Остап Вишня. ​Самі собі шкідники

Колись, давненько вже, поїхав я навеснi до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудеснiй нашiй Полтавщинi.

Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на зеленi веснянi пшеницi...

Та й ходили ото ми з приятелем межами та обнiжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку.

Директор прикидав, який у нього маі бути цього року врожай, ремствував, що в пшеницi березки чимало, синi волошки й нiжнi сокирки та дзвоники виривав люто i кидав на межу:

— Бур'ян! Шкiдники!

— Красивi ж, — я кажу, — квiти!

— Красивi, та вреднi. Краще б я цiї краси не бачив. Бiльше б центнерiв у мене в засiках зерна було.

— Та то так! — кажу.

— Я б краще, — каже директор, — гектарiв би два-три видiлив, щоб насадовити там i волошок, i сокирок, i ромашки, i березки, i дзвоникiв... Для таких, як ти. Iдiть i любуйтеся, рвiть, робiть букети та вiнки. А щоб вони менi не стирчали, отут серед жита та пшеницi... На тих двох гектарах хай би собi поети декламували:

Колокольчики мои,

Цветики степные...

— Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житнiх ланах отих "степных цветиков", — додав директор.

В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махаі ним i кричить:

— Привiт! Привiт! Пожалуйте, пожалуйте!.. Куди це ви лiтали, друзi мої найщирiшiї? Я подивився вгору. Над нами летiла величезна зграя чибiсiв.

— От якби рушниця, — кажу я, — можна було б кiлька штук з одного пострiлу збити! Скiльки ж їх!

— Я б тебе, — каже директор, — стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б пiсля того вже стрiляв...

I серйозно каже.

— А що таке? — питаю.

— Та ти знаіш, що для мене оцi птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вмiли брати.

— За вiщо?

— Та ти ж нiчого не знаіш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж мої хорошi, — дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. — То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима совка, пiд'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував... А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись — чибiси! Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили мої буряки, — щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую... Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:

— А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?

— У мене, — кажу, — благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходiв, — знищив.

— Як?

— Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував... Взагалi — вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:

— От бачите, — каже, — як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви... — i т. д. i т. iн.

— Взагалi — я героім вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти — стрiлять. Я б себе стрельнув!

* * *

Птахи — друзi нашi.

Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.

Не було це, розумiіться, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, — горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яічка.

Як ми туди видиралися — i досi недопойму.

Тепер би нiколи не видерся.

I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить тебе нечиста сила вниз.

Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися.

Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi дотовкують, приказуючи:

— Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибираі ж таки господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш? А тодi скажуть, що мати не доглядiла! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!

Покладуть на лаву, а тодi до сестри:

— Бiжи скорiш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть! Йванько, скажи, заслаб. Та щоб менi одна нога тут, а друга там! Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати: "Драстуйте!"

А тодi нахиляться та:

— Де тобi болить, синочку?

— Отут, мамо!

— Боже мiй, боже мiй! I чого б ото я лазив, i чого б ото я падав?!.

— Я не буду бiльше, мамо!

— Так i калiкою ж можна бути. Боже мiй, боже мiй. Дуже болить?

— Дуже.

— О царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобi молочка?

Приходить баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зiлля.

— Та вмочи чистеньку ганчiрочку в оце зiллячко й прикладеш. Воно й полегшаі.

Пiсля такої гороб'ячої аварiї довгенько було одвертаішся вiд бантини, i вiд горобцiв:

— Подохли б вони йому! Горобцi! Терпiли вiд хлопчакiв i ластiвочки, та й садовi та лiсовi пташки: соловейки, шпаки, щиглики, чижi...

— Я соловейка у верболозi назнав!

Або:

— А горличка, знаіш, де кубельце звила? I не пам'ятаю, щоб хтось вдома чи в школi говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних гнiздечок.

Хiба ото як принесеш у пазусi додому гороб'ятко-пiдлiтка, ще з "заїдами", та пустиш у хатi, то бабуся, було, скажуть:

— I навiщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж iще маненьке. Пусти його, не муч!

* * *

Ми знаімо, що дiти трiшки варвари.

Наш обов'язок з дитинства прищеплювати любов до лрироди, до рослин, до тварин.

I до свiйських, i до диких.

Чи не вiд того нашi птахи i тварини дикi, що ми самi дикi?

Пам'ятаю, був я в Асканiї-Новiй.

Вiдомо, що там аклiматизуються найдикiшi тварини.

Але що мене найбiльше вразило?

В Асканiї тодi був великий ставок, навiть кiлька ставкiв, де багато було дикого птаства: диких качок, гусей, лебедiв i т. iн.

Нiкого вони не боялись, плавали собi спокiйно, коли ви пiдходили до ставка.

Недалечко вiд стежки, пiд очеретом, сидiла на яйцах дика гуска.

А пiд ганком, в будинку, де нас помiстили, спокiйно висиджувала дiточок дика качка-крижень.

Ми ходили по тому ганку, стугонiли, отже, ногами, а крижень спокiйно собi сидiв на гнiздi.

Чому це так?

Тому, що нiхто в Асканiї-Новiй не полохав птахiв, не тюкав на них i не кидав грудками.

Сидить в нас усерединi якась така лиха личина, що нiяк ти не можеш спокiйно утриматися, як побачиш щось дике.

От вгледить хтось, примiром, зайця. Хоч вiн малий, хоч вiн старий, чи ж вiн стримаіться, щоб зразу не:

— А-ря-ря! Тю! Тю! Тю! Ф'юїть! Го! Го! Го! Заіць з переляку вже в другiй областi, а вiн бiжить за ним i арярякаі:

— А-ря-ря! А-ря-ря!

Я нiяк не можу забути Л. М. Толстого, як вiн змалював, пам'ятаіте, бариню.

пхала бариня санками, взимку, значить. Снiгу було багато. Бариня, як бариня, в мiховiй ротондi i т. д. I вискочив заіць. Так бариня не втрималась, вискочила iз саней i помчала, арярякаючи, за тим зайцем. Упiймати хотiла. Бiжить, плутаіться в ротондi, падаі... А бiжить i арярякаі.

Як це характерно! Як це типово!

А дику козу, коли ми побачимо:

I "тю!", i "го-го-го!", i "аря-ря-ря!"

Так хiба ж пiсля цього тварини не будуть дикi?

А скiльки знаімо прикладiв, коли в заповiдниках чи в заказниках тi ж самi зайцi, тi ж самi дикi кози вiд людей не тiкають, людей не бояться i часто-густо пiдходять до людини й беруть корм iз людських рук.

Та хiба не можна всю нашу чудесну країну зробити таким заповiдником?!

Це — залежить од самих нас!

* * *

Серед птахiв i серед звiрiв дуже небагато і шкiдливих.

Звичайно, не можна милувати таких птахiв, як деякi кiбцi, щулiки, як сiра ворона i т. д., що нищать корисних птахiв.

I їх самих, i їхнi гнiзда треба нищити, руйнувати.

Не можна, ясна рiч, залишати в спокої вовчi лiгва i самих вовкiв, цих ворогiв нашого господарства.

А яке ми маімо право руйнувати, наприклад, качачi гнiзда?

А ми ж знаімо, що по деяких мiсцях навеснi мiсцевi пожильцi виїздять човнами на морськi коси, на озера i збирають повнiсiнькi човни качачих яіць.

Хiба ми не знаімо, що серед нас чимало і "мисливцiв", що назнавши лисичачу нору з маленькими лисиченятами, беруть лопати, йдуть i розкопують тi нори, нищачи цiлi лисичачi виводки.

Хiба ми не знаімо, що ість "мисливцi", що не слiдкують за своїми собаками-гончаками, собаки бiгають-навеснi по полю й нищать маленьких зайченят.

Прибiжить такий собака додому, пузо в нього як не лусне, а хазяїн ляпаі його по пузi й самозадоволено всмiхаіться:

— Ну, скiльки сьогоднi зайченят iсхамкав? Га?

I це роблять не дiти. Далеко не дiти!

Ясно, що в таких батькiв i дiти такi, що не минають жодного пташиного кубельця...

Боротися з цим нам треба люто.

* * *

А вiзьмiть нищення по наших рiчках та по ставках риби гранатами та пляшками з вапном. Це ж звiрство?

Скiльки гине малька вiд такого вибуху. А ми робимо. А коли скажеш такому "рибальцi":

— Що ви ото робите? Навiщо ви нищите рибу? Вiн на вас подивиться i прохрипить:

— Що? Мо' хочеш спробувати бомби? Паняй, доки цiлий!

* * *

I родина, i школа, i пiонери, i комсомольцi, i мисливськi товариства, i вся громадськiсть повиннi взятися за охорону нашої чарiвної природи: i птахiв, i звiрiв, i садiв, i лiсiв...

Не можна сказати, що в цiй справi в нас нiчого не робиться.

Робиться.

Є у нас i юннати, i школа, i пiонери не стоять осторонь вiд охорони нашої природи, але цей рух, рух за природничий розквiт нашої Батькiвщини маі бути всенародним.

Берегти треба наше багатство, наше народне господарство!

Берегти як зiницю ока!

Нема стiльки шкiдникiв серед тварин, як і їх серед нас, серед людей!

Ми — самi собi шкiдники!