Класик українського гумору. Остапові Вишні - 130!
Юрій Килимник,
кандидат філософських наук, Київ
2019
Яким був цей славний чоловік, що розкошував від літературного процесу сміхотворення, як жив, за кого боліла його душа, яка відійшла 28 вересня 1956 р.?
Нагадаю я вам бодай кількома рядками особливо цікаві думки деяких українських майстрів художнього слова про цю виняткову особистість, яка в конкретно - історичних обставинах прагнула в міру своїх сил і можливостей впливати на розвиток українського суспільства.
Олесь Гончар: «Остап Вишня, хто він для нас? Країна веселої мудрості. Слава України. Її невмируща усмішка».
Максим Рильський: « Він світив як сонце, до нього люди тяглись як до сонця. Він умів і гриміти як грім, і того грому боялись усі плазуни і негідники».
Юрій Смолич : «Ех, і хороша ж людина був Павло Михайлович! Очевидно, кращої я не зустрічав у своєму житті. А про те, який він письменник, сказав своє слово народ: незрівняний. І діяльність П. М., і все його життя – світла сторінка в історії української культури».
Петро Панч: «Остапа Вишню ніколи не забудуть!»
Микола Хвильовий: «Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі. За те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні».
Факт з історії появи на світ білий
Сто тридцять літ збігло від того осіннього дня 13 листопада 1889 р., коли на хуторі Чечва недалеко від містечка Грунь Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині Охтирський район Сумської області) в бідній, багатодітній селянській родині народився Павло Михайлович Губенко, щоб увійти в духовну пам’ять українського народу під літературним псевдонімом Остапа Вишні.
Батько Павла, Михайло Кіндратович, упродовж тривалого часу служив в армії, а на момент народження майбутнього письменника з ранку до ночі працював прикажчиком у маєтку поміщиці, німкені фон Ротт. Мати - Параска Олександрівни Білаш – веселої вдачі, працьовита й говірка жінка, яка завжди дотепно розмовляла - жартами-примовками так і сипала, вщепила в серце сина любов до українського слова. Багато років по тому, в «Моїй автобіографії» Остап Вишня, з легким гумором писав :
«У мене немає жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку… Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, а з другого – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку. А взагалі батьки були нічого собі люди. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному».
Десь там на межі дитинства й юності , думаю, й сформувалися потужні переконання Павла Губенка, що соковита українська мова односельців, людей нелегкої праці, в якій часто озивалася дотепність народного гумору, добре підходить для художньо-гумористичної інтерпретації. Коли зважити, що Полтавщина – край, уславлений десятками провідних представників української культури і науки, то буде зрозуміло, чому там особливо шанували таких земляків-літераторів, як І. П. Котляревський та М. В.Гоголь. Сам Вишня уважав себе спадкоємцем Котляревського, який добув собі славу знаменитого гумориста, майстра оповідки. Свій твір «Енеїда» він написав живою українською мовою з повною свідомістю, що в ній повинен іти розвиток українського письменства. Ще в ранньому дитинстві, коли здібний хлопчик навчився читати, зародилася в майбутньому письменнику любов до Гоголя. Захоплення та живий інтерес до його творчості пройшли з Остапом Вишнею через все його життя. Саме тому Вишня якось визнав: «Ось так з дитинства і до старості з М. В. Гоголем». Хіба не переконливий тому доказ - те, що дуже якісний переклад «Ревізора» Гоголя теж йому належить?
Освіту Павло Михайлович здобував у кількох школах. Спочатку його віддали в науку до початкової школи Міністерства народної освіти. Великий вплив на формування його світогляду мав перший вчитель Іван Максимович. Свої враження про нього вже видатний письменник відтворює лише однією, але значущою фразою: «Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська». Потім батько віддав сина вчитися до Зіньківської міської двокласної школи. По закінченні її в 1903 р., він отримав свідоцтво поштово-телеграфного чиновника й дуже просився в батька - йти на «вчителя». А «чиновнику» ще й тринадцяти не було. Та коштів у батька не знайшлося. Тоді мати відвезла другого по старшинству сина в науку далі - до Києва, у військово-фельдшерську школу, де вже навчався старший Василь. Батько, як колишній солдат, мав право віддавати дітей на навчання «за казенний кошт». Успішно закінчивши в 1907 р. цей навчальний заклад, Павло почав працювати в Києві фельдшером: спочатку - у царській армії, а з часом – у хірургічному відділі відомчої лікарні Південно-Західної залізниці. Та, як зізнавався письменник, він не планував присвятити себе медичній справі – тож, працюючи в лікарні, у вільний час займався самоосвітою. Екстерном склав іспити за курс навчання в гімназії та в 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет.
Самовизначення
Однак невдовзі, уявивши, що зраджує власній волі, він покинув навчання і пішов своїм шляхом-дорогою. Чому? Аби займатися бажаним - журналістською і літературною працею. То був початок ХХ століття: тяжкі роки Першої світової війни, революції, громадянської війни, голоду, НЕПу. І в отой період історії – складний, буремний, суперечливий – хотілося Павлу Михайловичу знайти власне місце. Думаю, читача зацікавить розповідь самого П. Губенка про своє життя і діяльність в роки національно-визвольної революції:
- Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету – в Центральну Раду. Тоді до Святої Софії, з Святої Софії до «Просвіти», з «Просвіти» - на мітинг, з мітингу – на збори, із зборів – у Центральну Раду, з Центральної Ради – на з'їзд, із з'їзду – на конференцію, з конференції – в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, - там і я ! Де говорять, - там і я! Де засідають – там і я. Державний муж – одне слово.
Не будемо строгими суддями - не маємо морального права. Неможливо у зв'язку з цим обминути й таке: зроблений ним вибір, який, мало сказати, що має особистісний характер, але значною мірою саме й поклав відтоді початок творенню неповторної людської особистості. Творчий шлях Остапа Вишні тривав понад тридцять п'ять років. Звісно, не був цей шлях простим. Скільки болісних роздумів, переживань, передчуттів нових, не завжди очікуваних і гармонійних, нерідко й грізних, трагічних змін тривожно пульсує в його творах, щоденникових записах… Скільки таємниць душі письменника ховається за історіями написання тієї чи іншої гуморески.
Перші публікації талановитого автора («Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», «Антанта» та ряд інших з'явилися 1919 р. у кам'янець-подільських газетах «Народна воля» і «Трудова громада» під псевдонімом П. Грунський. Почав письменник з найважчого – памфлетних ударів, що таврували контрреволюцію, суворо засуджуючи дії, вчинки її представників. Працюючи фельдшером, наприкінці 1919 р. він потрапив у полон до більшовицької армії разом з тисячами бійців армії Директорії та Української Галицької Армії, хворих на тиф. П. Губенко був заарештований і до весни 1921 р. перебував у в'язниці харківської Надзвичайної Комісії, але завдяки неабияким зусиллям письменника і журналіста Василя Блакитного (справжнє прізвище Елланський) Губенка звільнили.
Тоді, як слушно наголошував дослідник його творчості Олександр Рудяченко, у високих кабінетах хтось із партійних функціонерів допетрав: «Твори Остапа Вишні є одним із перших засобів, як нам українізувати, наприклад, робітника». І то було правдою. Аби особисто і в зручний час читати веселі газетні матеріали О. Вишні, чимало українців у містах Сходу і Центру України вчилися читати українською мовою. Що ж стосується селянської України соціалістичної доби, то вона відтоді наче здобула власний голос. Тож поява справді народного автора гуморесок має тим більше значення, що тодішні обставини українського суспільного й національного життя були дуже невідрадні.
Після звільнення Павло Михайлович працював у газеті «Вісті ВУЦВК». А вже 22 липня 1921 р. у харківській газеті «Селянська правда» була надрукована його іскрометна гумореска «Чудака, їй-богу!». Відзначаючись виразною дотепністю та щирим гумором, читача бере в полон образно-метафорична енергія її автора. Так в Україні з'явився письменник-гуморист Остап Вишня, якого по праву називають одним з зачинателів і активних творців української сатирико-гумористичної літератури. Йому вже було за тридцять.
«Король» українського тиражу
І буквально за кілька років письменик-сміхотворець під цим прізвищем став справжньою живою легендою. Українська мова, насичена влучними висловами із сатиричним або жартівливим відтінком, стала жити в його гуморесках. Його гумористичні оповідання були веселі, і його дотепи поліпшували настрій усім. Яким талантом, якою кмітливістю , яким дотепом, якою красою мови блиснув він перед Україною! Це були думки, геніальні своєю простотою і дотепністю. Де така здібність та гумор бралися у Вишні! Його дотепне слово ніби випурхувало з народної гущі, щоб повернутися назад у народ через популярні газети «Вісті ВУЦВК» та «Селянська правда», а потім і в численних переповідках.
Через багато років улюбленець мільйонів читачів у своєму щоденнику запише : «Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові». Усмішки, памфлети, автобіографічні оповідання, нотатки сатиричного спрямування Остапа Вишні приваблювали дедалі ширше коло читачів. Секрет такого успіху значною мірою, як на мене, зумовлюється тим, що сатира – це завжди історія про бичування недоліків. Про висміювання поганого. Про викривання зла. «А ще сатира, - як слушно зазначав нещодавно відомий український телеведучий Павло Казарін, - це завжди інструмент боротьби слабкого з сильним. Блазень не може перемогти короля, але спроможний його висміювати. Десакралізувати. Висміяти – і таким чином подарувати глядачеві відчуття власної сили». Що ж, погодьмося з ним - він має рацію. Зброя сміху, а гумор, як відомо - це останній оплот свободи - має величезну силу, бо ніщо так не збентежує порок, як усвідомлення того, що його вже викрито і що з цього приводу вже пролунав сміх, чи не так?
Де приховується сміх? У словах? між словами? під словами? над?.. Відповідь настільки утруднена, що простіше взяти академічний тон й написати монолог – дисертацію «Гумористичний світ Остапа Вишні»… Безперечно, читач, споліваюся, розуміє, що коріння його сміху входить в народне середовище, а джерелом цього сміху є народне життя в усіх його проявах. Переважна більшість кращих його творів мають життєву основу, бо взяті з життя. З наведених міркувань стає очевидним, чому творчість Остапа Вишні справила глибокий вплив на простих людей. В народі про нього говорили з великою повагою і любов'ю. Книжки гумору та сатири Вишні швидко розкуповувалися, бо їх автор був неповторним творцем нашої писаної сміхової літератури.
За оцінкою літературознавців, протягом перших п'яти років літературної діяльності Остапа Вишні світ побачили мінімум 25 збірок «Вишневих усмішок», а 1928 р.вже навіть з'явилося чотиритомне видання вибраних його творів. І це при тому, що літератору в той час ще й сорока років не виповнилося! До початку колективізпації у 1930 р. загальний тираж виданих книжок гумориста сягнув двох (!!!) мільйонів примірників. Загалом з 1923 до 1934 р. українською мовою, якщо рахувати й перевидання, з'явилося майже сто (!!!) авторських збірок сатири і гумору від Остапа Вишні. Не випадково коллеги по перу, що заздрили йому, стали Остапа Вишню називати «Король» українського тиражу.
На вимогу читацького загалу газетні публікації Вишні видавали окремими збірками. Великими накладами. Неодноразово. Ось назви лише окремих авторських збірок, які у 20-х роках користувалися великим попитом: «Далі небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки» (1924), «Ану, хлопці, не піддайсь!» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився» (1926), «Лицем до села « (1926), «Вішневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки літературні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ» (1930), «Вишневі усмішки закордонні» (1930).
«Українізуємось!»
Володимир Винниченко, пише львівянин Ілько Лемко в своїй книзі «Цікавинки укрмови» (Льиів: Апріорі, 2017), є « батьком чудового вислову, який так змістовно і точно окреслює процесс пробудження національної самосвідомості – «українська ніжність»: «Хохол» то був синонім мужика, себто чоловіка темного, безграмотного, в соціальній єрархії на самому останньому щаблі посаженого, забутого й забитого. Обиватель і боявся своєї ніжності, бо він за неї міг бути позбавлений і волі, й своїх невеличких маєтків, і може й життя. Його ніжність, його життєва любов до того, що дало йому життя, вважалась і смішною, й шкідливою, й небезпечеою. Але ці закони мусили заговорити в ньому, коли настали інші умови, коли його невикорінена ніжність до РІДНОГО більше не загрожувала йому небезпекою». Перепрошую за довге цитування, але я у зв'язку з цим хотів лише тут нагадати: наш чародій усмішки зі щирою вірою в успіх справи в 1926-1929 рр. створює цикл українознавчих гумористичних творів «Українізуємось» .
«Українська ніжність», окреслена Винниченко, прокидалася у вирішальні історичні моменти і завжди дуже важко торувала собі шлях. Адже імперська політика російська призвела до послаблення інстинкту національного самозбереження, посіяла сумнів у національній ідентичності українців та прищепила комплекс меншовартості.
Так от, збірка усмішок «Українізуємось!», лейтмотивом яких стало відродження національної гідності народу, витримала тоді шість видань. В усмішках ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування. Втім, як згодом виявилося, це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки сповідувало чимало сумлінних, чесних митців. Прикро, але майже п'ять десятиліть для цих творів було визначене «надійне» місце зберігання – спецфонд: закладені в них ідеї були не сумісні з ідеологією тогочасного правлячого режиму.
Десять років був репресований
Видатний письменник-гуморист створив свій власний жанр незлобливої, але дошкульної, веселої, дотепної, виховної вишневої «усмішки» - як різновид фейлетону та гуморески, пояснюючи це дуже просто: назва «усмішки» більше відповідає традиціям українського народу, ніж слово «фейлетон». Гортаючи книжечку Остап Вищня «Вибрані твори», що вийшла у світ до його століття від дня народження, у післямові Андрія Крижанівського «Усміщка як надія» я натрапив на одне промовисте визначення створеного Павлом Михайловичем: «Все це стало класикою і об'єднується одним словом «усмішка», яке, завдяки творчості Остапа Вишні закріпилося у літературознавстві. Вишнева усмішка – це український феномен комічного, народна сміхова традиція». Як на мене, український читач нині має нагоду із вдячністю схилити голову перед іі унікальним творцем.
Як митець Вишня збагатив українську літературу оригінальними її зразками: це усмішка-жарт, усмішка-біографія, усмішка-нарис, лист, стаття, рецензія… Вони лаконічні, мають чітку композицію, динамічно напружений сюжет. Письменник відгукувався на найдрібніші події тогочасного життя суспільства: за його усмішками можна вивчати реальне життя мільйонів простих людей, яких завертіла круговерть нового життя. Остап Вишня хотів, щоб сатира і гумор стали рушійними силами будівництва нового соціалістичного суспільства, тому, як медик за фахом, звертався до найбільш болючих тем і сюжетів.
Все це автору гострого пера пригадають. Читацька любов й шалена популярність не стали на заваді чорним силам. Так вже судилося нашому літератору-сміхотворцю, що на його долю випало і велике щастя, і багато страждань і горя. На початку 30-х років у республіканській пресі все частіше з’являються критичні статті щодо літературної творчості О. Вишні. Йому закидали сумніви в політичній лояльності, звинувачували у продукуванні примітивного читацького смаку, потуранні читацьким уподобанням, навіть дописалися до того, що в роки будівництва соціалізму не сміються. Гумор не потрібен, потрібна «серйозна» література.
О. Вишня захищався як міг: «Так! Посмішка! І навіть обов’язково! Не мислю інакше перебудови нашого «повільного» життя на нову, бадьору і сміливу, без доброго гумору, без радості!» Уже це одне здатне спонукати до роздумів про те, який він сміливий. Сміливість гумориста – особлива сміливість. Це не одна тільки безстрашність у подоланні заборон, за що їх часто перебільшено хвалять. У майстрів художнього слова все таки побільше уяви, і вони краще за інших собі уявляють, що вони порушують і що їм загрожує за це. Бо вони розраховують на р о з у м і н н я.
Але здолати державний репресивний механізм словом він не зміг. Наприкінці 1933 р. Остапа Вишню заарештували, звинувативши у « приналежності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу збройним шляхом». На судовому засіданні 3 березня 1934 р. колегія ОДПУ замінила розстріл, ухвалений судовою «трійкою», десятьма роками ув'язнення. Відбував покарання він в Ухтинсько- Печорському виправно-трудовому таборі Комі АРСР. Вийти на свободу йому довелося лише восени 1943 р.
Приречений любов’ю
А в лютому 1944 р. він знову на сторінках газет. З гуморескою «Зенітка», надрукованою 26 лютого в газеті «Радянська Україна», Остап Вишня повернувся до мільйонів його прихильників. Ця усмішка обійшла всі фронти, часто звучала по радіо. Розпочалася кипуча, активна діяльність, як спроба надолужити втрачене, хоч частково сказати про те про що мовчав довгі роки в неволі. Герої його гуморесок – ледарі, дармоїди, хапуги, спекулянти, інші негативні персонажі. Його словами заговорила Україна: гумористичні твори Остапа Вишні декламували учасники тисяч гуртків художньої самодіяльності, їх було чутно на концертах. На зборах громадян, по радіо і телебаченню. Прошу звернути особливу увагу: над його робочим столом висів досить оригінальний список під назвою:
«Про що я, нещасний, повинен думати і писати!!
Про хуліганство, грубість і невихованість.
Про перевиховання лоботрясів і шалапутів.
Про легковажність у коханні, шлюбі і сім'ї.
Про широкі натури за державний рахунок.
Про начотчиків і талмудистів в науці.
Про консерваторів у сільському господарстві і промисловості.
Про знищувачів природи.
Про всяке, одним словом, дерьмо!
Господи, боже мій! Поможи мені!»
Після війни вийшли збірки «Самостійна дірка» (1945). «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Вишневі усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1952), «Великі ростіть (1955)» та низка інших. Зрозуміло, не все в Остапа Вишні заслуговує на беззастережне схвалення. Але те краще, що створив самобутній письменник, займає, про що вже зазначалося на самому початку моє статті, дуже високе місце в історії української літератури та й культури загалом. Він присвятив себе найскладнішому жанру літератури – гумористичному. Що ж його спонукало до цього? Своє призначення непересічний майстер української сатири й гумору так осмислював у щоденнику:
« Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя… Давило воно мене, плакати хотілося… Я народний слуга! Лакей? Ні, не пересмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!»
Остап Вишня знову став популярним в Україні. Вишневі усмішки приваблювали широке коло його шанувальників. До нього писали прості люди, вів велике листування з робсількорами, їздив багато Україною, іноді займався справами далекими від літературної творчості. Та роки брали своє. Остап Вишня повернув до себе любов і пошану читачів, але не міг повернути підірване здоров'я. 28 вересня 1956 р. від серцевого нападу його не стало.
І на прощання, як найпромовистіше свідчення характеру, людяності, патріотизму Павла Михайловича на останнє пропоную вдуматися в неабиякий зміст особистого бажання цього, без перебільшення, Великого Українця: «І коли за мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, - ніякого більше «гонорару» мені не треба. Я – слуга народний! І з того я гордий, я з того щасливий!»
Вшановуючи пам’ять самобутнього митця в 1983 р. як один з видів визнання і заохочення письменників заснована Літературна премія Національної спілки письменників України імені Остапа Вишні. Присуджується щорічно членам НСПУ за гумористичні та сатиричні твори. «У державі гетьмана Остапа» - так називається книга, до якої увійшли художні твори перших 27 лауреатів всеукраїнської літературної премії імені Остапа Вишні, що побачила світ 2009 р. Хто не читав, візьміть її до своїх рук. І задзвенить сміх, адже ми, українці, живемо в державі Великих сміхотворців.
