19.07.2021
Остап Вишня
eye 105

Остап Вишня в оцінці Олексія Полторацького

Остап Вишня. Критика. Остап Вишня в оцінці Олексія Полторацького

Микола Сулима

(Стаття Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня?» з'явилася у 2, 3 і 4 числах «Нової генерації» за 1930 рік. Вона так і залишалася б одним із епізодів міжорганізаційної бо­ротьби 1920-1930-х рр., якби не мала продовження, яке розтяглося на десятиліття.

Стаття Ол. Полторацького, звісно, критична - про це свідчить уже назва - «Що таке Остап Вишня?» (слід зазначити, що своє не­гативне ставлення до творчості відомого гумориста висловив у 1928 р. Б. Вірний, тобто Борис Антоненко-Давидович, - його рецен­зія на три томи «Усмішок» Остапа Вишні з'явилася у восьмому числі часопису «Життя й революція»),

Ол. ГІолторацький, вказавши, що Остап Вишня є одним із засо­бів українізувати радслужбовця або робітника [1, с. 28] пробує ро­зібратися, чи є письменник «корисний для сучасности» [1, с. 29] і чим пояснюється «колосальна популярність Остапа Вишні серед читацьких мас» [1, с. 29]. Він пише про особливий стиль Остапа Ви­шні, про його словник, техніку комічного, про надзвичайно харак­терні образи, більш-менш специфічний жанр, у якому працює письменник, про його «своєрідну мистецьку машкару» [1, с. ЗО], тобто про те, що допомогло йому «намацати пульс інтересів пев­ної соціальної групи й пристосувати свій мистецький пульс» [1, с. 30] до потреб читача. Ол. Полторацький називає Остапа Вишню «адептом народної мови» [1, с. 30].

На цьому власне й закінчується позитивна частина статті Ол. Полторацького.

Знаючи про пролетарську орієнтацію часопису «Нова генера­ція», можна зрозуміти Ол. Полторацького, коли він протиставляє мову селянина і мову «сьогоднішнього аграрного робітника кол­госпу» [1, с. 31] (критик принагідно посилається на відомі слова К. Маркса про відсталість села, про «ідіотичні» верстви поневоле­ного селянства [1, с. ЗО]). І робить висновок про реакційність мовної практики Остапа Вишні, бо він тягне назад «мовну свідомість, а значить, до певної міри й ідеологію масового читача», й не ґрун­тується на естетиці, корисній «суспільству часів диктатури проле­таріату» [1, с. 31], отже, письменник є апологетом «войовничого наступу антикультурної мовної думки на культурницькі заходи су­часности» [1, с. 31]. Із двох течій у сучасній мові - течії пролетар­ської і течії селянської, обмежено хуторянської народницької - Остап Вишня, на думку критика, перевагу надає, звичайно ж, другій. Соціальне оточення, яке «замовляло» мову й мовні тенден­ції Остапа Вишні -

  1. відстала безкультурна маса, що не переключилася з «народної мови» на мову доби індустріалізації;
  2. малоросійське міщанство;
  3. робітничі кола, що українізуються.

Ол. Полторацький вважає, що такі мовні тенденції компроме­тують українізацію, отож пролетарські кола мусять засудити мов­ну практику письменника-гумориста.

Ол. Полторацький зупиняється на техніці комічного у Остапа Вишні.

Він нагадує про поняття «гумористичний вислів» (нижчий рі­вень) і «гумористична ситуація» (вищий рівень): у Вишні, звісно ж, гумор нижчого рівня, орієнтація на «соромненьке».

Ол. Полторацький звинувачує Остапа Вишню у блюзнірстві, коли знаходить у його творах обігрування слова «соціалізм» [2, с. 15]. І врешті пише про «бездарні дотепи» [2, с. 16] тощо, які ди­сонують із рішучим окультуренням мас. Критик зупиняється на образах Остапа Вишні, але трактує їх у вульгарно-соціологічному дусі.

Про «машкару» Остапа Вишні, тобто про образ автора Ол. Пол­торацький пише так: «Це є ідеальний екземпляр консервативної концентричної особи. Нерухомість його інтересів, інтелекту й ува­ги характерна саме для представника тієї психологічної обмеже­ності, що ще недавно була детермінована відповідним станом укра­їнського села» [2, с. 19], і робить висновок: «На сьогодні мистецька постать гумориста Остапа Вишні, з специфічним словником, тех­нікою гумору, образом і соціальною машкарою, незалежно від персональних симпатій автора, об'єктивною силою речей - без сумніву, є постать реакційна, гальмо на потягові культурної рево­люції на Україні» [2, с. 20].

Далі Ол. Полторацький звинувачує Остапа Вишню в «каратаєвщині», в намаганні «надати селу саме каратаєвських, відсталих, ар­хаїчних рис, виявити в ньому й наголосити саме те, що є в ньому ретроградного» [2, с. 21], в ігноруванні «величезної роботи сіль­ських технічних, освітніх, культурних і т. д. установ» [2, с. 22]. Ол. Полторацький пише, що в творах Остапа Вишні «психологія звільнення селян від кріпацтва адекватна справі 1861 р., а не нашим часам» [2, с. 22]. Тональність звинувачень у статті Ол. Полторацького набуває нових обертів. Звучить уподібнення творів Остапа Ви­шні до аверченківських наклепів [2, с. 23]. Критик запитує: аперцепція Вишні - це наклеп чи юродство? [2, с. 23], і підсумовує: «Вишнині гуморески розповідають неправду про село - вони є фактор, з яким треба боротися. Вони заважають тому ентузіазмові, що його викликала бурхлива культурно-технічно-економічна революція в селі» [2, с. 23]. Гуморески Остапа Вишні, вважає Ол. Пол­торацький, невірно висвітлюють радянське село [2, с. 23]. Окремі ж його гуморески - «безперечно ворожі всій політиці партії в селян­ському питанні» [2, с. 25].

О. П. завершує другу подачу своєї статті словами, що Остап Вишня «оспівує... назадницьке, обмежене, реакційне село. "Оспівує" по-реакційному, бо апологетизує самі ці відсталі його риси» [2, с. 25]; «Остап Вишня є чималою мірою ^пологет дрібновласниць­кої, а може, й просто куркульської частини радянського села» [2, с. 25]; «за наших часів колективізації "Сільські усмішки" Остапа Вишні звучать неприпустимим дисонансом і виконують ворожу сучасності ролю» [2, с. 25].

У третій подачі статті «Що таке Остап Вишня?» Ол. Полторацький порівнює письменника-гумориста з Махатмою Ґанді, бо в сво­їх творах він негативно ставиться до машини на селі, яка є засобом посилення колективізації та ефективності в сільськогосподарській праці [3, с. 21].

Отож усмішки Остапа Вишні - це не усмішки, а назадницькі зойки [3, с. 22].

Місто у творчості Остапа Вишні, на думку Ол. Полторацького, не пролетарське: описуючи його, письменник-гуморист вдається до «арсеналу слів, потрібних куркулеві для дискредитації диктату­ри пролетаріату» [3, с. 24].

Місто, яке зображує Остап Вишня, намагається довести Ол. Полторацький, - це потвора, це колектив бюрократів [3, с. 24]. Отже, робить висновок критик, підхід до міста у творах Остапа Ви­шні - ворожий.

Підозрілим, на думку Ол. Полторацького, є ставлення Остапа Вишні до сучасності. Критик посилається на «ворожі» твори Бор. Пільняка, Мик. Куліша (згадується «Мина Мазайло»), з якими перегукуються гуморески Остапа Вишні.

Стаття «Що таке Остап Вишня?» завершується словами: «Треба сказати одверто, що творчість Остапа Вишні не є багатство, не є до­сягнення української літератури. Остап Вишня є наша бідність, бо в його творчості знайшли найповніше виявлення хуторянство, некультурність і провінціялізм, що з їх лабетів з такими зусиллями визволяється українська радянська література. Час вже зрозуміти й час мужньо піднести голос проти Фальстафа Вишні, як його влуч­но в "Авангард-альманасі" назвав Гео Шкурупій» [3, с. 28]. По «сад­ку вишневих усмішок», підкреслює Ол. Полторацький, «пройти повинні трактори нашої сучасности» [3, с. 28].

У 1934 р. стався безпрецедентний випадок в історії української критики: Ол. Полторацький, уже в часописі «Радянська літерату­ра» (ч. 4), удруге друкує статтю «Що таке Остап Вишня?» Упро­довж 1930-1934 рр., як відомо, були ліквідовані українські літера­турні організації, що народилися і функціонували в 1920-х рр., у 1933 р. розпочалися арешти письменників, а 13 травня покінчив життя самогубством Микола Хвильовий, у 1934 р. були створені Спілка письменників СРСР і Спілка письменників України...

Якщо публікація статті О. П. «Що таке Остап Вишня?» у «Новій генерації» ще може сприйматися як епізод міжорганізаційної бо­ротьби, яка точилася в 1920-х рр. (нагадаю, що тільки Микола Хви­льовий критикував і Вал. Поліщука, і Гео Шкурупія та ін., що саме в часописі «Пролітфронт» у 1930 р. (ч. 3, червень) була надрукована стаття Варвари Жукової (це псевдонім Костя Буревія) «Фашизм і Футуризм», у якій пролунали звинувачення окремих футуристів у фашизмі), то повторна публікація цієї ж статті в часописі «Радян­ська література» в 1934 р. стала чи не найпідлішим учинком в іс­торії української літератури. Адже наприкінці 1933 р. Остап Ви­шня був заарештований, а..в лютому 1934 р. «трійка» застосувала до нього «найвищу міру соціального захисту - розстріл», яку в березні замінили десятьма роками ув'язнення.

Стаття Ол. Полторацького з'явилася в квітні 1934 р. Поза сумні­вом, критик знав про арешт Остапа Вишні. У примітці Ол. Полто­рацький підкреслює, що він «за ці чотири роки дещо виріс і деякі помилки, які я бачу в першому варіанті статті, я з задоволенням виправляю». Про «зростання» Ол. Полторацького як критика свід­чить уже перший абзац нового варіанта статті:

«Пісенька Остапа Вишні одспівана.

Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, "мистецьким" прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди» [4, с. 157].

Ол. Полторацький старанно редагує перший варіант статті: те місце, де йдеться про селянську складову мови творів Остапа Ви­шні, набуває такого звучання: «одним із мистецьких засобів Остапа Вишні було плекання куркульської мови в противагу мові україн­ського колгоспника і пролетаря» [4, с. 158].

З'являється термін «смердяковщина» [4, с. 160], присуди, що «цей із перших двох видів гумору Вишні заздалегідь змикався своєю установкою з ідеологією фашизму» [4, с. 161], що «Вишня виразно показав свою психологію проститутки від літератури» [4, с. 161], що «дуже часто ця бездарність (Остапа Вишні. - М. С.) спо­лучається з поганими пасквілями на нашу дійсність» [4, с. 162].

Остапа Вишню в новому варіанті статті Ол. Полторацького на­звано «колишнім петлюрівцем» [4, с. 164], «контрреволюціонером, що нахабно халтурячи, насмілювався в зашифрованій формі протаскувати в літературі куркульські ідеї, колишнім петлюрівцем, що змінив вогнепальну зброю на перо «гумориста...» [4, с. 165]; «се­лян Остап Вишня подає як справжніх дегенератів» [4, с. 166]; «Ви­шня безпосередньо подає руку білогвардійському гумористу Арк. Аверченку, коли той стверджував, що в Радянському Союзі скоро ніхто нічого не читатиме» [4, с. 168]; в усмішці Остапа Вишні «Яр­марок» змальовано «не радянський, а куркульський ярмарок» [4, с. 169]; Остап Вишня поетизує філософію «неприкритого правого ухилу» [4, с. 169], ідеї «правих опортуністів Кондратьєва, Чаянова і т. д.» [4, с. 170]; автор - «куркульський агітатор» [4, с. 170,172], який компрометує радянське місто [4, с. 173], «поганить ленінську ідею змички» [4, с. 174]. Згадуючи свої слова про трактор, який повинен викорчувати «садок вишневих усмішок», Ол. Полторацький кон­статує: «Тепер я щасливий відзначити, що подібне уже сталося і що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована "твор­чість" Остапа Вишні» [4, с. 179]. Під статтею стоїть дата: січень 1930 - лютий 1934.

Проте це ще не межа цинізму й повної атрофії совісті у крити­ка Ол. Полторацького. Як відомо, Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР від 25 вересня 1943 р. прийняв ухвалу: «На зміну по­станови Колегії ОДПУ від 3 березня 1933 р. Губенку П. М. знизити строк покарання до фактично відбутого і з-під варти звільнити». 8 жовтня 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю [5]. Він дістав змогу творити й друкуватися. Одна з його збірок вишневих усмішок за назвою «Весна-красна» у 1949 р. вийшла у видавництві ЦК КП(б)У «Радянська Україна». 24 листопада 1949 р. «Літературна газета» друкує рецензію на цю збірку. Підпис під нею - Олексій Полторацький... Як і в статтях «Що таке Остап Вишня?», критик, не змор­гнувши оком, виокремлює три особливості літературної майстер­ності Остапа Вишні: глибоке знання народного життя, вдале відтворення мови найширших мас українського селянства, воло­діння тонкою своєрідною гумористичною манерою вислову. Кри­тика тішить, що письменник-гуморист подолав чужі впливи, що його майстерність спрямована проти ворогів трудящих, проти па­ліїв війни, проти дрібнобуржуазних пережитків у свідомості ра­дянських людей, що він використовує свою зброю проти черчіллів та бевінів, проти українських буржуазно-націоналістичних запро­данців, що уважно стежить за соціалістичним будівництвом в колгоспному селі і оперативно відгукуються на різні події нашого життя. Ол. Полторацький відзначає тонкий своєрідний народний гумор, ідейну спрямованість, повчальність, глибину і разом з тим чарівну гумористичну манеру розповіді у творах Остапа Вишні. Завершується рецензія словами, що «недавно написані твори на­шого Остапа Вишні показують всю нев'янучу силу його чарівного таланту».

Як кажуть сьогодні, no comments...

До творчості Остапа Вишні Ол. Полторацький повертається ще раз - у 1953 р.: у № 10 часопису «Вітчизна» він друкує статтю «Но­татки про сатиру», в якій поряд із творами Яр. Галана, Сергія Воскрекасенка, Ф. Маківчука та низки поетів-байкарів говорить і про Остапа Вишню. Розділ про нього називається «Генерал від сатири і його одноосібна армія». Як і два десятиліття тому, Ол. Полтораць­кий пробує розгадати секрет таланту Остапа Вишні. Для Ол. Полторацького він полягає у вмінні говорити буденно про найскладні­ші події, тобто «зводити всесвітні масштаби до масштабів української сільської хати», та в певній гіперболізації, до якої вірту­озно вдається письменник-гуморист. І все ж, попри високу оцінку письменницького хисту Остапа Вишні, Ол. Полторацький фактич­но позбавляє його творчість перспективи: «О. Вишня, сам поро­дивши, сам і вичерпує до кінця свій, вишнівський, жанр фейлетона- "усмішки", - пише Ол. Полторацький [6, с. 125], і продовжує: Блискуче розроблений і використаний Остапом Вишнею сатирич­ний засіб "зниження" тематики й надання українського побутово­го колориту описуваним подіям, виявився засобом обмеженим, таким, що не має перспектив для дальшого розвитку; на практиці О. Вишні засіб цей, очевидно, і буде вичерпаний до кінця» [6, с. 126]. Ол. Полторацький знаходить епігона Остапа Вишні - Матвія Шес­топала, який «здешевив те, що знайшов і чого досягнув його літе­ратурний метр» [6, с. 126].

Стаття Ол. Полторацького «Нотатки про сатиру» обурила Л. Новиченка, який відгукнувся на неї статтею «За критику обгрун­товану і вдумливу», надрукованою в січневому числі часопису «Дніпро» за 1954 р. Посилаючись на марксистські положення, Л. Новиченко спростовує закиди Ол. Полторацького, з осудом говорить про «грайливий» заголовок розділу, присвяченого Остапо­ві Вишні, про судження, які виходять за межі прямого й достойно­го тону [7, с. 115].

Так завершилася ця чи не найганебніша сторінка в історії укра­їнської літератури, яка й досі залишається взірцем цинізму, вуль­гарності і безпринципності.

Література

  1. Нова генерація. - 1930. - № 2.
  2. Нова генерація. -1930 – № 3.
  3. Нова генерація. - 1930. - № 4.
  4. Радянська література. - 1934. - № 4, - С. 157.
  5. ...З порога смерті., Письменники України - жертви сталінських ре­пресій. - Вип. 1. - К. : Рад. письм., 1991. - С. 103.
  6. Вітчизна. - 1953. - № 10.
  7. Дніпро. - 1954. - Січень.

Читайте также


Выбор редакции
up