила цитовану вище статтю Поля Грехема.
І от того ж таки 1956 року сталася подія, яка позначилася на всьому подальшому розвитку драматургії та сценічного мистецтва в Англії — цією подією було створення постійно діючого театрального колективу «Інгліш стейдж компані», який поставив собі на меті показувати виключно твори сучасних англійських драматургів. Силами останнього і була здійснена постановка п’єси Джона Осборна «Озирнись у гніві», твору, що вперше за повоєнні роки вивів на англійську сцену сучасних героїв, взятих з реального життя.
«Лондонці побачили тяжке, сповнене тривоги життя простих людей, показане на сцені з таким реалізмом, який досі був їм відомий лише з романів», — писав журналіст Ральф Паркер, розповідаючи читачам про прем’єру п’єси Осборна.
Відтоді настав край неподільному пануванню на сцені «касових бойовиків» та перекладних творів авторів так званого «театру абсурду» — Іонеско і Беккета; на англійську сцену владним кроком вторглося життя.
Зараз імена Джона Осборна, Арнольда Уескера, Брендана Біена, Бернарда Копса, Шейли Делані, Джона Ардена, Кіта Уотерхауза та Уїліса Холла, тобто драматургів нового покоління, які прагнуть відтворити в своїх п’єсах життя народу, буквально не сходять з театральних афіш. Це, звичайно, зовсім не означає, що буржуазний театр раптом зацікавився п’єсами з серйозним соціальним змістом. Комерційний театр просто змушений ставити такі твори, бо останнім часом саме вони є найбільш «касовими» — адже глядач хоче бачити на сцені часточку свого життя. І саме тому в англійській пресі знову й знову з’являються повідомлення про присудження літературних премій тому чи іншому з вищеназваних молодих драматургів. Так, нещодавно найкращими повоєнними п’єсами були визнані «Кухня» А. Уескера та «Закоханий лев» Ш. Делані, а кращою п’єсою 1962 року — «Смажена картопля до всього» А. Уескера.
В творах Уескера і Делані, Біена і Копса, Уотерхауза і Холла зі сцени заговорив народ, заговорили робітники й солдати, фермери й клерки, куховари й офіціантки. Ці п’єси ставляться переважно в прогресивних театральних об'єднаннях, таких як «Сіетр уоркшоп», «Юніті-сіетр», «Ройал-корт», але як ми вже зазначали, їх змушений показувати і комерційний театр. Поява на англійській сцені творів гострого соціального звучання не могла, звичайно, не викликати різких нападок з боку реакційної буржуазної преси. Назва першої ж п’єси Уескера «Кухня» спричинилася до того глузливого ярлика, який почепили на «нову хвилю» буржуазні рецензенти. «Школою кухонної раковини» звуть тепер в буржуазній англійській пресі нову плеяду драматургів. Але навіть найзапекліші вороги і критикани цієї течії змушені визнати надзвичайну обдарованість і талановитість її представників, високий сценічний рівень їхніх творів, їхню принциповість і вірність правді життя.
Одним з провідних драматургів і теоретиків вищеназваної течії є Арнольд Уескер, з ім’ям якого пов’язаний новий рух в театральному житті країни, так званий «Центр 42».
Уескер народився 24 травня 1932 року в робітничому районі Лондона. Батьки його брали участь в соціалістичному русі, і сам Уескер деякий час був членом англійської комуністичної спілки молоді. Шістнадцятирічним юнаком він почав свій трудовий шлях як учень мебляра, потім працював помічником тесляра та учнем продавця книгарні. З 1950 по 1952 рік Уескер служить в англійських військово-повітряних силах. Після демобілізації він знову стає учнем, цього разу вчиться на водопровідника. В 1953 році Уескер живе на фермі, працює сортувальником зерна.
З 1953 року по 1958 рік майбутній провідний молодий драматург Англії працює на кухні великого ресторану, спочатку вантажником, а потім куховаром-кондитером. Саме в цей час — буквально спираючись на власний досвід — Уескер пише свою першу п’єсу «Кухня», яка розповідає про закулісне життя персоналу величезного ресторану. «Кухня» була поставлена театром «Ройал-корт» в 1959 році.
У 1958-60 pp. Уескер створює свою трилогію: «Курячий бульйон з ячменем», «Коріння», «Я розповідаю про Єрусалим» — яка одразу ж висуває автора в ряди провідних англійських драматургів.
Підсумовуючи результати театрального 1960 року, рецензент газети «Дейлі уоркер» Майкл Майсон зазначав, що постановка трилогії Уескера «сама по собі подія знаменна, але ще більшого значення вона набуває через те, що автор її є одним з найпрогресивніших молодих письменників, які виступили в 1960 році».
«На лондонській сцені немов би повіяв свіжий вітер, — писав англійський критик-марксист А. Кеттл про уескерівську трилогію. — Поставлено п’єси, в яких йдеться про справи дійсно важливі, п’єси, в яких зовсім справжні люди (такі ж самі, як і глядачі) сміються, плачуть і сперечаються з приводу справжніх, а не вигаданих проблем».
В своїх творах драматург ставить найпекучіші питання, які турбують англійських трудівників. Він розповідає про «ідіотизм сільського життя» в одному з найвіддаленіших куточків фермерської Англії («Коріння»), про долю робітничої родини, члени якої беруть участь в соціалістичному русі («Курячий бульйон з ячменем» та «Я розповідаю про Єрусалим»); остання ж п’єса Уескера «Смажена картопля до всього», друкована в цьому номері «Всесвіту», є твором про класову боротьбу в англійському суспільстві.
Які ж політичні погляди самого драматурга? 1960 року Уескер виступив у лейбористській газеті «Трібюн» із статтею «Ви живете лише напівжиттям», в якій він закликає англійських трудящих до активнішої участі в культурному житті країни. «Напівжиттям» Уескер вважає існування людей, що виключені із справжнього культурного процесу, що споживають ерзац культури, тобто так звану «культуру для мас», якою годують трудящих буржуазні ідеологи.
«Я не вірю в те, що серйозні книги існують лише для інтелігенції, а для простих людей потрібне лише розважальне чтиво», — заявляв Уескер в цій статті. Драматург обстоює право трудящих на справжню культуру, виступає за прилучення народу до найцінніших надбань світової культури. Помилково вірячи в твердження ідеологів лейбористського руху про «спонтанний перехід від капіталізму до соціалізму», який нібито вже почав відбуватись в англійському суспільстві, Уескер вважає, що соціалізм в Англії настане сам собою, як тільки народ буде залучено до справжньої культури.
Звичайно, плутані й просто хибні теоретичні засади не могли не позначитися на творчості драматурга, але взяте само по собі прагнення Уескера наблизити мистецтво до народних мас можна, звичайно, тільки вітати.
Ще в 1960 році Уескер виступив на конгресі англійських тред-юніонів із закликом активізувати участь робітників у культурному житті країни. На наступному конгресі 1961 року ця пропозиція молодого драматурга була сформульована в окремому параграфі резолюції, де зокрема зазначалось, що «конгрес визнає необхідність мистецтва для робітників».
Тоді ж таки за ініціативою Уескера був заснований новий культуртрегерський рух, так званий «Центр 42». (Цифра 42 — це порядковий номер параграфу «про необхідність мистецтва» в резолюції конгресу тред-юніонів) .
Членами виконавчого комітету «Центру 42», крім Уескера, стали відомі прогресивні драматурги, художники, письменники, актори. «Центр» сформулював мету своєї діяльності так: «Наблизити профспілки до представників мистецтва і добитись асигнувань для розвитку образотворчого мистецтва, театру, музики і кіно».
Комітет прийняв рішення заснувати в Лондоні своєрідний культурно-освітній будинок для трудящих з приміщенням для театральних спектаклів, кінозалом, виставочним та концертним залом тощо. На думку засновників руху, цей будинок мав стати центром, з якого діяльність організації поширювалась б на всі робітничі райони й міста країни. Однак спорудити в Лондоні такий будинок виконавчому комітету «Центру 42» не пощастило,— профспілки не мали потрібних для цього коштів, а про державну дотацію, звичайно, не могло бути й мови. Отже, ініціаторам руху довелось починати свою діяльність в інший спосіб. В Уеллінгборо — невеликому промисловому місті на півночі країни — 1961 року був проведений перший фестиваль «Центру 42», в програму якого входила постановка в міському театрі трьох нових п’єс на робітничому тематику, виставка творів місцевих художників, концерт хорових колективів тощо.
Незважаючи на глузливе ставлення буржуазної преси до діяльності «Центру 42», наступного, 1962 року, фестивалі було проведено вже в кількох промислових центрах країни, — Ноттінгемі, Лестері, Бірмінгемі, Брістолі, знову в Уеллінгборо та в двох приміських районах Лондона — Хейсі та Саутоллі, — під час яких було показано п’єсу Бернарда Копса «Входить Соллі Гоулд», написану спеціально для фестивалю, оперу Стравінського «Розповідь солдата» і музичну композицію Уескера «Ноттінгемський капітан», теж створену для фестивалю.
До торішніх міроприємств «Центру 42» англійська буржуазна преса вже змушена була поставитися серйозніше. «Центр 42», натхненником і організатором діяльності якого був і залишається Арнольд Уескер — організація молода, але її по праву ставлять поруч з такими відомими прогресивними об’єднаннями, як «Сіетр уоркшоп» і «Юніті-сіетр».
«З суспільно-політичної точки зору сучасний англійський театр настільки буржуазний, що його недоліки нікого не дивують,— писав наприкінці 1962 року А. Кетл. — Однак, не слід недооцінювати значення та впливу «Сіетр Уоркшоп», «Юніті-сіетр» або прогресивних профспілкових працівників, пов’язаних з «Центром 42». Водночас не завадить підкреслити могутність тих сил, проти яких вони борються. Комерційний театр, з його головною цитаделлю на Уест-енді, прагне придушити сучасну англійську драматургію. Але навіть в Уест-енді панування «затишних» п’єс вже не таке, як раніше».
П’єса «Смажена картопля до всього» була написана Уескером 1962 року і тоді ж побачила світло рампи в театрі «Ройал-корт».
Ось якої думки про неї сам: «Незалежно від її художніх достоїнств, п’єса «Смажена картопля до всього» — політичний твір про класову боротьбу, який розповідає робітничому класу, в який спосіб його обдурюють, і повідомляє сильних світу цього, що вам відомо, як саме нас обдурюють».
І от тепер український читач має нагоду познайомитись з цією п’єсою. Він, безперечно, віддасть належне драматургічному динамізму п’єси, напруженому, лаконічному діалогу, тому глибокому сарказму, яким позначено ставлення автора до зображуваних подій. Всі ці риси свідчать про неабиякий талант молодого англійського драматурга.
Кілька юних новобранців роблять свої перші кроки на військовій службі, — в казармі і на учбовому плаці. Вони знайомляться один з одним, придивляються один до одного, відбувається і їхнє знайомство з начальством.
З перших же сцен п’єси ми стаємо свідками того, наскільки ненависна цим вісімнадцяти- і дев’ятнадцятирічним хлопцям військова служба взагалі і тупа солдатська муштра англійської королівської армії зокрема.
Вже друга сцена п’єси починається тужливою мелодією солдатської пісеньки: «Заберіть мене додому, Мамо, майте милість».
Хлопці з огидою думають про «вісім клятих тижнів» муштри в таборі загальновійськової підготовки й про ті роки служби, які доведеться провести після розподілу по гарнізонах десь на Кіпрі, чи на Мальті. Жоден з них не бачить ані найменшого сенсу в цій службі. Кого і від кого вони повинні будуть захищати? Хто збирається на них нападати? Навіщо їм уся ця казенна щоденна муштра? Ущипливою сатирою пройнята сцена знайомства з начальством на початку п’єси.
«Сер, якщо агресори сильніші за нас, чого ж вони чекають?» — цілком резонно запитує новобранець № 247, вислухавши бундючну промову підполковника, в якій є, до речі, таке красномовне визнання: «Реактивний снаряд «Метеор» для нас важливіший, ніж бібліотека».
Завданням офіцерів та їх помічників є вибити з голів новобранців усі «дурощі», тобто перетворити солдатів на слухняних автоматів, привчити їх не роздумуючи виконувати перший-ліпший наказ начальства, яким би жорстоким та безглуздим він не був.
Ми переконуємось в тому, що офіцери англійської армії дуже вміло справляються з цими своїми обов’язками, хоч їхні цинічні й підступні методи не завжди приносять бажані плоди.
Драматизм ситуації, в якій опиняються дев’ятеро новобранців, посилюється ще й тим, що на роль їхнього ватажка претендує Піп Томпсон, на перший погляд, найрозумніший та найсміливіший з них. Піп — аристократ, син банкіра, колишнього генерала, міг би зразу одержати офіцерське звання, але, посварившись з батьком, він на зло йому пішов в армію простим солдатом. Проте і в солдатській казармі Піп залишається представником панівної верхівки і виконує ту роль, яка призначена йому в силу класового характеру суспільства.
Піп зраджує своїх товаришів по казармі, він зрікається усього того, що спочатку проповідував, і кінець кінцем надягає на себе офіцерський мундир.
І офіцери, і Піп, який перебігає на їхній бік, гадають, що вони перемогли, що їм вдалося — вже не вперше!— зламати опір з боку молодих робітників, фермерів, дрібних торговців, одягнених у солдатську уніформу. Але ідейний заряд п’єси «Смажена картопля до всього» полягає саме в тому, щоб застерегти глядачів: не вірте заграванням сильних світу цього, бо це політика батога та пряника.
Розв’язка п’єси драматична. Новобранців переможено. Та чи до кінця? Чи ж зробили з них слухняних автоматів із зброєю в руках, автоматів, які беззаперечно підуть туди, куди їм накажуть,— кидати атомні бомби на беззахисних людей, нищити жінок і дітей, топтати найдорогоцінніші надбання людської цивілізації?
Над цим, не сформульованим автором, питанням, яке тимчасом явно бринить в кожному рядку фіналу п’єси, Уескер примушує замислитись англійського глядача.
Отже, Уескер, як і всі інші представники новітньої англійської драматургії прогресивного спрямування, прагне осмислити й передати думки та мрії простого англійського трудівника, його ставлення до життя. Ці творчі пошуки мають, безперечно, широкі й великонадійні перспективи: адже творча біографія Арнольда Уескера, як і багатьох його колег, ще тільки починається.
Л-ра: Всесвіт. – 1963. – № 6. – С. 141-144.
Твори
Критика
