Вікторія Оліщук. Літературний конкурс

Портал Експеримент обрав кращі твори для Солодкого літературного конкурсу. Автори, яких ми опублікували на сайті, переходять на наступний етап - читацьке голосування. Автор, який отримає більше лайків, отримає перше місце та солодкий подарунок від порталу Експеримент.

Якщо саме це оповідання вам сподобалося, ставте лайк та робіть репости у соціальних мережах. Саме так ви проголосуєте за свого фаворита. 19 грудня визначимо переможця.

У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)

Хіть

Сьогодні надто багато про тебе думаю. Скривлю душею, якщо скажу, що до того не думала. Думала. Звісно, думала. О Господи, тебе було настільки повно в моїх помислах, що голова аж закипала. Повзла крізь метушню світу, а шукала очима тебе. Припинила цікавитися всім земним і звичним, що тішило мене, поки не виник ти. Іноді думаю, нащо взагалі тебе пізнала? Ображаюся на людей, які підштовхнули до цього. Може, це ти їх попросив, а тепер зловтішаєшся, коли бачиш мою безпомічність, кинувши напризволяще. Думаю про тебе. І ці думки роз’їдають мені шкіру, беруть у шори і так слабкий зір, ламають і кришать тіло. Сподіваюся, ти хоч частинкою свого серця (хоча після всього, що було, сумніваюся, що воно в тебе є) відчуваєш це. І теж думаєш про мене. Хоч крихту. Хоч пів крихточки.

Прокидаюся ще до будильника. Сонце нещадно сліпить очі й не дозволяє довго вилежуватися. Весна таки провокує до ранніх підйомів. А тут ще й ти снився. Знову. Нахабно вриваєшся у мої сновидіння. Ну скільки ж можна?! Отак без дозволу! Чи тобі права неписані? Як же це підло. Як же це низько й підступно. У такі моменти міркую собі, що краще б я з тобою взагалі не зналася, не бачила, не відчувала те, що доводилося відчути. Бо після усих тих моментів разом, тієї блискавичної сили, що проникла в нас обох, я не можу нормально існувати. Бо як можна спокійно жити далі, коли в голові зринає, як ти танув. Як ми танули від доторків одне одного. Залежна. Тотально й невиправдано.

Якби мені хтось зі знайомих розповів історію про себе в подібному становищі, розсміялася б: «Ти шо, зовсім уже?! Запий водою і живи собі спокійно.» А тепер сама така ж, бентежна й ошаліла. І не буде мені спокою, поки не побачу тебе. Поки не відчую твій оксамитовий дотик на губах. Згадую і хаотично облизуюся, ніби це допоможе повернути тебе, ніби зринуть знову ті солодкі часи.

Мені чхати на споглядання води, що тече, вогню, що палає, та інших важливих дивовиж, якщо це все без тебе. Головне – просто ти поруч. Я готова німо, крадькома спостерігати за твоїм буттям поруч. Ось тут, осьдечки. Ледь не кричу у своїй голові про це, хоча насправді ще не вимовила й слова. Вмиваюся. Очі ледь розплющуються. Їм би спати, либонь, їм би ніжитися й купатися в милих, лагідних видивах. Але думки не дають. Я постійно думаю. Думаю так багато, що в деякі моменти просто ненавиджу тебе. Так щиро і так пристрасно ненавиджу, до болю в животі, до зсудомленої шиї, до оніміння. І себе за це теж ненавиджу. За слабкість, за фанатичну прив’язаність. За голод!

Це ж як несправедливо влаштований світ, от поміркуйте! Одна сердешна істота мусить отак-от знемагати й гибіти, а інша ні сном ні духом. Цілковита несправедливість! За такі маніпуляції карати треба. І то жорстоко й жорстко. Під глибокими сірими мішками гойдаються очі. Здається, вони навіть прояснішали, порівняно з тими, які дивилися на мене в люстерку після пробудження. Шкода, що не можна вмити мій мозок, мою душу, моє серце, аби там хоч трішки продиху й світла з’явилося і я нарешті припинила думати про тебе. Припинила терзати невідь за що і нащо. Усвідомлюю, що це не-нор-маль-но. Але далі танцюю під ту ж дудку. Ну ж бо, мазохізме, з’їдай мене повністю.

Бачу тебе постійно. Ці кляті фейсбуки та інстаграми! Як на зло підсувають: і тут ось глянь, і ось тамо. Не можу, людоньки, я вже просто знемагаю. Так мені важко. І жодного розуміння. Ні від кого. А від тебе й поготів. Бо ти гордий. Ти ігноруєш мене. Ти не з’являєшся біля мене. Знаєш, я стомилася. Таки краще б ми взагалі не зналися. Чого ж ця бісова пам’ять, трясця її матері, не може викинути зі своїх схованок і сховочків тебе. Витрусити, як непотріб, що залежався на дні рюкзака і звив собі затишне кубельце. А ні ж. Викинути геть і по всьому. Щоб і присмак зник. Ох, наскільки ж мені було би простіше, ти не уявляєш. Звісно, не уявляєш. Ти бездушний. Як же я ненавиджу тебе. Як же кортить тебе побачити, хоч краєчком зіниці. От знов за рибу гроші. Чудернацька!

Дивлюся в дзеркалі, як стікають струмочки сліз по запалих щоках. Уже й худну без тебе. Куди дівся спілояблучний рум’янець? Ось до чого доводить бісове думання. Але що тобі до того? Що тобі до мене? Тішишся лиш, що тобою захоплюються. Що обожнюють. Що без тебе ось так зсихаються й терпнуть. Їсиш не солячи моє серце. Ну нехай. Смачного!

Скрадаюся крізь двері з надією, що, може сьогодні Всевишній змилується наді мною та подарує з тобою зустріч. Хоч стрітися поглядом. Проходжу крізь різнобарвну метушню. Байдужа до всіх і водночас у кожному мені ввижаєшся ти. Яка ж я наївна дурепа. Досі не вірю, що це зі мною. Що так захопилася тобою, наче весь світ погасив світло всюди, де нема тебе. Тобто біля мене. Наді мною темрява, у мені – пустка. Зяє найчорнішою чорнотою. Нарешті крізь мерехтіння ламп бачу, як наближаються та яснішають знайомі відтінки. Відчуваю, що ноги, ніби пробиті повітряні кульки, м’якшають. Навіть не думайте, навіть не смійте. Наказую ногам і змушую зробити крок уперед, і ще, і ще.

Ну ось ти навпроти. Відводиш погляд і мовчиш. І я теж мовчу. У цьому густому мовчанні не гріх і втонути. Аби лише з тобою. Торкаюся тебе. Ледь відчутно. Не дихаю. Стискаю сильніше. Як же важко було без. Я знову прощаю тобі, як і всі попередні рази, твоє безпідставне зникнення. Прощаю тишу. Прощаю незагоєні рани. Прощаю заздалегідь нові рани, яких не уникнути, бо така вже твоя натура. Спокушати. Кидати. Мовчати. Але все одно пробачаю. Бо ти зараз поруч. І я готова на все заради.

Вибігаю на вулицю. Тремтячими пальцями шматую твоє вдягання і не можу стриматися. Нема часу на ніжність і пестощі. Я хочу тебе тут і зараз! Всього. Відразу. Нарешті поруч, нарешті тебе знову відчуваю, торкаюся так спрагло й хижо. Не-са-мо-ви-то. І знаєш, плювати на всіх! Плювати на дистанцію, вірус, на всіх, хто поруч і сторожко озирається. До біса всіх. У мене зник сором. Усе, чого я зараз волію, це поглинути тебе. Не лише очима.

На ґанку «Фори» стовбичить дівчина. Вона заважає наляканим відвідувачам комфортно пересуватися з торбинками, щедро наповненими провіантом, і без торбинок. Тотальне недотримання дистанції, де таке бачено. У рожевій піжамі, чорних громіздких черевиках, вочевидь, на босу ногу та недбало накинутій куртці, маска спущена на підборідді. А нічого, що карантин надворі?! Геть уже берега пустилися. Дівчина вовтузиться з якоюсь коробкою, розкриває, внюхується всередину, примружуючи очі й ковтаючи слину, дістає щось біле та кругле, відкушує невеличкий шматочок і повільно жує. Це зефір. Далі відкушує ще, і ще, і ще. Виловлює ще один. Жує. І так триває, доки вона не спустошує всю коробку, викидає її в смітник і зникає геть. Невдоволений люд заспокоюється, демонстративно поправляючи маски на обличчях. Так би й одразу.