Омар Хайям – цар філософів Сходу і Заходу
О. Скобельська
Якщо вийти на вулицю і спитати хоча б десять-п'ятнадцять подорожніх, хто такий Омар Хайям, — відповідь, без сумніву, буде: «Поет». Дехто, може, відповість: «Поет-філософ». А от у XI столітті на батьківщині його передусім знали як видатного вченого — астронома, математика, філософа, лікаря.
Датою народження Хайяма прийнято вважати 1048 рік. Більшість джерел як доказ цього наводять гороскоп, начебто складений самим поетом. Народився він в місті Нішапурі — одному з головних культурних центрів давнього Ірану. Повне ім'я поета — Гіяс-ад-Дін Абу-аль-Фахт Омар ібн Ібрахім Хайям Нішапурі. Роки навчання і мандрувань поета минали у різних містах Хорасану і Мавераннахару — Нішапурі, Самарканді, Бухарі, Герті, Балхі, Ісфахані.
Слава про його дивовижні знання поширилася по всій Середній Азії. Із спадку Омара Хайяма до нашого часу дійшли 10 трактатів з філософії, математики, астрономії. У традиціях східного пишномовства сучасники називали його Найученішим Чоловіком Століття, Доводом Істини, Знавцем Грецької Науки, Царем Філософів Сходу і Заходу.
За Хайяма заступалися Мелик-Шах і Нізам аль-Мульк, і 18-річний період його життя в Ісфагані був найщасливішим і найбільш плідним у творчому плані. Але після 1092 року, після вбивства Нізам аль-Мулька та смерті Мелик-Шаха, коли почались внутрішні війни, коли спалахнув різнею та погромами релігійний фанатизм, переслідуваний ворогами Хайям навіть здійснив паломництво до Мекки, щоб довести прихильність до ісламу (хоча ворогів це не переконало), а повернувшись, почав працювати в Багдаді, в академії Нізамійє. Лише набагато пізніше, після більше ніж 25 років утиску, коли до влади прийшов син Нізамі аль-Мулька, Омар Хайям повернувся до Хорасану, до рідного Нішапурі, де й провів у пошані останні роки свого життя.
Поетичні перлини поета — оригінальні філософсько-ліричні чотиривірші (рубаї) були об'єднані сходознавцями-перекладачами у збірку «Рубайят», що відома нині у всьому світі. На відміну від інших поетів Сходу, Омар Хайям був послідовним прихильником цього найскладнішого жанру персько-таджицької поезії. Цей популярний на Сході жанр є народним за своїм походженням. Рубаї виконувались у супроводі музичного акомпанементу, розмежовані паузами. Об'єднані в тематичні збірки, ці чотиривірші співали як куплети однієї пісні, у межах якої й розкривався ліричний образ. Форму рубаї часто використовували для філософських роздумів. Значне місце в них займають мотиви кохання і вина, які трактуються, однак, як символи: кохання — любов до Бога; вино — напій з джерела мудрості.
Що стосується кількості хайямівських чотиривіршів, то, на жаль, історія не донесла до нас правдивих відомостей. Саме тому число віршів варіюється від 300-400 до 2000 рубаї. Але більшість дослідників (Б. Е. Бертельс, З. Н. Ворожейкіна та інші) схиляється до «золотої середини» — 1200-1400. Багато це чи мало? Зміст текстів засвідчує, що Хайям писав практично усе своє довге життя: іноді він пригадує свій вік («скоро тридцять», «вже за сімдесят»). За легендами, складав він рубаї експромтом, що підтверджується й аналізом текстів: багато віршів — відгуки на швидкоплинні події, жартівливі чи уїдливі репліки в бесіді, навіть віршовані відповіді на безглузді запитання учнів. І якщо врахувати, яке довге життя прожив перський поет і вчений, то ця кількість здасться більш ніж скромною. Вища поетична майстерність, притаманна йому, могла підтримуватись тільки постійною творчою практикою.
Звісно, що життєвий шлях приводив Хайяма до все нових і нових відкриттів. Поет змінювався сам, і змінювалися його погляди на все оточуюче, на філософські категорії. В юності Хайям — це гуляка, життєлюб, шанувальник жінок, що оспівує насолоди, вино і радість буття. Пізніше — мудрець, розчарований життям. Нарешті, на схилі літ — проповідник містичної любові до Бога. Саме у такому порядку і розташовані, традиційно, рубаї у поетичній збірці Хайяма.
Хайям не зміг розкрити таїни буття, що мучила його все життя. Та він задав нам багато філософських питань, загадок, над якими повсякчас б'ються дослідники його поезії. Спробуємо і ми зробити маленький внесок у розгадування хайямівського феномена.
Художні особливості хайямівських чотиривіршів
Творчість Омара Хайяма — це одне з дивних явищ в історії культури народів Середньої Азії та Ірану і, мабуть, усього людства. Хайям, як і Леонардо да Вінчі, більше вважав себе вченим, ніж митцем, але ж увійшов саме в історію культури, а не науки. Поетична творчість для перського філософа була просто забавкою, якій він віддавався у вільний від наукових занять час. Та його чудові чотиривірші й досі полонять читачів своєю лаконічністю, простотою зображальних засобів, гнучким ритмом, словесними візерунками. Маленька книжка чотиривіршів живе на батьківщині Омара Хайяма, в сусідніх країнах, в усьому світі, переходить із рук у руки, з дому у дім, із країни в країну, із століття в століття, збуджує думки, примушує людей розмірковувати і сперечатися про світ, життя, щастя, захищає від містичного дурману, зриває маску благочестя з прислужників і нечестивців. (Цікавий факт, що в момент загибелі «Титаніка», крім скарбів на суму близько 13 млн. фунтів стерлінгів, на його борту знаходився безцінний манускрипт Омара Хайяма «Рубайят».)
Поетична спадщина Омара Хайяма належить до перської літератури Середньовіччя. Перська культура була залучена до феномену синкретизму в руслі арабської культури. За словами С. М. Руссової, «незважаючи на відмінність фонетичної і граматичної структури мови, літературна практика і теорія поезії стверджували зв'язок перської і арабської просодій, що призвело до неминучої трансформації мовного матеріалу в перській поезії, до введення умовних варіантів читання певних слів, принципів складоподілу, ігнорування наголосу тощо. Так, з ІХ-Х століть в перській літературі обов'язковими стають канони, які були вироблені в арабській літературі». Ці канони стосувалися усіх жанрів, вироблених у руслі поезії. Так, рубаї (улюблений жанр Хайяма) повинні були дотримуватися переважно філософської тематики, містити не більше чотирьох рядків з особливим римуванням (ааbа):
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі, (а)
Що вмерти мушу я, що строки в нас малі: (а)
Того, що суджене, боятися не треба; (b)
Боюсь неправедно прожити на землі. (а)
(Пер. В. Мисика)
Кожен із віршів Хайяма містить завершену думку, що виражена у точній, яскравій художній формі.
Традиційні метафори філософських чотиривіршів укладені в опозиційні пари, частини яких антитетичні одна одній і разом з тим одна одну доповнюють, відтворюючи гармонію протилежних начал. Так, в опозиції «поет і цар» поет-жебрак завжди духовно багатший за царя.
Лучше впасть в нищету, голодать или красть,
Чем в число блюдолизов презренных попасть.
Лучше кости глодать, чем прельститься сластями
За столом у мерзавцев, имеющих власть.
(Пер. Г. Плисецького)
За спостереженнями С. М. Руссової, «пара «гончар і келих» — ілюстрація думки про безсмертя. Гончар (Аллах) зліпив людину з глини, після смерті людина знову стає порохом, з якого зроблять нову посудину, наллють вино, і життя знову продовжується»:
Я однажды кувшин говорящий купил.
«Был я шахом! — кувшин безутешно вопил.
Стал я прахом. Гончар меня вызвал из праха —
Сделал бывшего шаха утехой кутил».
(Пер. Г. Плисецького)
Я вчера наблюдал, как вращается круг,
Как спокойно, не помня чинов и заслуг,
Лепит чаши гончар из голов и из рук,
Из великих царей и последних пьянчуг.
(Пер. Г. Плисецького)
Приховане значення опозиції «метелик і свічка» розкриває усунення відчуття трагічності смерті. Життя метелика (як людини, і людства) — мить. Його вирвали з хаосу, він прожив і повертається в лоно рідної стихії, зливаючись з якою, відчуває гармонію єднання. Таким чином, життя — це мить, смерть — вічність.
Не менш традиційною є також опозиція «вино і вода». Це не тільки вакхічний мотив, запозичений з античності, але й протистояння обмеженості, буденності світу, нестримному в фантазії проникненню в саму суть буття.
Принесите вина — надоела вода!
Чашу жизни моей наполняют года.
Не к лицу старику притворяться непьющим.
Если нынче не выпью вина — то когда?..
(Пер. Г. Плисецького)
Часто зустрічається в перській поетиці також поетична пара «троянда і соловей». Як і попередні метафори, вона народжує безліч асоціацій, набуває нових і нових значень. Це символ нерозділеного кохання і символ безсмертя. Троянда і соловей належать до різних вимірів (флори і фауни), вони принципово протилежні (як чоловіче і жіноче начала) і не можуть існувати один без одного. Але троянда невільна, вона прив'язана до місця, а соловей вільно літає від троянди до троянди. Краса троянди недовговічна, а соловей, що захоплений нею, складає пісню, в якій перемагає фізичну смерть.
Разорвался у розы подол на ветру.
Соловей наслаждался в саду поутру.
Наслаждайся и ты, ибо роза — мгновенна,
Шепчет юная роза: «Любуйся! Умру...»
(Пер. Г. Плисецького)
Пред пьяным соловьем, влетевшим в сад, сверкал
Средь роз смеющихся смеющийся бокал.
И, подлетев ко мне, певец любви на тайном
Наречии: «Лови мгновение!» — сказал.
(Пер. О. Румера)
Зіставивши кілька десятків рубаї, вчені-дослідники дійшли висновку, що більшість чотиривіршів потрапили до збірок Хайяма випадково. Це було наслідком блукання рукописів. Коли вони розсипались, то на їх місця вставлялись сторінки з рукописами інших авторів. Як правило, саме таким чином, групами по 5-7 рубаї (звичайний зміст листа) потрапляли до рубаї прета вірші інших авторів. Існує кілька випадків, коли до рубайяту Хайяма був доданий рубайят іншого автора, який в подальшому мали за хайямівський. Потім ці старі рукописи слугували основою для написання нових. Але за допомогою комп'ютерного аналізу вдалося встановити генеалогію майже всіх хайямівських рубайятів, а в результаті — виявити майже всі чужі листки-вставки і простежити рух кожного хайямівського рубаї по рукописах.
Набагато складніша проблема, як зазначає З. Н. Ворожейкіна, — «правка» чотиривіршів кожним окремим переписувачем: «Більшість переписувачів підкорегували найкрамольніші місця, уточнювали зіпсовані, на їхній погляд, тексти. Саме тому, вивчаючи творчість Хайяма, необхідно мати перед очима усі можливі версії хайямівських чотиривіршів. Стилістика інших авторів, як правило, досить добре помітна».
Але існують і підробки чотиривіршів. Їх появі серед хайямівських поезій сприяли три обставини.
Переписувач нерідко залишав на полях кілька власних чотиривіршів, створених «під Хайяма». Інший переписувач через сторіччя думав, що це вставка пропущеного, і переносив ці рядки у текст.
Між Хайямом і його сучасниками велась полеміка не тільки в філософських трактатах, але й у віршах. Чотиривірш-виклик і чотиривірш-відповідь складають один і той самий сюжет, який, однак, належить іншим авторам. Тому вони не випадково присутні в рубайятах Хайяма. Аналіз стилю і думок дозволяє розпізнати ці чужі вкраплення.
Подекуди зустрічаються списки віршів, складених по пам'яті, куди потрапляють схожі вірші інших авторів.
«Для нас важливо, — вказує В. О. Жуковський, — що полемічні випади, притаманні філософському турніру у віршованій формі, надто відрізняються від інших віршів і добре помітні. А в інших випадках вставок, власне, хайямівські чотиривірші задають тон. Таким чином, ці чотиривірші не випадають із загального смислового потоку і не можуть заплутати нас при досліджуванні ідей Хайяма».
У перській поезії доволі усталеною була традиція афористичної мудрості: багато поколінь поетів працювали над створенням яскравих і ємних словесних формул «на всі випадки життя». Спираючись на свій аналітичний, гострий розум, використовуючи досвід народного і літературного красномовства, Хайям створив універсальну жанрову форму, здатну поєднувати глибини філософської думки, злу епіграму, застільний куплет, любовний етюд.
Рубаї Омара Хайяма порушують проблеми, що дають уявлення про світовідчуття й світорозуміння поета:
іронічне ставлення до релігії;
розуміння людини у єдності духовного і фізичного;
уславлення насолод життя;
відданість щирим почуттям;
співвідношення вічності і миті;
віра в абсолютний закон буття — вічний і неперервний рух;
глибоке усвідомлення цінності людської особистості.
Людина як єдність духу і тіла у філософській ліриці Омара Хайяма
У своїх творах перський поет на високий щабель підіймає людину. Поетові властиве непряме висловлення своїх думок натяком:
Вершини дістався Творець — все це ми.
І розум на ній і прозріння — це ми.
І Всесвіту коло, каблучці подібне,
Як чистий, гранчастий алмаз в ньому — ми.
(Пер. Є. Миронова)
Таке розуміння зближує Хайяма з геніями епохи європейського Відродження. Великі гуманісти, діячі Ренесансу, вважали, що «людина — мірило всіх речей», вона — «вінець Всесвіту», і боролись за повернення людині втраченої гідності.
Омар Хайям пристрасно бажав перевлаштування світу і робив для цього все, що було в його силах: відкривав закони природи, спрямовував погляд до зірок, проникав у таїни Всесвіту і допомагав людям звільнятися від духовного рабства. Він вважав, що тільки вільна людина може жити спокійно і щасливо.
Однак творчість перського поета відбиває чимало складних проблем і суперечностей. Вчений, який у галузі математики, астрономії і фізики зумів випередити час, не завжди розумів закони розвитку людського суспільства. Тому поет, якого спіткало в житті багато труднощів, об які одна за одною розбивалися його благородні мрії, людина, що пережила багато трагічних моментів, у ряді своїх рубаї виступає як фаталіст, говорить про невідворотність долі, інколи впадає в песимізм, відчай:
Для чого світу ти? Ніщо ти перед ним.
Існуєш ти чи ні — примара все і дим.
Безодні з двох боків буття твого зіяють.
А поміж ними — ти, ніщо у світі цім.
(Пер. Є. Миронова)
Хайям був людиною замкненою і самозаглибленою, ставав різким у своїх висловлюваннях, коли мова йшла про несправедливість, обман, безчестя. Сучасники недаремно остерігалися його гострого язика.
Від Хайяма-мудреця навряд чи варто чекати визначеності, чіткого ставлення до людини, до життя і смерті, до моралі, до суспільства і Бога. У його віршах ми знаходимо втілення протилежних, в принципі несумісних позицій. Він одночасно правовірний мусульманин та вільнодумець, безбожник, руйнівник віри:
Жестокое небо, безжалостный Бог!
Ты еще никогда никому не помог.
Если видишь, что сердце обуглено горем, —
Ты немедля еще добавляешь ожог.
(Пер. Г. Плисецького)
в той же час діаметрально протилежна думка:
Есть много вер, и все несхожи...
Что значат — ересь, грех, ислам?
Любовь к Тебе я выбрал, боже,
Все прочее — ничтожный хлам.
(Пер. Г. Плисецького)
І це далеко не поодинокі протиріччя. У кожній збірці ми можемо з легкістю знайти подібні рядки. Проте це свідчить про глибину розуму і душі автора. Усі висновки поета осмислені ним самим у ході життя. Як кожна мисляча людина, він намагався зрозуміти сенс буття, своє призначення на землі, відшукати істину, відкрити формулу абсолютного щастя, зрозуміти важливі речі: що є Бог, віра, яке місце займає в усьому цьому хаосі думок, бажань, почуттів Людина? Відповідь на ці запитання неможлива без вагань, сумнівів, протиріч. На думку М. Рейснера, кожен рядок хайямівських поезій — «це свідчення жорстокої внутрішньої боротьби душі та розуму, добра і зла, всепоглинаючої любові і руйнівної ненависті, породженої зневірою. Усі ці метафори проходять перед нашим внутрішнім зором і ми маємо змогу побачити, як із плином часу змінюється світосприйняття Хайяма, його думки, почуття. Як юнацький максималізм поступово витісняється зрілою врівноваженістю, а потім і мудрістю старості».
Неодноразово намагається Хайям розв’язати головну проблему, що його хвилює, — що таке Людина?
І кожного разу — це нові визначення:
Ты задался вопросом: что есть Человек?
Образ Божий. Но логикой Бог пренебрег:
Он его извлекает на миг из пучины —
И обратно в пучину швыряет навек.
(Пер. Г. Плисецького)
Мы — источник веселья — и скорби рудник,
Мы вместилище скверны — и чистый родник.
Человек — словно в зеркале мир, — многолик,
Он ничтожен — и он же безмерно велик.
(Пер. Г. Плисецького)
Мы цель созданья, смысл его отменный,
Взор Божества и сущность зрящих глаз.
Окружность мира — перстень драгоценный,
А мы в том перстне — вправленный алмаз.
(Пер. К. Бальмонта)
Чотиривірші Хайяма — це полеміка з Творцем про розумність і справедливість світобудови. У багатьох його філософських творах проводиться думка про те, що Бог створив Всесвіт і людину, а потім кинув їх напризволяще. Оскільки Творець покинув нас, ми не повинні виконувати його волю. Потрібна праця людей в одному напрямку, щоб потроху збільшити загальнолюдське щастя — і поступово визволитися з-під влади лихої долі, звернути кудись з цього шляху, покінчити з монотонним, безпросвітним існуванням.
В Книге Судеб ни слова нельзя изменить.
Тех, кто вечно страдает, нельзя извинить.
Можешь пить свою желчь до скончания жизни:
Жизнь нельзя сократить и нельзя удлинить.
(Пер. Г. Плисецького)
Усі релігії світу пропонують зректися власного щастя заради щастя ближнього, зректися всіх земних радощів, узяти на себе хвороби, нещастя інших, тим самим даючи їм шанс стати щасливішими. На думку М. Рейснера, «Хайям показує нам, наскільки помилковий цей світогляд. За словами поета, відчай, породжений нашими бідами, обов'язково торкнеться оточуючих тебе людей і, звісно, не зробить їх щасливішими. Хайям категорично виступає проти руйнівних емоцій і вважає їх не природною реакцією на наші негаразди, а наслідком розпусти та неосвіченості. Релігія закликає змиритися з лихощами, Хайям — сміятися над ними».
Хайямівський шлях полягає у тому, щоб не захоплюватися хибними цінностями Буття, не вважати їх значними, оскільки вони й відволікають від істинної цінності життя, вони й провокують злобу, спалахи жадібності, заздрощів і відчаю. Серед цих хибних цінностей — марнославство, влада, багатство, хіть, умови для лінощів, бездум’я, байдужості. Вони не існували споконвіку, а були створені самими людьми — «сплячими», які вважали яскравість буття за єдине існуюче. Хайям закликав виховувати свою душу в любові, а свій розум — у дії, осмисленні. Насолоджуватись істинними цінностями буття доступно усім: це краса природи, весняні квіти, вродлива жінка, музика, спів пташок, радість розумної суперечки з друзями. За таких обставин душа швидше згадає своє призначення, не паралізуючи себе страхами.
Без хмеля и улыбок — что за жизнь?
Без сладких звуков флейты — что за жизнь?
Все, что на солнце видишь, стоит мало.
Но на пиру, в огнях, светла и жизнь.
(Пер. I. Тхоржевського)
Хайям навчає так організовувати власні емоції, щоб лише з посмішкою, а не зі слізьми, проходити крізь будь-які нещастя. Зносити удари долі — одне, але «пити їх гіркоту» при цьому — зовсім інше. Перше неминуче, друге — соромно. Лише людина, яка не впадає у відчай, здатна «прокинутися», стати «мудрецем». Хайям закликає людей просто жити, любити, сміятись, пити вино. Вино — головний символ поезії перського автора. «Вино» — те найкраще в житті, чим можна усолоджувати свій дух, не відволікаючись на хибні істини. Іноді це чисте, прозоре вино, «сік лоз», іноді з конкретизацією: «любовне вино», «вино пізнання». Головна емоція, що супроводжує це «вино» — радість життя, веселощі. Гедонізм перського філософа очевидний.
Вино всей жизни ходу поддает.
Сам для себя обуза, кто не пьет.
А дай вина горе — гора запляшет.
Вино и старым юности прильет!
(Пер. I. Тхоржевського)
«Вино» у хайямівських рубаї інколи трактують і як символ потоку живих пристрастей і течії часу. Воно часто — «червоне», «багряне», «криваве вино». «Гірке» або «мутне вино», «осад в чаші», «кров», «сльози в чаші» — це тяжкі переживання, що поступово накопичилися; іноді це — смуга прикрощів, або ж гніт старості.
«От ран души вином себя избавь...»,
Тогда на стол все вина мира ставь.
Моя душа изранена... Все вина
Давай сюда. Но раны — мне оставь.
(Пер. I. Тхоржевського)
Вино — це також символ радості життя, чистого і палаючого кохання, юності; або символ повноти буття, тяжких переживань, душевної втоми. Поряд із символом вина нерідко знаходяться слова-персонажі «гуляка», «розпуста» і подібні.
За Хайямом, основне протиріччя в людині — між її тілесною формою і душею. Завдання для гармонійної людини у тому, щоб стати вільною від світу речей і підкорити тілесну форму існування духовній. Душа важливіша за тіло. Отже, хайямівська концепція людини не нова: людина складається з двох оболонок:
«Ад и рай — в небесах», — утверждают ханжи.
Я, в себя заглянув, убедился во лжи:
Ад и рай — не круги во дворце мирозданья,
Ад и рай — это две половинки души.
(Пер. Г. Плисецького)
Отчего всемогущий Творец наших тел
Даровать нам бессмертия не захотел?
Если мы совершенны — зачем умираем?
Если не совершенны — то кто бракодел?
(Пер. Г. Плисецького)
Людина — єдність усіх можливих категорій і начал. Людина подібна до Універсаму: «вона безкінечно протирічна і складна, цілісна й унікальна, потенційно вільна і загадкова». Велич людини визначається тим, що тільки вона знає про існування таїни Невимовного, що тільки вона може відчути Єдине і прийняти його виклик.
О, чадо четырех стихий, внемли ты вести
Из мира тайного, не знающего лести!
Ты зверь и человек, злой дух и ангел ты;
Все, чем ты кажешься, в тебе таится вместе.
(Пер. Г. Плисецького)
Людина повинна бути сміливою не тільки перед викликом Єдиного, не тільки перед таїною, яка постійно усередині і ззовні її. Людина має також усвідомлювати, що й на своєму шляху пізнання вона зустрічається із загадками, які сама ж і створює.
Ты видел мир, но все, что ты видал, — ничто.
Все то, что говорил ты и слыхал, — ничто.
Итог один, весь век ты просидел ли дома,
Иль из конца в конец мир исшагал, — ничто.
(Пер. I. Тхоржевського)
Як же досягти гармонії, єдності духу і тіла? Рецепти Хайяма геніально прості: будь веселий, пий вино, кохай; звільни свій розум і ти звільниш свою душу; шукай істину і сенс свого існування; намагайся жити не за законами суспільства, не за догмами релігії, а лише так, як підказує тобі серце; лови мить — бо життя швидкоплинне; роби людям добро, або не роби нічого; шукай друзів, але не заводь ворогів; не заздри славі й багатству інших, а залишайся «бідним дервішем», і лише в такому разі ти досягнеш висот і пізнаєш сенс свого існування.
Не тоскуй же! Пока этот мир будет жить,
Людям имя твое и твой след не забыть.
Пока на небе движутся стройно светила,
Мысль твоя — это к Сути незримая нить.
(Пер. I. Тхоржевського)
Ось такі істина та естетичний ідеал великого поета Сходу. Що б він не відчував, що б не думав, кінцеву мету бачив перед собою завжди одну: людина повинна бути щасливою і жити за веліннями свого серця, а не за суспільними і релігійними законами.
Вічне життя і смерть як суфійські проблеми
Потаємна поетична мова суфіїв включала цілий пласт мотивів і образів, які широко використовував у своїх рубаї Хайям.
Суфізм — єретичне філософське вчення, що переосмислює коранічні догми про життя і смерть.
У середині VII століття Іран, країну стародавніх релігій, завоювали араби і нав'язали перському народу елементи своєї культури, свою писемність, свою віру. Проте дуже швидко перси почали створювати в привнесених формах вірша неповторні поетичні шедеври, переробили писемність так, що вона навіть на перший погляд почала відрізнятися від арабської, а в ісламі пристали не до суннитської, а до шиїтської гілки, оскільки вона була більш демократичною, більше схильною до створення різноманітних сект, іноді досить далеких від ортодоксального мусульманського вчення. Крім того, Іран залишався перехрестям світових торгівельних і культурних шляхів, а тому відрізнявся більшою, ніж в арабських країнах, віротерпимістю.
Дослідники Шаміль і Каміль Султанови у книзі «Омар Хайям» зазначають, що в часи поета на його батьківщині продовжували існувати істинно перські зіркоуклінництво та вогнеуклінництво (зороастризм).
Шаріат — це весь комплекс юридичних норм, побутових і релігійних принципів і правил поведінки, яких повинен дотримуватись мусульманин.
Тарікат — духовне навчання суфія, яке триває впродовж кількох років під керівництвом досвідченого керівника. Воно включає в себе такі стани, як: каяття, терпимість, знедоленість, аскетизм, зречення власної волі.
Остання стадія суфійського вдосконалення — хакікат, «Істина». Суфій, який досягнув її, називається ариф — «той, хто пізнав»; він, як вважається, пізнає істину інтуїтивно.
Історія літератури на фарсі має чимало прикладів поетів-суфіїв, але чи слід записувати в їх ряди Омара Хайяма? Суфійська поетична символіка групується навколо слів «любов» і «вино». Ці ж самі слова відіграють значну роль у поезії Хайяма. Але не тільки вони дають підставу розглядати всі вірші Хайяма як суфійські. Проте, за словами Б. Е. Бертельса, «уся картина світостворення, опис руху душі по його колах, вимоги до людського духу в усіх його втіленнях — у Хайяма завжди близькі до суфійських уявлень. Розрив з ними проходить по чіткій межі: Хайям категорично відсікає прагнення до Бога. Таке враження, що він справді пройшов школу суфізму, сприйняв його світоглядні концепції, але з роками трохи переоцінив цінності цього вчення».
Без усякого сумніву, до суфійських проблем у творчості Хайяма можна віднести його погляди на категорії життя, вічності і смерті. Скептичне ставлення до життя на землі, заперечення цього життя, самітництво були значно поширені на середньовічному Сході. Цей світ вважали тимчасовим, минущим. Сотні, тисячі богословів проповідували, що вічне життя і блаженство можна знайти лише після смерті.
Так как собственной смерти отсрочить нельзя,
Так как свыше указана смертным стезя,
Так как вечные вещи не слепишь из воска, —
То и плакать об этом не стоит, друзья!
(Пер. Г. Плисецького)
От безбожья до Бога — мгновенье одно!
От нуля до итога — мгновенье одно.
Береги драгоценное это мгновенье:
Жизнь — ни мало, ни много — мгновенье одно!
(Пер. Г. Плисецького)
«Людино, допоможи собі сама» — це саме те, до чого закликає кожного Хайям. Для нього кінцева мета людини — щастя, фундамент якого — земне життя. Якщо вже саме Земля призначена для багатьох втілень душі, якщо Земля — джерело найяскравіших її радощів і гордощів, якщо Земля — головна школа душі, то Хайяму далеко не байдуже те, що коїться в цій школі.
Этот мир красотою Хайяма пленил,
Ароматом и цветом своим опьянил.
Но источник с живою водой — иссякает,
Как бы ты бережливо его ни хранил!
(Пер. Г. Плисецького)
Что мне блаженства райские — потом?
Прошу сейчас — наличными, вином.
В кредит — не верю. И на что мне слава —
Под самым ухом барабанный бой?
(Пер. И. Тхоржевского)
Навіть у тих чотиривіршах Омара Хайяма, у яких, на перший погляд, дуже сильними є песимістичні мотиви, ми в підтексті вбачаємо гарячу любов до реального життя і пристрасний протест проти його недосконалості:
Ты едва ли былых мудрецов превзойдешь,
Вечной тайны разгадку едва ли найдешь.
Чем не рай тебе — эта лужайка земная?
После смерти едва ли в другой попадешь...
(Пер. Г. Плисецького)
У контексті теми «життя — смерть» важливу роль відіграє проблема теперішнього, минулого і майбутнього у Хайяма. Коли людина тужить за минулим, мріє про майбутнє, вона втрачає час теперішнього: у цей час вона не живе у повному розумінні слова, а лише імітує життя. Нащо думати про минуле — все одно його не повернеш. Мріяти про майбутнє — теж нерозумно. Реальне життя у теперішньому — найбільш ефективна передумова створення щасливого майбутнього.
Словно ветер в степи, словно в речке вода,
День прошел — и назад не придет никогда.
Будем жить, о подруга моя, настоящим!
Сожалеть о минувшем — не стоит труда.
(Пер. Г. Плисецького)
Важливе місце у системі світовідчуття Хайяма займає тема не просто теперішнього, а тема саме миті. Нескінченний час минув до появи людини на світ. Нескінченний час пройде після її смерті. У порівнянні з вічністю у нашому тривимірному просторі не лише місяці й роки, але навіть і сторіччя не більше ніж мить. Усе людське життя перед вічністю — це лише мить, але людина у цій миті може відчути вічність. І для Хайяма це дуже важливо: цілісність миті — майже те ж саме, що й цілісність вічності.
Пей вино! В нем источник бессмертья и света,
В нем — цветенье весны и минувшего лета.
Будь мгновение счастлив средь цветов и друзей,
Ибо жизнь заключилась в мгновение это.
(Пер. Г. Плисецького)
Життя — це річка миттєвостей, і кожну з них людина повинна випити. Смерть — невідворотний кінець кожної людини, проте Хайям вірить у безсмертя, у вічне життя. Закликаючи до космічного спокою перед обличчям невідворотної смерті, поет просить по-справжньому цінувати кожну мить життя:
Если к чаше приник — будь доволен, Хайям!
Если с милой хоть миг — будь доволен, Хайям!
Высыхает река бытия, но покуда
Бьет еще твой родник — будь доволен, Хайям!
(Пер. I. Тхоржевського)
Багато художників створювали ілюстрації до чотиривіршів перського філософа. Так, відомий ілюстратор Павло Бунін передає настрій рубаї Хайяма за допомогою небагатьох легких штрихів та плавних ліній. А, наприклад, Олександр Яцкевич у своїх ілюстраціях робить акцент на глибині та фантасмагоричності художнього світу поета. їхні малюнки доповнюють смисл та збагачують розуміння рубаї Омара Хайяма.
У своїх кращих чотиривіршах перський поет створив зразок, модель специфічного стилю мислення в образах. Хайямівський метод «пробудження» і «осягнення Бога» заснований на відкритті людиною істинних цінностей життя — щастя, кохання, насолод, музики, природи. Для читачів Хайяма його рубаї є напоєм вічності.
Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах. – 2005. – № 10. – С. 8-13.
Твори
Критика
