Захланність
Наосліп ходить в яблуці хробак,
Та не шукає виходу до світла.
Він сам собі дорогу прожирає,
Крізь їдло і до їдла повзучи.
Як тільки засвітліє перед ним,
Мов небо досвітком, тонка лушпина,—
В солодку темінь золотого плоду
Він швидко повертається назад.
Він дзвони зерняток, що б’ють на сполох,
Поволі глушить, обсотавши їх,
Бо тишу любить він ще більш, як пітьму.
Він серцевину знищує дотла,
Щоб яблуко, яке йому дісталось,
Не відродилось в дереві дзвінкім.
1967
