Олена Пчілка. Сповідь

Все зто было бы смешно,
Когда бы не было так грустно!..

Милий милу пригортає,
А вона його питає:
«Розкажи мені, кого ти
Щонайперше покохав?»

«Ет, дурниця... Я не знав
Ще тоді тії пишноти
У правдивому коханню,
У духовному єднанню!

То була пуста пригода!..
Двадцять два лиш мав я года,
Вусом первісним пишався,
Був тоді я ще студент;

Ну, і трапився той мент.
Літом дома я втішався,
Покоївочку гарненьку
Цілував якусь дурненьку...»

«А тоді, як одружився,
Як з панянкою женився,
Чи ж не взнав душі єднання,
Щастя справжнього й тоді?»

«А!.. Жадання молоді
Та жаги палке буяння!..
Тільки тіло втіху мало,
Про свою загоду дбало...»

«Ну, а в той час, в ту годину,
Як покинув ту дружину
(І діток, здається, троє?)
Та за іншою пішов?»

«Пекло я тоді знайшов!
Вороги були ми двоє!
Не жили ми, а страждали...
Ні, єднання душ не мали!

Ти, єдина ти вказала
Рай душі моїй і вклала
В серце пільгу, в розум скарби,
Одчинила небеса!

Тільки ся твоя краса
Всі загоїть серця карби;
Се — правдивеє кохання,
Серця й думки поєднання!

Ну, чого ж, моя кохана,
Зірко ясная, бажана,
Загадалась ти? Від чого
Посмутнів так погляд твій?»

«Я гадаю, друже мій:
Як тобі кохання сього
Стане досить, в дальшій хвилі
Що ти скажеш п’ятій милій?...»