Остап Вишня в українській культурі пам'яті: «король тиражів», «народний гуморист», суспільна інституція, знаряддя пропаганди, «національний мученик»

Олександр Гриценко

Частина 1

Остап Вишня належить до тих українських письменників, без чиєї постаті й творчості неможливо скласти цілісне уявлення про українську культуру першої половини ХХ ст., тобто великого й суперечливого періоду її розвитку, від Української національної революції — до хрущовської «відлиги». З-поміж українських письменників тієї доби О.Вишня мав найбільшу популярність у читача; у ключовий для української культури період «Розстріляного Відродження» він належав до кола основних його творців; його доробок і читацький успіх не раз були предметом гострої полеміки.

Остап Вишня був чи не єдиним українським радянським письменником, котрий, окрім популярності, мав унікальний суспільний авторитет: у середині 1920-х років, несподівано для себе й влади, він став адресатом тисяч звернень із проханнями про допомогу від читачів, ставши своєрідною національної інституцією (що, ймовірно, було головною причиною його арешту й засудження як «націоналістичного терориста», а через 10 років — навпаки, чудодійного «другого народження»). Отже, осмислення із сучасних наукових позицій постаті й доробку О.Вишні має стати важливим елементом загального переосмисленні української культурної спадщини радянської доби.

Мета статті полягає не в літературно-критичному аналізі доробку чи життєписів О.Вишні, хоча елементи першого й другого у ній присутні. Вона пропонує міждисциплінарний аналіз тих репрезентацій постаті О.Вишні, інтерпретацій та способів використання його творів і суспільного авторитету (символічного капіталу видатної особистості), що мали місце в суспільстві й культурі протягом минулих десятиліть. Що реальний автор популярних фейлетонів із псевдонімом Остап Вишня та породжене його популярною творчістю однойменне культурне явище — не тотожні, давно констатував Б. Антоненко-Давидович:

«…сміховина невеликого ґатунку… складає літературне обличчя Остапа Вишні, ба навіть певне явище — “Остап Вишня”, над яким мало ще задумувався, а то й просто не думав сучасний український критик та публіцист» (Антоненко-Давидович, 1990, с. 413).

До цього він додавав, що критикувати О.Вишню — це «писати рецензію на нашого читача». Із тим, що виникнення й подальший розвиток культурного «явища Остап Вишня» обумовлене смаками й запитами українського масового читача 1920-х років, можна погодитися, з тим уточненням, що насправді протягом кількох десятиліть, завдяки змінам у державній політиці та в культурному профілі читацької аудиторії сформувалося не одна, а кілька різних іпостасей «Остапа Вишні» як суспільно-культурного феномена.

Далі ми розглянемо ці іпостасі, від Вишні — «короля українських тиражів» і «народного (селянського) гумориста» та створеного зусиллями стукачів і слідчих ГПУ фікційного образу «націоналістичного терориста Губенка-Вишні» — до шістдесятницької агіографії «народного сміхотворця» та до сформованого спершу на еміграції, а потім і в незалежній Україні образу Вишні — «національного подвижника/мученика».

У статті буде проаналізовано, як і ким творилися ці іпостасі, на якій фактичній та суспільно-ціннісній основі, яким було їхнє літературне й символічне наповнення. Тексти культури, пов’язані з творенням і поширенням згаданих іпостасей/репрезентацій, складають важливу частину культури пам’яті України, формують наші уявлення про власне минуле, що й визначає актуальність досліджуваної теми.

Методологічним підґрунтям статті є методи культурних досліджень (що передбачають розгляд того, як поширювалися, споживалися й сприймалися різними групами твори Вишні та його публічна персона в різні часи), а також— дискурсивний аналіз окремих творів письменника та їх критичної рефлексії.

За сформованими в культурних дослідженням методологічними підходами до дослідження постаті культурного героя як «комунікаційного феномена»¹, аналізуватимуться різні аспекти кількох згаданих вище «іпостасей» О.Вишні, сформованих в українській суспільно-культурній комунікації ХХ ст.

Слід згадати також вплив творчості О.Вишні на формування національної ідентичності окремих груп суспільства. Адже навіть критики «примітивного вишніанства» констатували українізаційний вплив гуморесок Вишні, зокрема й на такі русифіковані групи суспільства, як робітництво й службовців. Адже популярність «вишневих усмішок» сприяла формуванню національної свідомості та «уявлянню нації» не лише етнічно українським селянством, а й масовим міським читачем «усмішок».

Серед українських літераторів О.Вишня унікальний неодностайністю, навіть взаємною конфронтаційністю різних оцінок його творчості й особи. Неодностайність оцінок, політизованих і на позір суто літературних, існувала вже наприкінці 1920-х років, із появою його першого чотиритомника (Вишня, 1928); вона зберігалася до смерті письменника й не зникла дотепер.

Його високо цінували такі різні люди, як М. Хвильовий (1990), Ю.Лавріненко (1959), Л.Новиченко (1954); його критикували й лаяли такі навзаєм несумісні автори, як Б. Антоненко-Давидович (1990) і Д. Донцов², О. Полторацький (1930; 1954) і С. Єфремов³, Л.Первомайський⁴ і Є.Сверстюк⁵.

Контроверсійною залишається й сама ця творчість. Попри її значну популярність, досі немає повного наукового видання творів О.Вишні — можливо тому, що на кожному історичному етапі в його доробку виявлялися такі твори, що їх не вважали за можливе включати до чергової збірки «усмішок». «Незручність» доробку та біографії Остапа Вишні обумовила й іншу тенденцію в його критичній рецепції.

Навіть високі літературознавчі оцінки творчості Вишні зазвичай містять обмеження: письменника називають «народним», «невмирущим», «найкращим», навіть «фундатором», але — лише в рамках сатирично-гумористичного жанру. У 1920-і роки Вишню називали «королем українських тиражів» — комплімент сумнівний, бо ж «справжні шедеври» великих тиражів не мають, а українські тиражі — нерівня російським.

Якщо не рахувати скандального тексту О.Полторацького (1930), наукові праці про творчість Вишні почали з’являтися лише в 1950-і роки. Зате після смерті письменника їх потік, підсилений спогадами про нього, став доволі потужним — у бібліографічному покажчику «перебудовного» чотиритомника (Вишня, 1989, с. 578-594) їх уже понад двісті. Однак сьогодні, коли перевидані чи оприлюднені майже всі твори письменника, а особливо — після розкриття архівів радянських каральних органів та опублікування документів зі справ, що велися на нього в ГПУ-КҐБ⁶, практично всі праці, есеї та спогади радянських часів, виглядають якщо не маніпулятивно-нещирими, то неповними й застарілими.

Проблема ще й у тім, що наприкінці 1950-х у текстах про Вишню виникла, а в «застійні» часи — запанувала така тенденція: розвідки про його творчість робилися в панегіричному ключі, а біографічні тексти — в ключі агіографічному (про що — далі). У часи «гласності» перестала замовчуватися раніше заборонена частина творчості й біографії «народного сміхотворця»; наново оприлюднено чимало творів 1920-х років (зокрема, хрестоматійні «Чукрен» та «Чухраїнці»), табірний щоденник «Чиб’ю» і листи до дружини з таборів.

Але на модель наукового й суспільного осмислення постаті та доробку О. Вишні це вплинуло мало: панегіричний тип вишнезнавства й далі домінував, а в агіографії лише виник новий, мученицький лейтмотив (приклад — фільм «Із житія Остапа Вишні», 1991). Наукові та популярні публікації про О.Вишню з’являються й у незалежній Україні (як-от присвячений йому випуск 30 (2016) «Літературознавчих студій» КНУ ім. Т.Шевченка). Їх можна умовно поділити на такі групи:

- тексти панегіричного чи мартирологічного характеру, що продовжують агіографічну тенденцію 1960-х — 1980-х років (напр., М.Масловська (2016), Л.Монастирецький (2016), Г.Семенюк (2016), В.Кололомієць і O.Іванова (2016) та ін.);

- літературознавчі статті, де розглядаються окремі тематичні, стилістичні, мовні, жанрові чи якісь інші суто літературні та мовні моменти окремих творів або циклів (кількісно найбільша група праць про Вишню);

- не дуже численні зразки глибшого переосмислення творчості письменника в ширшому культурному та суспільно-політичному контексті — зокрема, праці Ю.Цекова (1988) та Ю.Коваліва (2016).

Отже, всебічне, концептуально свіже переосмислення суперечливого доробку Остапа Вишні та його постаті в українській культурі ХХ століття залишається невирішеною проблемою, тож ця стаття покликана зробити істотний внесок у цю справу.

Насамперед, варто нагадати фактичні обставини життя Павла Губенка, відомого як Остап Вишня. Початок був стереотипний: сільське походження; довге й нелегке (через безгрошів’я) здобування освіти. У 1917 році, студентом Київського університету, він брав участь у подіях Української революції, був співробітником Міністерства шляхів УНР, кілька місяців провів у контрольованому Директорією Кам’янці, де опублікував перші газетні фейлетони. За це, повернувши до Києва, був заарештований ЧК. Звільнений після клопотання лідера «боротьбистів» В.Блакитного, П.Губенко став газетярем, потім — сатиричним фейлетоністом Остапом Вишнею, і вже «не злазив з радянської платформи», але залишався українським патріотом.

Завдяки великій популярності своїх фейлетонів, О.Вишня увійшов до тодішньої літературно-мистецької еліти, став приятелем М.Хвильового, М.Куліша, Л.Курбаса, автором не лише фейлетонів та «усмішок», але й літературних пародій на колег і сатиричних п’єс, аж врешті увійшов до кола чільних постатей того явища, що одержало назву “Розстріляного Відродження”.

Те, що відбувалося в УСРР після 1929 року (процес СВУ, цькування колег-письменників за «націоналізм», розкуркулення й колективізація, а потім і Голодомор) викликало у Вишні та його друзів спершу наївні спроби розібратися й виправити «непорозуміння», потім — сум’яття й депресію, втечу в пияцтво, а для декого — в самогубство. Після 1930 року Вишня писав мало, а радянські видавництва майже нічого з його творів не видали.

Неласка влади до українських письменників із «ворожими настроями» вилилася в секретний нагляд ГПУ, потім— у цькування в пресі за «націоналізм» і «куркульську ідеологію», і врешті — в репресії. У грудні 1933 року Вишня, разом з іншими українськими діячами культури, був заарештований і невдовзі засуджений до розстрілу (заміненого на 10 років таборів) за «організацію теракту проти керівників КП(б)У» (Гальченко, 2018, с. 317-319).

На відміну від більшості репресованих письменників, він не загинув у ГУЛАГу, а влітку 1943 року був переведений до Бутирок, звідки через кілька місяців «достроково звільнений», а вже у лютому 1944 року в радянських газетах з’явилися перші фейлетони «воскреслого» О. Вишні, спрямовані, майже без винятку, проти «німецько-фашистських загарбників» та їхніх «українсько-німецьких буржуазно-націоналістичних прихвоснів».

Згодом О.Вишня у довірчих розмовах (про які дехто із співрозмовників доносив) зізнавався, що розуміє: його врятувала від таборів «Самостійна дірка», тобто потреба влади у використанні популярного гумориста для пропаганди в боротьбі з українськими націоналістами. Окрім того, у 1943 році в Бутирській в’язниці П.Губенка зробили секретним агентом. Та до цих обов’язків письменник, попри страх перед новим арештом, ставився недбало, тож у 1950 році чекісти його «розвербували як двурушника», давши трохи спокою старій і хворій людині (Гальченко, 2018, с. 415-416).

Восени 1955 року, за рік до смерті, О.Вишня був офіційно реабілітований «за відсутністю складу злочину». Це дало можливість розпочати підготовку двотомника вибраних творів, до якого вперше після звільнення увійшло трохи старих, довоєнних творів, хоча й наново відредагованих (цензурованих). Більшого він за життя не дочекався. Та існування Остапа Вишні як культурного феномена тривало, навіть у кількох іпостасях, що їх ми розглянемо далі.

Вишня — «селянський гуморист» або ж трікстер

Візуально різницю між вигаданим Остапом Вишнею й реальним П.М.Губенком засвідчив О.Довженко у шаржі «Остап Вишня в уяві читачів і в натурі» (1927). Шарж ілюструє не лише відмінність між культурою і натурою, а й призначення продукту, що звався «Остапом Вишнею»: спонукати читачів витворити у своїй колективній уяві образ «щирого українського гумориста», творця «вишневих усмішок». Сам гуморист описав народження Остапа Вишні лаконічно й не дуже серйозно: «Зробився я Остапом Вишнею й почав писати» («Моя автобіографія»).

Розпочавши писати «усмішки» (самоназва його фейлетонів), Вишня немовби приватизував відведений для них куток шпальти, а в «усмішках» тих неодмінно була певна змістовна роздвоєність, що вирізняла їх з-поміж газетного контенту. Практично всі фейлетони Вишні мали два структурні елементи: (1) офіційне пропагандистське послання (чи то позитивне — просування якоїсь політичної або просвітницької тези, чи то негативне — викриття котрогось із зовнішніх або внутрішніх ворогів радвлади); та (2) комічне опрацювання зазначеного послання, як правило — шляхом його «перекладу» буденною, розмовною мовою, або доведення до комічного абсурду висловів, вчинків, настанов тих, хто з офіційним посланням не згоден.

Наприклад, у політичному фейлетоні «Берлінська українська держава» (1928) комічний гетьман-емігрант Скоропадський ходить по своїй «державній території» (берлінській віллі), велично розмахуючи булавою:

«Ходить по території та махає булавою. Чотири вже булави розмахав, тепер бере жінчині від капелюшка булавки та махає» (Вишня, 1989, т. 2, с. 378).

Отже, читач мав вибір — сприймати чи не сприймати політичне послання «усмішки», але від комічного контенту не мав захисту — мусив сміятися.

Механізм успіху газетних фейлетонів О.Вишні серед українських селян добре пояснили тоді самі селяни, — власне, один із них, чию оповідь записав у 1926 р. фольклорист Федь Петлиця, а опублікував «Літературний ярмарок»:

«…Випустили одне, друге “Радянське село”, прислали на село, аж ніхто й даром не хоче, а не те щоб виписувати. Бо там ні Вишні немає, ні Антоші Ко. Тоді баче ВУЦИК, що діло — …, давай просить, щоб Остап уп’ять прийшов писать фелітони. А він (Вишня) тоді й каже: “як будете платить по 150 карб. за фелітон, то буду писати. О!” Ото так сказав Вишня. Ну що ж, ВУЦИК баче, що село не читає газет, давай платить і по 150 карб.» (Капустянський, 1929, c. 191).

Якщо цю оповідку вважати репрезентативною щодо настанов українського селянства 1920-х років, то маємо приклад negotiated reading: сільський читач ігнорував політичні послання «фелітонів» Вишні (бо вони ті самі, що й у решті дописів), та охоче розважався їх комічним наповненням.

Із таким фактом суспільно-культурного життя України 1920-х років, як величезна популярність «вишневих усмішок», мусили рахуватися критики і недруги О.Вишні (Б.Антоненко-Давидович, О.Полторацький), а також — визначений колись М.Йогансеном один відсоток українців, котрі, на відміну від решти 99%, не сприймали Остапа Вишні з його «примітивним, шаблонним гумором», але, зачитавши на доказ цього кілька фраз із «усмішки», буцімто починали реготати, примовляючи:

«Адже ж я казав вам — це таке дурне, що неможливо втриматися від сміху» (Смолич, 1971, с.237-238).

Одначе позірна простота, розмовна природність «вишневої» фрази нерідко слугувала засобом приховування не цілком безпечних послань, адресованих «своєму» читачеві. Приклад — фраза з «Моєї автобіографії», де автор дає по-трікстерськи легковажну відповідь на дражливе запитання:

«Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та того ж, що й ви!»

Способів прочитання цієї фрази більше, ніж два (домінантний та опозиційний), що їх пропонує теорія negotiated meaning. Переклад цієї фрази мовою тодішніх літературно-політичних дискусій такий: «Від петлюрівця чую!» Але автор, мабуть, волів би, щоб її прочитали в дусі толерантності: «Хто в молодості не помилявся!» Та удавана легковажність тоді не спрацювала: фразу помітили ті, «кому слід», і прочитали її у домінантній тоді версії, приблизно так: «колишній петлюрівський фейлетоніст Вишня стверджує, що в часи громадянської війни всі українці, чи принаймні інтелігенти, були на боці Петлюри, а може, й досі йому симпатизують».

Однак постать «Вишні-петлюрівця» — то вже пізніший культурний продукт, а найпершу з іпостасей Остапа Вишні, що її можна назвати «Вишнею— трікстером», почав творити той «культурно примітивний» читач-селянин, що так не сподобався Антоненкові-Давидовичу (1999).

«Народні» оповідки про Вишню, записані на Полтавщині і Катеринославщині у 1925-1926 роках і опубліковані в 1929-му, можна вважати першими фікційними життєписами нашого героя. Зокрема, в записі під назвою «Чого Вишня пише» оповідалося, як Вишню-петлюрівця «упіймав Буденний» і примусив його «писати хвелітони смішні поти панів і Петлюри», а той невдовзі посміливішав і хитро виторгував у «Вуцика» чималу ставку гонорару. В інших селянських оповідках Вишня також постає як пікаресковий персонах усної творчості, як сучасний трікстер, такий собі Ходжа Насреддін часів НЕПу:

«Вишня став уже напівлегендарною людиною серед українських селян… Вони нерідко вважають його за найпершого захисника, посередника між ними й ВУЦИКом, чи тов. Петровським, де він ніби — своя людина. У численних розповсюджених про нього легендах він уявляється то колишнім дідичем, що з горя став писати “чудасії”, то денщиком, то євреєм, що чесно вибився в люди, то червоним отаманом, під яким служив і Котовський, то просто митцем на всі руки, що його близько до кишені не підпускай» (Капустянський, 1929, c.190).

Усупереч твердженням автора публікації І.Капустянського, серед оповідок нема таких, де Вишня поставав би «найпершим захисником», зате є одна, де за Вишню приймають вокзального злодюжку, котрий, перш ніж витягти у пасажирів гроші, розважає їх анекдотами про Пушкіна й Ґрішку Распутіна, бо Вишня «ну чисто так пише, як той розказував» (Ibidem, c. 193).

За структуралістичними уявленнями, персонаж–трікстер відіграє у традиційних культурах роль міфічного посередника між «верхнім» і «нижнім» світами, зокрема — між елітою та простолюдом, владою й народом. Уявлення про Вишню як мастака, котрий заробляє тим, що смішить сільського читача, але вхожий до Г.Петровського, не суперечать такій інтерпретації.

Сформований у 1920-і роки імідж Вишні як «селянського гумориста» одержав розвиток у часи хрущовської «відлиги» — Вишня став «народним сміхотворцем». У працях і спогадах про його життя й творчість, створених у 1960-1970-і роки, є наскрізний мотив «глибокої народності» творчості Вишні, котра включала «народність» його мови, сюжетів, образів, героїв тощо.

Доклався до цього й сам Вишня, декларуючи «народне» походження всього переліченого у щоденникових записах, явно призначених, утім, також і для стороннього ока. Для письменника, невпевненого в своїй подальшій долі, ті «народолюбні» декларації були засобом самозаспокоєння («Мої твори рецензував народ» — отже, лайку офіційних критиків не слід сприймати, як остаточний присуд) і самовиправдання (якщо після нового арешту щоденник читатимуть слідчі).

У 1960-і роки знову з’явилися публікації «народної творчості про О. Вишню», що засвідчували всенародну любов до гумориста. До цього ніби-фольклору слід ставитися обережно. Наприклад, стаття Д.Оверчука (1969) «Де Остап Вишня, там міліція лишня» нового матеріалу майже не містить— вона складається почасти з «фільтрованого» переказу публікації І. Капустянського, почасти — з радянського псевдо-фольклору, якого тоді фабрикувалося чимало⁷, а почасти — з фольклору письменницького (як-от епіграма на оперетковий мотив «Пера Остапа боїться папа, і сам всевишній боїться Вишні»).

«Народність» Вишні та його «усмішок» має беззаперечний фактичний складник — величезну читацьку популярність у 1920-і роки, та повернення цієї популярності, хай часткове, у 1940-1950-х. Про раніше нечувану в українській літературі популярність Вишні, рекордні тиражі його книжок (за деякими твердженнями — мільйонні (Маківчук, 1974, c. 4-5), за іншими — «шестизначні» (Гальченко, 2018, c. 5-6), про їх багаторазове перевидання можна прочитати майже в кожній праці про письменника. Але ці твердження стосуються видань 1920-х років.

Натомість у 1960-х ознак всенародної любові до Вишні вже було небагато; «народний сміхотворець» перейшов у розряд офіційних класиків, яких «проходять» у школі, зрідка читають для задоволення, але неофіційним авторитетом уже не наділяють. Зменшення популярності можна пояснити тим, що чимало ранніх «усмішок» Вишні дочекалися перевидання лише в семитомнику 1963-1965 років, а такі повоєнні тексти, як «Великомученик Остап Вишня», у «покоління ХХ з’їзду» викликали не сміх, а радше гірку посмішку співчуття до письменника, змушеного принижуватись, аби вижити.

Водночас у 1960-х — 1980-х роках зусиллями літературознавців і мемуаристів в українській культурній пам’яті створено легенду про невмирущу всенародну любов до «великого сміхотворця»; пізніше вона стала елементом патріотичної міфології «Розстріляного Відродження». В основу цієї легенди, крім великої популярності «усмішок» Вишні, ліг також його значний особистий авторитет у читачів 1920-х років як заступника скривджених (про що далі).

Вишня — «король українських тиражів»

Хто ж забезпечував величезний успіх «усмішок» Остапа Вишні, інакше кажучи, що собою являла його читацька аудиторія? Більшість його творів публікувалася спершу в газетах. «Вісті ВУЦВК» мали наприкінці 1920-х наклад до 90 тис примірників, а наклад «Радянського села» в 1928-1929 роках перевищив пів мільйона (Солодовник, 1998, с. 69). Потім фейлетони перевидавалась у збірках обсягом від кільканадцяти сторінок малого формату («метеликів») — до солідних збірок «Вишневих усмішок» обсягом до ста сторінок (Вишня, 1989, т. 1, с. 405).

Між обсягом, накладом і ціною «усмішок» існував тісний зв’язок: що менший «метелик», то більше примірників можна видрукувати й меншу поставити ціну, чим удоступнити книжечку для масового, незаможного читача. Отже, «шестизначні тиражі» (сто тисяч і більше) мали саме невеличкі «метелики», й саме таких позицій бачимо найбільше в бібліографії видань письменника. На 1928 рік його доробок уже був достатній для появи «Усмішок у 4-х томах», через два роки перевиданих. Це не заважало появі нових «метеликів» — їх купували ті, хто не міг дозволити собі «товстих» книжок.

Чи були селяни основною аудиторією «народного гумориста»? Якщо йдеться про читачів газети «Радянське село» чи «Вісті» — то, мабуть, так, бо аудиторія цих видань була селянська. Але книжок селяни тоді, як і пізніше, практично не купували. Б.Кравченко цитує радянську статистику кінця 1920-х років, за якою 83% книжок в УСРР купували в містах (Кравченко, 1997, с. 129).

Тож навіть із поправкою на те, що спраглі культурної розваги селяни могли купувати книжки в місті, бо в селах не було книгарень, виходить, що основним споживачем книжок О. Вишні мав бути городянин, тобто людина в побуті й за освітою переважно російськомовна. Тож Б.Антоненко-Давидович мав підстави для твердження, що

«…нашу сучасну українізацію можна назвати “українізацією імені Остапа Вишні”, беручи на увагу значення й вагу “Вишневих усмішок” у справі безболісного й самоохотного переходу різних ґатунків “принципових ворогів” до лона української культури» (Антоненко-Давидович, 1999, с. 412).

Матеріали стеження за Вишнею агентів ҐПУ дають свідчення, що та цільова аудиторія, яку собі вимріяв гуморист, не збігалася з його реальним читачем, принаймні міським. У січні 1927 року О.Вишня побував в Одесі, де місцева інтелігенція влаштувала йому два вечори. У першій частині вечора Вишня читав гуморески, у другій — давався концерт (мабуть, аматорський). Як доносили агенти «Общественник» і «Молдаванка», публіці (агенти назвали її «местной украинской общественностью») виступ Вишні дуже сподобався, а концерт?— ні; його оцінено як «малоросійщину». А самому О.Вишні не сподобалися ні концерт, ні публіка:

«О.Вишне не понравилась публика, которая была на первом вечере… Он говорил, что думал, что будет публика пролетарская, а пришли главным образом буржуа. У связи с этим он вначале было отказался от выступлений на втором вечере и только после долгих просьб согласился» (Гальченко, 2018, с. 242–243).

Які твори Вишні мали найбільшу популярність у платоспроможного міського читача? Можемо хіба що з’ясувати, які збірки «усмішок» витримали найбільше перевидань. Протягом 1927-1930 років збірка антирелігійних гуморесок «Діли небесні» (39 с.) мала 5 видань; збірка «Українізуємось!» (32с.) — також 5 видань; «Вишневі усмішки кримські» (144 с.) — 3 видання; ще дві «метеликові» версії — «Кримська ніч та інші оповідання» (23 с., 3 вид.), «Життя татарчине та інші оповідання» (31 с., 4 вид.) (Вишня, 1989, т. 4, с. 534-550). Схоже, що й серед городян більшим попитом користувалися ті «усмішки», де було менше політики й більше розважального елементу.

«Королю українських тиражів», яко знаменитості, належало мати життєпис, призначений для вдячної публіки, адже масова популярність породжує попит на celebrity gossip. Тож у автора «вишневих усмішок» з’явилася «Моя автобіографія» (1927) — твір радше розважального, ніж пізнавального характеру, котрий увійшов до кількох збірок 1920-х років. До цього твору пасує визначення «непростий», бо такий він за структурою, жанром, змістом, та й за долею.

«Моя автобіографія» (Вишня, 1989, т. 2, с.5-15) починається як пародія на життєписи видатних письменників, продовжується як пародія на офіційну анкету, а під кінець стає пародією на журнальне інтерв’ю знаменитості. Найбільше місця в «Моїй автобіографії відведено дитинству письменника. Тут Вишня широко застосовує свої улюблені прийоми зниження стилю й гіперболізації комічного, доводячи до кумедного абсурду свої ніби-спогади про те, що його, як майбутнього письменника, «надихало», в які «глибини» й «вершини» тягнуло… Водночас опис сільського дитинства позбавлений сентиментальності. Скажімо, оповідаючи про батьків і дідів своїх, Вишня не забуває додати майже про кожного: «…і пив горілку».

У такому ж знижено-комічному стилі оповідає Вишня й про свою освіту та роботу фельдшера. Але потім перед ним постає непросте завдання: оповісти про контроверсійні речі — свою участь у подіях Української революції 1917 року, перебування в Кам’янці за Директорії, нарешті — арешт чекістами в 1920 році. Для цього автор обирає комічну самоіронічну скоромовку, сповнену евфемізмів і небезпечної словесної гри:

«Ну, а потім під’їхала “платформа” (натяк на поширений тоді вираз «стати на радянську платформу» — О. Гр.), мене й посадили. Потім випустили, але я вже з “платформи” не злазив. Нема дурних» (Вишня, 1989, т.2, с. 10).

Прикладом поєднання фактичних деталей із униканням дражливих фактів є місце, де йдеться про перебування в Кам’янці та про перший арешт:

«Писати в газетах я почав у Кам’янці, на Поділлі, в 1919 році, за підписом Павла Грунського (Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та того ж, що й ви!)». — «Жив я в Києві. В Харків “мене переїхали” 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні 1921 року почав я працювати у “Вістях” з Вас. Блакитним» (Ibidem, c. 11).

Через кілька рядків автор повідомляє, що він «зробився Остапом Вишнею та й почав писати», після чого власне автобіографія закінчується, починаються комічно-ухильні, розважальні за тоном відповіді на уявну анкету — «як я пишу», «як ставлюся до теперішніх літературних організацій», «яких письменників люблю» (автор каже, що любить Хвильового й Досвітнього, бо з ними добре ходити на полювання, а зі «старших письменників» — Нестора Літописця), «яких тварин люблю» (каже, що кіз) тощо.

Маємо не життєпис реальної особи, а гумористичний твір, що його «ліричним героєм» є сам гуморист зі своїм фікційним життям, у якому одні епізоди (безпечні) — комічно гіперболізовано, інші ж, контроверсійні — самоіронічно змазано, а про решту промовчано.

Мабуть, масовому читачеві така «автобіографія» подобалася (бо не раз перевидавалася), але декому з колег і начальству — ні. Твір став об’єктом цькування в радянській пресі (див. cумнозвісну статтю Полторацького, 1930).

«Мою автобіографію» 1927 року можна вважати ілюстрацією рамок свободи творчості, що діяли в порівняно ліберальні часи непу, українізації та численних літературних і мистецьких об’єднань. Уже через два роки ці рамки стали так швидко звужуватися, що своїм рухом «придушили» багатьох творців.

Показовою є подальша доля твору. Після арешту письменника всі його твори опинилися під забороною, що діяла й після його звільнення в 1943-му: публікували тільки нові фейлетони. Натомість три твори Вишні («Моя автобіографія», «Чукрен» та «Чухраїнці») включено Ю.Лавріненком до виданої паризькою «Культурою» антології «Розстріляне Відродження» (1959).

Лише після реабілітації письменника знову опублікувати (у двотомнику 1956 року) «Мою автобіографію», але — в дуже скороченій редакції. Твір фактично обривається на середині, на фразі «Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати», але й у першій половині є численні купюри як політичного характеру (нема згадок про Центральну Раду, про «посадку на платформу», про Кам’янець), так і, сказати б, морального (скорочено кількість словосполучень «…і пив горілку» та «з горілки померли»). Отже, реабілітованому Вишні, вже «народному гумористові», дозволено мати легальний життєпис, але — літературно-фікційний, ще й добряче цензурований.

У 1940-х роках звільненому, але не прощеному Вишні не дозволили навіть офіційно відзначити 60-ліття письменника (1949). Та сатирик повернув собі читацьку («народну») популярність. Донесення інформаторів МҐБ свідчать, що в 1948 році в ході поїздок письменників по Україні, на їхніх зустрічах із читачами найбільший успіх («сплошной фурор») мав саме Вишня, до нього в готель приходили юрми шанувальників (Гальченко, 2018, с.377-378).

2020 01 27 vyshnia4

Лише восени 1955 року, після реабілітації письменника, підготували двотомник вибраних творів (Вишня, 1956), куди увійшло трохи «старих» гуморесок, спеціально для цього відредагованих самим автором (наприклад, «Моя автобіографія» від того скоротилась удвічі). Але «дотабірні» твори склали ледве половину першого тому — домінували «мисливські усмішки» та доброзичливі гуморески про передових ланкових і про дітей. Позитивною рисою цього видання можна вважати те, що письменник дожив до його появи.

Вишня — «народний заступник»

Майже неодмінним елементом книжок, статей та спогадів про Вишню є згадка про сотні листів і звернень читачів до нього по допомогу. У 1929 році фольклорист І.Капустянський в огляді «народних» оповідок про Вишню констатував:

«Вишня став уже напівлегендарною людиною серед українських селян, що закидають його сотнями листів. Вони нерідко вважають його за найпершого захисника, посередника між ними й ВУЦИКом, чи тов. Петровським, де він ніби — своя людина» (Капустянський, 1929, с. 189).

А в передмові до двотомника 1956 року Ф.Маківчук оповів «невигаданий епізод», що буцімто стався на звітно-виборчих зборах «в одному з колгоспів Вінницької області»: колгоспники лаяли свого «нетямущого, але питущого» голову, а він?— «не визнавав ані критики, ані самокритики», аж доки присутній секретар райкому підсумував критику пропозицією зняти голову з роботи, але такої кари здалося замало, тож у ході обміну думками найкращим засобом покарання визнано погрозу «протокол зборів послати Остапу Вишні», щоб він «написав про нашого голову фейлетона» (Маківчук, 1956).

У цій оповідці відобразилася радикальна зміна (у порівнянні з 1920-ми роками) в допомоговій функції Вишні-сатирика: тоді скривджені місцевим начальством люди просили допомоги у того, на чию підтримку мали якусь надію, а в «невигаданому епізоді» Ф.Маківчука Вишня має додатково публічно висміяти негативного персонажа, котрого вже покарало партійне начальство.

Сам Вишня в «Автобіографії», написаній 1933 року в тюремній камері ГПУ, так описав своє спілкування з читачами:

«…треба було читати силу кореспонденції і листів, адресованих численними кореспондентами і мені особисто, і редакції.. Я не в силах був за день, було, перечитати листів, що надходили на мою адресу» (Гальченко, 2018, с. 66).

Згадував про Вишню — порадника й благодійника у «Розповідях про неспокій» його багатолітній приятель (і водночас — інформатор «органів») Ю.Смолич. Розповівши, що наприкінці 1920-х років «листів Вишня одержував без ліку» й щомісяця писав своїм кореспондентам «добрих дві сотні листів» у відповідь, Смолич додає перелік розмаїтих форм Вишневого благодійництва українським митцям:

«…якщо в якомусь театрі тяжко захворював актор, то Вишня йшов до відділу соцзабезпечення і роздобував для нього путівку на курорт, престарілих він влаштовував до притулку; якщо мав гроші — позичав (без віддачі, звичайно) незаможним діячам усіх мистецтв… Павло Михайлович незмінно з’являвся біля постелі письменника, якщо той хворів» (Смолич, 1971, с. 234–235).

Що численні звернення до Вишні по допомогу— не вигадка, свідчать також матеріали «справи-формуляра» ГПУ. У другій половині 1920-х чекісти не лише оточили Вишню сексотами, а й перлюстрували його листування. Кілька листів із проханнями потрапили до збірки, впорядкованої С.Гальченком (2018). Усі вони — від українських інтелігентів з різних міст — Києва, Полтави, Сталіна (Донецька), а прохання в них стосуються переважно несприятливих обставин, що їх мала творча інтелігенція радянської України навіть у часи «українізації». Яскраво це видно в листі Артема Березюка, театрального діяча з міста Сталіне:

«…одним словом, ця наволоч до краю розбиває українську культуру. Треба ґвалтом кричати — рятуйте, інакше все загине. (…) Коли б ви змогли увірвать хоч годину-півтори на цю справу, то ви б, Вишенька українська, світовим рупором-гучномовцем кричали б на увесь світ і на всіх мовах.

…І гріх буде з боку Остапа Вишні, коли він одмовиться допомогти розвернути смердюче багно ворогів української культури. Ось я вам зараз їх перелічу і схарактеризую. (…) Так чуєте, Вишенька, слухайте, бо коли ви не вислухаєте, то й хай і чорт вас там забере, з будинком вашого «Слова» (Гальченко, 2018, с.271–273).

Ті, хто звертався по допомогу до Вишні, не конче були шанувальниками його таланту. Дехто писав, бо втратив надію на інші шляхи вирішення проблем. Наприклад, академік С.Єфремов двічі згадує у щоденнику про листи до Вишні. Перший запис — 24 квітня 1925 року: «Вчора послав ділового листа до Остапа Вишні (про пенсію для Саксаганського та С.Тобілевич)» (Єфремов, 1997, с. 228).

Другий, докладніший запис — 7 липня того самого року:

«Цидулка до О.Вишні з приводу пенсії Саксаганському та Самійленкові. Їхні документи з клопотанням од Академії знов загублено в Харкові. Вже втретє. Пишу, щоб поклопотався, чи не розшукають» (Ibidem, c. 253).

Жодної згадки про реакцію Вишні в щоденнику Єфремова нема.

Після війни можливості звільненого, але не реабілітованого Вишні якось допомогти навіть друзям, які про це просили, значно звузилися. Звернімося знову до Смолича, але не мемуарів, а донесень агента «Стрела». У лютому 1946 року Вишні передали листа від давнього друга, репресованого письменника В. Гжицького, якому після завершення «відсидки» додали новий строк, тож він розпачливо писав до Вишні:

«Клімат мені тут не сприяє, і — Вас я молю, допоможіть мені звільнитись досрочно» (Гальченко, 2018, с. 337).

Через два місяці після цього агент «Стрела» доповідав, що Вишня вже і йому показував листа Гжицького, ділячись стурбованістю про його долю та невдалими результатами своїх клопотань:

«Он уже предпринимал некоторые шаги — был у прокурора, и прокурор объяснил ему, что Гжицкого нельзя освободить по той причине, что хотя и был приказ о задержании отбывших срок до конца войны и война окончилась, но не было еще приказа об окончании срока задержания» (Гальченко, 2018, с. 340).

Наміру допомогти Вишня не облишив, хоча й вважав, що його особисті клопотання, скоріш за все, зашкодять і Гжицькому, і йому самому:

«ВИШНЯ ломает голову, подбирает разные варианты… Все варианты упираются в то, что нужно идти и просить — то ли Хрущева, то ли Гречуху, но ВИШНЯ этот способ отбрасывает, говоря: “Мне этого нельзя. Я человек стреляный, я знаю, чем это угрожает: тотчас же сделают вывод, что я хочу сгруппировать националистов. На это мне нельзя идти. Противно признаться, но я же тоже человек и туда обратно не хочу”» (Ibidem, с. 341).

Вочевидь, жоден із придуманих Вишнею варіантів допомоги не спрацював, бо В.Гжицький пробув у засланні аж до середини 1950-х років.

Із усіх цих свідчень можна зробити висновок: роль Остапа Вишні як неформальної громадської допомогової та оскаржувальної інституції була культурною комунікацією трохи перебільшена й міфологізована, але не тому, що письменник не бажав чи не міг допомагати людям, а тому, що радянський режим часто не давав йому цього робити, бо не терпів жодних громадських інституцій, котрі не були б і створені, й цілковито контрольовані владою.

Вишня — «ворог народу»

Таку іпостась та відповідну біографію свого підопічного П.Губенка працівники ГПУ почали творити ще до того, як він став Остапом Вишнею. Його «справа-формуляр» починається з матеріалів слідства ЧК 1920 року, після арешту «по обвинению в петлюровщине» (Гальченко, 2018, с.230-237).

Особливістю життєпису Вишні — «ворога народу», продукту багатолітньої колективної творчості сексотів, слідчих і самого об’єкта нагляду та «судочинства», є те, що достовірні факти життя П.Губенка цікавили лише його самого, а інших «співавторів» цікавило те, що можна інтерпретувати як антирадянську діяльність. Серед матеріалів «справи» є доноси про його дружні контакти з колишніми українськими есерами, про спілкування з «націоналістичним» оточенням М.Хвильового, а згодом Вишня, завдяки своїй громадській активності, став уже самостійним об’єктом «розробки». У зведенні ГПУ за травень 1928-го читаємо:

«Остап Вишня бегает по городу, собирая у “украинской общественности” подписи под протестом против “зажима” украинской культуры. Им уже собрано 150 подписей» (Гальченко, 2018, с. 245).

Свідчення реальних настроїв найпопулярнішого письменника УРСР у ті роки дає донос агента «Тичини» за жовтень 1928 р., після повернення Вишні з поїздки до Німеччини та Польщі:

«Остап Вишня при встрече с Лебеденком (есер, приятель Вишні — О.Гр.) чуть-чуть не расплакался и, воздев глаза вгору, сказал: “Яка чудові річ воля, знаєте, наш Радянський Союз — це в’язниця, а Европа — рай”. “І, побачивши це все, ви будете бардом червоного пана?” — спросил Панас. “Що ж робить, така моя собача доля,” — грустно заявил Вишня» (Ibidem, c. 248).

У перші дні після арешту (грудень 1933 р.), вочевидь, на вимогу слідчого «чистосердечно зізнатися й про все розповісти», Вишня пише автобіографію (Ibidem, c. 59-72), обсягом значно більшу та насиченішу фактами і зізнаннями, аніж фікційна «Моя автобіографія» 1928 року.

В ній, з одного боку, висвітлено ті періоди й обставини життя письменника, про які згадувати в публікаціях йому було неприємно чи небезпечно (а в камері ГПУ вже слід було боятися приховування фактів), а з іншого— автобіографію Вишня писав, іще не знаючи, що він — «активний член контрреволюційної організації, головний учасник замаху на Постишева» (у цих злочинах він зізнався через десять днів, 9.01.1934 року, вже по-російськи).

Із автобіографії арештованого П.Губенка ми, зокрема, довідуємося, що:

- батьки його, «люди малокультурні, пнулися до якихось підпанків»;

- після військово-фельдшерської школи він шість років прослужив фельдшером у царській армії, де його «гнули в баранячий ріг», тому й не любив про ці роки згадувати;

- восени 1918 року він був учасником антигетьманського повстання — «з Києва втік в район повстання (Фастів) і звідти з повстанським військом знову повернувся до Києва»;

- у санітарному управлінні Міністерства шляхів УНР він був дідоводом, зате за начальника мав відомого українського діяча Модеста Левицького, який став для молодого Губенка «ідеалом людини»⁸;

- навесні 1919 року, при наближенні червоних, П.Губенко утік з Кам’янця й перейшов фронт разом із групою есерів; на радянському боці у реввійськраді 12-ї Армії їх прийняли В.Затонський і П.Любченко, після чого «відпустили на вільне життя в Києві», але восени 1920 року Вишню, як і інших українських есерів, арештувало ЧК й своїм рішенням дало йому три роки концтаборів;

- дружба Вишні з Хвильовим розпочалася з того, що останній попросив Вишню, як знавця української мови, прочитати й відредагувати рукопис «Синіх етюдів» — першої збірки новел Хвильового;

- у 1929 році у Вишні розпочалася довга творча й психологічна криза: звичних «усмішок» він уже не міг писати, тодішньої суспільно-політичної ситуації (колективізації) не розумів, тож почав пити («найганебніший період мого життя, що тягся мало не чотири роки»).

Автобіографія містить зізнання в «зраді інтересів народу» у формі участі в «петлюрівщині», але визнання членства в контрреволюційній організації чи в тероризмі там немає. Та для ҐПУ це не мало особливого значення: за місяць до арешту О.Вишні в тому, що така організація, очолена Хвильовим, існувала, що Вишня був її активним членом, уже дали свідчення арештовані раніше М.Грицай та О.Досвітній. А з 9 січня 1934 року такі ж зізнання підписав і Остап Вишня.

Тож у його справі ніби співіснують два життєписи: перший — покаянний, але «негодящий» для слідства, другий — у формі протоколів допитів та обвинувального висновку, де читаємо фіктивний життєпис Вишні — «контрреволюційного терориста», котрого в 1927 році буцімто завербував Хвильовий «в контрреволюционную подпольную организацию, по заданиям этой организации я выезжал на село, проводил подрывную работу». Нарешті, восени 1933 року разом із Досвітнім Вишня буцімто готував убивство Постишева під час жовтневої демонстрації (Ibidem, c.78-81).

Донедавна українській публіці були недоступні ані перший, ані другий життєписи. За Сталіна було відомо, що Остап Вишня «виявився ворогом народу». А в 1943 році, перед звільненням, чекісти поставили О.Вишні непросте завдання в царині біографістики. Етапованому з Півночі П.Губенку знову наказано написати автобіографію, котра мала включати й ту «злочинну контрреволюційну діяльність», що в ній письменник колись зізнався.

Так з’явився текст «Основные этапы моей жизни и работы» (Ibidem, c. 310 - 320), написаний у камері Бутирки і змістом схожий на «Автобіографію» грудня 1933 року. Вишня зізнається, що робив «багато помилок», що були в нього «шкідливі» твори, однак і перше, й друге не було свідомо ворожим, та й націоналістом він ніколи не був — навпаки, писав сатиричні твори проти націоналістів.

А далі письменник намагається вирішити найскладніше (з погляду логіки і глузду) й найнебезпечніше (з погляду наслідків) завдання: вписати у життєпис «злочини», за які був засуджений, але так, щоб було зрозуміло: «злочинів» тих він насправді не чинив. Спосіб, у який це зробив Вишня?— дивовижний у своїй простоті. Він пригадує висунуті проти нього звинувачення й хід слідства:

«Я обвинен в принадлежности к антисоветской организации, существовавшей на Советской Украине и возглавлявшейся, если не ошибаюсь, бывшим замнаркома просвещения УССР Приходько. Название организации не знаю, так как в процессе следствия название установлено не было» (Ibidem, c. 317).

А потім Вишня описує, як саме зізнавався в «тероризмі»:

«Я долго не подписывал. Я отрицал обвинение.

‒ Зачем это, кому это нужно? — спрашивал я следователя.

‒ Это нужно для революции!

Я подписал, не задумываясь. Говорю то, что было» (Ibidem, c. 318).

На мою думку, саме ці сторінки, що довго чекали читача, а не колись канонічну «Зенітку», варто вважати свідченням повернення Остапа Вишні в літературу. Та після виходу О.Вишні «на волю» паралельне співіснування його таємного й публічного життєписів продовжилося. Адже те, що навесні 1944 року в радянській пресі знову з’явилися фейлетони за підписом Остапі Вишні, раніше оголошеного «ворогом народу», треба було якось пояснити цьому народу. До пояснень спонукало й те, що в окупованій німцями Україні як окупаційна преса, так націоналістичне підпілля використовували в пропаганді факти репресій проти українських письменників, серед них і О.Вишні:

«После занятия немцами гор. Житомира и его окрестностей, как в Житомире, так и на селах появились расклеенные листовки, в которых рекламировалось до того никому неизвестное имя Степана Бандеры как вождя украинского народа, упоминались имена Петлюры, Грушевского, Остапа Вишни, Скрипника, Затонского, Гринько, Любченко, Косинки и др. «борцов за свободу украинского народа, замученных Советским правительством»⁹.

З-поміж усіх згаданих тут «замучених борців» живим тоді залишався тільки Вишня. Тож чому б владі не скористатися таким символічним ресурсом для боротьби з «бандерівщиною»? Продуктом експлуатації Вишні як символічного ресурсу став фейлетон «Великомученик Остап Вишня» (Вишня, 1989, т. 3, с. 41-44), включений до збірки «Самостійна дірка» (1945) та до всіх радянських багатотомників письменника.

Уявним оповідачем у фейлетоні є якийсь «українсько-німецький націоналіст» — персонаж, вигаданий для згаданої збірки 1945 року, коли війна ще не закінчилася й «бандерівців» слід було змальовувати як креатуру нацистів. Авторський епіграф до фейлетону стверджує, що «українсько-німецькі націоналістичні газети зняли були ґвалт, буцімто мене, Остапа Вишню, замучили більшовики».

Які то газети, коли вони ґвалт зняли, автор не уточнює. Оскільки «бандерівським» дискурсом Вишня не оволодів, то для фейлетону обрав підхід, колись використаний у творі «Дещо з українознавства» (1926): доведення до комічного абсурду стереотипів етнографічного націоналізму. В такому ключі оповідається про «мученицьке житіє» українського гумориста Остапа Вишні, якого комічно-жорстокі більшовики буцімто розстріляли саме за те, що він був націоналістом.

Пожартувавши з приводу розстрілу героя (тобто самого автора), Вишня посилає себе, замученого, до окремого українського автокефального раю, де «самий вишняк, і весь у цвіту», а українці-праведники їздять на волах і цілують панам ручки. Кінець фейлетону присвячено комічно-абсурдному викриттю оповідачем «фальшивого» Остапа Вишні — того, «що тепер по більшовицьких газетах пише».

Виявляється, що він зовсім не Вишня, а «Павел (через ять) Міхайловіч Губєнковъ», родом із Рязані, «увесь у личаках» і з бородою «клінушком» (як у Леніна?) Мабуть, це нагромадження комічного абсурду мало переконати читача, що насправді все навпаки: Остап Вишня — ніякий не націоналіст, ніхто його не мучив і не розстрілював. Але, за цією логікою відторгнення абсурду, читач може дійти висновку, що й автор — не «справжній Остап Вишня»…

То що ж насправді хотів сказати читачеві «воскреслий» Вишня, де він позиціонував самого себе в абсурдній реальності фейлетону? Адже і звинувачення в націоналізмі, й засудження до розстрілу, й те, що протягом десяти років він був не письменником Остапом Вишнею, а «з/к П.М.Губенком» — усе це факти життя реального, не фікційного Вишні. Є у фейлетоні й текстуальні перегуки з «Моєю автобіографією» 1927 року.

Про реальне ставлення письменника до «висміяної» ним у фейлетоні теми свого «великомучеництва» дозволяє судити донесення сексота «Юрьєва», подане у квітні 1946 року, після зустрічі з Вишнею у Києві:

«Дома, за чаем, в присутствии жены, ВИШНЯ не раз заговаривал о лагерной жизни, причем из его воспоминаний легко было понять, что здесь, в кругу семьи, друзей, знакомых его пребывание на Севере расценивается почти как “мученичество”, как “подвиг борца за идею”» (Гальченко, 2018, с. 344).

Це, а також інтертекстуальні перегуки аналізованого фейлетону з давніми, тоді забороненими творами, підштовхує до здогаду: а може, «воскреслий» Вишня намагався вкласти до «фейлетону про себе» ще й неофіційне, приховане послання для читачів-однодумців, щось на кшталт: так, це справді я, той самий Вишня, мене мало не розстріляли, але я нічого з давнього не забув, хоча й змушений своїм мучителям служити — «така вже моя собача доля», за його власним виразом.

¹ Детально про цю методологію — див. Гриценко (1999).

² У 1920-х рр. теоретик інтегрального націоналізму писав: «замість Гайне, Свіфта, Рабле, …знаходимо Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок — “літературного обивателя”, як казав Щедрін, “непреклонного облічітеля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму”» (цит за: Лавріненко, 1959, с. 605).

³ У вересні 1926 р. С. Єфремов, побувавши на виставі театру ім. Франка «Вій» за п’єсою О. Вишні, записав у щоденнику: «Не вистава, а гармидер, судовисько, кошмар. Найогидніша ‘малоросійщина’. Колись ми такі спектаклі звали гидотою, тепер це зветься гротеском» (Єфремов, 1997, с. 407).

⁴ У листопаді 1946 р., після звільнення О. Вишні з газети «Радянська Україна» за фельєтон «Дозвольте помилитися» (де буцімто були антисемітські стереотипи), інформатор МҐБ доносив: «Писатели возмущены публичным выпадом Первомайского против О. Вишни. Выступая в университете перед большой аудиторией студенческой, Первомайский заявил: “Остап Вишня не писатель, а базарная торговка!” К этому он прибавил еще немало подобных эпитетов. Сам Вишня очень тяжело пережил это» (Гальченко, 2018, с. 361).

⁵ У статті «Іван Котляревський сміється» Є.Сверстюк (1972) писав: «Малоросіянство і котляревщина розмножились у різних жанрах і чудово розрослись у затхлому повітрі… Особливо у 30-і — 50-і роки. Цю тенденцію можна прослідкувати на інтелектуальній ентропії гумору Остапа Вишні».

⁶ Як випливає з документів у збірці «Остап Вишня» (Гальченко, 2018) справу-формуляр на Вишню ҐПУ завело (почало постійне стеження) у 1924 році, а закрило її КҐБ лише в 1955 році, коли письменника реабілітовано.

⁷ Див., напр., оповідки про Вишню у: Народна творчість і етнографія, 1963, № 6.

⁸ «Я в його особі побачив “ідеал” людини. Вплив він на мене зробив великий, слово “народ” він вимовляв як щось святе й найдорожче. “Народ — усе!” Модест Левицький… перший звернув увагу на мій “стиль” у письмі і сказав, що з мене міг би бути письменник» (Гальченко, 2018, с. 61).

⁹ Покази арештованого бургомістра м. Славечно Житомирської обл., квітень 1943 р. (Гальченко, 2018, с. 309).

¹⁰ Всі цитати тут — із передмов до багатотомників О.Вишні (1965; 1974).

Література:

1. Антоненко-Давидович, Б. (1999) За комізм ситуацій, а не вислову. Твори в 2-х томах. Т. 2. К: Наукова думка. С. 411–418.
2. Бердиховська, Б. (ред.-упорядн.) (2008) Єжи Ґедройць та українська еміграція. Листування 1950-1982 рр. К: Критика. 752 с.
3. Вишня, О. (1928) Усмішки. [У 4-х томах]. Х: Держвидав України.
4. Вишня, О. (1956) Твори [У двох томах] К: Держлітвидав.
5. Вишня, О. (1963) Твори в семи томах. Упор. Ф.Маківчук, & В. Губенко-Маслюченко. К: Держлітвидав.
6. Вишня, О. (1974) Твори в п’яти томах. К: Дніпро.
7. Вишня, О. (1989) Твори в чотирьох томах. К: Дніпро.
8. Вишня, О. (2016) Вишневі усмішки. Заборонені твори. Упоряд. С.Гальченко. Х: КСД.
9. Гальченко, С. (2018) (ред.-упоряд.) Остап Вишня [Серія «Митці на прицілі»] Х: Фоліо. 476 с.
10. Гірняк, Й. (1982) Спогади. Нью-Йорк: Сучасність.
11. Гриценко, О. (1999) Передмова. О.Гриценко (ред.) Герої та знаменитості в українській культурі. К: УЦКД. С. 4–12.
12. Дузь, І. (1965) Остап Вишня: Життя і творчість. К: Вид-во КДУ. 250 с.
13. Дузь, І. (1966) (ред.-упоряд.) Живий Остап Вишня. К: Дніпро. 420 с.
14. Єфремов, С. (1997) Щоденники 1923‒1929. К: Газета «РАДА». 842 с.
15. Журавський, А. (1983) Ніколи не сміявся без любові: Сторінки життя і творчості О.Вишні. К: Мистецтво. 190 с.
16. Капустянський, І. (1929) Остап Вишня в легенді. Літературний Ярмарок, 1929, № 4, С. 189–196.
17. Ковалів, Ю. (2016) Семантика усмішок Остапа Вишні в контексті експерименттальної прози 20-х рр. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т.Г. Шевченка. С. 43–53.
18. Коломієць, В., & O. Іванова (2016) Неперевершений майстер іскристого гумору. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т.Г.Шевченка, C. 54–59.
19. Кошелівець, І. (1964) Сучасна література в УРСР. Нью-Йорк. 380 с.
20. Кравченко, Б. (1997) Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. К: Основи. 424 с.
21. Лавріненко, Ю. (1959) Остап Вишня: літературна сильветка. Ю. Лавріненко (ред.) Розстріляне Відродження. Антологія 1917–1933. Поезія — проза — драма — есей. Paris: Instytut Literacki, С. 605–614.
22. Маківчук, Ф. (1956) Остап Вишня. Твори [У двох томах] Т.1. К: Держлітвидав, С. V‒VI.
23. Маківчук, Ф. (1974) Невмирущий. Вишня О. Твори у п’яти томах. Т.1. К: Дніпро, С. 5‒6.
24. Масловська, М. (2016) Національні особливості творчості Остапа Вишні. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т.Г.Шевченка. С. 80‒86.
25. Монастирецький, Л. (2016) Творчість Остапа Вишні в художньому полі його доби. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т.Г.Шевченка. С. 91–96.
26. Новиченко, Л. (1954) За критику обґрунтовану і вдумливу. Дніпро, № 1. С. 112‒115.
27. Оверчук, В. (1969) Де Остап Вишня, там міліція лишня. Вітчизна, № 9. С. 170‒172.
28. Полторацький, О. (1930) Що таке Остап Вищня? Нова генерація, № 2‒4.
29. Полторацький, О. (1953) Нотатки про сатиру. Вітчизна, № 10, C. 122‒135.
30. Про увічнення пам’яті українського письменника Остапа Вишні (П. М. Губенка) (1961). Постанова Ради міністрів УРСР від 27 березня 1957 р. Культурне будівництво в Укр. РСР. Збірник документів у 2 тт. К: Політвидав, том. ІІ, с. 379.
31. Рильський, М. (1962) Зібрання творів у 10 томах. Том 9. К.: Держлітвидав. 392 с.
32. Сверстюк, Є. (1972) Іван Котляревський сміється. Сучасність, № 5.
33. Семенюк, Г. (2016) Остап Вишня: національний подвижник і митець. Літературознавчі студії. Вип. 30. К: КНУ ім. Т. Г. Шевченка, С. 4‒10.
34. Смолич, Ю. (1971) Вишня. Рассказы о непокое. М: Известия. С. 237‒238.
35. Солодовник, В. (1998) Газета. Нариси української популярної культури. За ред. О. Гриценка. К: УЦКД. С. 61‒75.
36. Хвильовий, М. (1990) Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки. Твори у 2-х томах. Том 2. К.: Дніпро. С. 748‒788.
37. Цеков, Ю. (1988) Мою роботу рецензував народ. Вишня О. Твори в чотирьох томах. Т.1. К: Дніпро. С.

Опубліковано у:
Культурологічна думка. Збірник наукових праць. К.: Інститут культурології Національної академії мистецтв України. 2019. №16. С. 136 – 163.