Трансгресивна проза у творах відомих письменників
Багатьох письменників так чи інакше звинувачували у нестримності. У надмірній пишності і внаслідок цього – графоманстві. Перенасичений деталями, складними та пишномовними формулюваннями текст справді може виявитись наслідком недосконалості стилю. Однак є й інший бік цього явища: той випадок, коли словесна нестриманість стає методом, який виводить текст на інший рівень сприйняття.
Цього разу побалакаємо про ТРАНСГРЕСІЮ.
Про трансгресію всерйоз почав говорити Чак Паланік, позиціонуючи свою прозу, як «трансґресив фікшн» - трансгресивна проза. Надлишок Паланіка полягає у фізіологічності його описів. Його випадок неможливо обмежити навіть терміном «раблезіанство», який акумулює у собі все, що так чи інакше пов’язане із різними проявами людської життєдіяльності й виділеннями. Паланік славиться радикальним натуралізмом. Так, у романі «Привиди» наявний детальний опис процесу розпаду людського тіла із всіма «смачними» деталями від розбухлого живота до гною із тріснутих очей. У мозаїчному романі «Рент» велика увага приділена соплям головного героя, а загалом творчість Паланіка – це гімн сперми
Така, здавалося б, патологічна цікавість до біологічних рідин і загалом до різноманітних збочень – яскрава риса книг Чака Паланіка. Це може відштовхнути і навіть показати творчість письменника у невигідному світлі. Однак – лишень у тому випадку, якби це було неусвідомленим потягом. В даному випадку – це метод, за допомогою якого Паланік змушує інакше поглянути на людину і світ. Та й на створення тексту також. Не кожен у реальному житті стикається із екскрементофілією у різних її проявах – фекалії, сеча, сперма – тому навіть поодинока згадка про це шокує звичайну людину. Шок зростає в міру збільшення концентрації цього явища у тексті. А яскравий живопис сцен садизму, брудного сексу і справжнього божевілля взагалі може вибити землю з-під ніг. Але в цьому вибиванні землі і полягає метод трансгресії Чака Паланіка – викрутити на максимум факт збочення, що дасть можливість читачу вивести сприйняття на новий рівень.
Рівнями сприйняття віртуозно маніпулював Джеймс Джойс спочатку в епохальному романі романів «Улісс», а потім і в багатостраждальному портреті знакового Всесвіту «Поминки за Фіннеганом». За допомогою методу потоку свідомості, який завжди вимагає просто фантастично великої кількості слів, Джойс намагався створити у своїх текстах умови трансу. І якщо Чак Паланік добивався ефекту трансгресії за допомогою того, ЩО він описує, то Джойс доходив до цього ж логікою – ЯК описувати. Вибудовуючи найскладніші й часом навіть абсурдні семіотичні конструкції, Джойс генерував заклинання. А нестандартні синтаксичні варіації дозволяли за допомогою цих заклинань буквально розкласти саму мову на атоми і поглянути на її глибинну структуру і на сам факт її взаємодії із навколишнім середовищем.
Трансгресія ж із точки зору ЩО і ЯК втілена у творчості Володимира Набокова, який в останній фазі своєї письменницької кар’єри вдався до радикальних літературних експериментів («Блідий вогонь», «Ада»). Його стиль можна умовно назвати «орнаментальною прозою». І якоюсь мірою це буде правильним визначенням, якби Набоков замислювався лише про естетику тексту. До речі, орнаментальна проза передбачає пишномовні об’ємні описи з великою кількістю неочевидних метафор. Для Набокова ж важливою була не так естетика тексту, як його інфернальна, потойбічна суть, про яку почали замислюватись модерністи на чолі із Джойсом, а, як наслідок, продовжили постмодерністи на чолі із банкою томатного супу. Трансгресія набоковського тексту не базується на потокові свідомості. Проте її основою є метафора, яку письменник звів до абсолюту. Опис звичайного побутового предмету в романі Набокова міг перерости у цілу поезію в прозі з великою кількістю, на перший погляд, вульгарних маніпулятивних формулювань. Але саме така їх неймовірна кількість і трансформувала недоречно велике і неприйнятно сентиментальне речення у літературний міні-шедевр.
Продовжуючи тему трансгресії, не можна не згадати творчість Володимира Сорокіна, трансгресія якого невід’ємно пов’язана із теперішнім художнім дискурсом – з тенденцією реплікації. Продовжуючи модерністську традицію мета-тексту на синтаксичному рівні, яку теоретизував Джойс, Сорокін, будучи художником-акціоністом від літератури, проводить акцію, де художнім матеріалом є слово. Найяскравіше сорокінська трансгресія проявилася у романі «Норма», де головним героєм є не людина, а історичний процес в епоху СРСР. Суть сорокінської трансгресії – у багаторазовому повторі слів. У цій безперервній низці тарабарщини букви і склади у словах можуть мінятись місцями, що створює нові слова і нові смислові зв’язки. З’являється новий сенс, який нашаровується на старий і починає взаємодіяти з ним. Із смислового симулякру за допомогою чергової перестановки з’являються щораз нові комбінації знаків із схожим на початкове звучанням. Таким чином семантика тексту, який цілком не підвладний різним законам мови, розростається. Фрагмент із таким розростанням наданий як аудіозапис до статті.
Також багатократна репліка одних і тих самих слів, що йдуть одне за одним, дозволяє провести лінію між звичайними подіями, які є логічними, і постмодерністським театром насмішки над реальністю. Це можна зустріти у дебютній збірці оповідок автора «Перший суботник»: Ти ти мене мене любиш любиш? – надалі ця методика реплікації проникла і в інші твори, ставши візитівкою Сорокіна.
Загалом і в цілому – трансгресія є літературним несмаком, багаторазово повтореним. Факт цього повтору дає зрозуміти, що автор, по-перше, не є нездарою, а, по-друге, замислив не лише посміятися над нашим почуттям прекрасного чи почуттям міри і доречності, а приготував інтелектуальний атракціон для читацької свідомості.
Олександр Заборських
