Олена Пчілка. Пророк
Велик пророк! Велике його слово –
Воно луна, як дзвін той голосний.
Все плем`я рідне слухати готово
Натхненну мову, гомін той дивний.
Пророк в громаді, наче кедр в діброві,
Здійма він високо своє чоло,
І мужі товпляться, і чорноброві
Жінки з дітьми малими вкруг його.
І по степу широкім розляглося
Казання віщого пророка-ватага,
Тим словом кожне серце пройнялося,
Огонь палкий по душах пробіга.
“Ти батько наш!–пророку люд гукає. –
Ти світло яснеє сліпим очам!
Проводар наш! Твоя рука вгадає
Той шлях у край, одданий Богом нам.
В твоїх устах – сама Господня воля,
Твоя рука – правиця єсть свята!
Нехай же в ній спочине наша доля,
Благословенна чиста дума та!
Веди ж ти нас великим шляхом правди!
З тобою душі наші і серця,
Тобі пребудем вірніі ми завжди,
Нехай святиться ввік година ця!”
Іде пророк на ту розмову к Богу,
Провадить же його прихильний люд,
Вкриває віттям пальмовим дорогу,
Хвалу співа, гуде тимпанів гуд.
І сльози чулі полились в пророка.
Як на горі він став на самоті,
Там, на Синаю. Вся душа глибока
В молитві серця вилилась отій.
В молитві щирій за свій люд нужденний,
Що долю доручив йому свою:
“О Господи, порадь той люд спасенний,
Подай Свій заповіт святий, молю!
Нехай скріпить він чистії бажання
Всього народу вірного мого,
Нехай в скрижалях Божії сказання
Затвердять думку щирую його!”
І довго ревне так пророк молився,
І виблагав з небес той заповіт.
З гори ж зійшов, в долині опинився, -
Укрив чоло йому холодний піт!
Що ж там побачив він серед долини?
Нічого!.. Люд отой, що йшов за ним
Недавно так, - щасливої хвилини! –
Тепер стояв перед стовпом німим!
Перед безглуздим ідолом простягшись,
Народ пророків ідолу моливсь,
Бику з металу, віри одцуравшись
Недавньої... І мовчки подививсь
Пророк на люд той свій зрадливий.
Скипіло серце з жалю та з печалі,
Прокляв той час гіркий та нещасливий,
Об землю він розбив святі скрижалі!..
Та другий жаль прокинувсь у пророка,
Як довше він на свій народ дививсь:
Йому з`явилась яма та глибока
Душевная, в котру той люд точивсь.
І полились в пророка сльози знову,
І він одрікся жалю свойого,
До Бога знов здійняв гарячу мову,
Щоб спас нещасний рідний люд його!
