«Я простий, синьоокий хлопчина… Я закоханий в землю свою» (концептуалізація дитячого Я в повісті М. Cельмаха «Щедрий вечір»)

Костянтин Голобородько

Михайло Стельмах з дитинства засвоює досвід народу, до­свід певного світоустрою і формує на цій основі власні смисли, що й утворюють індивідуальну картину світу митця. Письмен­ник розвивається всередині конкретного культурного простору, його проза має не лише естетичну, але й соціальну і культу­рологічну цінність. Його мовомислення формують специфічне авторське бачення описуваних подій, індивідуальна вербаль­на інтерпретація реальних фактів, вірогідність викладу. Він вносить у свої твори: біль, радість, задоволення, надії, страж­дання — усе, чим наповнена його душа, вербалізує свої пере­живання, нюанси внутрішнього життя у прозовому макротексті. П. Ю. Гриценко наголошував, «стельмахівський словник», який викликає загальне «шанобливе здивування» (за словами Д. Павличка), вимагає різнобічного і уважного дослідження використаних автором мовних одиниць, прийомів досягнення образності, органічного злиття мовних та позамовних прийо­мів втілення авторського задуму».

Аналізу лексико-семантичного і фразеологічного складу прозових, поетичних і публіцистичних текстів присвячено низ­ку праць, є напрацювання щодо синтаксичної будови його про­зи. Окремі дослідження висвітлюють специфіку використання образних засобів, передусім наслідування фольклорної тради­ції. До основних характеристик ідіостилю Михайла Стельма­ха науковці відносять наслідування фольклорних традицій і традицій української класичної літератури. На значенні мови творів М. П. Стельмаха для розвитку української літературної наголошує Н. Г. Сидяченко: «Рідко на якій сторінці одинадця- титомного Словника української мови не знайдеш ілюстрації з творів Михайла Стельмаха, що свідчить про непересічне міс­це саме його мови в історії. Здавалося б, автор «розписаний» і «влитий» до нашого найбільшого лексикографічного джерела повністю. Проте це далеко не так. Дуже багато його слів у СУМ не фіксується. Не всі вони, звісно, придумані автором, біль­шість узяті з народнорозмовної, часом з подільської говірки. Але, безперечно, Стельмах створив ці неповторні мовні оди­ниці і шляхом оригінальної афіксації, і змінюючи семантику існуючих вербальних оболонок. Тому мова письменника — це яскравий приклад поєднання загальномовного й індивідуаль­ного».

У період помежів'я ХХ-ХХІ століть спостерігається під­вищена увага до мовотворчості Михайла Стельмаха з позицій нової лінгвістичної парадигми, яка передбачає врахування сві­тоглядних, ментальних, психологічних вимірів творчої осо­бистості письменника. Основним пафосом його життя є антро­поцентризм. Це визначає специфіку його концептосфери. Для глибшого розуміння антропоцентричності Михайла Стельмаха дослідники звертаються до фактів його біографії, аналізують його мислення, світобачення, світосприйняття і світорозумін­ня, фіксують його інтенції, тобто те, що він пережив, про що мріяв, як бачив, розумів і сприймав дійсність у різні періоди своєї життєтворчості.

Літературознавці стверджують, що вся гама виражально- зображальних засобів Михайла Стельмаха «спрямована на одне — показати Людину. Людину нової доби. Людину — твор­ця» (С. П. Плачинда), що творчість письменника «стала своє­рідним гімном людини» (Л. Г. Авксентьєв), а самого прозаїка називають співцем людини (М. П. Ткачук).

Які витоки художньої творчості письменника? М. П. Стель­мах «народився в бідняцькій родині», «змалку зумів скласти ціну шматкові хліба насущного», «змалку проникнувся розумінням великого значення землі для селянина-хлібороба». Письменник «так добре знає внутрішній світ селянина, спосіб його мислення і коло уявлень, що саме його очима дивиться на навколишню природу... Селянський син і з дитинства сіль­ський житель, він відколи навчився розуміти людську мову, чув і переймав її, соковиту, образну, барвисту» (Н. С. Шумада).

«Материнська ласка, мудре батьківське слово, природний розум загартованого в боях громадянської війни голови комне­заму дядька Себастіяна — ось що робило найбільший вплив на формування світогляду майбутнього письменника», — зазна­чив І. Р. Семенчук.

Дослідники стверджують, що письменник ще з дитинства глибоко і щиро «успадковує від народнопісенної культури (зі зрозумілими соціально-історичними корекціями) — етику, моральний ідеал людини, критерії її ставлення до світу» (В. Мо- ренець). На Михайла Стельмаха «незабутнє враження справи­ла пісня, що з неперевершеною силою трансформувала в собі поетичну душу й тяжку історію народу. А ще казки, легенди, химерні повір'я, а ще невичерпна скарбниця живої мови...» (Є. П. Гуцало). Як слушно зазначає Н. Тимошенко, письмен­ник, який виріс серед чарівної природи Поділля і провів молоді роки на Поліссі, «викохав у собі палку любов до людей, їх мови й природного оточення, виробив уміння тонко спостерігати й образно мислити. І це вплинуло на його літературний і мовний стилі, на індивідуальні мовні особливості його поезії».

Образи людей у Михайла Стельмаха конкретизовані на­звами на позначення родинних взаємин (батько, мати, син, донька, брати, сестри, прабатьки, дядько, тітка, дядина, дружина), назвами за родом занять, професією (майстер, ремісник, рибалка, мисливець, шевці, кравці, чабан, агроном, лісник, мельник, косар, юрист, вугляр), назвами військових спеціаль­ностей (артилеристи, танкісти, піхотинці, моряки, пілоти, зв'язківці, сапери).

Особливе місце у письменницькій спадщині займають тво­ри про дітей і для дітей. Як засвідчують сучасники митця, Ми­хайло Стельмах ніжно любив дітей, добре знав душу дитини, розумів її настрої, почуття, інтереси.

Б. С. Буряк звернув увагу на те, що саме вища педагогічна освіта і багаторічний досвід учителювання Михайла Стельма­ха уможливили появу низки поетичних і прозових творів для школярів. «Знання дитячої психології, жанрової специфіки, уміння розповісти найменшим читачам цікаво про цікаве — все це робить добру славу його книжкам, які виховують любов до краси і знань, до людини і природи».

У віршах для дітей, відзначає О. Р. Мазуркевич, Михайло Стельмах щиро розмовляє з юними читачами, враховуючи їх вік, потреби та інтереси. «Поет уникає голих абстракцій, надуманих сентенцій, — він знає, як їх не люблять діти. Його поезії для дітей надзвичайно конкретні, образи прозоро яскраві, чіткі і легкі для сприймання дитиною. Його вірші сповнені дії, духу і мають простий і ясний сюжет, цікавий і зрозумілий дітям. Все це передається цілком доступною для дітей простою і в той же час висококультурною мовою». Відомі автобіографічні повісті «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір» — ключ до розумін­ня того, як формувався світогляд майбутнього поета, прозаїка і драматурга, звідки черпав і черпає Стельмах оту духмяну, нев'янучу красу...».

У центрі оповіді майстра слова виступає сам автор, дев'ятилітній Михайлик, якого батько Панас Дем'янович, мати Ганна Іванівна, дідусь і бабуся вводили в широкий світ, роз­кривали перед ним таємниці природи, простори любові і краси. Мовний образ людини розкривається через діяльність, заняття людини, її родинні та соціальні стосунки.

У повісті «Щедрий вечір» дорослих персонажів набагато більше, ніж дітей. Крім рідних Михайлика письменник уво­дить низку чоловічих постатей, яких називає словом «дядько» із додаванням імені — Володимир, Іван, Микола, Себастіян, Сергій, Стратон, Трохим, Шевко, Яків. Ім'я та по батькові ма­ють учитель Дмитро Онисимович, міліціонер Василь Іванович та гончар Демко Петрович, а ім'я та прізвище — лише фінан­совий інспектор Юхрим Бабенко. Жіночі образи письменник уводить за допомогою слова «тітка» та імені — Василина, Дарка, Ликерія, Марійка, Оляна, Христина, Явдоха. Іменем та по батькові оповідач називає вчительку Настю Василівну. Імена дитячих персонажів — Петро Шевчик, Іван Пампушка, хи­трун Цибуля, Улян. Значно більше уваги приділено репрезента­ції образу шкільної подруги Михайлика, щедрої і доброї Люби, яку письменник наділяє спостережливістю й чуйністю: Вона мовби випромінює сонце. Це маленька лісова царівна, яка знає дуже багато таємниць природи.

Про характер і світогляд Михайлика висловлюються рід­ні, друзі та інші персонажі. Змальовані словесним пензлем М. Стельмаха картини довкілля демонструють фрагменти дитячого світу. Мова Михайлика, вияскравлена в діалогах, лірично забарвлена, приземлено-життєва, по-дитячому безпосередня. Реченнєві конструкції переважно прості і небагато­слівні.

Відкриття світопізнання, усвідомлення художньо-смисло­вого наповнення дитячого Я фіксується в безпосередніх вну­трішніх монологах, які демонструють низку художньо-семантичних площин.

На початку повісті рельєфно постає площина Я — світ, що поєднує і природне довкілля, і внутрішній світ людини. Із багатолітньої відстані М. Стельмах ствердно наголошує: Я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям (Цит. за: Стельмах М. П. Ще­дрий вечір // Михайло Стельмах. Гуси-лебеді летять. Щедрий вечір. — К., 1971. — С. 172). Символічною і знаковою є ак­туалізація дитячого світу з його широким та оптимістичним сприйняттям, яке вербалізовано в останньому реченні повісті «Щедрий вечір»: І хороше, і дивно, і радісно стає мені, мало­му, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори... (С. 323).

У повісті є низка фрагментів світу, які сприймає, а потім вербалізує у своїх враженнях наратор. Художньо-семантичне наповнення Я — земля характеризується намаганням наблизи­тися до землі, прилягти на неї: А піді мною земля така свіжа, така м'яка, мов колиска, а наді мною небо таке синє, таке ласкаве... (С. 221). Замріяний стан і безмежність світу пере­дає такий контекст: Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюсь до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку… (С. 221). Михайлик слухає землю, щоб дізнатися про її таєм­ниці: Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то по­лискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею (С. 184). Дитяче світосприйняття Михайлика постає і в художньо-семантичних наповненнях Я — рідний край, Я — сонце, Я — місяць, Я — птахи, Я — рослини, Я — істоти, Я — жита. Емоційно забарвлені вербальні характеристики темпоральних вимірів — минувшини, весни, літа, зими, осе­ні, дня, ночі. У «дорослому» письменниковому мовному образі світанку є дитячі спостереження допитливого Михайлика: Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко по­зіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю робо­тою.Я й досі стрічаюся з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей... (С. 195).

Художньо-семантична сфера Я — вітряк, її опоетизована вербалізація відбивають найбільш пам'ятні враження дитин­ства, вкарбовані в пам'яті українського письменника: Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, ожи­вають у них, як люди, і говорять, як люди. Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам… (С. 242).

Художньо-семантичне осмислення Я — син сповнене глибо­кої поваги та любові до батька і матері, авторитет яких у свідо­мості Михайлика був найвищим, беззаперечним. Ніжні слова матері «Спи, дитино, хай твоя доля росте» щемливо сприймає оповідач, коментуючи їх: Як гарно забриніли мені ці слова, на­близили до нашої хати-клуні долю, оту відлюдькувату жінку, що не дуже поспішає зустрітися з людьми (С. 193). Сон із ди­тинства, який запам'ятався або й приходить у дорослому житті, змальовує силу образу найдорожчої людини: І мені здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усміхнув­ся світу, дідусеві-місяцю, й мене одразу оповиває росяний сон (С. 194-195).

Мовний образ турботливого батька постає, коли письмен­ник згадує, як той носив малого сина до школи в киреї, а по­тім запитує самого себе: Чому я тоді не умів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?.. (С. 213). Дедалі частіше в художній площині повісті батько на­вчає сина життєвим навичкам: Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар (С. 220).

Художньо-семантичне осмислення Я — жнець сповнене пафосу трудового становлення, усвідомлення дорослості. Михайлик спостерігає за процесом своєї праці: Я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що при­щулились біля самої землі, — і знову за роботу (С. 220).

Семантика радості охоплює оповідача, коли він відзначає, як мені хороше дивитися на твого снопа, наче він із самого золота вилитий (С. 220). Внутрішня мова відбиває піднесений стан персонажа, коли після робочого дня він приліг перепо­чити: І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем! (С. 221). Осмислення статусу Я — помічник актуалізується вер­бальною характеристикою мовця: Я вже зараз не якийсь шибе­ник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник, який може і на людей подивитися, і себе показати (С. 242).

Індивідуально-авторськими інтерпретаціями передається наповнення Я — школяр у письменницькому контексті: Я не­терпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що пробивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство (С. 222). Художньо-мовна площина «ве­ресень — дзвін — позолочені церковні хрести — школярство» насичує шкільництво, навчання семантикою святості. Особли­во вивищує М. Стельмах книгу, яка «приємно холодила паль­ці», а «королі й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут». Першою книгою, яку взявся читати письменник, був томик Шекспіра, а дав її хлопчикові вчитель Дмитро Онисимович, після чого оповідач передає свої відчуття: — Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, — вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіка­ми... (С. 321).

Отже, аналіз мовного матеріалу демонструє, що в повісті «Щедрий вечір» вияскравлюється низка художньо-семантич­них площин, серед яких Я — світ, Я — родина, Я — природа, Я — сон, Я — син, Я — жнець, Я — школяр. Зазначені індивіду­ально-авторські осмислення та особистісні іпостасі засвідчу­ють, як у мовній свідомості виявляються щирість, безпосеред­ність, кмітливість і допитливість, життєрадісне світовідчуття, ліричний склад душі малого Михайлика й досвідченого сивого письменника.