Олена Пчілка. Сміховинки
БІДНА ЛИСИЦЯ
Жалілася раз лисиця собаці:
— Яка я бідна та нещаслива! Ніхто мене не любить, цураються мене!.. Мабуть, вже така моя доля!
— Е, ні, голубко! — одказав собака.— «Не так доля, як лиха воля!» Коли б ти добра була, то й дружились би з тобою, а лукавого всі цураються.
* * *
— Іди, дощику, туди, куди просять!
— А туди, де косять? Ось зараз!
Помокли покоси! Тільки й надії, що сонечко висушить.
ЗЛОДІЙ
В одного хазяїна вкрадено було коня. Він пішов його шукати й знайшов на ярмарку: стоїть якийсь чоловік і продає його коня. Тут обоє і заспорилися Господар каже: «Це мій кінь». А злодій каже: «Ні, мій,— він у мене й виріс». Тоді господар зібрав людей, зав’язав коневі очі та й каже до злодія:
— Ну, коли це твій кінь, коли він у тебе виріс, то скажи ж, на яке око він сліпий.
Злодій подумав та й говорить:
— На праве.
— Отже, й не вгадав,— каже господар.
— А правда! — гукнув злодій,— то я помилився! Він на ліве око не бачить, на ліве!
Тоді господар розв’язав коневі очі й показав людям, що кінь ні на одне око не сліпий — обома бачить зовсім добре.
Всі почали тоді сміятися, й господар свого коня забрав.
РОЗПОВІДЬ
— Питаєте, звідкіль я прийшов та що знайшов. Ходив я десь-то та знайшов дещо, та коли я що або абощо, то нехай мені абищо. От що, а не то що, а ви кажете, що я там що чи абощо! Нехай мені богзна-що, коли збрехав що про що або нащо!
РОЗМОВА
Пекла мати вергуни* до Нового року; а синок Івась біля неї крутився. Далі Івась і каже:
— Чом Ви, мамо, зо мною не говорите?
— Та бачиш же, що ніколи! — одказує мама.— Та й що ж там я буду тобі говорити?
—. Та що-небудь! От сказали б: «Ось на тобі, Івасику, вергунця!»
* Вергуни — смажене в смальці або олії солодке печиво.
РОЗМОВА
— Здорова, серденько-кума!
— Та на базарі була.
— Чи ти, кумонько, глухенька?
— Та купила курочку рябеньку.
— Ну, здорова йшла!..
— Та два злоти дала.
РОЗМОВА
— Здорово, дівко!
— Мішок перу.
— А чия ти?
— Кури покаляли.
— Чи ти глухенька, чи дурненька?
— Наказала ненька.
— Чи й ненька твоя така?
— Виперу й сама.
РОЗМОВА
Їдуть хурщики, везуть вовну. Відчинила одна пані кватирку та й пита:
— Що везете?
— Вовну!
— Яку?
— Овечу!
— Дурні! — гукає пані.— Я питаю, якого пана?
— Нашого,— відказали хурщики та й поїхали далі, сміючись.
ПРИПОВІСТКА ПРО ХЛІБ
Ото хтось таку казочку склав про хліб. Що спершу, як створив бог хліб, то колосків на одному стеблі було дуже багато — таке було стебло гіллясте та кучеряве, що куди! Отже, хліба було багато, і люди перестали його шанувати. Побачив бог, що в людей хліб і в помийниці, й долі, і діти його нівечать, та й розгнівався: пішов на поле і зашморгнув колоски на стеблі, уже був би до краю зашморгнув, бо вже тільки один колосок на кінці стебла зоставався, коли тут біжать собака й кіт і стали просить:
— Ой боже, боже, не зривай хоч цього колоска, зостав хоч одного на нашу долю!
Змилувався бог і не зашморгнув того одного колоска на кінці стебла, зоставив його на собачу та на котячу долю. А люди потім стали й того колоска собі забирати — раді були й тому! Ще й так коло нього упадають та пильнують, щоб росло хоч по одному колоску на стеблі. А собака й кіт теж біля чоловіка держаться та зазирають йому в вічі, щоб він не з’їдав усієї їх долі, щоб давав і їм хоч трохи з того хліба, що зоставлено по їх благанню.
А при тім і сваряться кіт з собакою через те саме. Собака каже: «Це мені бог зоставив колосок». А кіт на теє: «Ні, се я випрохав! Це на мою долю бог зоставив, а я вже з своєї доброї ласки дозволяю людям споживати той хлібець!»
Отак би то й сперечаються собака та кіт.
ПРАВДИВА ЗАПЛАТА
Прийшов дядько до крамниці, де продавалися ковбаси та всяка інша їжа, і сказав, щоб йому дали ковбаси. Подали. Дядько подивився ще й понюхав. Ні, каже, не візьму, бо вона несвіжа. Понюхав і другу і теж не взяв, бо була з часником (а він не любив такої). Ну, каже, дайте мені хоч отих коржиків солодких. Дали. Взяв дядько в руки, понюхав: мов би й добре пахнуть, м’ятою, так тверді ж такі, хоч об дорогу бий. Не взяв і того. Нічого не взяв і йде собі з крамниці.
Тоді хазяїн гука йому:
— Куди ж це ти йДеш, дядьку? Ти ж мені не заплатив!
— За віщо я тобі буду платити, як я нічого в тебе не взяв,— одказує дядько.
— То що! — каже хазяїн.— Хоч нічого не взяв, так скільки ж ти передивився всього та перенюхав! Саме за те, що нанюхався, повинен заплатить!
— Ну, добре,— каже дядько.— Як платити, то й платити, нехай буде по-твоєму!
Вернувся, добув з кишені гаманця, вийняв срібного карбованця, поцокав, поцокав ним об ляду й виходить собі геть.
— Дядьку! — знов гука на нього хазяїн.— Куди ж це ти? Давай же гроші, ти ж мені так і не заплатив нічого!
— Ні, я тобі заплатив,— каже дядько.— Тепер ми вже полічилися: бо я понюхав, а ти послухав!
От і квит,— та й подався собі з крамниці.
ПОРАДА
Деякі люди думають, що як сидить 13 душ за столом, то се віщує нещастя: хтось умре... Звісно, се дурниця, але як хто вірить в такі химери, то вірить... і мучиться тим.
Отже, в однім товаристві на бенкеті огляділися, що за стіл сіло тринадцятеро. Господарі і деякі гості збентежились. Тоді один гість і каже:
— Не журіться, панове! Бо я буду їсти за двох, то вийде так, мов би нас було чотирнадцятеро!
ПОПЕРЕДНЯ НАУКА
Стояли раз цигани з своїми шатрами під селом. От старший циган узяв свого хлопця та й пішов з ним у село: думка така — цього, того «вимантачити» в людців...
В одній хаті й випросили в молодиці глечик молока.
— Ну,— каже циган хлопцеві,— оце ж я піду далі по дворах, а ти однеси молоко до шатра та скажи матері, щоб наварила каші, поки я прийду.
Перед тим, як хлоп’я мало брати глечика, циган — гуп його в плечі! Раз, удруге й утретє!
Та все примовляє:
— Оце тобі молоко! Оце тобі, щоб знав, як пильнувать, не розливать!
Хлоп’я заплакало, а господиня й каже циганові:
— За віщо ж ти його б’єш? Він же ще ніякої шкоди не зробив, ще й у руки не брав молока!
— Е, паніматко,— каже циган,— що ж уже тоді бити, як він розхлюпає молоко або й зовсім виверне? Тоді вже нічого не поможеться! Отепер треба бити та вчити, поки ще не зробив шкоди!
Та й вийшли обоє з хати. Циган пішов на село, а циганча пішло до табору,— та так пильно держить обома руками глечика!..
***
— Оце ти, донечко, сьогодні раненько встала!
— Е, мамо, я ще вмиваннячком та вбираннячком надолужу!
* * *
Один писар щось переписував. І треба було вельми пильнувати, щоб переписать дуже добре. Писав, писав, та вже пильнував, що й куди. Аж ось і до кінця дописав! Тепер тільки пісочком посипать та й годі! (Бо то, бачите, давніше — піском засипали писання.)
— Ну,— каже писар,— кінець діло вершить! — Та й линув на писання чорнила, бо замість пісочниці взяв якось каламар, чи тую чорнильницю.— Отаке!
НЕЗАГУБЛЕНИЙ ЧАЙНИК
Один хлопець-моряк, прислуговуючи на кораблі капітанові, якось упустив його срібного чайника в воду і дуже тим журився, не сміючи й сказати капітанові про згубу. Далі й питає капітана:
— Пане, чи можна сказати, що якусь річ загублено, коли знаєш, де вона лежить?
— Ну, звичайно, ні! — одказує капітан.— Коли знаєш де, то вона не загублена.
— А! То ваш, пане, срібний чайник не згубився, бо я знаю, що він лежить на дні моря. Слава тобі, господи!
* * *
— Куди твій батько поїхав?
— На ярмарок.
— А коли вернеться?
— Як поїдуть на об’їзд, то сьогодні будуть, а як поїдуть навпростець, то й завтра не будуть.
МУДРА ШВАЧКА
— Шиєш, дівонько?-
— Шию.
— А пороти швидко будеш?
— Ось тільки ниточки дошию.
РОБОТЯЩИЙ СИН
— Або ти, тату, їдь по дрова, а я буду дома, або я буду дома, а ти їдь по дрова.
СМІХОВИНКА
— Напував ти коня?
— Напував.
— А чого ж у його морда суха?
— А води не достав мордою.
НАВАНТАЖИВСЯ!
Ішов господар з сином, великим уже хлопцем, а за ними йшов і слуга з кошиком, повним усякої всячини, що накупив господар. От дорогою стало господареві душно; скинув він свого жупана й дав теж нести слузі; далі й синові стало душно; скинув і той з себе верхню одежу та теж дав нести слузі. Тоді господар глянув на слугу та й каже, сміючись:
— Оце вже ти навантажився, як той осел!
— Та де там, добродію! — одказав слуга,— за двох ослів навантажився!
МУДРИЙ ПОДОРОЖНІЙ
Був один панок у дорозі. Приїхав до корчми, став на одпочинок. їсти йому хочеться, а грошей нема, щоб заплатити за страву; от він і пита корчмаря:
— А що? Чи є в тебе щось добренького попоїсти?
— Єсть,— каже той.— Спекли гуску для подорожніх.
— Може, й з підливою?
— Аякже, звісно, з підливою!
— І хліб до того дається?
— Та вже ж,— каже господар,— як же без хліба!
— А за підливу й за хліб платиться?
— Та ні, за підливу й за хліб нічого не платиться, тільки за гуску.
— То знаєш що? — каже подорожній,— Гуски мені не треба, а дай мені самої підливи та хліба!
КАЛІКА
Одного разу сидів на базарі старець і просив милостині:
— Дайте, люди добрі, дайте, христа ради!
Деякі люди йшли повз нього, бачать, що він не сліпий, не уломний, мовби зовсім здоровий, та й кажуть:
— Що ж тобі таке, що ти в старці пішов? Яке в тебе каліцтво?
— Та не можу говорити,— відказав хлопець.
ХТО ДО ЧОГО
— Хто йде їсти? — дід питає.
— Я йду,— циган каже.
— Хто йде жати? — дід питає.
— То громада скаже.
У ШКОЛІ
— Яка звірина прив’язується найбільш до чоловіка?
— пита учитель школярів.
— Комар,— одказав один школяр.
* * *
— Здорові, куме! Скажіть, будьте ласкаві, що ви давали вашій корові, як вона захворіла?
— Товчене шкло.
— Ага!.. Спасибі! Побіжу ж, бо мені нема часу.
У неділю знов зустрілися куми біля церкви. А той кум, що питався, й каже:
— Бодай вас, куме, з вашою радою! Пропала моя корова!..
— Або ж ви думаєте, що моя не пропала? — каже той.— Здохла й моя!
— А чом же ви мені не сказали?
—.А ви ж хіба питали?
ЗДАТНА
Каже один хлопець дівчині:
— Ти ледача, ти не вмієш ні спекти, ні зварити.
— Та й тільки ж,— каже дівчина.
— Ти не тямиш ні шити, ні прясти.
— Та й тільки ж!
— Та ти й хати не способна до пуття замести.
— Та й тільки ж.
— Та ти й танцювати не вмієш.
— Е, брешеш, вражий сину! — каже дівчина.— Танцювати я вмію, ще й тебе навчу!
— Ану ж, потанцюй!
— А заграй же, хоч на гребінець або на язик, то й потанцюю, бо без музики не добре,— каже дівчина.
Заграв хлопець, вона й пішла в танець. Та дотанцювала від стола до половити хати — й збилась.
Всі стали сміятись, а вона й каже:
— Е, бо то я від стола не вмію, а тільки від печі!
ДОГАДЛИВА ДИТИНА
— Мамо! Чи ви знаєте, яка в нас оказія була? У діжку з квасом миша впала.
— Ох, боже мій! Чи ти ж її витяг?
— Еге! Буду я витягать! Щоб вона мене вкусила? Я піймав кота і вкинув у діжку, щоб він мишу з’їв!..
ДОБРА ГОСПОДИНЯ
Каже молодичка своєму чоловікові:
— Оце я, чоловіче, хочу, щоб ти поласував, напечу тобі пампушок!
— Добре,— каже чоловік,— чом не поласувать!
Довго клопоталася жінка з тістом, та щось не вийшло.
— Ні,— каже,— краще я тобі спечу калача, такого хорошого, плетеного!
— Та нехай буде й калач. І то добре!
Підмісила жінка тісто, ліпила, ліпила, знов не пішло діло на лад.
— Ні,— каже,— перемішу, та нехай буде книш!
Місила, місила жінка знов та й каже:
— Ні, знаєш що, чоловіче? Нехай буде корж! Нащо ті витребеньки!
Розтовкмачила тісто на корж,— а воно вже аж чорне стало! Всадила в піч, пекла, пекла, аж той корж зовсім засох; витягла, розломила — половину чоловікові дала, половину собі взяла. Чоловік їсть, аж давиться, а жінка вгризнула трохи' та й віддала собаці.
— Нехай вже,— каже,— і Сірко поласує! Він ще зроду такого доброго не їв!
— Еге! — каже чоловік.— Нехай і мою пайку поїсть, щоб цілий вік пам’ятав!..
НАЙШВИДШИЙ МАЗУРОК *
Взяти трошки кришених мигдалів, трошки ізюму, трошки різаних цукатів, розмішати в жмені — вкинути в рот.
* Мазурок — солодке печиво з мигдалем.
ВІТЕР ТА КОЖУХ
Вітер дме та каже:
— Гу-гу-гу! Увесь світ продму!
А кожух лежить тихенько в кутку та й каже:
— А мене не продмеш!
Тоді вітер зп’ятився та й каже:
— Мовчи, коли тебе ніхто не чіпає,— то не за тебе річ!
ВИДЮЩИЙ
— Хомо! Он гуси летять.
— Ой-ой-ой! Та як багато!
— Чи ти ж бачиш?
— А ти ж кажеш.
БОРЩИК
Зайшов циган до господаря в хату: бачить, що в печі борщ кипить. Нюхнув циган, що такий добрий дух іде, та й каже:
— Кипи, кипи, борщику, будем тебе їсти.
— Будем їсти, та не всі! — одказує господар.
— А хіба вас, господарю, дома не буде? — мовив циган.
КЛОПІТ
Один грамвтій читав з товаришем газету, а далі кинув і загадався.
— Чого це ти, пане-брате, так задумався? — спитав його товариш.
А той і каже:
— Та я думаю, що б то було, якби мене вибрали в англійську думу, у той парламент!
— А що ж би було?
— Та те, що я ж би там нічогісінько не розумів, бо там же всі говорили б по-англійському, а я ж не знаю англійської мови...
«ПО ЩИРОСТІ»
Прийшов один господар з міста, дає своєму синові бублика та й каже:
— На, Васильку, та поділися з Івасиком по щирості.
— Як же то по щирості? — питає Василько.
— А так, синку,— каже батько,— як переломиш бублика, то більшу половину даси Івасикові, а собі зоставиш меншу. Ото й зветься — «по щирості ділити».
— Е,— каже Василько,— то дайте, тату, бублика Івасеві: нехай він ділить «по щирості»!
У СТЕПУ
(Давня побрехенька)
Ідуть чумаки степом, цілою валкою, з навантаженими возами. (Давно се було,-як ще чумаки в Крим по сіль та по рибу ходили.) Ідуть — шлях просторий; степ навкруги простягся рівний та чистий: ні дерева, ні кущика. І людей не видно зблизька. Коли се бачать чумаки, якийсь чоловік швидко навпростець іде до них. Далі став гукать:
— А пості-і-ійте! Підожді-і-і-те!.. Гей, постри-ва-а-ай-те!
Одно гука чоловік та маха руками. «Що там таке,— думають чумаки,— чи якась пригода сталася, чи що?..»
Стали.
Ціла чумацька валка стала. Дожидають.
Надбіг той чоловік, уклонився:
— Здорові були, люди добрі!
— Здоров був і ти!
— Боже вам поможи в дорозі! Нехай біг щасливо проводить!
— Щасти боже й тобі, чоловіче! А чого ж се ти гукав? — питає далі чумацький отаман.— Чого тобі треба, що ти спинив нас?
— Та прошу вашої ласки — постійте трохи: дозвольте мені об воза спину почухати, бо в тому гемонському степу така порожнеча, що нема об що почухатись!
ОБАЧНІСТЬ
Прийшла бабка до церкви та й ставить свічечку перед образом. А той образ був — «Страшний суд»: були там намальовані грішники серед мук і тії (не при хаті та не при малих дітях згадуючи)... От бабка так клопочеться, щоб свічечка прийшлась перед самим сатаною, таким рогатим та хвостатим. Побачив теє один хлопчик та й каже:
— Бабусю, що ж се ви робите? Кому ви свічку ставите — се ж чортяка!
А бабуся на теє:
— Бачу я, синочку, бачу!.. Так ото ж то є, що страшно їх! А ніхто не зна, де по смерті опиниться...
Добре, як господь сподобить між праведними бути, а як — не дай,мати божа — між проклятими? То треба ж і там руку мати! А воно ж без гостинця — приятеля не здобудеш!
РЯБУХА
Лічив один чоловік свої воли:
— Оце рябий, а оце — раз, два, три, чотири, п’ять... А де ж шостий? Жінко, воли не всі.
— Та де ж там не всі? Усі єсть.
— Та не всі ж бо! Отже, дивись сюди: оце ж рябий, він один тільки, а оце — раз, два, три, чотири, п’ять... а шостого нема!
СУВОРА ДУМКА
Один дідусь усе ганив: і те не так тепер робиться, і те нехороше, і те погане!..
Дорослий онук слухав та й каже:
— Е, дідусю! Ви ще скажете, що тепер уже й сонце не світить!
— Та ні,— одказав дідусь,— воно світить і тепер, тільки якось по-дурному!
БАТЬКОВА НАУКА
їхав батько з сином, обоє верхи. Коли бачить батько — лежить на дорозі загублена підкова.
Він і каже синові:
— Злізь, сину, та візьми оту підкову.
А син і відказує:
— А, чого там я буду злазити. Нехай там собі лежить, не варто задля такої дурниці клопотатись!
Тоді батько зліз сам і підняв підкову та й сховав її в торбину.
От приїхали до міста, поставили коней у родичів і пішли кожен по своїх справах. Між ділом батько підійшов до того крамаря, що всяким залізяччям торгує, і продав йому ту знайдену підкову за скільки там копійок. А далі вгледів на базарі — перекупки продавали черешні пучечками. Такі хороші пучечки — ягідки свіжі та червоні (знаєте, які бувають!), він і купив за ті гроші, що за підкову взяв.
От їдуть удвох наза,п,. Батько подався трохи вперед та й кинув нишком пучечок ягід. Син побачив
та й гукає:
— Дивіться, тату! Он ягоди хтось згубив!
— Е, що там! Дурниця! — каже батько.
— Ні, я злізу,— каже син,— бо хороші ягідки!
Зліз, підняв черешні і поїв.
Через який час батько знов кинув пучечок
ягід; син знов зліз за ними.
— Так мені,— каже,— пить хочеться — після оселедця, чи що,— то воно й до речі, хоч ягодами закропити душу!
— А мені байдуже! — каже батько, та й знов кинув пучечок, проїхавши трохи. Син*знов злізає...
— І хочеться ж тобі клопотатися,— мовив батько.
— Та шкода, що такі хороші ягоди марно лежать на дорозі... І що воно таке їх розгубило?
А батько тільки всміхається.
Як уже батько останній пучечок кинув, а син янов зз ним злізав, тоді батько й каже синові: отак і так було... А наостанку й приказав:
— От бачиш, сину, ти не схотів раз потрудитися, а тепер скільки разів турбувався! Отак воно й часто в світі буває.
П’ЯТСОТ СОБАК
— Тату,— казав один хлопчик своєму батькові,— вчора ввечері я бачив дуже багато собак певне, було їх не менш як п’ятсот!
— Ну, мабуть, не так уже багато,— відповів на те батько.
— Правда, було їх тільки сто,— мовив хлопчик,— але це вже напевне!
— Не може бути,— знов одказав батько,— адже ж у цілому селі не буде стільки собак!..
— Так, тату,— згодився хлопчик,— було їх усіх десять собак. Але то вже ніяк не менше!
— Щось не йметься віри, сину, щоб ти бачив навіть і десять собак! — мовив батько.— Адже ж спочатку ти так з певністю казай, що бачив п’ятсот, а тепер кажеш, що було їх тільки десять. Двічі ти вже суперечиш самому собі, отже, й тепер не можу тобі вірити.
— Так, тату,— відказав збентежений хлопчик,— я бачив тільки нашого Бровка та ще другого, чужого собаку...
РОЗМОВА З ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ
Пішов циган на село, бо не стало чого їсти в циганському шатрі. Циганчата ждали, ждали, що батько принесе чого-небуть їсти та й пішли його шукати. Знайшли цигана в одній хаті. Господиня до вечері лаштує, господар за столом сидить, а циган йому щось говорить.
От прийшло циганча та й каже:
— Тату, йдіть вечеряти!
— А перець же буде до вечері? — пита циган.
— Ні, нема, собака винюхав,— одказує циганча.
— А що на вечерю варили? — пита далі циган
— Та нічого, бо нема з чого варити!
— А хліб же є?
— Та де ж би він узявся, як ви не принесли?.
— Ну то вечеряйте, дітки, самі, а я тут з добрими людьми побалакаю! — каже циган, поглядаючи на вечерю.
ДОБРА РОБІТНИЦЯ
В понеділок — до кумці ходила. У вівторок голівоньку мила, у середу кісоньки чесала, а у четвер хустку добирала, у п’ятницю добрі люди не пряли, у суботу — родичів поминали, а в неділю на весіллі гуляла! Скажіть самі, люди добрі, коли ж би я пряла?..
ПОХОДЕНЬКИ
— Чий ти?
— Дядьків Паньків.
— А чого тобі треба?
— Та дайте нам походеньки, батько й мати просили.
— Е, не знаю, чи вони в нас дома. Чи віддали кому... Жінко, чи дома наші походеньки?
— Нема, по селу ходять. Узяв Антін Кривохатка, що з краю хатка.
— Іди ж, хлопче, отуди на край села: там тобі скажуть, чи ти знаєш, чого питаєш!
ЯК МУЖИК ГУСЕЙ ДІЛИВ
У одного бідного мужика не стало хліба. От він і надумався піти до пана попрохати. Та коли ж іти просити, то треба ж щось на гостинець понести! Піймав мужик гуску, сказав жінці спекти й поніс у двір. Пан поговорив з мужиком, прийняв і гуску та й каже:
— Спасибі тобі, чоловіче! Тільки як же ми поділимося тією гускою, у нас же сім’я чималенька!
А мужик одказує:
— Не клопочіться, пане, ось я розділю! Узяв ножика, одрізав голову, дав панові, примовляючи:
— Ви, пане, всьому дому голова, то вам — голову.
Потім одрізав шийку, дав пані і сказав:
— Ви, пані, найближчі до пана, до голови всьому дому, маєте й голосок любий до розмовоньки з усією сім’єю, то вам — шийка з горляночкою.
Потім одрізав лапки і каже синам пановим:
— Вам ніжки, топтати батьківські доріжки.
А далі дав панночкам крильця і сказав:
— Ви незабаром повилітаєте з дому, то вам — крильця. А остаточки візьму хіба собі!
Засміявся пан і дав мужикові хліба й грошей. Почув багатий мужик, що пан за гуску дав мужикові і хліба, й грошей, та спік аж п’ятеро гусей і поніс до пана.
— Спасибі,— мовив пан,— тільки як це нам поділитися тими гусьми — нас же всіх шестеро! Я, та дружина моя, та два сини, та дві дочки. Як же ми рівно поділимося?
Думав, думав багатий мужик і нічого не придумав.
Послав пан по бідного мужика.
— Ось,— каже,— така й така справа, поділи між нами гусей!
— Добре! — каже бідний мужик і став ділити тих п’ятеро гусей: дав одну гуску панові з панею й сказав:
— Оце вас буде троє з гускою!
Потім дав одну гуску синам:
— Оце,— каже,— й вас буде троє з гускою.
Дав і двом дочкам одну гуску.
— І вас,— каже,— буде троє.
А собі взяв дві гуски.
— Оце,— каже,— й нас троє буде: я та дві гуски. Отепер уже всім наділено однаково. Всі по троє!
Пан посміявся і дав бідному мужикові ще грошей і хліба, а багатого прогнав геть.
* * *
Один господар жалівся своєму сусідові:
— Ну що його робить, що прокляті зайці обгризли мені щепи? Такі вже хороші щепи були, вже й родить починали, а ті куці взяли й позгризли щепу аж на п’ятьох найкращих щепах.
— А знаєш ти що,— каже сусід,— ти візьми на той рік пошмаруй свої щепи салом, то зайці більше не займатимуть.
Так той господар і зробив: як прийшла осінь, він взяв помастив усі щепи салом, не пожалував — гаки добрий шматок сала на те перевів.
Коли зустрічаються після того, а порадник і пита:
— Ну що, як там з твоїми щепами? Правда, зайці більше не займали?
— Та ні,— каже той,— зайці не займали. Так зате друга біда трапилася: як помастив я щепи салом, то тоді збіглися собаки й геть чисто погризли кору на щепах, а зуби ж у них більші, ніж у зайців!
СКЛЯНІ ОЧІ
Прийшов чоловік по гроші, що заробив собі на роботі. Господар подививсь у книжку, де записував всякого, скільки хто взяв, та й каже чоловікові:
— Тобі нічого більш не слід, бо ти вже свої гроші всі вибрав.
— Та ні-бо,— каже чоловік,— не всі: ось подивіться краще по записах.
Узяв тоді господар окуляри, знов подивився у книжку та й говорить:
— Правда, я не добачив: тобі слід ще два карбованці.
Уклонивсь тоді чоловік і каже:
— Дай же, боже здоров’ячка тим скляним очам, а свої бодай і повилазили, коли такі ледачі!
«ПРИЄМНІСТЬ» МАМІ
Прийшов до пані гість, поважний такий чоловік; сидить, розмовляє. Бесіда така чемна!
Коли се приходить малий синок панін. Мати каже йому вклонитися.
— Привітайся,— каже,— хорошенько з паном Іваном!
Хлопчик привітався. Пан узяв його на руки. А хлопчик все заглядає йому то з одного боку, то з другого.
— Чого ти мене так розглядаєш? — пита його пан.
— А я дивлюся,— каже хлопчик,— чого в тебе такі маленькі вуха?
— Які маленькі? — перепитує пан.— Такі, як у всіх!
— Е ні,— править хлопчик,— у тебе повинні бути великі вуха, бо мама завжди каже батькові, що ти осел,— а в ослів вуха великі! Чом же в тебе невеликі?
Сп’ятився поважний гість,— та не зна й мама, куди дітись...
СПОДІВАНИЙ МЛИНЕЦЬ
— Коли б ми мали стільки масла, як не маємо муки, позичили б на селі сковорідку та й засмажили б величезного млинця,— так говорила стара циганка.
Чуючи теє, одне циганя швидко промовило:
— Я б з ним швиденько побіг до печі і всадив би, щоб хутко смажився млинець!
А друге циганя й собі додало, швидко показуючи рукою, неначе щось одриває та в рот кидає:
— А я б його отак їв!..
Старий циган, побачивши теє, замахнувся, дав йому по потилиці й гукнув:
— Помалу, жаднюга, помалу! Ти так цілого млинця сам з’їси!
РОКИ НАШОГО ЖИТТЯ
Одного чоловіка спитали, скільки йому літ. А він і каже:
— Та хто його зна! Щось чи тридцять вісім, чи сорок...
— Як же се так, що ти не знаєш свого віку? Чом же не полічиш, скільки літ маєш?
— А нащо мені їх лічити,— одказує той.— Я добре знаю, що ні один рік не загубиться і ні одного ніхто не вкраде!
ЦИГАНОВА КОБИЛА
Придбав собі циган кобилу. «Нічого собі кобильчина,— каже,— тільки погано, що треба її годувати. Се дорого виходить! Коли б так, щоб їй не треба було їсти давати, ото добре було б!»
І почав циган привчати кобилу, щоб вона не їла; і став давати їй сіна все менше та менше...
Дійшло до того, що вже тільки по одному маленькому жмутикові давав, а потім ще менше... Кобила охляла зовсім, далі й здохла... Циган тоді й каже своїм:
— Ех, яка ж досада! Якби ще трошечки продержалась, то вже була б звикла не їсти, бо вже вчора тільки одно стебельце сіна з’їла!
* * *
Тато:— Що з тобою, сину? Як се ти так замурзався, що аж глянути страшно!
Синок:
— То все Маруся винна — знов мене не доглянула.
* * *
У полі, при дорозі, сиділо циганя, а повз нього парою добрих коней їхав пан. Порівнявшись з циганям, пан сказав спинити коней і питається в циганяти:
— А чого ти тут сидиш, хлопче?
— Як чого? — одказує циганя,— може, хто трапиться та одурю.
— Бач,— каже пан,— таке мале, а вже думає когось одурити. Ану ж,— каже,— одури мене!
— Ні,— одказує циганя,— я дурю тільки людей простих: от мій дядько, то, може б, і вас, паночку, одурив!
— А де ж він, твій дядько? — питає пан.— Хотілося б знати, як би то він одурив мене!
Циганя на те каже:
— Дядько мій далеченько, верстов п’ять звідси буде. Та коли хочете, то я покличу його.
— Ану,— каже пан,— тільки ти швидше, бо мені хутко треба їхати.
Циганя побігло та через хвилину вернулося й каже:
— Коли ви, пане, хочете побачити мого дядька дуже швидко, то дайте мені свого коня.
— Що ж, бери,— каже пан.
Одпрягли одного коня. Циганя як сіло, то й поїхало. Але од’їхало трохи, повернулося знов до пана й каже:
— Добре, дядька я кликну, та як же потім ми вдвох достанемось сюди до вас? Як дасте ще другого коня, поїду, а як ні, то не бачити вам, паночку, мого дядька, як власного вуха!
Думав, думав пан, а далі віддав циганяті й другого коня та й каже:
— Тільки ж ти швидше, хлопче, бо мені до вечора треба бути дома.
Циганя ж сидить на одному коневі верхом, другого держить за повід, поганяє та й каже, сміючись, до пана:
— Та навіщо вам, паночку, тепер мій дядько? Адже ж краще одурити рас, може, й не зміг би і мій дядько!
А далі як свисне — тільки його й бачили!
Так і лишився пан з візницею у полі без коней.
СІМЕЙКА
Не багато маю діточок: Івася та Павлуся, Кирильця та Гаврильця, Оринку та Маринку, Ганнусю та Марусю, та маленьких двоє.
— А вже всі?
— Ага, правда, ще двоє в вівсі.
СИНОВЕ ПОШАНУВАННЯ
В одного батька був син, уже й не малий парубок, та так той син недобре змалку завчився, що не звав батька батьком чи татом, а все Іваном, усе кличе: «Іване»! Батькові теє було дуже не до сподоби, але він ніяк не міг одучити сина, щоб не звав так. Завчився!..
Якось везли вони двома возами сіно; батько йшов попереду, поганяв біля одного воза, а син біля другого, ззаду йшов.
Коли се хлопець якось недоглядів рівчака та й перекинувся з сіном: віз упав та ще й його самого сіном привалив. Хлопець тоді давай кричати:
— Іване!! Іване!
Батько чує той лемент, але не озивається, мовби не чує.
— Іване! Рятуй мене! — репетує хлопець.
Мовчить батько і рятувати не йде — їде собі помалу...
Тоді хлопець давай гукати:
— Тату! Тату! Татусю!! Рятуйте мене, бо сіно задавить!.. Татусю!..
От батько спинився та й побіг швиденько рятувати сина. Вирятував та й каже:
— Бач, який ти! Скільки я тобі казав, щоб ти мене не звав Іваном, а звав батьком, то ти не хотів мене слухатись, а тепер, як тобі лиха пригода сталась, то ти й згадав, як треба гукати!..
— Е, Іване,— одказав син,— якби тобі таке лихо сталося, щоб отак цілий віз сіна тебе привалив, то й ти б мене батьком назвав.
Отакий синок!
ПРАВДИВИЙ СУДЕЦЬ
Був собі персидський (чи перський) цар, або, як перси звуть, шах. І був у нього між двірською прибічною челяддю співець, що співав стародавні пісні, а часом і сам складав їх.
Шах теж мав охоту складати пісні, отак, як інші складають вірші. Часом йому те вдавалося, а часом і ні. Як зложить же бувало шах яку нову пісню, то й кличе свого співця, щоб послухав та сказав, як на його думку — чи гарно зложено, чи невдало. Шах питався співця через те, що співець же на тому знався.
Співець похвалив кілька пісень шахових, і шах дав йому за те гостинця. Але раз співець прослухав нову пісню шахову й сказав, що пісня невдала, прямо — зовсім погана. Сказав, що нема в ній ні доброго складу, нічого.
Розгнівався тоді шах і каже:
— Дурень ти! Нічого не тямиш! Осел ти! А як ти єси дурний осел, то тобі місце не біля мене, не в моїх покоях, а в стайні. Гей, слуги! Одведіть цього осла в ослячу стайню!
І одвели співця таки справді в стайню,де стояли осли (бо в Персії на них їздять і держать їх так, як у нас коней). Там, у стайні, й був співець, аж поки шах не пересердився. Тяжко співцеві було так поневірятися, та що ж мав робити? Як йому сперечатися з шахом!
За яким часом шах простив тую провину, і співець знов жив у шаховому будинкові. Знав співець добре, що шах знову буде питати про свої вірші його думку...
Що тут робити? Добре, як шах складе гарні вірші, а як погані, що тоді?.. Сказати, що погані, то шах пошле знов у стайню, знов будуть знущатися слуги, ведучи в хлів. А сказати, що вірші гарні, то шах дасть гарну нагороду,— але ж тоді, значить, треба скривити душею, сказати не по правді, а цього співцеві теж не хотілося!
От одного разу каже шах співцеві:
— Ось послухай мою нову пісню, що я склав, і скажи мені по правді свою думку!
Проказав шах вірші — та такі ж погані!.. Співець, не довго думавши, зірвався з місця і притьмом побіг з покою.
— Куди ж ти? — гукає його шах.— Ти ж мені ще не сказав своєї думки про пісню! Куди ж ти біжиш?!
— У стайню! — одказав співець і побіг.
ПОРАДА
Колись у Туреччині якийсь письменник склав якісь глумливі й гострі вірші на великого візира (так звуть у Туреччині найстаршого урядовця). Візир розгнівався і пожалівся султанові. Тоді того перебендю, що склав вірші, присудили скарати на смерть.
От ведуть бідолаху на страту, і зустрів його султановий блазень, чи штукар, що був при султанові для його забави (колись усюди бували при дворах у владарів такі забавники). Побачив блазень того нещасного віршаря та й каже: «Дурний ти, дурний! Ну що б тобі було скласти вірші на мене! Був би живісінький-здоровісінький!»
МУДРИЙ ЗАГАДНИК
Один вірмен загадував другому:
— Ану вгадай, що це таке довге, зелене, висить на стіні в світлиці і пищить?
Другий думав, думав, далі й каже:
— Ні, не вгадаю. Скажи вже, що це таке.
— Це оселедець,— каже загадник.
— Оселедець? — перепитує товариш.— Та зовсім же не подібно до оселедця!
— Чом не подібно? Я ж казав — довге...
— Ну, довге. А чого ж зелене? Хіба ж оселедець зелений?
— А чому ж? Як покрасити зеленою краскою, то буде зелений.
— А чого ж ти казав «висить у світлиці»?
— А чому ж гарної речі.не повісити у світлиці? Нехай всі дивляться...
— Ну добре... А чого ж ти казав «пищить»? Коли ж оселедець пищить?
— А! — каже мудрий загадник.— Це вже я умисне додав, щоб тобі не так легко було вгадати.
ОСЛЯЧА МАТИ
Ото є такі сторони, що там на ослах їздять і ослами все возять, так як у нас кіньми. Тож їх і буває в іншому господарстві чиМало.
Одного разу гнала старенька жінка кількох ослів на пашу. Зустріли їх малі хлоп’ята та,хотівши з неї поглузувати, й кажуть:
— Добридень тобі,, осляча мати!
А жінка їм одказала:
— Добридень, мої діточки!
ДОТЕПНИЙ ХЛОПЧИК
Василько дістав од тітки, що була в них в гостях, кілька солодких пиріжків. Його мама засоромилася, що він не подякував, і нагадала йому:
— Васильку, а як говориться, коли що дають?
— Дайте ще,— одповів дотепний хлопчина.
ДОБРА ПОРАДА
(Турецька казочка)
Був собі один турчин, і була в нього велика сім’я: він сам, та жінка, та батько, та мати, та скількись дітей. А хата одна. Тісно йому було так, що страх!
От той турчин і пішов до свого мулли (це в турків так називають священика). Прийшов та й каже:
— Порадь мені, панотче, що мені робить, бо вже не можна видержать за тією тіснотою.
— А вівці в тебе є? — пита мулла.
— Єсть,— каже турчин,— скільки штук у хліві.
— Ну, то візьми в хату з пару овець з ягнятами,— каже мулла,— а потім прийдеш знов.
Через який час приходить турчин.
— Ну що? — пита мулла.— Чи помоглось?
— Та де там! Ще гірше стало,— одказує турчин.
— Нічого,— каже мулла.— А корова в тебе є?
— Є корова й теля.
— Ну, то візьми в хату ще корову з телям,— каже мулла.
Узяв турчин і корову. Днів через два приходить і говорить, що ще гірше стало. Вже, каже, й дихати не можна в хаті. А ще вночі, як почнуть мекати ягнята й теля та побудять дітей, то тоді хоч з хати втікай.
— Нічого! А верблюди в тебе є? — пита мулла.
— Та є один.
— Ну, то візьми і його в хату.
Дивується турчин, однак послухався, взяв ще й верблюда в хату.
Приходить знов.
— Ну що? — пита мулла.
— Ой, нічогісінько не пособлю! — каже турчин.— А все гірше та гірше стає! Уже так тісно стало, що й проступить нікуди, а задуха така в хаті, що аж млію! Змилуйся, порадь мені щось інше!
— Ну, ось що я тобі пораджу,— говорить мулла.— Виведи тепер верблюда. Та як виведеш, то прийдеш і скажеш, чи помоглось.
Прийшов турчин через день.
— Ну що? — пита мулла.
— Та ніби трохи покращало, тільки все-таки не дуже.
— Ну, виведи тепер корову з телям.
Вивів і корову.
— Ну, що? — пита мулла.
— Покращало,— каже турчин,— багато покращало!
— Ну, то тепер виведи овець з ягнятами.
Вивів турчин і овець. Приходить до мулли такий радий:
— От,— каже,— спасибі тобі, панотче, за цю раду! Отепер помоглося так помоглося! Як вивели ми овець та поприбирали увесь бруд, та вивітрили, то так хороше стало в хаті і зовсім не тісно. Спасибі тобі на цей раз, велике спасибі!
— Ну й гаразд,— каже мулла,— йди з богом до своєї хати і втішайся своєю сім’єю та знай,— що як чоловік дознає чогось іще гіршого, то вже тоді те, що було перше, не здається йому таким поганим!
ІНДІЙСЬКИЙ СУДДЯ
Четверо індійських купців купили вспілку велику пачку вати, щоб потім розпродати її і поділити гроші між собою на чотири пайки.
А щоб миші не погризли вати, купці завели кота. Кіт був теж спільний. Кожному купцеві належала одна лапка, і для признаки кожен купець «свою» лапку перев’язав котові іншою стьожечкою: той — червоною, той — синьою, а той — якою іншою.
Через який час кота напали собаки і порвали йому одну лапу так, що кіт не міг ходити, а шкандибав на трьох лапах. Той купець, которому належала поранена лапа, став її гоїти: обмив рану, умочив шматочку в теплу оливку і обмотав поранену лапу.
Трапилося так, що кіт сів близько від печі, на нього скочила іскра і запалила шматочку (шматочка швидко зайнялась, бо була намочена оливою). Кіт злякався (та й припекло ж його), то він заметушився й скочив на вату, вата зайнялась і вся згоріла. А кіт утік і остався цілий, тільки нога обпеклася.
Три купці, побачивши, що вата пропала, стали казать четвертому купцеві — тому, которому належала поранена котова лапа,— щоб він заплатив їм за вату. Він не хотів. Тоді пішли до судді, щоб суддя розсудив їх. Суддя розпитався добре про все, як було діло, і дав такий вирок: що не той має платити, чия була поранена лапа котова, а ще ті три купці, що позивають, повинні йому заплатити за його пайку, за четвертину згорілої вати,— бо хоч вату запалив кіт, стрибнувши на вату, але ж він ходив тоді тільки на трьох лапах, а пораненою лапою, що належала четвертому купцеві, не ходив — тая лапа до вати не бігла.
— Але ж бо з тієї пораненої лапи вся причина сталася,— кажуть троє купців,— бо на тій лапі зайнялася шматочка, намочена в оливі!
— То нічого,— сказав суддя,— нехай би собі зайнялась, нехай би й кіт згорів на місці, тоді той спільник мав би заплатити вам за три чверті кота, але ж кіт зостався цілий; побіг він і стрибнув на вату тими лапами, що належать вам, і через те згоріла вся вата,— отже, ви повинні заплатить за шкоду четвертому спільникові за його четверту пайку.
Мусили купці заплатить.
Отакий був суд індійського судді. Як вам здається, чи по правді він розсудив?
ВОВК
Вовк пообіцяв, що не буде більше м’яса їсти. І пішов у пустиню, щоб зробитися святим. В дорозі зустрів гусей. Одна гуска своїм звичаєм підвела голову вгору і засичала на нього. Вовк скочив, загриз її і з’їв. Як його питали на суді, через що він так зробив, то він одповів:
— А нащо вона сичала на святого!
АРАБСЬКА ПРИПОВІСТКА
Один мудрій зайшов раз до одного господаря в двір і побачив, що там осел молов зерно, крутячи жорна. Господаря при тому не було; осел ходив у запряжці сам. Господар же, хоч і не бачив його, та знав, коли осел ходить, бо причепив йому дзвоника до голови: дзвіночок дзвонить — значить, осел ходить.
Той мудрій і каже господареві:
— Це ти не мудро вигадав! Бо як осел ухитрується, то стоятиме на місці, а лише хитатиме головою, дзвіночок дзвонитиме, а ти, нічого не бачивши, думатимеш, що осел ходить; отак він тебе дуритиме!
— Ні, добродію,— одповідав господар,— цього не може бути: де ж би в нас узявся такий мудрий осел, як ви?
ДИВОВИЖНА РІЧКА
(З чеської)
Двоє хлопців їздили з родичами в рідні краї, а потім хтіли один перед другим почванитися, що кожен бачив більше диво.
Один оповідав:
— У горах бачили ми такий потік, що в ньому було стільки ж риби, як і води!
Другий засміявся:
— Е, що то за диво? — каже.— От я бачив річку, то в ній води зовсім не було, а сама риба!
ХТО ШВИДШЕ
(Стародавня індійська баєчка)
Одного разу закладалася черепаха з зайцем, що вона швидше дійде до другого лісу, ніж він.
— Та що ти мені торочиш? — говорить їй на це заєць.— Щоб ти, отака чалапа, та щоб швидше дійшла, ніж я, зайчик-стрибайчик? Та цього й зроду не може бути!
— А ось побачиш, що буде! — каже черепаха.— Ось давай заложимось!
— Добре,— згоджується заєць.— Як я швидше від тебе добіжу, то ти мені мішок капусти принесеш, а як ти швидше за мене прийдеш, то я тобі дам, що тільки схочеш!
— Добре,— каже черепаха.— А як я швидше дійду, то мені торбина слави буде!
— Якої слави? — пита заєць.
— А там побачиш якої...
От тільки-тільки що стало розвиднятись, і рушили обоє в дорогу. Черепаха ж собі чалапає та й чалапає помалу, ніде не спиняючись. Заєць же був пострибав спершу жвавенько, а далі й сів, бо він зараннє встав, то через те йому спати хотілося; дума собі: «Приляжу я собі отут, під кущиком, та передрімаюся трохи, бо я ту дурну черепаху ще десять раз пережену!» Та й ліг собі в чагарничку. А на зорі так добре та смачно спиться!.. Як заснув же зайчик, та так міцно, що не чув, як і ранок пройшов, як сонечко вже й з полудня повернуло. Прокинувся зайчик, та поки очка протер, поки прочумався зовсім, то й ще який час минув. «Ну ,— каже,— тепер треба бігти, та, певне, ту теліпаху десь іще на середині дороги перейму!» Коли біжить він, біжить, аж черепахи щось не видно... Прибіга заєць до того лісу, що вмовилися, коли черепаха вже там! Та й каже зайцеві: «А що, хто з нас швидше впорався?»
Засоромився заєць, та й капусти йому шкода — сподівався ж цілий мішок здобути!..
— Ну,— каже черепаха,— тепер мені торбина слави буде ось якої: скажи там своїй громаді, що часом не швидкість, а напосідливість та добрий розум перемагає!
ВОВК І ЧАПЛЯ
(З чеської мови)
Бог дав чаплі й вовкові по мішку грошей. Вовк не хтів їх потратити і розпозичав людям. А чапля ходила з своїми грошима коло води і впустила їх у воду. Прийшла чапля до вовка та й бідкається.
А вовк їй на се й каже:
— Шукай там, де згубила!
Через те й тепер чапля все ходить коло води й шукає згублених грошей, а вовк — бере з людей проценти вівцями.
